Політичне месіанство в "невидимій зоні" інтелекту. В надії на нових лідерів нації.

Колись у медінститутах був такий жарт про "хворобу третього курсу". Це специфічний етап навчання, коли студенти проходять загальну та диференційну діагностику й раптом починають знаходити у себе симптоми ледь не всіх патологій із підручника.

Ці відкриття докорінно змінюють їхнє уявлення про себе та світ: учорашні здорові ходять або з депресивним виглядом, або з лихоманковим вогнем в очах.

Зазвичай протягом кількох тижнів цей "радикальний перегляд світогляду" зникав завдяки спільному нагляду в гуртожитку — природні інстинкти та здоровий скептицизм зрештою брали верх.

Ось як сьогодні виглядають психотичні реакції в певних верствах нашого суспільства, коли вони починають усвідомлювати у собі ознаки виборчого процесу в ситуації, коли традиційні демократичні норми відтерміновані. І лише за умови належного нагляду це не виходить.

Соціальний організм подає сигнали про нездужання: "тут свербіж, тут тиск, дихати важко". Було б доцільно шукати комплексні рішення для лікування, але замість цього ми прагнемо лише миттєвого полегшення: "тут потішити, там зняти біль і ось тут допомогти з диханням".

На ці болючі запити змучених громадян цифровий ринок реагує миттєво. Соціальні мережі перетворилися на велетентську аптеку емоційних пластирів. Кожен проєктує свій приватний біль на масштаби всієї країни, вважаючи його пріоритетним. А оскільки біль -- штука суб'єктивна, виникає жорсткий конфлікт пріоритетів: чиє страждання "справжнє", а чиє -- другорядне?

На початку, звичайно, виникають емоційні конфлікти щодо права на істину. Цей пафос завжди має свою ціну. Дехто на цьому виграє, а більшість -- зазнає втрат.

Відчуття втрати може викликати прагнення до забування. Щоб уникнути психічного розладу через конфлікт між очікуваннями (перемога, справедливість) і дійсністю (втома, корупція), наш мозок витрачає величезну кількість енергії на те, щоб пригнічувати болючі та неприємні реалії.

Куди йде енергія? Вона витрачається на пригнічення функцій гіпокампу.

Тобто спочатку він "спалахує" на 10-20% більше, а потім різко гальмується. Переходить у режим "стендбай", а ми собі тоді кажемо, що чогось "тупимо" над дуже простими завданнями.

Ця "енерговитрата забування" спустошує нас настільки, що в стані крайнього виснаження ми починаємо мріяти про "порятунок оптом". Саме тут, на руїнах критичного мислення, постає архетип Месії -- фігури, яка має прийти й у магічний спосіб обнулити всі наші проблеми, не вимагаючи від нас нічого, крім віри.

У сучасному інформаційному середовищі ми іронізуємо щодо терміна "месія". Як це зазвичай буває, більшість людей не має чіткого уявлення про його справжнє значення. Виникають асоціації з чимось на кшталт божевільного пророка. Але факт залишається фактом — наші сподівання, які формувалися протягом кількох поколінь, глибоко вкорінені в цій біблійній концепції.

Ось деякі літературно-історичні уточнення. У своїй соціал-демократичній інтерпретації, українська література минулих епох черпала натхнення з біблійного образу Мойсея, який, згідно з легендою, визволив євреїв з рабства в Єгипті.

Історія виходу з Єгипту у вищезгаданому рабському статусі не підтверджується ні археологією, ні іншими науками. Писемні джерела (стела Мернептаха XIII ст. до н. е.) свідчать про звичайний осілий народ. Найімовірніше, Вихід -- це комбінація спогадів різних міграційних хвиль, укладена в монотеїстичний міфологічний текст у VII-VI ст. до н. е.

