В інтерв'ю РБК-Україна архієпископ Вісвальдас Кульбокас, Апостольський нунцій (представник Ватикану) в Україні, поділився своїми думками про те, як війна змінила релігійні переконання українців, вплив російської пропаганди, роль Ватикану в мирних переговорах, можливість візиту Папи Римського до України, а також про відповідальність російського народу за конфлікт і відмінності між католицькими та православними традиціями.
Основное:
Цього року Ватикан став місцем однієї з найважливіших зустрічей в процесі мирного врегулювання в Україні. У квітні, на похороні Папи Римського Франциска, там перетнулися український і американський президенти Володимир Зеленський та Дональд Трамп. Коротка розмова двох лідерів дозволила перегорнути скандальну сторінку їх попередньої зустрічі в Овальному кабінеті, після Ватикану відносини України та США суттєво потеплішали.
Новий Папа Римський Лев XIV коментує тему російської агресії проти України більш акцентовано, ніж його попередник Франциск. "По-справжньому глибоко засмучує те, що, судячи з усього, Росія відхилила запит про різдвяне перемир'я", - сказав він напередодні Різдва, чітко вказавши на того, хто не хоче припиняти вогонь.
"Безумовно, особистість, характер та психіка (Папи) справляють значний вплив," - зазначає Апостольський нунцій, архієпископ Вісвальдас Кульбокас, який представляє Святу Столицю в Україні з 2021 року.
Протягом всього періоду незалежності України Папа Римський відвідав країну лише одного разу — в 2001 році, коли з візитом прибув Іван Павло ІІ. Західні ЗМІ повідомляють про ймовірний візит Лева XIV до України, але поки що без конкретних деталей. Архієпископ Кульбокас зазначає, що такий візит повинен мати не тільки символічне, але й змістовне значення, тому йому передуватиме серйозна підготовка. "Якщо ми досі не отримали візиту Папи, це свідчить про те, що певна робота ще не завершена", — підкреслив Кульбокас.
Але перед тим, як перейти до обговорення теми мирних переговорів та візиту Папи, розмову з архієпископом РБК-Україна почало із більш загальних питань - щодо віри українців в часи невеликої війни.
Закінчується четвертий рік масштабного конфлікту в Україні. Який вплив ця війна мала на людей та їхню віру? Чи збільшилася віра людей у Бога, чи стали вони частіше відвідувати церкву? Можливо, це було помітно на початку війни, а згодом показники знову повернулися до колишніх рівнів?
Коли я розмірковую про людей, що живуть на окупованих територіях і полонених, мої думки завжди повертаються до них кожного ранку. Історії, які вони діляться після повернення, вражають – їм справді важко, навіть молитва стає для них важким завданням. Проте є й ті, хто намагається підтримати своїх товаришів, передаючи їм віру, адже це єдина надія, на яку вони можуть сподіватися.
Коли мова йде про полонених, я вважаю, що для них віра є надзвичайно важливим елементом. Вони відчувають глибоку вдячність, отримуючи священні тексти або молитвенники. На мою думку, їхня потреба у вірі значно зросла.
Потім є друга категорія людей - захисники, захисниці, які знаходяться на передовій у фронті. Звісно, я не думаю, що всі звертаються до віри. Але часто капелани розказують, що на передовій вже немає невіруючих.
Оскільки люди усвідомлюють, що тривалість життя є невідомою — чи то кілька секунд, чи цілий день, чи взагалі зможуть вони прожити ще хоч трохи часу, — це питання віри стає надзвичайно актуальним. Проте це не обов'язково призводить до того, що всі починають вірити.
Але таке враження, що на фронті, на передовій ця потреба віри радикально збільшується. Теж моє враження, що чим ближче до фронту, чим більше атак, бомбардувань, тим більше це питання повстає.
Як ви теж помітили, є трішки таке враження, що на початку повномасштабного вторгнення цей запит на віру був більшим.
