"Центральні королівства: Сучасний погляд на історію Центральної Європи"

Що таке Центральна Європа - серцевина континенту або його вічне прикордоння? Чи має вона власне обличчя? І чому край, що став колискою Реформації, лабораторією алхіміків і батьківщиною симфонічної музики, століттями так жахався песиголовців ‒ мітичних чудовиськ із собачими головами, які нібито жили на краю знаного світу, а нині повертаються в новій подобі?

Професор Університетського коледжу Лондона Мартін Рейді показує, як на перетині шляхів між Заходом і Сходом, від Балтики до Адріатики й Чорного моря в Центральній Європі виникали й розпадались імперії, формувались модерні нації, розквітали унікальні культури, а владці експериментували з соціальною інженерією. Автор охоплює величезний часовий обшир: від античного Риму через Священну Римську імперію, Річ Посполиту, Габсбурзьку монархію і Пруссію аж до жаского ХХ століття зі світовими війнами, що вибухали тут, і кривавими режимами, які перекроювали кордони та людські долі.

"Серединні королівства" ‒ не суха академічна синтеза, а захоплива мандрівка, що нагадує сплавляння неквапною річкою, течія якої несе нас закрутами мінливої мапи Центральної Європи, допомагаючи побачити її як єдиний історичний простір.

Книжку очікують з друку в другій декаді жовтня.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Розділ 15 може бути перефразовано як: Частина 15.

Османські турки та простір Центральної Європи з тривалим кордоном

Отримання великої частини території сучасної України вивело Польщу безпосередньо до Дикого степу, управління яким стало обов'язком польського уряду, спочатку в Кракові, а після 1596 року ‒ у Варшаві. Однак Дике поле також вважалося, за висловом того часу, "витоптаною землею". Хоча Польща та кримські хани часто підтримували мирні відносини, маючи спільного ворога в особі Росії, через Дике поле періодично проходили татарські загони та грабіжники. Втративши свої прибережні міста через османів, кримські хани дедалі більше покладалися на торгівлю рабами як джерело доходу, а турки не заважали військам татар, які полювали на невільників. Більшість захоплених людей походили з Польщі, Литви та Росії, хоча татари також здійснювали походи в гори Кавказу в пошуках черкесок і їхньої знаменитої краси. У полонених продавали в кримському порту Кафа, де на ринках можна було знайти до тридцяти тисяч рабів. У період між 1500 і 1700 роками татари захопили і продали в рабство приблизно два мільйони поляків, литовців і росіян.

Проте Дике поле ніколи не страждало від нестачі населення. У XV столітті тут переважали татарські пастухи, але з часом до них приєдналися селяни з Польщі та Литви, а також купці, які прагнули уникнути сплати податків, рибалки й погоничі, що ставали воїнами та найманцями. Місцеві жителі, як правило, оселялися в укріплених селах або великих таборах, відомих як січ, але у безпечні часи вони вирушали вниз по Дніпру на полювання за куницями, ловлю осетрів та збором меду з диких вуликів. Бандитизм виявився прибутковим додатковим заняттям, і напади на купецькі каравани приносили чималі здобичі. Один з мандрівників, який відвідав цей край, зазначав про прості хатини на Дикому полі, але також підкреслював, що всередині вони були "наповнені дорогими шовками, коштовностями, соболиним хутром та іншими цінностями, а також прянощами".

З початку XV століття озброєні групи, які діяли на території Дикого поля, почали називати себе козаками, що походить від тюркського слова qazaq, що означає "вільна людина". Однак цей термін не завжди був точним і часто використовувався для всіх, хто мешкав на цих просторах. У XVI столітті кількість козаків зросла завдяки новому припливу селян, які оселялися на незайманих землях. Як зазначав один литовський свідок, вони з'явилися "великою хвилею на Дніпро та його притоках; тут розташовані численні міста і села, де з раннього дитинства вони плавають, ходять на човнах, займаються риболовлею та полюванням. Багато з них втікають від батьків, від рабства і важкої праці, від покарань і залізних кайданів".

