Серед старшин армії УНР, похованих у Польщі, -- Марко Безручко. Він народився у 1883 році в селі Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Нині це місто Токмак у Запорізькій області, окуповане з 2022 року тими самими ордами, з якими боровся Марко Данилович. Безручко закінчив Одеську піхотну юнкерську школу та Миколаївську військову академію в Санкт-Петербурзі. Довчитися не встиг -- розпочалася Перша світова війна, і офіцера Безручка відправили на фронт.
Зображення: Ілюстрація з веб-сайту УІНП
Не вдалося знайти якісних портретів Марка Безручка.
З 1918 року Марко Безручко прийняв службу в армії Української Держави. Після скидання гетьмана Павла Скоропадського і відновлення Української Народної Республіки він обійняв посаду начальника штабу окремої Запорізької бригади Дієвої армії УНР. У подальшому він став командиром корпусу Січових Стрільців, лідером якого був полковник Євген Коновалець, що згодом став засновником і головою УВО та ОУН.
Рекламное сообщение
З лютого 1920 року Марко Безручко очолював Шосту Січову дивізію Армії Української Народної Республіки. Ця дивізія, співпрацюючи з польськими військами, брала участь у наступі на Київ під час польсько-радянської війни. 7 травня під командуванням Безручка дивізія зайняла Київ, вигнавши більшовиків з української столиці. Однак, незабаром більшовики розпочали контрнаступ, і вже 12 червня знову увірвалися до Києва, ставши першим у п'яти випадках протягом визвольних змагань. Польським та українським військовим довелося відступати, ведучи запеклі бої.
Image: Central Military Archives
Симон Петлюра (з правого боку) та Марко Безручко (другий зліва) на військовому параді. Київ, травень 1920 року.
23 червня, неподалік села Рудня (тепер Кованка в Овруцькому районі Житомирської області), дивізія Безручка завдала нищівної поразки 73-й бригаді 25-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. Пізніше, з 29 по 31 серпня 1920 року, об'єднані сили українських та польських військ успішно захистили Замостя (сучасне місто в Люблінському воєводстві Польщі), змусивши кінноту Будьонного відступити. За свідченнями істориків, дивізія Безручка налічувала 3400 солдатів, маючи в своєму розпорядженні 12 гармат та 40 кулеметів. У той же час армія Будьонного складалася з 13 тисяч червоноармійців, які мали 72 гармати та майже 400 кулеметів.
За захист Замостя Марко Безручка та Всеволод Змієнко (про нього йтиметься далі) 5 жовтня 1920 року отримали звання генерал-хорунжих Армії УНР. Проте в листопаді того ж року Шоста стрілецька дивізія зазнала серйозних втрат під час сутичок на Поділлі. Українські війська змушені були відступити за Збруч, і саме так Марко Безручко опинився на території Польщі. Відомо, що у 1938 році польський уряд планував вручити Безручку орден Virtuti Militari ("Військова доблесть"), але генерал відмовився, зазначивши: "Я боровся за Україну, а не за Польщу!"
Ознайомтеся також з думкою Володимира В'ятровича: "Польща занурюється у безодню своєї історії".
Проте, за Польщу Безручко також боровся. Це сталося в той момент, коли Червона армія влітку 1920 року оточила Варшаву. "Історія 'Чуда над Віслою' була розказана безліч разів, але рідко де зазначається, що саме Шоста дивізія під керівництвом генерала Безручка завдала вирішального удару військам Тухачевського", -- зазначає Олеся Ісаюк. Дивізія Безручка захищала Замостя, що змушувало більшовиків зосереджувати свої зусилля на цьому напрямку. Червоні дійсно побоювалися, що "безручківці" можуть атакувати їм у фланг, що стало б додатковим ударом під Варшавою. Українські війська відіграли важливу роль у порятунку польської столиці, а їхній командир -- Марко Безручко -- не досяг навіть тридцятирічного віку.
Зображення: з Twitter колишнього посла України у Польщі Андрія Дещиці.