Йосиф Флавій наводить слова єгипетського жерця Манефона, згідно з якими євреїв разом із їхнім жерцем Осарсіфом вигнали з Єгипту через якісь антисанітарні причини. А Єрусалим, за іншою версією, заснували вигнані з Єгипту колишні завойовники — гіксоси, хоча археологічні свідчення цього не підтверджують. Однак ми потрапляємо в складну область юдаїки, де, як і в нашій культурі, на двох фахівців припадає троє думок. Найважливіше зафіксувати, що в цій традиції Мойсей не вважається месією; він був великим пророком, який отримав Тору на горі Синай, але не більше.

Ми добре знаємо про "Плач Єремії" — відомий український музичний колектив, заснований у 1990 році Тарасом Чубаєм. Назва гурту має біблійне коріння, адже вона пов'язана з книгою Старого Заповіту, в якій йдеться про lamentation (плач) через зруйнування Єрусалима у 587 році до нашої ери. Саме в епоху "вавилонського полону" та в наступні століття в апокаліптичних творах почала розвиватися ідея універсального спасителя — месії.

Чому б не рятуватися самостійно? Бо масштабні страждання -- кара Божа, й позбавити їх може лише щось надзвичайне. Самі люди ні на що не здатні. Така от завчена безпорадність, якщо говорити мовою сучасної психології, що супроводжується великою самовпевненістю стосовно особливості, обраності. Але нам ця ірраціональність теж цілком до вподоби.

Чому ми постійно прагнемо знайти "рятівника", незважаючи на численні розчарування, які пережили за століття?

Наш мозок не сприймає випадковості. Коли світ еволюціонує у безладді, ми створюємо для нього "сценарій порятунку" з центральним персонажем у фокусі. Це явище називається "телеологічним мисленням".

Коли людина усвідомлює, що не в змозі вплинути на систему, вона переносить свою ідентичність на лідера. Це допомагає знизити рівень тривоги: "Тепер це не моя турбота, а його обов'язок".

Віра в безкорисливого героя з "суперздібностями" зміцнювала єдність команди в критичні моменти, коли загрожувала смерть. Сьогодні цей процес функціонує як "оновлення надії": варто лише одному кумиру впасти, як розум миттєво починає шукати нового (ефект "вічного повернення").

Запит на "справедливого арбітра" продовжує бути актуальним, що в умовах епохи штучного інтелекту відкриває можливості для формування "цифрових культів" навколо порожніх, позбавлених душі образів.

Сучасні соціологічні дослідження свідчать про зсув від раціональних підходів у політиці до ірраціональних переконань.

Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, спостерігаємо парадокс: довіра до ЗСУ залишається найвищою цінністю, тоді як довіра до цивільних інституцій влади (парламенту, уряду, місцевих рад) демонструє негативну динаміку.

Люди намагаються заповнити вакуум суб'єктності не шляхом нових реформ (слово "реформи" починає викликати дедалі більше іронічного сміху), а через конкретні особи. Попит на "Нові обличчя 2.0" (часто військових, волонтерів або тих, хто на них схожий) свідчить не про системні зміни. Це більше про сподівання, що "людина з іншого тіста" зможе запропонувати швидке і недороге рішення проблем.

Моніторинги Центру Разумкова фіксують: понад 60% громадян вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку, й це традиційно посилює очікування "рятівника".

Якщо раніше ми просто ігнорували неприємні факти, то сьогодні ШІ дає нам змогу замінювати їх набагато привабливішими галюцинаціями. Генеративні моделі здатні створювати дипфейки, які за рівнем деталізації перевершують документальні кадри. Наш мозок еволюційно запрограмований довіряти очам ("бачив -- отже, це правда"). Коли ШІ створює образ ідеального лідера, який говорить саме те, що ми хочемо почути, з тими інтонаціями, які викликають довіру, справжня реальність автоматично витісняється в "сліпу зону".

Штучний інтелект перетворюється на досконалий засіб для нашої політичної забутливості. Тепер не лише можна забути неприємні моменти з минулого політичної діяльності, але й "переписати" їх у інформаційному просторі за допомогою безлічі "свідчень", створених ботами.