З цієї розповіді видно, що однією з основних причин, чому селяни переселялися в Дике поле, був зовнішній тиск. Територія, яка раніше належала Литві, після підписання Люблінської унії 1569 року стала частиною Польщі. Місцеві магнати створили великі сільськогосподарські маєтки, які функціонували на основі праці людей, що перебували в залежності. Урожай, вирощений на цих латифундіях, транспортували вздовж Вісли, де його купували голландські торговці для подальшого експорту за кордон. Один з таких маєтків наприкінці 1590-х років налічував щонайменше 1300 сіл.

Сотні містечок, десятки замків і шістсот церков, що мають тисячу священників. У своїх розлогих маєтках польські та литовські магнати отримали практично необмежену владу, адже ніхто не контролював їх дії, а про можливість судового оскарження годі було й думати. Як наслідок, вони часто захоплювали вільні селянські господарства, прив'язуючи селян до землі та змушуючи виконувати важкі повинності. Щоб уникнути кріпосного права, багато селян вирушали глибше в степи, що призводило до збільшення потоку нових мігрантів та рекрутів до козацьких військових формувань.

Козаки становили серйозну загрозу для своїх сусідів. Вони не тільки нападали на купецькі каравани, що проходили через їхні степи, але й здійснювали рейди аж до Трансильванії та Угорщини. Козаки мали власний флот, що складався з суден-чайок, які атакували торгові кораблі в Чорному морі і прибережні порти, доходячи навіть до околиць Стамбула. Історики часто характеризують чайки як прості човни, але насправді це були яскраво розмальовані морські галери, довжина яких сягала тридцяти метрів, озброєні фальконетами або легкими гарматами. Проте, козаки не лише нападали, а й часом виконували роль захисників. Завдяки потужній піхоті мушкетерів і мобільним дерев'яним фортецям, вони стримували армії, які наступали на Польщу та Литву з півдня. Окрім того, козаки служили резервом солдатів, яких польські королі могли залучати для військових кампаній у Центральній Європі та проти Росії.

Основою козацького формування був так званий реєстр — список козаків, які служили у польському війську, але під командуванням своїх власних отаманів або гетьманів. Запис в реєстрі надавав козакам певні привілеї, такі як особиста свобода, грошове забезпечення та звільнення від податків. У степовому регіоні перше з цих прав було особливо важливим, оскільки польські землевласники часто захоплювали козацькі громади, перетворюючи їх на села, де люди працювали як кріпаки. Проте, щоб не розгнівити магнатів, польські монархи змушені були обмежити кількість козаків у реєстрі до кількох тисяч, адже в іншому випадку це могло призвести до зменшення робочої сили, яка була необхідна для утримання магнатських маєтків. Таким чином, більшість козаків залишалися нереєстрованими, хоча вони часто брали участь у війнах як допоміжне військо в складі польських армій.

Крім того, вільні громади козаків жили у віддалених частинах Дикого поля, зокрема на Запорізькій Січі, що означає "табір за порогами", в даному разі Дні- пра. Хоча формально Запорізьке козацтво входило до складу Київського воє- водства Польщі, воно було самоврядною громадою або козацькою республікою з населенням близько ста тисяч осіб, які сформували свою військову еліту. Хоча номінально влада належала козацькій раді, найбільше повноважень мав кошо- вий отаман, але лише доти, доки викликав довіру у своїх воїнів. Козацький уряд на Нижньому Дніпрі був, за словами однієї дослідниці, "диктатурою, що її пом'якшувало втручання натовпу". Часто запорізькі козаки приєднувалися до повстань у Польщі, щоб розширити козацький реєстр.