Перехрестя Марка Безручка у Вроцлаві, 2018 рік
Війська Тухачевського, як і армія Будьонного, мали чисельну перевагу. У поляків, які билися за Варшаву, було приблизно 113 тисяч солдат (з них 14 тисяч припадало на армію УНР), у Червоної армії -- до 140 тисяч. Тухачевський цю битву програв. Про це варто було б пам'ятати сучасним росіянам, які знов обіцяють взяти Варшаву -- як і Київ у 2022 році -- за два-три дні. Щоправда, у 1920 році пліч-о-пліч з поляками стояли українці, і про це вже слід не забувати полякам.
Рекламное сообщение
Ось альтернативна версія вашого тексту: "Не пропустіть: Арунас Бубніс висловив думку: 'Литва вимагала вибачень від Польщі. Можливо, Україні варто вчинити подібним чином'."
Сальський, Змієнко, Бурківський та інші.
Хто, окрім генерала Безручка, може бути перепохований на українських землях? Олеся Ісаюк відвідала варшавський цвинтар "На Волі" і поділилася фотографіями, які там зробила. Цей цвинтар, відомий як Cmentarz Prawosławny na Woli, розташований у варшавському районі Воля на лівому березі Вісли. Тут спочиває багато українських офіцерів і солдатів з часів Української Народної Республіки. У центральній частині кладовища також знаходиться пам'ятник жертвам Голодомору. Варто відзначити, що ще у 2006 році поляки визнали Голодомор геноцидом українського народу.
Зображення: Олеся Ісаюк
Анонімні поховання на кладовищі "На Волі"
Роки боротьби за свободу відкинули багатьох захисників України за її межі, зазначає Ісаюк. Польща виступала союзником України в протистоянні більшовицькій окупації. Чимало військових та цивільних діячів Української Народної Республіки знайшли свій фінал у Варшаві. "Тут, під однаковими скромними пам'ятниками, спочивають у вічному сні вояки та офіцери УНР. Серед них генерали Марко Безручко та Володимир Сальський," - додає історикиня.
Володимир Сальський з'явився на світ у містечку Острог, що на Волині, в родині представників дворянства. Він здобував військову освіту у Віленському піхотному училищі та в Миколаївській академії генерального штабу. Перші кроки в армійській кар'єрі зробив у лавах царської армії, де брав участь у боях Першої світової війни. За свої заслуги отримав кілька нагород, серед яких Георгіївська зброя та орден Святого Володимира IV ступеня. Крім того, був нагороджений французьким орденом Почесного легіону.
Ознайомтеся також з думкою Тараса Стецьківа: "Якщо поляки не почнуть сприймати українців на рівних, досягти порозуміння буде складно."
Боротись із більшовиками генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський почав із кінця 1917 року. Тоді він був начальником штабу Юрія Капкана, командувача Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. У червні 1919 року очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді не менш легендарного полковника Болбочана. Петро Болбочан заслуговує на окрему розповідь. Його розстріляли за наказом Петлюри, і проти цієї страти категорично заперечував дипломат В'ячеслав Липинський. І Сальський також, за словами Олесі Ісаюк. У вересні 1919 року генерал уже командував усією Дієвою Армією УНР, а з листопада став військовим міністром, -- каже вона.
Зображення: Історична правда
Зліва направо: генерал польської армії Антоній Лістовський, Симон Петлюра, Володимир Сальський і Марко Безручко. Бердичів, квітень 1920 року.
Варшава стала останнім притулком Володимира Сальського, так само як і Всеволода Змієнка. Могила Змієнка розташована неподалік від місця, де спочиває Марко Безручко. Ці двоє були не лише товаришами по службі, але й бойовими побратимами; Змієнко очолював штаб Шостої дивізії.
Рекламное сообщение
Змієнко з'явився на світ у 1886 році в Одесі. Як і його колега Сальський, він закінчив Миколаївську академію в Петербурзі. Подібно до Безручка, він також брав участь у Першій світовій війні. Життєві шляхи генералів УНР мають багато спільного і тісно переплітаються. Так само, як і їхня подальша доля в Польщі: вони були інтерновані, тобто примусово затримані як військовослужбовці держави, що веде бойові дії, роззброєні та на деякий час обмежені у своїй свободі пересування.