Але така тенденція збільшення потреби віри, я вважаю, що вона залишається. Може бути менша, ніж самого початку. Тому що, наприклад, є люди, які навіть мені кажуть: вже не хочемо бути вірними Української православної церкви.
Я запитую: чому так?
Вони стверджують, що спостерігають повторювані бомбардування як під час Різдва, так і під час Пасхи, і тому відчувають, що більше не можуть залишатися у своїй церкві. Це не лише питання віри серед невіруючих, але й серйозна проблема для тих, хто вважає себе віруючими. Я б не назвав це явищем мільйонів людей, але певний рух дійсно існує.
Коли я спілкуюся з католицькими священнослужителями або єпископами, вони зауважують, що, незважаючи на еміграцію частини населення з Києва та інших єпархій, загальна кількість вірян залишилася на тому ж рівні. Це відбувається тому, що до громади приєдналися багато нових осіб, зокрема тих, хто раніше не мав релігійних переконань. Яскравий приклад цього можна побачити в Херсоні.
У Херсоні існують як греко-католицькі, так і римо-католицькі громади, і кількість їхніх вірян помітно зросла. Хоча населення міста скоротилося, кількість прихожан зросла. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ситуація з релігійною активністю стає більш актуальною, особливо в тих районах, які ближче до фронту.
Як ви оцінюєте зміни в міжцерковному діалозі та розумінні в Україні за останні чотири роки? Чи стало більше згоди та взаєморозуміння між різними конфесіями?
- Мені здається, що цей діалог посилився, тому що сама ситуація вимагає єдності. І є спільні делегації, що їздять по різним країнам, щоб разом свідчити і про Україну, і про війну, і про церкву. Але я особисто вважаю, що ця єдність могла б бути набагато більш інтенсивною.
Давайте розглянемо конкретний випадок. Наприкінці лютого та на початку березня 2022 року в Києві я неодноразово ставав свідком спільних молитов, які проводили представники різних конфесій. Наразі ці події стали значно рідкіснішими.
Тобто я не вважаю, що ця потреба спільної молитви зменшилася. Але цей феномен спав. То я б сказав, що цей діалог є, але я би бажав, щоб він був набагато більш інтенсивним.
Може бути не стільки в розумінні, тому що розуміння, мені здається, воно є, але більш інтенсивно в фактах, у спільних проєктах. Тут я не маю рецептів, як це зробити. Але, як приклад, ось такі молитви.
Не обов'язково, щоб це була спільна молитва, тому що не всі церкви можуть просто молитися разом, але свідчити. Оце я би підкреслював. Не тільки бути в дусі, в розумінні, але свідчити про це ще більше.
Російська пропаганда активно поширює наративи про жахливі репресії щодо християнства в Україні, особливо на Заході. Як можна протистояти цим вигаданим звинуваченням? Чи ваша церква займається роз'яснювальною роботою, щоб донести, що в Україні немає заборон на християнство, і кожен має право на молитву та інші релігійні практики?
- Тут я би підкреслив декілька аспектів. Перший аспект, що ми тут знаходимося в Європі.
Однак в Європі як духовенство, так і миряни мають звичку до м’якої дипломатії та обережних висловлювань. Радикальні думки, як правило, виникають рідко. Тому, коли мова йде про окуповані території, ми не часто чуємо, щоб хтось із європейців або з інших країн, включаючи Сполучені Штати, акцентував на цьому.
А Росія ж, яка почала війну, використовує свої аргументи для політичних і військових цілей більш активно.
І внаслідок цього, перемогу здобуває пропаганда. Агресивні методи впливу виявляються ефективними. Проте протистояти цій ситуації не так просто, адже це нагадує реалії повсякденного життя.
Хтось поширив неправдиву інформацію про людину, висловивши лише одне слово, але тепер потрібно буде докласти в десять разів більше зусиль, щоб захистити себе від наслідків. Я вважаю, що ситуація є аналогічною. Необхідно, щоб дипломати та посли інформували про це, а наші керівники мали чітке уявлення про проблему та знали, як на неї реагувати.