Сліпа зона перетворюється на переповнений архів вигаданих подій, які здаються більш реальними, ніж сама історія. Це призводить до стану епістемологічного безвиходу, коли індивід втрачає віру у факти і починає покладатися лише на "емоційний відгук".

Це призводить до формування суспільства, яке існує в різних, ізольованих реальностях, кожна з яких створена алгоритмами для підтримки внутрішнього спокою або агресивності. Вихід ексцентричних особистостей на політичну сцену під час перевірки рейтингів — це не випадковий безлад, а ретельно продумана стратегія "розвідки боєм" та контролю громадської уваги. У 2026 році, з урахуванням інструментів штучного інтелекту та загальної втоми населення, цей механізм став ще більш витонченим.

Ось як функціонує цей набір інструментів.

Фрік виступає як надійний засіб для проведення вимірювань. Завдяки йому в інформаційний простір проникають радикальні, абсурдні або заборонені концепції.

Якщо суспільство реагує вкрай негативно, основний кандидат (замовник) відхрещується від фріка: "Це просто міський божевільний".

Якщо концепція викликає інтерес або отримує значну кількість переглядів, її складові впроваджуються у програму справжнього політика, проте в більш обробленому та відшліфованому вигляді.

Коли у суспільстві виникає значний рівень незадоволення, фрік стає своєрідним "громовідводом". Він висловлює колективний гнів, проте робить це так абсурдно, що сама концепція протесту втрачає свою репутацію.

Індивід спостерігає за персонажем, що висловлює влучні думки (щодо корупції чи несправедливості), проте має вигляд клоуна. Це викликає когнітивний дисонанс: "Я підтримую його позицію, але не бажаю асоціюватися з цим диваком". В результаті протестний потенціал "зникає" у нікуди.

Фріки слугують своєрідним фоном, на якому системні політики виглядають "раціональними", "зваженими" та "зрілішими".

Якщо з'явиться персонаж, який закликає "знищити всіх, хто не погоджується, в прямому ефірі", то реальний кандидат, що лише пропонує "просто обмежити права певної категорії людей", почне виглядати як гуманіст і посередницька фігура. Таким чином, фрік розширює межі прийнятного обговорення до абсурду, перетворюючи радикальні ідеї на частину мейнстріму.

Фріки ефективно "перехоплюють" 1-2% голосів у своїх серйозних конкурентів. Вони фокусуються на специфічних, емоційно заряджених аудиторіях, починаючи від "прихильників теорії пласкої землі" і закінчуючи радикальними фанатами різних субкультур. В контексті національних виборів ці відсотки можуть зіграти ключову роль, адже саме вони можуть допомогти кандидату потрапити у другий тур або створити коаліцію.

Через інформаційну втому. Мозок, перевантажений складними графіками війни та економіки, прагне швидкого дофаміну. Фрік дає цей дофамін через сміх, обурення або здивування.

Це і є пастка "третій курс": ми настільки захоплені яскравими проявами (фріками), що втрачаємо з виду справжню діагностику стану країни. Фріки не є політичними постатями, а лише елементами "ринку розваг", де замість реальних рішень нам демонструють ефектне шоу, яке маскує відсутність суті.

Врятування не приходить "масово" від штучного інтелекту або ще одного медійного месії. Політична амнезія — це не недуга, яку можна зцілити за допомогою пігулок, а скоріше свідома відмова від бажання пам'ятати. Війна не є фільмом з гарантованим щасливим фіналом, а складним процесом, в якому кожен відіграє свою роль.

Для того, щоб подолати стан "студента третього курсу", який відчуває симптоми виборчої лихоманки, необхідно:

Чи готові ми нарешті стати дорослими громадянами, які самі відповідають за своє одужання? Чи й далі шукатимемо того, хто "надихне" нас на чергову прірву розчарування?

Відповідь -- не в алгоритмах соцмереж і не в дипфейках "нових лідерів", а в нашій здатності пам'ятати, що спасіння -- це не івентова подія, а щоденна, часто нудна й важка праця кожного.