У Польщі Змієнко був на чолі одного з підрозділів Генерального штабу військового міністерства УНР в екзилі, підтримуючи українських військових, які опинилися в еміграції, у їхній адаптації. Він пішов з життя у 1938 році, за два роки до Сальського.
Изображение: Wikimedia.org
Всеволод Змієнко (зліва) і Марко Безручко.
Раніше LB.ua в рамках серії статей про видатних особистостей, що впливають на сучасну топоніміку України, детально розглядав постать Володимира Змієнка.
На варшавському кладовищі розташовані ряди безіменних поховань, де відпочивають бійці армії УНР. "Ці люди, напевно, походять з різних куточків України. Їхні імена залишилися невідомими, так само як і роки їхнього життя, тому на всіх хрестах вказані символічні дати 1917-1921 – часи визвольної боротьби", – зазначає Олеся Ісаюк.
Проте серед дослідниць існує й приємний виняток: могила Левка Галайденка. Народився Галайденко в 1895 році, а помер у Варшаві у 1941-му. Його брати, Нестор і Степан, також служили в полку Чорних Запорожців — кавалерійському формуванні армії Української Народної Республіки. Цю частину солдатів ще називали "чорношличниками": вони носили чорні головні убори та жупани, а на їхньому прапорі зображувався тризуб на лицьовій стороні і череп з кістками з написом "Україна або смерть" на зворотному. Це не було простим актом провокації: за словами Олесі Ісаюк, Чорні Запорожці відзначалися неймовірною відвагою. Вони ніколи не здавалися в полон і не брали ворогів у полон, сміливо атакуючи противника, навіть коли його сили значно перевищували їхні.
Зображення: Олеся Ісаюк
Могила Левка Галайденка, варшавський цвинтар "На Волі"
На жаль, історія не залишила жодних фотографій або художніх портретів Левка Галайденка. Також не вдалося знайти зображення Олександра Бурківського, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки. Він народився в 1874 році і помер у 1921 році за межами батьківщини. Його останки спочивають на "Волі", серед "незнаних козаків". Інформації про Бурківського не так багато: він служив у Запорізькій дивізії Дієвої армії УНР, а пізніше – у Четвертій Холмській (Сірожупанній) дивізії. Завершив свою військову кар'єру в 1920 році, обіймаючи посаду командира Першої Кулеметної дивізії та помічника командувача Правої групи Армії УНР.
Изображение: uk.wikipedia.org
Могильний пам'ятник Олександра Бурківського
Варшава не є єдиним містом, де спочивають військові армії УНР. На Раковіцькому цвинтарі в Кракові знайдуть вічний спочинок такі особи, як Йосип Білевич, Іван Андрухів, Микола Авдієнків, Петро Бала, Володимир Батюк, Михайло Базар, Микола Ящишин, Іван Новосільський, Андріян Марущенко-Богдановський, Петро Тимченко, Федір Шуп та інші. Незважаючи на різні звання, всі вони віддали своє життя за незалежність України.
Рекламное сообщение
Зображення: Скріншот з польського ресурсу "Український некрополь" (ukrajinskyjnekropol.org)
Ресурс висвітлює тему поховання як військових, так і цивільних українців на польських землях.
На цвинтарі Кулє в Ченстохові, що в Сілезькому воєводстві, можна знайти багато могил військових УНР. Тут спочивають такі особи, як Борис Бракер, Дем'ян Даценко, Володимир Байвенко, Микола Кулак, Петро Ярчевський, Володимир Бернатович, Володимир Руднявський, Ростислав Білицький, Михайло Пікульський та інші. Цим героям "пощастило", адже польська влада з повагою ставиться до спадщини Української Народної Республіки та її війська.
Зрештою, без військової сили УНР вільної Польщі (принаймні до початку Другої світової) могло б і не бути. А якби поляки та Пілсудський не зрадили, уклавши угоду з більшовиками, то поряд з Польщею могла б виникнути і незалежна Україна.
