"Фігури темряви. Хто створив це чудовисько?"

"Пішаки пітьми. Хто виплекав монстра?" Олексія Мустафіна - це розвідка про історію російських загарбань від початку XV століття до сьогодення і про те, чому вони взагалі стали можливими. Крок за кроком автор занурюється в минуле, щоб не лише відшукати корені московського експансіонізму, а й зрозуміти, чому протягом історії йому вдавалося знаходити стількох добровільних помічників, союзників та колаборантів. Докладно розповідаючи, як завдяки помилкам та ілюзіям одних та жадібності й лицемірству інших постало геополітичне чудовисько, що несе зло, війну і руйнування, перетворившись на постійну загрозу для націй, народів і людства.

Олексій Мустафін не лише перераховує події, а й здійснює глибоке детективне дослідження, розкриваючи, як і завдяки кому виник міф про "велику Росію". Цей міф став інструментом великодержавної політики Москви та продовжує отруювати цивілізований світ. Він викриває механізми маніпуляції та культурних трансформацій, які досі впливають на наше життя.

ZAXID.NET публікує уривок з книги Олексія Мустафіна "Пішаки пітьми. Хто виплекав монстра?", яка незабаром вийде у "Видавництві Старого Лева". Замовити книгу можна за посиланням. Художнє оформлення створив Іван Кипібіда.

Фальшиві зради

З початком війни Росії проти України у масовому вжитку з'явилося слово "колаборант". Або ж повернулося, бо саме так за часів Другої світової називали тих, хто співпрацював з нацистами. З латини це слово так і перекладається - "той, хто співпрацює".

Але в 40-х роках XX сторіччя в цього слова був синонім. Посіпак нацистів високого рангу називали "квіслінгами" - за прізвищем одного з найвідоміших колаборантів, очільника маріонеткового уряду Норвегії Відкуна Квіслінґа. Прізвисько, вперше вжите в британській The Times, було таким поширеним, що стало темою для анекдотів. Наприклад, такого. Приїздить норвезький прем'єр до канцелярії Гітлера. Його запитують: "Хто ви?". Він відповідає: "Квіслінг". А ад'ютант роздратовано: "Це я зрозумів, а прізвище ваше яке?".

Цікаво, що всі дослідники біографії цього найвідомішого колаборанта, зокрема й найприскіпливіший з них, Ганс Даль, акцентують увагу переважно на його співпраці з нацистами. Проте, при уважному прочитанні тієї ж книги Даля стає зрозуміло, що до самого кінця 30-х років його життя мало що пов'язувало з Німеччиною. Натомість, його зв'язки з Радянським Союзом були значно більш вагомими. Варто також зазначити, що він двічі вступав у шлюб... з жінками з Харкова. І навіть не так: він одночасно був одружений на двох харків'янках. Але про це поговоримо трохи пізніше...

Розпочнемо з самого початку. Відкун з'явився на світ у родині пастора в норвезькому містечку Телемарк. З ранніх років він виявляв надзвичайні здібності до математики. У дванадцятирічному віці він запропонував задачу, яка згодом була включена до шкільного підручника – причому під його власним ім'ям. Видавці вирішили так вчинити, щоб стимулювати інших норвезьких учнів до навчання та творчого підходу до вивчення матеріалу.

Коли Квіслінґ вступив до військової академії, як зазначає Даль, він досяг найвищої оцінки. Завершивши військовий коледж, він отримав найвищі результати не тільки серед своїх однокурсників, а й серед усіх випускників у історії цього навчального закладу. Після призначення до Генерального штабу норвезької армії, Квіслінґ активно вивчав Росію — країну-сусіда, з якою Норвегія, що здобула незалежність лише в 1905 році, мала важливі стратегічні відносини, адже її суходільний кордон тоді проходив лише з Росією та Швецією.

