Від результату російсько-української війни залежить те, яким буде обличчя Європи майбутнього
Україна опинилася в умовах невизначеності. Зміна влади у США, кадрові перестановки в урядах та плутанина в європейських столицях, а також суперечливі дії лідерів сусідніх країн в кінці третього року повномасштабної війни створюють складну картину. Чи існують на глобальному рівні сили, здатні встановити стійкий мир? Якою є загроза для демократичного порядку, зважаючи на вплив сучасних технологій? Чи має Україна шанси та ресурси для активного впливу на розвиток подій?
Цю тему обговорюють журналістка Varosh Галина Гичка та політичний аналітик Віталій Портников. Даний матеріал створено в рамках проєкту Re:Open Ukraine та опубліковано в рамках інформаційного партнерства з NV.ua.
- Перед початком вторгнення Росія виставила колективному Заходу і зокрема президенту США Джо Байдену ультиматум про те, що Захід має відійти від Центральної Європи. Мова йшла не лише про Україну, яка вбачалась як потенційна загроза для Росії, а про колишні країни Варшавського договору загалом. Малося на увазі повернення до 1997-1999 років, коли наші найближчі сусіди вступали до НАТО. Чи вважаєте ви, що у 2021 році Путін досить чітко окреслив свої апетити, говорячи не лише про Україну, а й про сусідні країни? Хід війни за ці три роки міг змінити його думку та послабити ці апетити? Або він, навпаки, відчуває, що їх можна ще й розширити?
- Геополітичні амбіції теперішньої путінської Росії базуються на двох важливих постулатах. Перше - це 1945 рік, тому в Росії так тримаються за дату 9 травня. Москва продовжує вважати, що західні демократії розплатилися з нею за участь у перемозі над Рейхом територією Центральної Європи. За те, що не стільки їх громадян загинуло під час Другої світової війни, як могло б загинути. За те, що не так багато територій було окуповано, як могло б бути. За те, що Радянський Союз абсолютно спокійно закидав трупами своїх людей німецькі окопи. І за це Сталін отримав у розпорядження країни Центральної Європи, а після 1991 року західні країни просто відібрали назад те, що вони віддали як "плату за жертву". А це абсолютно не відповідає російським інтересам.
І справедливість, у російському баченні справедливості, має бути відновлена. Саме тому весь час Росія повертається до ідеї скасування присутності військ західних країн на території країн Центральної Європи.
Другим важливим аспектом є теза про штучність державності колишніх радянських республік, згідно з якою вони були створені більшовиками з метою спрощення управління цими територіями. Насправді, стверджується, що це все є частиною Росії, адже народи цих країн нібито ніколи не прагнули до власної незалежності. Зокрема, Україна вважається вигадкою Леніна і Сталіна. Проте, насправді, прагнення Москви було відображенням національних змагань українського народу, які не могли бути придушені.
В уявленні російських пропагандистів Україна постає в такій формі. Спочатку вони стверджують, що на територіях, де нібито проживали українці, які, по суті, ніколи не існували, була заснована Українська РСР. Потім ці території нібито були розширені за рахунок земель Польщі та Угорщини. За їхніми словами, з військовими силами вони окупували ці землі та утворили Львівську та Івано-Франківську області в складі Української РСР.
А де ж розташована Закарпатська область? Якщо ми звернемося до періоду після Першої світової війни, то побачимо Українську Народну Республіку в центральних регіонах країни, Західноукраїнську Народну Республіку на заході, в Галичині, а також Гуцульську Республіку. Виникає запитання: яке відношення мають російські танки до цього? Люди, які проголосили Гуцульську Республіку, не мали на увазі Росію і, можливо, навіть не знали, де вона знаходиться. Вони існували в політичному контексті Австро-Угорської імперії. Це підкреслює незалежність української державності, яка неодноразово зазнавала окупації з боку російських військ.
Це явище в політичному житті, коли на обмеженій площі раптово виникає прагнення до формування державних інститутів в період, коли одна з найбільших європейських імперій переживає кризу та політичний занепад. Проте ця ситуація залишається маловідомою на Заході. Саме тому росіяни знаходять підтримку, коли заявляють: "Ця країна (Україна - ред.) утворена з частин територій Росії, Угорщини, Польщі, Румунії та колишньої Чехословаччини. Чому б просто не розділити її між колишніми власниками і не залишити це в минулому?"
