Перший конгрес ОУН у Відні: як українські націоналісти зібралися разом у прагненні до незалежності своєї держави.

Убивство керівника призвело до розподілу в рядах організації.

У столиці Австрійської республіки Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Великий збір - Перший конгрес представників українських націоналістичних організацій. На цьому велелюдному зібранні в останній день Конгресу було оголошено про створення Організації українських націоналістів (ОУН). Було обрано провід новоствореної політичної організації - Провід українських націоналістів (ПУН) - на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Чому саме Євген Коновалець очолив цю радикальну політичну організацію? Він був активним учасником Першої світової війни у складі австро-угорської армії, навесні 1915 року потрапив до російського полону. Згодом, після Лютневої революції 1917 року звільнився і опинився в авангарді визвольних змагань в Україні: очолював підрозділи "січовиків", які придушували у січні 1918 року більшовицький антидержавний заколот в Києві, центром якого був завод "Арсенал", у березні звільняли столицю України після підписання Берестейського миру.

Після того, як 4 листопада 1918 року гетьман України Павло Скоропадський оприлюднив свою "Грамоту", в якій проголосив федеративні стосунки з "білою" Росією, Коновалець вирішив підтримати повстання, що призвело до утворення соціалістичної Директорії УНР. Без участі "січовиків" спроба скинути гетьмана була б приречена на невдачу.

У період з 1919 по 1920 рік Євген Коновалець боровся як проти білих, так і червоних російських сил. Після невдачі армії Директорії УНР він опинився в таборі для інтернованих у Луцьку. Згодом він переїхав до Чехословаччини, де уряд країни надавав значну підтримку українській еміграції. Поступово Коновалець зайняв провідні позиції в Українській військовій організації (УВО), яка була заснована в 1920–1921 роках. Відомий український історик і політик Володимир В'ятрович зазначав: "Поразка 1921 року стала шокуючим досвідом для багатьох українських політиків, які не змогли з цим впоратися і перетворилися на діячів еміграції, відірваних від української дійсності та залежних від зовнішньої підтримки. Натомість для Коновальця ця поразка стала поштовхом до нових досягнень".

Серед фундаторів ОУН були також Група української націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які базувалися у Східній Галичині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ) з міста Подєбради в Чехії. Але саме УВО, яка об'єднувала старшин, що воювали з численними ворогами Української революції в 1917 -- 1921 роках, стала цементуючою силою під час Віденського конгресу. Український політолог, літературознавець і публіцист Олег Баган підкреслював мету УВО: "організувати якісно новий визвольний рух, позбавлений усякого компромісництва та ліберально-соціялістичного вузького доктринерства, ідейною базою для якого мала бути ідеологія націоналізму". На кінець 1920-х років необхідно було структурувати і об'єднати націоналістичний рух в міцних руках старшин з УВО.

Підготовка до першого конгресу націоналістичних сил розпочалася раніше. В Берліні (1927 рік) і у Празі (1928 рік) відбувалися установчі конференції, на яких зустрічалися представники вищезгаданих організацій для створення засад об'єднання в єдину політичну силу. Їхні учасники намагалися втаємничити свої дії, проте, звісно, і польська, і радянська розвідки (головні вороги українського націоналістичного руху) мали інформацію від своїх агентів.

Отже, 28 січня 1929 року у Відні розпочала свою діяльність Велика конференція представників вищезгаданих націоналістичних організацій, в якій взяли участь 30 делегатів. Основною метою новоствореної Організації українських націоналістів (ОУН) стало захист прав українців на територіях, які перебували під окупацією радянських більшовиків і польської адміністрації. Ще в 1923 році країни-переможниці Першої світової війни на Раді послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії затвердили остаточне приєднання Східної Галичини та Волині до складу Другої Речі Посполитої.

Польська сторона проігнорувала побажання країн Антанти надати українцям національно-культурну автономію, що викликало різку реакцію місцевого населення. Автохтони, які проживали на своїх етнографічних територіях у Східній Галичині, Волині та Підляшші, становили абсолютну більшість. Числові дані, надані канадським істориком українського походження Орестом Субтельним у його праці "Україна. Історія", є красномовними: "У 1912 році в Східній Галичині діяло понад 2400 українських початкових шкіл, а до 1937 року їх залишилося лише 352. У Волині за той же період число українських шкіл зменшилось з 440 до всього восьми".