Спочатку козаки відрізнялися різноманіттям віросповідань, проте до XVII століття вони схилилися до агресивного православ'я. Це вплинуло на їхні складні стосунки з польськими монархами. З одного боку, козаки протестували проти католицької віри, а з іншого — прагнули до автономії та фінансових вигод, які забезпечував реєстр, а також до збільшення чисельності реєстрових козаків. Щоб змусити короля Владислава IV звернути увагу на свої вимоги, гетьман Богдан Хмельницький у 1648 році ініціював масове повстання, яке отримало підтримку козацьких громад по всій Україні. Повстання швидко перетворилося на збройний конфлікт, під час якого козаки, за допомогою селянських загонів, які були обурені утисками з боку польських поміщиків, нападали на різні верстви населення: євреїв, католицьких священників і польських шляхтичів.

Хмельницький мав на меті створити напівнезалежний гетьманат на сході Укра- їни і збільшити реєстр до сорока тисяч козаків. Але в 1651 році польський король розгромив його війська під Берестечком, що стало, ймовірно, найбільшою су- хопутною битвою в Європі XVII століття. За три роки Хмельницький перейшов на бік Росії, передавши козаків у розпорядження царя, в обмін на те, що Москва платитиме за утримання шістдесяти тисяч козаків, які належали до Запорізької Січі. З цього моменту царі вважали Київ і весь лівий берег Дніпра своїми, після чого до титулу "Цар Всеросійський" вони додали слова "і Малоросії" ‒ так во- ни називали Україну. Андрусівський договір 1667 року між Польщею та Росією закріпив російський контроль над Києвом і значною частиною Східної України.

Запорізька Січ розташовувалася на східному краю османського кордону, що простирався майже на дві тисячі кілометрів від Азовського моря до Хорватії та узбережжя Адріатичного. Ця територія мала подібні характеристики вздовж усієї своєї довжини, будучи домівкою для мілітаризованого суспільства, яке в основному складалося з нерегулярних військових формувань, що поєднували військову службу із сільським господарством і, в значній мірі, грабунком. Тут також діяли релігійні традиції: хорватські воїни освячували свої бойові прапори в церквах, вважаючи себе спадкоємцями середньовічних хрестоносців. На угорському кордоні кочівники рівнини прийняли войовничий і апокаліптичний кальвінізм. Прихильність козаків до православ'я була не менш рішучою. Іноді прогалини в владі та відсутність сильної парафіяльної структури призводили до виникнення різноманітних релігійних течій. Окрім православ'я, степи також були домом для унітаристів і анабаптистів (які вірили в хрещення дорослих), а також суботників, які закликали до навернення в юдаїзм як першого кроку до істинного християнства.

На своєму шляху фронтир також підкидав героїв, яких у наступні століття "націоналізували", зробивши з них хорватських, угорських та польських геро- їв. Але саме в Україні пограниччя найглибше вплинуло на національну куль- туру завдяки поету, письменнику і художнику Тарасу Шевченку (1814-1861), якого сьогодні вшановують як найбільшого українського письменника. Поема Шевченка "Гайдамаки" (1841) ностальгічно реанімує втрачене козацьке мину- ле, розповідаючи про те, як козаки будували Січ:

Спілкуються, діляться історіями про те, як зводили Січ.

Як козаки на байдаках Пороги минали,

Ось так, закуривши люльки, в Польщі під час пожежі,

В Україну поверталися,

Як святкували.

Шевченко з захопленням згадує про козацькі звичаї — освячення ножів перед вбивством, пишні бенкети в палацах, охоплених вогнем, де з крокв звисають тліючі тіла, забивання цвяхів у черепи, а також стихійні вбивства євреїв, шляхтичів, поляків і католиків. Він не знаходить добрих слів для росіян, зневажливо називаючи їх "москалями", "московитами" та "пузатими панами", і критикує Хмельницького за угоду з царем. Для Шевченка українці повинні бути братами, об'єднаними православною вірою, але політично незалежними від Москви. Він, більше ніж будь-хто інший, вніс у українську національну свідомість образ вільного козака як символу втраченої свободи та метафору нестабільності життя на довгих кордонах Центральної Європи.