Амбіції росіян продовжуватимуть формуватися під впливом російсько-української війни. На мою думку, багато західних країн не усвідомлюють, наскільки ця війна вплине на майбутнє Європи. Ми вже знаємо, що таке страх перед війною, адже спілкувалися з людьми, які пережили Другу світову. Це досвід, наповнений страхом, став основою, що визначала життя багатьох. Від наших бабусь і дідусів ми неодноразово чули відому фразу: "Лише б не було війни". Після завершення цієї війни, якою б вона не була, з'явиться нове покоління, яке готове піти на будь-які жертви, аби уникнути конфлікту. Для них питання демократії та політичних інститутів відійде на задній план. І це може стати серйозною загрозою, адже на таких страхах зростають диктатури і популістські режими, а до влади приходять маніпулятори, котрі обіцяють: "Ми забезпечимо вам мир, а про все інше навіть не думайте".
Якщо Росія зможе продемонструвати свою здатність вирішувати конфлікти інших країн за власний рахунок, це викличе великий страх у європейців. Югославська війна не справила на них такого сильного враження, адже вони усвідомлювали, що Сербія не становить для них загрози. Проте Росія, яка демонструє уміння ігнорувати міжнародне право, захоплювати нові території та знищувати незалежні держави в Європі, справді викликає занепокоєння. Уявіть собі, що російські танки знову опинилися там, де були до 1991 року, наприклад, в Ужгороді. Якою буде реакція угорців, румунів, словаків, чехів, поляків та австрійців? Чи можуть вони бути впевнені в тому, що НАТО захистить їх від країни, готової відправити сотні тисяч людей у війну? Чи будуть вони готові перевіряти, чи спрацює пʼята стаття НАТО? Це питання, яке зараз стоїть на порядку денному. Західні медіа вже повідомляють про можливі плани Росії щодо нападів на Естонію, Латвію або Литву.
Отже, якщо ми зможемо відстояти свій суверенітет і право обирати своє майбутнє, наші європейські сусіди будуть впевнені, що Росія не становить для них загрози. В іншому випадку, більшість європейців підтримуватиме тих політиків, які стверджуватимуть: "Так, Росія – це проблемна країна, і умови життя там залишають бажати кращого, але нам слід зосередитися на тому, щоб уникнути її агресії. Тож важливо налагоджувати добрі відносини з нею". Це стане перемогою сил, які вже зараз активізуються в Європі, нарощують свій вплив на виборах та здобувають місця у Європейському парламенті та національних законодавчих органах.
Результат російсько-української війни визначить, яким чином виглядатиме Європа в майбутньому. У разі нашої поразки, сучасний континент ризикує перетворитися на аналог Європи 30-х років XX століття, з її неофашистськими рухами та відсутністю демократичних цінностей. Європейські країни можуть стати ексклюзивними для своїх національних громад: Угорщина для угорців, Польща для поляків, а Франція для французів. Подібні тенденції вже помітні не лише в Європі, але й у США.
Схожу риторику ми спостерігали, наприклад, у сусідній Словаччині під час президентських виборів, що акцентували увагу на темі війни в Україні. Мені запам'яталися білборди нинішнього президента Словаччини [Петера] Пеллегріні, на яких були зображені вибухи та містили послання про те, що жоден словацький військовий не буде направлений до України.
Виявляється, що словаки відчувають більший страх перед ядерною загрозою, ніж українці. Цей первісний страх перед війною Росія майстерно використовує у своїх інтересах. У нас є словацький прем'єр Роберт Фіцо, який відкрито відвідав Москву. Чи може це свідчити про те, що країни та їхні уряди продовжать "падати" під тиском?
- Перший чинник, від якого це залежить, пов'язаний із тим, що буде відбуватися на російсько-українському фронті.
Другим важливим фактором стане позиція Сполучених Штатів Америки. Я твердо впевнений, що якщо б у Вашингтоні відбувалася передача влади іншій особі, а не Дональду Трампу (розмова була записана до його інавгурації - ред.), Роберт Фіцо навряд чи вирушив би до Москви. Наразі у Фіцо виникає цілком логічна думка: якщо новий президент США прагне обговорити з Путіним питання щодо завершення російсько-української війни, то чому б мені не спробувати зробити те ж саме?