І мас-медіа, і церковні лідери, і всі наші друзі. Тобто це має бути така спільна робота, яка не є легкою.
Саме тому я особисто вважаю, що дуже важливо, щоб в США було чим більше зв'язків, особистих зв'язків, між українськими релігійними діячами, і американськими, і в інших країнах теж, тому що йдеться не тільки про Сполучені Штати. Я бачив, як американські пастори приїжджали в Україну, вони самі потім розказували, як змінилось їхнє ставлення.
І я вважаю, що такі особисті контакти, вони дуже важливі. І в цьому сенсі я дуже радий, коли бачу, що делегації церков їздять, щоб спілкуватись і свідчити.
- Цей рік був дуже напруженим з точки зору дипломатії, з подачі президента США Дональда Трампа. І дуже важлива зустріч навесні, між ним та Володимиром Зеленським, відбулась саме у Ватикані. Зараз маємо чергову хвилю дипломатії, якою є роль Ватикану і місце у цих процесах? Як посередника, медіатора?
Як ми зауважили, Папа Лев у своїх висловлюваннях акцентує увагу на певних аспектах. Зокрема, він звертає увагу на Конституцію України. Це дипломатичний спосіб підкреслити важливість пріоритету прав перед силою.
Він акцентує увагу як на Конституції, так і на міжнародному праві, а також підкреслює важливість участі Європи у цих переговорах, адже зазначає: як можемо сподіватися на мир в Європі, якщо сама Європа не бере участі у процесі. У цьому контексті це особисте переконання, і він активно залучений до обговорення цієї проблеми. Чи може це призвести до якихось позитивних результатів?
Важко дати однозначну відповідь. Як єпископ, священник і віруюча особа, я вважаю, що це не просто фрази, адже і Папа, і Церква завжди підкреслюють ці слова через молитву. Це означає, що вони ніколи не звучать без змісту.
Слова теж дуже важливі. Я вважаю, що для того, щоб досягнути результатів, треба працювати через контакти, через людей. В цьому сенсі, коли я спілкуюся з моїми керівниками у Ватикані, я вважаю, що в нас не вистачає такого людського зосередження, тому що коли ти працюєш по якомусь напрямку, недостатньо мати бажання, тому що там потрібні людські ресурси і час.
І я б вважав, що це є такий слабкий аспект нашої праці Святого Престолу. Але на теперішній момент, більше всього, Святий Престол зосереджується на гуманітарних аспектах, і коли президент Зеленський і інші посадовці зустрічаються з Папою і Ватиканом, то говорять про дітей, і про полонених, але більше не про військовополонених, тому що коли ми говоримо про військовополонених, ми не бачимо, щоб вони поверталися в Україну. Йдуть обміни, іде процес, але між українськими і російськими представниками.
Важливо зробити кроки у справі цивільних в'язнів і заручників. Це надзвичайно складне завдання.
Існують різноманітні ініціативи. Я маю надію, що Святий Престол зможе сприяти обговоренню цих питань, адже комунікація сама по собі не гарантує досягнення успіху. Проте це не означає, що не варто намагатися рухатися вперед у цьому напрямку.
Ці ініціативи тривають і далі. Хоча наразі я не помічаю жодних результатів, сподіваюся, що ця діяльність буде продовжена.
Коли обговорювали тристоронню зустріч між Трампом, Зеленським та Путіним, одним з можливих місць для проведення називали Ватикан. Український президент чітко заявив, що Україна готова прийняти цей варіант. Чи залишається ця пропозиція актуальною сьогодні?
- Я б на це покладався. Проте Святий Престол завжди акцентує на значенні міжнародного права. Ніхто не має права ініціювати війну лише на основі вигаданих аргументів.
Це така чітка позиція. Чи це реалістично, з такою позицією бути тепер майданчиком для перемовин? Я не вважаю, що це реалістично.
- А якщо та сторона не проявить бажання?