У заяві, що анонсувала створення ОУН, викладено основні програмні та ідеологічні принципи цього націоналістичного руху, що охоплює етнічні українські території, розділені між сусідніми країнами — Радянським Союзом, Другу Річ Посполиту, королівську Румунію та демократичну Чехословаччину. В ній зазначалося: "Ставлячи за мету відновлення, організацію, захист і поширення Незалежної Соборної української Національної Держави, українські націоналісти прагнуть об'єднати творчі сили нації та зміцнити її стійкість перед зовнішніми викликами. Лише повне вигнання всіх окупантів з українських територій відкриє шлях для всебічного розвитку української нації в рамках власної держави". Найбільші труднощі українські націоналісти переживали в Польщі, хоча й ситуація в Румунії була не менш складною.

Більшу частину членів ОУН складала молодь зі Східної Галичини. Практично це було молодіжне крило організації, хоча на першому етапі головну роль відігравали представники ветеранів Визвольних змагань 1917 -- 1921 років. Між цими двома течіями час від часу виникали гострі суперечки. Можна назвати їх поміркованою і радикальною. І лише авторитет Євгена Коновальця стримував ці протиріччя.

Більшість представників ОУН, які перебували на еміграції, підтримували ідеї формування політичної еліти та спирання на власні сили. Молодше покоління націоналістів, в основному галичан, опинилося в умовах постійних переслідувань українців з боку авторитарного режиму Другої Речі Посполитої. Через це "поступовість" старших товаришів сприймалася ними негативно, оскільки на їхніх очах політика асиміляції, що проводилася польською владою щодо національних меншин (українців, євреїв, німців, білорусів, литовців, які становили понад третину населення новоствореної в 1918 році держави), ставала дедалі жорсткішою і огиднішою. Однак лише українці, а в меншій мірі німці (які отримували підтримку берлінського уряду в економічній та освітній сферах, як за часів Ваймарської республіки, так і після приходу НСДАП до влади 30 січня 1933 року) протистояли цій політиці Варшави.

Молодіжне крило Організації українських націоналістів (ОУН) прагнуло більш рішуче вирішувати актуальні питання стосунків з окупаційною адміністрацією, зокрема з польським режимом під керівництвом "Начальника держави" Юзефа Пілсудського, який прийшов до влади після перевороту у травні 1926 року. У червні 1933 року, у віці 24 років, Степан Бандера був офіційно обраний Крайовим провідником ОУН на Берлінській конференції, що охоплювала всі західноукраїнські території. Ця посада фактично стала для нього фатальною: його попередники, Юліан Головінський та Степан Охримович, загинули внаслідок дій польської поліції.

У відповідь на низку терористичних актів, здійснених молодими членами ОУН, польський уряд розпочав масові репресії проти українського населення в Східній Галичині та на Волині, які отримали назву "пацифікація" (від латинського Patificatio - умиротворення). Ці терористичні акти були реакцією на майже повне закриття українських шкіл, культурних, освітніх та економічних організацій, особливо кооперативів. Воєнізовані групи польських колоністів за підтримки поліції та армії нападали на села, що мали українську "Освіту", і примушували селян переходити з православ'я на католицизм — особливо це стосувалося Волині та Підляшшя. Стали звичними публічні розправи над учителями, кооператорами, священнослужителями та простими українцями.

Отже, саме через такі дії польської влади відбулася радикалізація представників ОУН на окупованих територіях. Відбулася ціла серія атентатів, й серед них убивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, відповідального за жорстокі "пацифікації", а також убивство 21 жовтня 1933 року секретаря консула СРСР у Львові Олексія-Андрія Майлова (насправді працівника ОДПУ) - як реакція на заплановий Кремлем штучний голод - Голодомор 1932-1933 років.

У другій половині 1934 року польська поліція практично повністю затримала керівництво крайової організації ОУН. Напередодні замаху на Перацького затримали також Степана Бандеру. У Березі Картузькій, неподалік Бреста, було відкрито концтабір для політичних противників варшавського режиму — людей різних національностей та ідеологій. Серед ув'язнених налічувалося понад 120 українців, яких піддавали особливо жорстоким тортурам.

Після вбивства 23 травня 1938 року в Роттердамі лідера ОУН Євгена Коновальця, яке стало результатом дій агента НКВД СРСР Павла Судоплатова, конфлікт між поколіннями в організації (зокрема, між закордонним проводом та крайовим галицьким) був вирішений досить швидко. 13 вересня 1939 року, під час вторгнення нацистської Німеччини в Польщу, в умовах хаосу та панічного відступу польської армії, Степан Бандера зміг втекти з тюрми "Бригидки" у Бресті. Незабаром після цього представники крайової організації ОУН почали вести переговори з новим керівництвом, яке очолив Андрій Мельник, давній соратник Коновальця. В результаті, 10 лютого 1940 року в Кракові було засновано Революційний провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Таким чином, організація фактично поділилася на дві, іноді конфліктуючі, фракції українського націоналістичного руху – бандерівців і мельниківців. Але це вже інша, не менш захоплююча історія...