Раніше подібні ініціативи викликали політичні реакції, як, наприклад, одноголосне осудження "мирного" візиту Віктора Орбана. Щодо візиту Фіцо, то про нього намагалися не акцентувати увагу, адже ніхто до кінця не може визначити істинні наміри нового президента США.
- Зараз інтенсифікувався конфлікт зі Словаччиною. І якщо раніше Фіцо міг публічно заявляти одне, але на урядовому рівні у нас зберігалась нормальна співпраця, були відкриті кордони, тривав транзит зброї, існувала німецька ремонтна база в Міхаловце - то зараз ситуація може змінитися.
Чи не станеться так, що наші конфлікти з керівниками сусідніх держав призведуть до самоізоляції? Вже маємо справу з Віктором Орбаном та Робертом Фіцо, а також існує невизначеність в Румунії. Чи не може виявитися, що нашими єдиними партнерами залишаться тільки поляки, які також почнуть ставити свої умови?
- З одного боку така загроза є. А з іншого - що нам робити в ситуації, коли Україні спеціально виставляють умови, яких ми не можемо виконати. Свіжий приклад зі словацько-українських взаємин: про те, що з 1 січня 2025 року не буде транзиту російського газу по українській території, було відомо два роки тому. ЄС спеціально ухвалив рішення, згідно з яким такі країни, як Угорщина, Словаччина і Австрія, мають розв'язати питання транзиту до певного моменту закінчення російсько-українського контракту, щоб мати альтернативу російському газу.
Ще до закінчення транзитного контракту з Україною Газпром перестав постачати газ до Австрії. 29 грудня 2024 року російський газ перестав надходити до Республіки Молдова, і не через припинення транзиту через Україну, а через "історичний" борг Молдови. Від Угорщини Газпром раніше сам вимагав, щоб та відмовилася від транзиту українською територією, аби таким чином вивести угорські постачання з-під ризику війни. І залишилась Словаччина, керівництво якої прекрасно знало, що відбудеться. І прекрасно знає, що у нас немає фізичних можливостей постачати російський газ через територію України, навіть якби ми хотіли. Тобто, в Москві створювали умови для конфлікту між Братиславою і Києвом. І Роберт Фіцо в цей конфлікт грається й створює енергетичну кризу у власній країні, тому що так вигідно Кремлю.
Тому з одного боку нам потрібно бути конструктивними. А з іншого, на конструктивну пропозицію президента України компенсувати різницю у вартості газу для Словаччини коштами від заморожених російських активів Фіцо відповів, що [Володимир] Зеленський хотів його підкупити.
Отже, Україну свідомо намагаються втягнути у пастку недоговороздатності. Аналогічна ситуація виникає і з ініціативою Віктора Орбана щодо так званого різдвяного перемир'я, яке не має жодних конкретних деталей. Мене дуже турбує, коли генерал Кіт Келлог, якого Дональд Трамп висунув на посаду представника у справах російсько-українського конфлікту, заявляє: "Ми уважно спостерігаємо за діями обох сторін", - фактично ставлячи агресора і жертву на один рівень.
Обговорюючи сусідів, неможливо не згадати Угорщину, де ситуація з прем'єром Віктором Орбаном виявилася неоднозначною. Після перемоги Дональда Трампа у США здавалося, що його позиції в Європі мали б укріпитися. Проте, під час головування Угорщини в Євросоюзі не було помітних досягнень у жодному з напрямків, а ставлення Брюсселя до угорського уряду тільки погіршилося. Більш того, внутрішньополітичні позиції Орбана також опинилися під загрозою через зростання популярності партії Тиса та її лідера Петера Мадяра. Чи є можливість для України вплинути на цю ситуацію, і як нам слід переглянути співпрацю з Угорщиною?
На мою думку, після інавгурації інтерес Трампа до комунікацій з Орбаном може значно зменшитися. Коли ти перебуваєш у боротьбі за владу, лідери ЄС не завжди готові з тобою спілкуватися. Але коли у тебе з'являється можливість вільно спілкуватися з президентом Франції, канцлером Німеччини чи прем'єр-міністром Італії, то важливість угорського прем'єра, навіть якщо він висловлює тобі приємні думки, може суттєво зменшитися.
