Здається, лише лінивий не звернув уваги на іронію, пов'язану з назвою фільму "Woman Unknown" — єдиного твору в основному конкурсі, створеного жінкою. Президентка журі Меггі Джилленгол не раз стикалася з запитаннями про жахливу гендерну статистику, яку вона влучно охарактеризувала як "системну". Тож, очікування від третього повнометражного фільму данської режисерки єгипетського походження Маї ель-Тукі були надзвичайно високими — настільки, що під час світової прем'єри трапився збій у субтитрах.
"Жінка Невідома" зображує перші тижні після звільнення Данії від нацистської окупації. У цей період суспільство починає вивільняти свої травми, направляючи агресію на молодих жінок, багато з яких змогли вижити під час війни завдяки інтимним зв'язкам (в найширшому розумінні) з ворогом. Серед них — Марі, яка приховує свій темний секрет, очікуючи на швидке заміжжя з впливовим бізнесменом. За цю маскування їй доводиться платити жахливими домашніми обов'язками безкоштовно та болісним (через гінекологічну травму) сексом, який вона витримує завдяки небезпечним дозам морфіну.
Рекламное сообщение
Цей фільм створений за стандартами європейського фестивального кіно, повертаючи нас до знайомих історичних контекстів крізь призму феміністичної ідеї. Незважаючи на деяку банальність, він вражає своєю вишуканістю в написанні, режисурі та акторській грі. Робота оператора та декорації занурюють глядача в емоційні глибини цього соціального психозу, а надзвичайна гра Матильди Арсель посилює співпереживання за долями жінок, які у фільмі зазнають переслідувань з боку фейкових моралістів.
На церемонії нагородження Woman Unknown відкрив і закрив роздачу конкурсного блоку, забравши заслужений "Кубок Вольпі" за найкращу жіночу роль для Арсель і "Золотого лева". Хоча фільм заслуговує на великі похвали, головна нагорода видається демонстративним жестом нагородити гендер, що легко сформує глядацькі упередження.
Изображение: EPA/UPG
Данська режисерка Маї ель-Тукі (праворуч) тримає нагороду "Золотий лев", а данська акторка Матильда Арсель -- Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль у фільмі "Kvinde Ukendt" ("Невідома жінка") під час Венеційського міжнародного кінофестивалю, 12 вересня 2026
До створення такої репутації вже доклалися фанати корейського кіно, обурені щодо абсолютного фаворита конкурсу Лі Чхан-дона, якому дісталося лише гран-прі. "Можливе кохання", зняте 72-річним класиком під крилом Netflix, тримається на історії про подружжя, яке не може оговтатися після жорстоких скорочень на підприємстві й травм від спроб це побороти - аж доки доля не зводить голову родини з парою молодої документалістки та заможного інвестора, які хочуть зробити з історії чоловіка документальний фільм. Цікаво, що повернення великого корейського кіно ніколи не втомлює фестивальну публіку, - від "Паразитів" Пон Джун-хо до торішнього улюбленця фестивалю "Немає іншого вибору" Пак Чхан-ука, - адже його іронічний погляд на вищий клас, здається, ніколи не застаріє.
Изображение: EPA/UPG
Південнокорейський кінематографіст Лі Чхан Дон отримує "Срібного лева" - відзначення Гран-прі журі за свою стрічку "Можливе кохання" під час урочистого закриття 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
До теми маленької людини в корпоративній системі, тільки в куди менш креативному форматі, звертається "Хороший маленький солдат" Стефана Брізе. Альба Рорвахер грає жінку, яка керує кадрами великої страхової компанії і якій доручають неможливе завдання: одночасно дбати про добробут працівників і виконувати спущені керівництвом KPI. Фільм отримав нагороду за найкращий сценарій - її, здається, віддали радше кількості, ніж якості, адже над сценаристів було троє.
Изображение: EPA/UPG
Стефан Брізе (посередині), Коралі Амедео (праворуч) та Олів'є Горс демонструють свою нагороду за найкращий сценарій до фільму "Un bon petit soldat" ("Добрий маленький солдат") під час урочистого закриття 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Лише кілька голлівудських фільмів у конкурсі виявилися на рівні найкращих акторських виконань. На Лідо з нетерпінням чекали на "Primetime" – естетично витончений постіронічний проект A24, присвячений піку та падінню американського шоу "To Catch a Predator". Незважаючи на те, що фільм не здобув жодних нагород, справжній праймтайм відбувався, перш за все, у команді. Роберт Паттінсон, який зараз активно працює, продемонстрував неймовірну харизму в ролі психопатичного шоумена. А тридцятирічний режисер Ленс Оппенгайм, після захопливих овацій у Венеції, вирушив до Теллурайду з документальним сюрпризом "You Can See Everything", присвяченим Елізабет Голмс, який він створив у співпраці з Нейтаном Філдером. Отже, ці імена ще не раз з'являться в розмовах про нагороди.