Ознайомтеся також з думкою голови ОУН Богдана Червака: "Коновалець рішуче відкидав можливості зайняти урядові посади, оскільки вважав, що найважливішим є забезпечення збройних сил та фронту."
А тим, кому не пощастило, стали полеглі бійці УПА. В Польщі практично немає індивідуальних поховань цих героїв; здебільшого це братські могили, а також дуже умовне уявлення про те, хто міг знайти там вічний спочинок.
Від "петлюрівців" до "бандерівців"
Братські могили "упівців" на території Польщі виникали зазвичай після боїв УПА з військами НКВС. Одне з найвідоміших таких поховань -- на горі Монастир біля села Верхрата у Підкарпатському воєводстві. Там спочивають 62 воїни УПА, серед яких бійці сотні "Месники". Вони полягли у цьому місці 2-3 березня 1945 року після збройної сутички з енкаведистами.
У селі Бялисток, що належить до гміни Долгобичув у Люблінському воєводстві, знаходиться поховання, де спочивають 41 воїн Української повстанської армії. Це місце стало їх останнім притулком після запеклого бою з підрозділами НКВС у лютому 1946 року. Також слід зазначити військовий цвинтар у Пікуличах, розташований поблизу Перемишля, який є відомим завдяки двом братським могилам, де поховані бійці УПА, поряд із тисячами інтернованих військовослужбовців Армії УНР. Всі ці герої загинули в боях у 1946-1947 роках, борючись за свою землю в цьому регіоні.
Читайте такожПрофесор Богдан Гудь: "Jeszcze Polska nie zginęła значною мірою тому, що ми, українці, живемо та боремося"
Проте, найчастіше на вустах виявляється гора Монастир, де місцевий некрополь неодноразово став жертвою вандалів. У січні 2020 року, ще до початку антиукраїнської істерії, невідомі особи знищили меморіальну дошку, на якій були імена бійців УПА, похованих на цьому місці. В той же час президент Володимир Зеленський перебував з візитом у Варшаві і саме він, а не його польський колега Анджей Дуда, оголосив, що польська сторона відновить пошкоджену могилу. Зеленський також зазначив, що польська влада візьме під охорону ці поховання, хоча було б логічно почути такі обіцянки саме від польської сторони.
Зображення: Укрінформ
Пам'ятна дошка на вершині гори Монастир була знищена. 2020 рік.
Врешті-решт, Польща оригінально підійшла до питання цього місця. Відновлення дошки було ініційовано не державними структурами, а громадською організацією "Фонд "Свобода і Демократія"", яка зробила це за власні кошти. Вона прослужила п'ять років, після чого була замінена на нову. На новій дошці викарбувано: "Братська могила українців, які були учасниками УПА, і несуть відповідальність за терор і геноцид проти беззахисного польського, українського та єврейського населення. Господи, прости їм і не зарахуй гріхи, скоєні проти своїх братів. Прощення не є забуттям, а шляхом до зцілення болю".
Рекламное сообщение
Окрім нового напису, з'явилася плита з хрестом, яка закрила зображення тризуба України. Місцеві правоохоронці нібито розпочали розслідування цього випадку, виїхали на місце події та "здійснили всі необхідні дії, серед яких: огляд території та фотозйомка". На даний момент тривають заходи щодо встановлення осіб, які внесли зміни, — так звітувала повітова поліція півтора року тому. Проте винних не вдалося знайти, і навряд чи це вдасться у майбутньому, адже нині звинувачення українців у геноциді поляків стали частиною офіційної політики держави.
Оновлена "пам'ятна" табличка на вершині Монастиря та хрест, що затінює тризуб.
Знімок: Ярослав Гірний-Будка
Знімок: Ярослав Гірний-Будка
Оновлена "пам'ятна" табличка на вершині Монастиря та хрест, що затінює тризуб.