Орбан пропонував Дональду Трампу посередництво у російсько-українському конфлікті, але не зміг його реалізувати через свою дивну політику, неузгоджені ініціативи. Конспірація, з якою Орбан здійснював свої візити до Москви й Пекіна, переконала мене в тому, що там не було ідеї миротворчої місії. Метою була саме можливість контактів із Путіним.
Отже, постає питання, в якій мірі позиції Орбана можуть бути впливовими, якщо розглядати не лише його особисті зв’язки з Трампом, а й його політичну значущість, яка не може зрівнятися з авторитетом лідерів держав Євросоюзу, від підтримки яких Угорщина в значній мірі залежить.
- Ми бачили масштаб гібридного впливу під час президентських виборів у сусідній Румунії. Чи може це означати, що 2025 рік буде фазою переходу від операцій воєнного характеру знову у сферу гібридних інформаційних спецоперацій, в тому числі в роботі з українським суспільством, з тилом, подальшим моральним розкладанням суспільства?
По-перше, це можна комбінувати. По-друге, на мою думку, ситуація з виборами в Румунії є першим випадком, коли вдалося анулювати результати голосування, які не були сфальсифіковані, але відбулися за умов значної маніпуляції громадською думкою виборців.
У нашій історії є приклад, коли результати президентських виборів в Україні 2004 року були анульовані через виявлені фальсифікації. Тоді відбулася безпрецедентна ситуація для європейської країни: спочатку між владою та опозицією пройшли переговори, після чого Верховний суд України, врахувавши їх результати, ухвалив рішення про проведення повторного голосування. Це надзвичайне рішення, до речі, допомогло нам уникнути впливу Москви на десять років раніше.
Кожна соціальна мережа формує контент для своїх користувачів відповідно до уподобань її власника. Наприклад, Ілон Маск у своїй платформі Х не демонструє матеріали своїх супротивників з ультраправих кругів, які підтримують Трампа й кампанію Make America Great Again. Він відкликав у них позначки достовірності. Протягом всього виборчого періоду в стрічці переважали тільки ці особи, а тепер їх вже немає.
Ми також спостерігали, як соціальні мережі, зокрема TikTok, можуть бути використані для досягнення широкої аудиторії. Коли існує значна кількість глядачів телевізора, з'являється можливість створити серіал. Але чи є це втручанням у формування громадської думки, а може, ні? Яка між цими випадками різниця? Лише в одному: Рада національної безпеки Румунії анулювала результати першого туру президентських виборів, тоді як РНБО України у 2019 році цього не зробила. Чому ж у Румунії це вважається демократичним, а в нашій країні – ні?
Тому я й кажу, що румуни створили такий прецедент, але це не перша історія маніпуляції громадською думкою. І наш чинний президент, який прийшов до влади саме завдяки таким інструментам, на наступних виборах сам має стати фортецею, щоб зупинити перемогу якоїсь іншої людини, якщо вона буде перемагати за допомогою інструментів Росії чи за допомогою ТікТоку.
З 1 січня 2025 року ми увійшли в рік хаосу. Це з одного боку проблема, а з іншого - потрібно правильно оцінити всі можливості, бо до хаосу нам не звикати.
- Багато років поспіль, спілкуючись із румунськими експертами, ми говорили про настрої в суспільстві, ультраправі погляди, присутність ідей шовінізму, відродження Великої Румунії. І всі експерти сходились на тому, що ультраправий сектор наразі контролюється румунськими спецслужбами. Для цього фактично самою державою було створено ультраправий рух, який замикався на партії AUR (Альянс за союз румунів - ред.). Але зараз бачимо, що ситуація виходить з-під контролю спецслужб, тренд у румунському суспільстві швидко набирає обертів, а ультраправі перетворюються на силу, яка готова прийняти владу. Чи цей контрольований досі хаос не переросте у неконтрольований, який може змінити суттєво палітру в Центрально-Східній Європі?
Тут знову проявляється вплив Путіна. Якщо ти зумів знищити міжнародні норми і порушити кордони, то відкриваєш можливості для інших, які можуть вирішити, що це можна повторити. Таким чином, стає важливим не стільки дотримання кордонів, скільки міць.