Отже, з огляду на те, що Святій Престол займає таку позицію, можна припустити, що інша сторона не особливо прагне обрати його як платформу для переговорів. Це моя думка.
- Здається, що Папа Лев більш акцентовано коментує і відгукується щодо російсько-української війни і менш узагальнено, ніж Папа Франциск. Чи це вірне враження?
Мене також охоплює таке ж відчуття. Це абсолютно природно, оскільки, якщо говорити про Святий Престол, то в його основі стоїть Папа, як глава церкви. Я можу виконувати роль помічника, пропонувати свої ідеї, але в центрі завжди залишається Папа як представник Святого Престолу.
Безумовно, особистість, її риси та ментальність відіграють значну роль. У цьому випадку, на мою думку, ми маємо справу з різними типами ментальності, що, безсумнівно, позначається на всьому.
Папа Римський відвідав незалежну Україну лише один раз – у 2001 році, коли країну відвідав Іоанн Павло ІІ. Нещодавно в італійських ЗМІ з'явилася інформація про те, що вже підготовлено організаційний план його потенційного візиту. Сам папа висловив бажання відвідати Україну, якщо виникнуть відповідні умови. Коли ж це може відбутися?
- Я особисто сподіваюся, що візит відбудеться. Я дуже сподіваюся на це. Я ще хотів би підкреслити те, що вже казав у попередніх інтерв'ю.
У 2022 році, коли йшла мова про Маріуполь, про захисників Маріуполя, був такий момент в травні. За декілька днів до того, коли захисники здалися в полон, була така ідея, щодо можливості евакуювати їх в якусь іншу країну. І коли я передав Папі Франциску інформацію про таку ідею, він відповів: якщо ця ідея реалістична, я приїду до Маріуполя за потреби.
Коли він усвідомлював, що може внести свій вклад, він завжди приїжджав. Я вважаю, що це наша спільна місія — моя, наших католицьких єпископів і української влади — щоб розробити конкретні проєкти, ініціативи та плани. Це важливо, щоб Папа міг зрозуміти, що його візит буде не тільки символічним, а й матиме глибоке духовне значення для всіх українців, не лише для віруючих. Це стосується як духовних, так і гуманітарних аспектів.
Особисто я вважаю, що в цьому напрямку необхідно продовжувати працювати, щоб досягти ясності. Якщо ж ми досі не отримали візиту Папи, це свідчить про те, що наша робота ще не завершена.
Чи повинні всі росіяни нести відповідальність за агресію проти України, а не лише ті, хто безпосередньо брав участь у бойових діях або віддавав команди? Безумовно, ми говоримо про моральний вимір цієї ситуації.
З моральної та духовної точки зору, я вважаю, що ми всі маємо свою частку відповідальності. Ми відповідаємо за вибір тих, кого ставимо на керівні посади в нашій країні. Безумовно, ця відповідальність є більшою, я б сказав, перед Богом. Адже потім важко визначити, скільки саме кожен із нас повинен буде відповісти за свої вчинки.
На мою думку, важливо підходити до ситуації з обережністю і не звинувачувати всіх підряд. Я сумніваюся, що результати опитувань, які проводяться в Росії, відображають реальну підтримку війни.
Тому що які опитування можна провадити в такій ситуації? Вони не будуть відповідати реальності, тому люди залишаються заручниками ситуації. Але перед Богом така відповідальність залишається.
Тут я не маю легких рецептів, тому що я беру такий приклад духовний. Коли я намагаюся для себе розуміти, а як в час такої війни спілкуватися з агресорами, з тими, що пропагують війну, я згадую такий приклад, який давав святий Йоанн Золотоуст.
Він зазначав, що коли маємо справу з алкоголіком, не варто прямо говорити: «Тепер я тобі не дам пити». Замість цього, іноді краще взяти графін з водою і додати кілька крапель вина, щоб створити аромат вина. А щоб не впіймали на думці, що це вода, можна навіть опустити завісу: «Ну добре, пий своє вино».