Невдовзі після цього розпочалася світова війна, а згодом і революція в Росії. Проте дослідження Квіслінґа набули ще більшої цінності. Врешті-решт, його призначили військовим аташе в Петрограді, де вже утвердилися більшовики. Хоча він пробув на цій посаді менше року, за цей короткий час йому вдалося встановити важливі зв’язки та зміцнити свою репутацію як провідного експерта з "російського питання" у Норвегії. За свідченнями його знайомих, Квіслінґ з захопленням говорив про нових лідерів Росії, зокрема про Льва Троцького (що підкреслює Даль, і незабаром ми зрозуміємо, чому). Норвезький аташе, подібно до більшовиків, вважав, що російському народу насправді не потрібно багато прав.

Результати ленінської політики, втім, як ми знаємо, вже незабаром далися взнаки. Серед тих, хто намагався допомогти жертвам голоду в "комуністичному раю", був і міжнародний комітет, який очолював Фрітьйоф Нансен. Саме як його представник Квіслінґ приїхав 1922 року до Харкова. Начальство було його роботою задоволене. А сам він одружився. З місцевою дівчиною. Її звали Олександра Вороніна, вона працювала у Квіслінґа секретаркою. Разом з дружиною він невдовзі поїхав з України.

Проте наступного року він знову з'явився. І почав стосунки з іншою жінкою - Марією Пасічниковою (існує версія, що її справжнє прізвище було Пасек, але наразі немає підтверджень, що вона належала до відомого роду Пасеків). Дивно, але саме Олександра рекомендувала Квіслінґу взяти її на посаду секретарки. Однак їхні стосунки не обмежилися лише роботою. Марія стала його дружиною, хоча він не розірвав шлюб з першою дружиною.

Складно сказати, чи була ОГПУ залучена до подій, які відбувалися, адже ця організація часто використовувала романтичні зв’язки іноземців для вербування. Проте варто зазначити, що після повернення до Європи Квіслінґ опублікував статтю в авторитетній норвезькій газеті, у якій закликав до визнання СРСР на дипломатичному рівні. Повернувшись на батьківщину, він зблизився з місцевими соціалістами і активно пропонував їм створити бойові загони, нібито для захисту робітничих протестів. Соціалісти, проте, швидко відмежувалися від цього наполегливого радника, не лише через його зв’язки з СРСР, а й через його попередній досвід у Генеральному штабі та можливі контакти з норвезькою розвідкою.

Проте за кілька років Квіслінґ знову виявився на території Радянського Союзу. Цього разу він зайнявся бізнесом. Конкретніше, він став посередником між своїм другом Фредеріком Пріцом і представниками влади, які, з незрозумілих причин, вирішили придбати половину його підприємства. Після цього Квіслінґ знову повернувся до дипломатичної діяльності, представляючи у Москві одночасно Норвегію та Британію, яка не мала офіційних відносин із СРСР. Врешті-решт це призвело до скандалу і звинувачень у причетності дипломата до контрабанди коштів — причому не іноземної валюти, а саме радянських рублів. Як зазначає Даль, йому також закидали шпигунство на користь британців, але це... так і залишилося без підтвердження. Однак, навіщо було доводити це, якщо спецслужби отримали ще й привабливий "гачок", на який могли зловити Квіслінґа?

Ще більше запитань викликає виїзд скандального норвежця з Радянського Союзу з величезною колекцію антикваріату, серед якого були, щоправда, й фальшивки. Але його продаж скидався на операцію з легалізації грошей, які потім можна було використати в норвезькій політиці. Квіслінґ і справді рушив у політику. Але тепер він декларував себе не соціалістом, а... правим консерватором. І навіть видавав себе за ідейного спадкоємця померлого тоді Фрітьйофа Нансена. Квіслінґ навіть увійшов до керівництва нансенівської партії "Ліга вітчизни". А потім заснував свою власну - "Народний світанок".