Леонід Кравчук усвідомлював, наскільки важливою є стабільність кордонів, навіть у межах ще існуючого Радянського Союзу. У той же час, керівництво Росії, зокрема за часів Михайла Горбачова, дійшло висновку, що кордони слід підривати. Їхня влада ґрунтується на переконанні, що вони мають право вільно змінювати кордони, немов господарі. Сьогодні це стає очевидним, адже вони демонструють свою силу всім ультраправим рухам в Європі, що є надзвичайно небезпечним явищем. Це не стільки пов’язано з турботою про власне етнічне населення, скільки з бажанням довести своє право через силу.
Інакше кажучи, росіяни не помічають румунів в Угорщині, чиї інтереси потребують захисту, оскільки не бажають мати конфлікти з Орбаном. Проте румунська громада в Україні стає для них помітною. Схожим чином Віктор Орбан реагує на ситуацію з угорцями в Закарпатті.
Я вважаю, що збереження угорської ідентичності в Закарпатті - задача Української держави. У будь-якому закарпатському селі, де більшість населення - етнічні угорці, ви почуєте на вулицях угорську мову, побачите вивіски з угорськими назвами, угорські прапори. У Солотвині поруч з українським прапором побачите румунський прапор, румунські назви та людей, які розмовляють румунською мовою.
А тепер порівняйте це зі становищем двох угорських народів Росії - ханти й мансі. За останні 10-15 років, коли вже немає радянської влади, у цих народів знання рідної мови з 50-60% впали до 5-10%. При цьому Ханти-Мансійський автономний округ - найбагатший суб'єкт Російської Федерації, вся Росія живе коштом нафти з цього округу. Гроші на війну, російську армію, її техніку, на зарплати контрактників, на пенсії йдуть з території, де живуть ханти й мансі. За ці кошти можна було б збудувати бодай маленьку школу для навчання їхньою рідною мовою. Чи, може, Угорщина взялась би побудувати там маленький культурний центр. Але тільки справжні націоналісти думають про збереження своєї нації. Коли ж національні ідеї використовуються для збереження власного політичного впливу, це називається інакше.
Якщо розглянути ситуацію в Україні, зокрема через призму Грузії, де нещодавно відбулися протести через незадоволення результатами президентських виборів, виникає питання: чи не опиняємось ми на межі повторення грузинського сценарію? Чи можливо, що українське суспільство, або хоча б певна частина еліт, почне підтримувати не проросійські, а нейтральні сили, які закликають до "мира у всьому світі", що, зрештою, може призвести до того, що Україна стане сучасною версією Грузії?
- Це якраз і є питанням страху перед війною і поразки у війні. Те, що Захід не зміг захистити Грузію і вона змушена була відмовитись від частини своїх територій, фактично переформатувало грузинське суспільство. А війна в Україні цей страх посилила.
Іншим прикладом є заява президента Азербайджану Ільхама Алієва щодо збиття азербайджанського літака, в якій він висунув чіткі та жорсткі вимоги до Москви. Коли країна здобуває перемогу у війні, навіть якщо її лідер має авторитарний стиль управління і не прагне погіршувати відносини з Путіним, він відчуває себе на вершині, вважаючи, що може дозволити собі будь-які дії. Його народ підтримує його, адже це суспільство, яке зуміло здобути перемогу в другій карабахській війні. Перемога надає відчуття впевненості, тоді як поразка приносить страх і невпевненість.
Отже, якщо ми прагнемо уникнути сценарію Грузії, нам необхідно гідно завершити війну, зберегти українську націю та зміцнювати українську державність у Європі. В іншому випадку, ми опинимося на позиціях програвшої сторони, і безсумнівно, цим скористаються сили, подібні до тих, що наразі правлять у Грузії.
Ми повинні забезпечити, щоб українська нація продовжувала процес створення своєї держави. Необхідно, щоб громадяни були налаштовані на реалізацію тривалої програми відновлення державності, розвитку країни на тих землях, які ми збережемо, а також на комплексне відновлення територіальної цілісності.