Рекламное сообщение
Іншим екранним улюбленцем і переможцем у номінації за найкращу чоловічу роль став Джон Малкович у Wild Horse Nine, новому гіті Мартіна Макдони. Як і в дебютному "У Брюгге", це історія про двох друзів на порозі смерті. Цього разу це агенти ЦРУ напередодні перевороту в Чилі 1973 року, які вирушають в екзистенційну подорож на острів Пасхи. На тлі велетенських голів моаї нескінченно кумедний і чутливий Малкович цілком може позмагатися з Паттінсоном за "Оскар". Утім, сам фільм попри комедійність обертається серйозним висловлюванням проти тоталітаризму, якому хочеться вірити і яким хочеться втішатися.
Изображение: EPA/UPG
Актор Джон Малкович у своєму відеозверненні, що відбулося після отримання Кубка Вольпі за видатну чоловічу роль у стрічці "Wild Horse Nine", виступив під час урочистого закриття 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Це не можна сказати про "ДАУ" Іллі Хржановського. З рецензії, що була опублікована, стає зрозуміло, чому нагорода за режисуру виглядає як злий жарт. Те ж саме стосується і виступу режисера, який базується на темах співчуття та належності до України, в той час як червоною доріжкою його прем'єри проходили такі особистості, як проросійська Ксенія Собчак та підсанкційний екс-сенатор РФ і сучасний американський продюсер Леонід Лебедєв, який також є продюсером фільму.
Изображение: EPA/UPG
Російський кінематографіст Ілля Хржановський отримав "Срібного лева" за видатну режисуру своєї роботи "Дау".
Проте є й позитивні моменти. Фестивалі в Торонто, Нью-Йорку та Лондоні, які щорічно презентують більшість значущих фільмів з Канн і Венеції, а також роботи, що викликають значний інтерес, повністю проігнорували "ДАУ". Крім того, авторитетні видання, такі як Little White Lies та The Film Stage, свідомо не опублікували рецензій на цей фільм. Хоча політично та морально свідомі критики існують, їхня увага була зосереджена на іншому явищі конкурсу.
Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know!
Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know! Юваля Абрагама та Рахелі Шор, показана наприкінці фестивалю, отримала відзнаку "Спеціальний приз журі". За тиждень до відкриття в розкладі ще зяяв засекречений слот - і тепер зрозуміла необхідність такої інтриги. Понад три роки Абрагам і Шор (двоє з чотирьох режисерів оскароносної "Немає іншої землі") за підтримки The Guardian працювали у засекреченому проєкті. Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know! презентує портрет системи ізраїльських мілітарних дій у Газі після 7 жовтня, свідченнями тих, хто цією системою оперує.
Протягом 80-ти хвилин Абрагам уночі на дахах Тель-Авіва розмовляє з 24 ізраїльськими військовими, чиї обличчя й голоси змінено - у статті приуроченій до прем'єри, режисери пояснюють, що анонімність необхідна для захисту людей від переслідування в Ізраїлі. Солдати розповідають, а подекуди й малюють на аркуші, ШІ-алгоритми, мапи, вигляд дрона й екрана телефону, якими вони здійснюють ці операції. Наприклад, локацію терористів ХАМАС вишукують через особисті переписки дітей, які з'ясовують, коли "тато буде вдома" - кодова назва операції, після якої вночі зносять увесь багатоповерховий будинок. Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know! - це військовий акронім, що позначає прогнозовані втрати серед цивільних, які постійно ростуть. Один офіцер каже, що давав дозвіл на удари з показником понад 200. Хтось ділиться цією інформацією, бо не може морально впоратися зі своїми вчинками; інші не бачать жодної проблеми у захисті держави, а комусь просто "дуже весело".
Изображение: EPA/UPG
Ізраїльські кінематографісти Рейчел Шор (ліворуч) та Юваль Абрахам на 83-му щорічному Венеційському міжнародному кінофестивалі, який відбувся 12 вересня 2026 року.