І Йоанн Золотоуст, це великий святий для всіх християн, каже: деколи ми не здатні знайти такого прямого шляху до вилікування хворого. Тут потрібна величезна мудрість.
На мою думку, наразі не є обов'язковим досягати всього спільно.
І справедливість, і каяття. Адже після завершення Другої світової війни примирення між польським і німецьким народами стало можливим лише через два десятиліття. Це може бути тривалий і складний шлях.
Коли ми обговорюємо концепцію справедливого миру, для мене це означає істинний мир, а не просто окупацію. Адже інколи, якщо ми залишаємо лише термін "мир", деякі особи можуть маніпулювати цим поняттям на свою користь.
Так, так, то здавайтесь, то буде мир. Це може бути тоді такий фальшивий мир. Тому до "миру" ми додаємо слово "справедливий".
Отже, мова йде про світ, що в певній мірі нагадує ідеальний стан. Проте питання щодо того, чи зможемо ми досягти цього ідеального миру, залишається відкритим. На мою думку, в умовах триваючої агресивної війни важливо зупинити бойові дії, щоб дати можливість Україні та її партнерам обдумати подальші кроки. Це може створити необхідний простір і час для роздумів.
Україна та її уряд постійно акцентують увагу на своїй готовності до припинення вогню. Ми відкриті до укладення перемир'я, готові до цього в будь-якому середовищі — в повітрі, на землі, на воді та навіть під водою. Проте, агресори завжди знаходять безліч причин, чому це неможливо або недоцільно.
- І Папа Лев, і Святий Престол, усі представники Святого Престолу підкреслюють, що будь-який шаг в бік миру, починаючи від зупинення вогню, буде дуже важливим.
- У вашій церкві є військові капелани. Розкажіть, будь ласка, скільки їх, як взагалі відбувається процес їхнього відбору, напевно ж, не кожен бажаючий може їм стати?
Українська Греко-католицька церква має встановлену квоту на військових капеланів, яка налічує 137 осіб. Хоча не всі місця заповнені повністю, більшість з них зайнято. Існує також департамент військового капеланства, що займається організацією підготовки капеланів.
Римська католицька церква налічує 14 капеланів, з яких на службі перебуває 10 або 11. Ті, хто активно служить, виглядають дуже щасливими. Проте існує кілька труднощів: іноді не вистачає охочих, а в інших випадках потенційні кандидати не можуть взяти на себе таку відповідальність.
Ця служба є нелегкою, адже для капелана це означає не залишатися лише в безпечних умовах. Якщо побратими помітять, що ти завжди обираєш комфорт, тоді їхнє ставлення до тебе може змінитися, адже вони перебувають на передовій. Капелани вважають, що важливо в якійсь мірі бути разом з ними. Наприклад, вони діляться досвідом, що протягом тижня чи навіть двох тижнів іноді доводиться залишатися в одній точці і не мати можливості рухатися.
Ти тільки молишся і сидиш десь в підвалі чи в окопах. То це стає таким служінням - просто бути там. І це теж дуже важливе служіння.
Греко-католицька та Римо-католицька церкви пропонують спеціалізовані програми для штатних капеланів, а також мають численну армію волонтерських капеланів. Багато священиків, монахинь і мирян прагнуть стати капеланами-волонтерами. Варто зазначити, що їхня діяльність відрізняється від роботи штатних капеланів.
Вони вже не мають можливості бути на передовій. Але це теж допомога. Як приклад, в одній парафії спілкувався з таким священиком, що є настоятелем парафії, але є і волонтером-капеланом.
Він подорожує з собакою ближче до лінії фронту, відвідуючи поранених. Коли я запитую його, хто більше допомагає постраждалим — він чи його чотириногий друг, він відповідає: "Моя собака". Вона має унікальну здатність підходити до пораненого без слів, просто будучи поруч. Я запитую, скільки часу собака може працювати за день. Він відповідає, що близько трьох годин, після чого вона втомлюється.