Існують чутки, що в цей період радянські спецслужби активно підтримували ультраправі сили по всій Європі, сподіваючись, що вони стануть "криголамом" для сталінської політики. Чи отримували норвезькі націонал-радикали цю підтримку – наразі важко стверджувати. Проте ми точно знаємо, що Квіслінґа підтримував Пріц, його знайомий, який займався бізнесом в СРСР. Саме завдяки його протекції Квіслінґ став міністром оборони (хоча і ненадовго), і тут варто згадати про його службу в Генштабі. Для вправного і уважного бюрократа, яким він був ще в місії Нансена, навіть короткий час міг бути достатнім для збору важливої інформації про обороноздатність країни.

Після відставки Квіслінга його політичні погляди стали ще радикальнішими. Його партія отримала нову назву — "Народне єднання", а Відкун був проголошений фьорером, тобто вождем. У своїх промовах він безжально критикував комуністів і закликав до боротьби з агентами Комінтерну. Хоча Комінтерн слугував інструментом московської політики, він також став конкурентом для радянських спецслужб. У 1936 році активісти "Народного єднання", переодягнувшись у поліцейську форму, вчинили напад на резиденцію Льва Троцького, який отримав політичний притулок у Норвегії. Сталін, який сприймав Троцького як свого особистого ворога, вимагав його депортації. Як це не дивно, але саме цього ж вимагали й нападники на суді, представляючи інтереси квіслінґівської партії, і зрештою, досягли свого!

Попри те, що популярність Квіслінґа завжди була обмеженою, вона почала стрімко знижуватися. Члени його партії висловлювали занепокоєння через нестачу фінансування. Можливо, спонсори дійсно "позакривали крани", або ж це був хитрий маневр, щоб пояснити зближення Квіслінґа з новою нацистською владою в Німеччині. Фюрер щиро привітав Гітлера з його ювілеєм, а також почав публікувати статті з антисемітським змістом, що мали сподобатися лідеру нацистів. У той же час він активно виступав проти союзу між Радянським Союзом та Великою Британією, поки Сталін не вирішив укласти угоду з Третім Райхом. Після цього Гітлер навіть погодився на кілька зустрічей з Квіслінґом, очевидно намагаючись оцінити, чи можна довіряти цьому норвежцеві.

За кілька місяців вермахт розпочав відкрите вторгнення до Норвегії, сподіваючись захопити її короля Гокона в полон. Король вирішив пристати на пропозицію британців і покинути країну. Тоді німці зв'язалися з Квіслінґом. Порадили створити власний уряд, пообіцявши відразу визнати його на найвищому рівні. Довго вмовляти не довелося. По радіо, яке на той момент уже захопили окупанти, Квіслінґ оголосив себе прем'єром і скасував наказ про мобілізацію. Але армія відмовилася коритися його наказам, а король, який все ще перебував у країні, закликав народ до опору.

Розчаровані окупанти втратили віру в самопроголошеного прем'єра і незабаром заснували власну адміністрацію. Райхскомісаром став німець Йозеф Теребофен, який навіть не хотів чути про невдалого фюрера. Квіслінґу довелося терміново вирушити до Берліна та буквально благати Гітлера призначити його лідером маріонеткового уряду. І, зрештою, йому вдалося добитися цього. Проте реальної влади колабораційний уряд, безумовно, не отримав. Справжніми господарями в окупованій країні залишалися райхскомісар Теребофен і керівник місцевої поліції та СС Вільгельм Редіс, які навіть відкрито зневажали Квіслінґа. А що вже казати про ставлення самих норвежців.

Коли стало очевидно, що британські війська звільняють країну від загарбників, Требофен і Редіс вирішили покінчити з собою. Квіслінґ, однак, не наважився на такий крок. Його затримали, піддали судовому розгляду та стратили. Його останні слова були: "Я покидаю цей світ невинним".

Квіслінґ, схоже, до останнього не вірив, що кінець буде саме таким. Може, сподівався, що принаймні хтось із переможців "зглянеться" з огляду на його попередню "роботу"? Але навіщо було відкривати свої карти спецслужбам, яким він уже точно був непотрібним? Та й для будь-якого окупанта колаборанти якщо й мають якусь цінність, то лише до їхньої спільної поразки.