На тлі "Голосу Хінд Раджаб", який торік розчулював фестивальну публіку маніпулятивною реконструкцією останніх годин життя палестинської дівчинки, Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know! постає зовсім іншим кіно з сильною естетичною складовою. Розмови супроводжують нічні панорами Тель-Авіву: камера заглядає у вікна домівок, де люди дивляться державне телебачення, у шумні ресторани й на мальовниче узбережжя - і ця темрява створює колективний портрет країни з колективною відповідальністю, як пропонує режисерський дует ізраїльських громадян. Фільм нагадує "Зону інтересів" Джонатана Ґлейзера, який виступив одним з виконавчих продюсерів Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know!.
Рекламное сообщение
За лічені дні після прем'єри фільм уже спрацював як бомба масового ураження, розігрівши міжнаціональний скандал. Уряд Ізраїлю назвав фільм "кривавим наклепом" та погрожує відібрати у режисерів громадянство. Соцмережі заливає обурення ізраїльтян та російського екзилю - вони хором називають фільм антисемітськими фейками на британські гроші й нагадують про жертви 7 жовтня.
Image credit: The Guardian/JW Films
Кадр з фільму 'Naza'
Цікаво, що незадоволення висловлюють також пропалестинські активісти, які стверджують, що ізраїльські громадяни отримують незвичайні 25 хвилин оплесків за дії своєї держави. Дехто обурюється, що кінематографісти лише популяризують результати роботи дослідника Еяля Вайцмана, зокрема його останню книгу "Ungrounding: The Architecture of Genocide". Вайцман є засновником Forensic Architecture — міждисциплінарної організації, що займається викриттям воєнних злочинів. Його команда, зокрема, працювала над аналізом російського авіаудару по драматичному театру в Маріуполі.
Certainly! Here’s a unique variation of the text "NAZA": **Naza** If you would like something more elaborate or specific, please let me know! не просто залишила всіх при власних думках, а навіть радикалізувала дискурс, і це лише початок. Адже далі її покажуть у Сан-Себастьяні й на Нью-Йоркському фестивалі.
Тріумф документального кінематографу
Венеція завжди пропонує вражаючу добірку неігрового кіно, але цього року теми та автори вражали своїм особливим поєднанням сили, політичної актуальності та креативності. Фільми стали каталізатором дискусій про те, які документальні методи можуть змінювати світогляд у часи штучного інтелекту та знеочікуваності від безперервного потоку зображень війни. Вони поставили питання про політичний потенціал документального кіно в сучасному контексті.
Одним із найцікавіших проектів став фільм «Musk» режисера Алекса Ґібні. Цей досвідчений американський документаліст, попри конфлікт з Ілоном Маском у Твіттері, вирішив не відмовлятися від ідеї створення фільму про нього. В результаті з'явився документальний фільм тривалістю 225 хвилин, який спочатку виглядає як абсурдна комедія, а згодом перетворюється на справжній трилер. Ґібні зібрав архівні відеоматеріали та провів численні інтерв'ю з колишніми партнерами, співробітниками та журналістами, які роками спостерігали за життям Маска. Окрім цього, він створює цифровий образ самого Маска у формі штучного інтелекту, що надає йому можливість відповідати на запитання, роблячи його вигляд ще більш реалістичним.
Изображение: EPA/UPG
Американський кінорежисер Алекс Гібні на фотосесії до свого фільму "Musk" під час 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Хоча фільм не пропонує сенсаційних відкриттів, його основна сила полягає в тому, як вся інформація інтегрована в хронологічний формат, що показує, як мільярдер без наслідків за свої дії поступово набирає владу, граючи з планетою як у відеогрі. Остання мета його "гри" — Білий дім. Режисер ілюструє, до яких катастрофічних наслідків призвело скасування програми USAID, і як Маск, отримавши доступ до DOGE, тепер володіє критично важливими даними держави. Апокаліптичний фінал викликає відповідні відчуття, що є свідомим прийомом. Фільм вийде в американський прокат 16 жовтня, а згодом з'явиться на HBO, і має великий потенціал стати каталізатором для політичних змін.