Які відомі бійці УПА загинули та знайшли вічний спочинок у Польщі? Олеся Ісаюк згадує кілька імен, серед яких Михайло Гальо може бути перетворено на "Михайло Гальйон" або "Гальо Михайло". Якщо потрібно змінити стиль або контекст, це може бути "Михайло, відомий як Гальо". Який варіант вам підходить?, відомий під псевдонімом "Коник". Він загинув у 1946 році під час бою з Військом Польським, намагаючись зупинити примусову депортацію українців, які опинилися за "лінією Керзона" в Польській Народній Республіці. "Коник" поділяє братську могилу з іншими вояками УПА, і, ймовірно, ніколи не зможе повернутися на рідну землю.
Изображение: wikipedia.org
Михайло Гальо може бути перетворено на "Михайло Гальйон" або "Гальо Михайло". Якщо потрібно змінити стиль або контекст, це може бути "Михайло, відомий як Гальо". Який варіант вам підходить?
Ще одне ім'я -- Володимир Щигельський, поручик УПА. Керував повстанцями, які билися з польськими військами. Відступаючи разом зі своїм куренем, потрапив на територію тодішньої Чехословаччини, місцева влада якої видала його полякам. На початку 1949 року в Ряшеві Щигельського засудили до страти. 7 квітня вирок був виконаний на подвір'ї ряшівської в'язниці. Місце поховання Щигельського невідоме.
Изображение: wikipedia.org
Володимир Щигельський, командир підрозділу "Бурлака".
У Польщі загинув Петро Федорів, більш відомий під псевдонімом "Дальнич", який виконував обов'язки референта Служби Безпеки ОУН на Закерзонні. У вересні 1947 року поляки оточили бункер, де він перебував разом зі своїми товаришами, і почали обстріл гранатами з газом. Серед тих, хто не встиг зупинити своє життя через втрату свідомості, опинився й Федорів. Після цього його етапували до варшавської в'язниці, де він провів три роки, піддаючись жорстоким тортурам. Польська поліція також арештувала його дружину Теофілу-Ірину, яка зазнала катувань. Її засудили до десяти років позбавлення волі, а Федоріва — до смертної кари. Він знайшов свій спочинок на Служевському цвинтарі у Варшаві, похований у братській могилі поруч з іншими воїнами УПА.
Изображение: wikipedia.org
Петро Федорів
Повернути додому тіла Галя, Щигельського та Федоріва навряд чи можливо. Малоймовірно, що сучасна польська влада допоможе Україні шукати їхні останки, проводити ексгумацію й тести ДНК абощо. Вочевидь вони залишаться там, де є зараз, як і тисячі воїнів армії УНР.
Читайте такожПантеон героїв: повернення полковника Коновальця
"Наші могили розкидані світом, -- говорить Олеся Ісаюк, -- як то кажуть, "по горах, по долинах, по всіх українах". Це наслідок політики Росії, адже попереднє покоління борців за незалежність України мусило постійно або гинули у протистоянні з росіянами, або шукати собі безпечного місця поза батьківщиною. А тому повернення їхнього праху на Батьківщину було б частиною остаточної перемоги у цьому символічному поєдинку. Росія хотіла розвіяти наш попіл по всіх усюдах, аби про нас ніхто не пам'ятав, але ми пам'ятаємо про себе і про наших героїв, ми їх шукаємо, знаходимо та повертаємо. Крім того, є така приземлена річ, як оренда. Якщо її не оплачувати, місцева влада має право знищити поховання. В окремих випадках перепоховання є порятунком цих могил".
Кого варто перепоховати спершу? "Уявляючи ідеальну ситуацію, в якій немає перешкод для перепоховання, наприклад, заперечень з боку родичів чи відсутності необхідних дозволів, пріоритетом повинні стати ті поховання, які найбільше піддаються ризику," — зазначає Олеся Ісаюк. На цю "загроженість", тобто ймовірність сплюндрування могил, значний вплив має й політична ситуація. Хоча вона, на щастя, не є сталою, на відміну від пам’яті про наших предків, які поклали своє життя, зокрема, заради нашої безпеки.
#