Етнічне питання завжди було важливим аспектом для Росії, яка не лише маніпулювала ним, а й бачила в ньому певний потенціал. Нещодавно ми стали свідками серйозних дискусій щодо етнічної складової української політичної нації. Зокрема, обговорюється оцінка чиновників, яка не повинна базуватися на їхньому етнічному походженні (як у випадку з міністром оборони Рустемом Умєровим), а лише на професійних якостях. Також виникають суперечки щодо доцільності святкування Ханукії на Майдані під час війни. Чи не потрапляємо ми в етап, коли наше суспільство починає піддаватися внутрішнім суперечкам на основі етнічних чи релігійних розбіжностей?
На мою думку, з 2014 року ми дійсно почали процес формування політичної нації. Проте, якщо в 50-60-х роках XX століття наше суспільство перебувало в стані національної ізоляції, то 70-80-ті роки відзначаються зовсім іншими характеристиками — мовою та культурними орієнтирами.
В загальному, громадянам не так важливо, з якого етнічного походження є державні управлінці, головне - їхня ефективність. Однак Путін, як колишній працівник КДБ СРСР, добре розуміє: якщо 40 разів повторити слово "єврей", на 41-й раз воно почне діяти. Далі можна без зайвих зусиль зібрати всі коментарі в соціальних мережах про Хануку на Майдані, перекласти їх на англійську мову і через певні громадські організації в США передати їх кожному конгресмену, стверджуючи: "Ось бачите, ви підтримуєте Україну, а вони насправді є ксенофобами та антисемітами".
Як громадянин України, я переконаний, що українські національні символи повинні бути присутніми на наших площах під час святкування Різдва. Якщо це свято збігається з Ханукою, ми також повинні розмістити Ханукію. Під час Рамадану нехай з’явиться символ, що відображає цю святу пору. Всі ці елементи можуть мирно співіснувати в європейській державі. Яскравим прикладом такої гармонії є Закарпаття, де українці демонструють повагу та толерантність, а місцева громада сприймається як єдине ціле. Проте, варто зазначити, що як тільки з'являвся окупант, він завжди намагався використати ці моменти для своїх цілей.
- Чи варто дивитися у майбутнє з огляду на можливу домовленість Америки й Китаю щодо ключових сфер впливу, торгівлі та спільного тиску на Росію, який справді може привести до заморозки війни або тривалого миру?
На мою думку, більш логічним є співробітництво Росії та Китаю, спрямоване на ослаблення впливу Сполучених Штатів. Це питання обговорювалося під час візиту до Пекіна Дмитра Медведєва, заступника голови Ради безпеки Росії. Росія прагне стати політичним лідером у Європі, а Сполучені Штати є єдиною силою, яка може завадити цьому. Китай, в свою чергу, намагається здобути гегемонію в регіоні Азійсько-Тихоокеанського. Чим менше впливу матимуть США в цьому регіоні, тим більше можливостей відкриється для Китаю. Тому я не вважаю, що Пекін знайде спільну мову з Вашингтоном; натомість, вірю, що між Китаєм і Москвою може бути досягнута угода.
Дональд Трамп у Білому домі, 23 січня 2025 року / Фото: Reuters
З цієї причини ми повинні донести до президента Сполучених Штатів, що якщо вони зможуть стримати Росію, це також призведе до стримування Китаю, адже ці дві країни об'єктивно є союзниками в прагненні до домінування. Трамп – це практична особа, яка орієнтується на інтереси США, тому і спілкуватися з ним варто з акцентом на ці інтереси.
#Грузія (країна) #Суспільство #Ультраправа політика #Європа #Демократія #Австрія #Україна #Дональд Трамп #Західна Європа #Китай (регіон) #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Українці #Росіяни #Москва #Володимир Зеленський #Президент (державна посада) #НАТО #Володимир Путін #Північна та Південна Америка #Угорщина #2010 Президентські вибори в Україні #Роберт Фіко #Словаччина #Українська мова #Нація #Європейський Союз #Віктор Орбан #Президент України #Польща #Європейський парламент #Молдова #Румунія #Пекін #Підкарпатська Русь #Газпром #Польський народ #Війна на Донбасі #Міжнародне право #Йосип Сталін #Ільхам Алієв #Угорці #Михайло Горбачов #Природний газ #Танк #Центральна Європа #Дмитро Медведєв #Київ #Словацька #Варшавський договір (1955) #Ханти #Народ мансі #Леонід Кравчук