Про проблеми сучасної Америки говорили також дві інші іконічні фігури документалістики. Лора Пойтрас представила свій фільм "They're Here", у якому висвітлила зловживання з боку Імміграційної служби США, використовуючи архівні матеріали, OSINT та записи з бодікамер поліції. Тим часом дворазова лауреатка премії "Оскар" Барбара Коппл у своєму фільмі "Union Town" продовжує дослідження стану трудових прав в Америці, фокусуючи увагу на відновленні профспілкового руху серед кур'єрів у постковідному Нью-Йорку. Вона знову доводить, що профспілки залишаються життєздатними на всіх етапах капіталізму.
Изображение: EPA/UPG
Американська кінорежисерка Лора Пойтрас на фотосесії для свого фільму "They're Here" під час 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Рекламное сообщение
Есхатологічний відтінок привнесла британська режисерка Софі Файнз у нову частину "Гіда збоченця" — свіжу кінематографічну лекцію з філософії від видатного академіка Славоя Жижека. Провівши глядачів через призму кіно, в якій відображаються бажання та упередження людства, Файнз і Жижек цього разу взялися за концепцію утопії, перетворивши її на дистопію. Філософ радить черпати натхнення з "Меланхолії" Ларса фон Трієра: варто запастися значною порцією песимізму й не боятися прийняти неминучість кінця світу.
Хоча фестиваль не має нагород за документальне кіно, там вручають Golden Globes Impact Award, яку цьогоріч отримав білоруський документаліст Андрій Куціла за Letters From the Mute Nation. Змушений виїхати з Білорусі після репресій, Куціла шукав методи розповісти про постпротестну країну, не маючи до неї фізичного доступу. Знайшов він форму в листуванні дисидентів у в'язницях і екзилі, що звучать закадровим голосом. А візуальну мову режисер добирає з секретних операторів, онлайн-мап, записів CCTV та анімації, яка переповідає історію двадцятирічної Касі в колонії через її власні малюнки. Це моторошне кіно, не лише через свідчення тортур та безнадійних роздумів про майбутнє країни й ціну свободи, а й через те, як швидко світ забуває людей, які цю боротьбу програли.
Изображение: labiennale.org
Сцена з кінострічки "Letters"
From the Mute Nation.
На цьому фоні документальний фільм про російську опозицію виглядає досить нерішуче. Шестигодинний проект Юлії Локтєвої "My Undesirable Friends: Part II - Exile", присвячений журналісткам телеканалу "Дождь", став одним із найбільш очікуваних фільмів на фестивалі, адже перша частина здобула величезну популярність серед західних критиків, які охарактеризували її як зразок спротиву та кращий фільм року. Однак, якщо в першій частині було більше динаміки, оскільки вона охоплювала події перед вторгненням і зосереджувалася на діяльності каналу, то друга частина відзначається відчуттям бездіяльності, в яке занурюються як героїні, так і сам фільм. В основному, це саморефлексивні бесіди в турецьких таксі та куріння айкосу на кухнях Тель-Авіва, де обговорюються горе українців та військові злочини їхніх співвітчизників. Проте не менш важливою є тема небезпеки для самих героїнь. "Відчуваєш себе, наче у 1941 році, тільки ти одночасно і німець, і єврей", - підсумовує журналістка Анна Немзер.
Найціннішою тут є друга глава, присвячена безпосередньо Україні, де з'являються Наталка Гуменюк з чоловіком Петром Рузавіним, колишнім ведучим телеканалу, а тепер військовослужбовцем на боці України, а також журналістка Єлена Костюченко. Водночас, попри величезний хронометраж і активне використання архівів, фільм чомусь не показує, наприклад, фоторепортажі Костюченко з моргів Херсона; а зі скандалу "Дождя" про "наших мальчиков" показує лише спростування й хаос навколо, а не те, що сказав ведучий. Ця обережність, здається, працює на комфорт західної аудиторії, американської насамперед, яка шукає в російському досвіді власні паралелі, і згладжена картинка опозиційного портрета, певно, приносить їй спокій за власне майбутнє.
Изображение: labiennale.org
Кадр з фільму 'My Undesirable Friends: Part II - Exile'
У цьому різноманітному світі документального кіно присутність українських фільмів виглядає як пропущене місце. Це пов'язано не лише з тим, що українським митцям знову не надають окремої платформи у центральних секціях, але й із тим, що творча оригінальність української документалістики могла б значно збагачити цей культурний контекст.
Присутність України
Однак, Венеційський фестиваль надав можливість трьом українським проектам представити себе в паралельних програмах.
Українська візуальна мисткиня Софія Булгакова, яка живе в Нідерландах, представила інсталяцію в ювілейній, престижній програмі Venice Immersive, у секції Best of Experiences, назва якої говорить сама за себе. Її "Спомини" постають з особистих і колективних свідчень останніх років повномасштабного вторгнення у формі звукових артефактів, а сама інсталяція створена з ізоляційних труб, знайдених на заводі, де працювало багато українських робітників.
Изображение: Предоставлено компанией ForeFilms
Сцена з фільму "Тиша"
Фільм "Тиша" українського режисера Павла Шпегуна отримав нову нагороду на секції Airone della Laguna в рамках Orizzonti Shorts, ставши володарем International Collateral Award. Команда не змарнувала можливості вийти на червону доріжку, закликавши до визволення бійців, які залишилися в Азовсталі. Сюжет "Тиші" розгортається навколо зустрічі стендап-коміка з чарівною незнайомкою, але справжнє втілення концепту відбувається лише в останні моменти. Презентувати свій дебютний фільм на Венеційському фестивалі, з такою сильнодіючою командою, де за камерою стоїть Михайло Любарський, а в головних ролях - харизматичні Григорій Наумов та Іоланта Богдюн, є вже значним досягненням. Проте, відчувається, що дебютна робота трохи перенасичена діалогами, а зусилля фільму зосереджені на фіналі, що може виглядати або недостатньо оригінально, або трохи застаріло. "Тиша" також є частиною потужної продюсерської компанії ForeFilms, яка наразі отримує визнання на фестивалі в Торонто за вражаючий документальний фільм про війну та молодість "Black Sunflowers".
Рекламное сообщение
Справжнім відкриттям став "Камуфляж" - повнометражний дебют Микити Гібаленка, що змагався в секції Giornate degli Autori й незаслужено залишився без нагород. Режисер, який давно живе в Німеччині, вклав щось зі власного досвіду в цю гостроактуальну історію про українську чоловічу ідентичність. У центрі історії - Віталік (Артур Алієв), талановитий і дещо сумний хлопець. Він має теплі стосунки із сестрою Лізою (Єлизавета Цілик), але втомився терпіти матір, прихильницю російської культури, і тікає шукати своє щастя в Німеччині. Майже остаточно пройшовши метаморфозу в німця, з початком вторгнення він надає прихисток глибоко травмованій матері й сестрі, яка геть не збирається адаптувати братів шлях.
Зображення: з ресурсу Микити Гібаленка.
Кадр зі стрічки "Камуфляж".
"Камуфляж" може здатися звичайним українським фільмом про вторгнення, які ми вже мали можливість бачити не раз, але режисерові вдалося створити щось дійсно унікальне. Напевно, це пов'язано з тим, що він не намагається спростити складнощі, а навпаки, виявляє внутрішні суперечності у формі. Фільм "Камуфляж" вражає своєю атмосферою, що підкреслюється меланхолійними пейзажами та музикою композитора Микити Моісеєва. Головні актори Алієв і Цілик, які вже працювали разом у "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової на Лідо, продовжують розвивати своє вражаюче портфоліо. Алієв утримує емоційну напругу фільму через детальні близькі плани, демонструючи мовленнєвий дефект свого персонажа та проводить його шлях від пригніченості до вирішення внутрішніх конфліктів, що робить цю роль справжнім акторами (пере)відкриттям.
На фоні обурення результатами фестивалю згадки про українське кіно в соціальних мережах набирають популярності, як би контрастуючи з сумними новинами з церемонії. Проте, найгірша ситуація з українською присутністю на великих фестивалях спостерігається саме в кінокритичному світі. Не слід забувати, що кінокритика також формує програми та акценти. В умовах значного російського впливу на Венеційському фестивалі (прем'єра Хржановського справляла враження, ніби ми опинилися на Московському), відбираються відповідні фільми для глядачів. Коли ж в рядах акредитованих українських журналістів всього четверо, а коло медій, готових висвітлювати фестиваль, досить обмежене, навряд чи можна сподіватися, що наша думка стане пріоритетом або вплине на дискусію за межами. В результаті українські фільми часто залишаються лише згадкою в титрах, як і українська кінокритика в загальному.
Читайте також"ДАУ": тоталітаризм Хржановського як нестерпний чуттєвий досвід
#