Тому що важко пораненому, ти словами не допоможеш. А от така тварина, яка приходить, з нею можна просто побути поряд. Деколи просто таке психологічне служіння, побути разом.
- А щодо допомоги українському суспільству, гуманітарної допомоги, можете розказати, які напрямки, які проекти церква реалізує впродовж цих майже чотирьох років великої війни?
Важко охопити всі напрямки, оскільки їх чимало. Існують різноманітні ініціативи, часто започатковані окремими особами. Наприклад, деякі люди займаються постачанням медикаментів або допоміжних засобів для лікарень. Вони іноді співпрацюють з єпископами та католицькими організаціями в Європі, США та Південній Кореї.
І іноді я зважаю, що навіть одна особа здатна забезпечити допомогу на суму від 70 до 80 мільйонів доларів протягом 2-3 років. Це справді вражаюча діяльність. Далі різні діоцезії, єпархії та парафії активно займаються наданням конкретної допомоги як цивільному населенню, так і військовим.
Це можуть бути їжа, вода, іноді автомобілі, одяг або приміщення для відпочинку, а також вагончики для прання чи душу. Ці ресурси призначені як для військових, так і для цивільних мешканців. Однак, коли ми намагаємося скласти загальну статистику, це не так просто, адже існує безліч ініціатив, таких як Карітас Україна, Карітас-Спес, проекти різних єпархій, монастирських спільнот, ініціативи кардинала Краєвського та багато індивідуальних проектів.
За майже чотири роки повномаштабної війни десь на понад мільярд доларів було надано такої допомоги, що можна рахувати грошима. Не враховуючи приміщень, це переважно в західних регіонах, в Зарваниці, на Закарпатті, в Самбірській єпархії, у Львівській єпархії, там приймають переселенців, біженців.
Іноді неможливо оцінити певні речі в грошовому еквіваленті. Це просто гуманітарна підтримка. Проте, якщо говорити про все, що можна обчислити в грошах, я б підсумував цю суму приблизно в мільярд доларів.
Яка приблизна кількість вірян Католицької Церкви в Україні?
У цьому році проведене дослідження виявило, що приблизно 12% українців, які проживають на контрольованих територіях, є вірянами Української Греко-католицької церкви. Хоча ця цифра не є дуже великою, вона все ж таки є помітною. Що стосується римо-католиків, їхня чисельність ще менша, складаючи близько 1%.
І ще до цього треба додати ще Мукачівську греко-католицьку єпархію, яка юридично є окремою, вона прямо підпорядковується Святому Престолу. Це теж декілька сотень тисяч вірян. Тобто присутність католиків є значима в Україні.
У минулому році Блаженнійший Святослав, предстоятель УГКЦ, у нашій бесіді поділився інформацією про те, що між християнськими конфесіями триває активний діалог стосовно узгодження церковного календаря. Протягом цього року було досягнуто певних успіхів у цьому питанні, зокрема, щодо встановлення єдиного дня святкування Пасхи.
- Я не бачив тут конкретних результатів. І стан здоров'я Папи Франциска на початок року, і процес обрання нового Папи призупинили процес, і час був потрібен для Папи Лева, щоб увійти в це питання. Я б сказав, що роль Української Греко-католицької церкви є дуже активною в самому Святому престолі, тому що вони спілкуються, і Блаженнішій Святослав, в контакті з Блаженнійшим Епіфанієм, щоб мати бачення і проблем, і можливих рішень.
На основі моїх спостережень, це завдання виявляється досить складним. Було б неправильно намагатися вирішити його лише на письмі або надто поспішати з висновками.
Ми про це розмовляли. Краще трішки більше часу для цього дати, щоб вирішити більш глибоко це питання.
Ви, напевно, маєте загальне уявлення про православні обряди та те, як проходять служби у наших церквах. Але для тих, хто ніколи не відвідував католицький храм, було б цікаво дізнатися, чим наші служби та обряди відрізняються від західних традицій. Які особливості православної практики ви могли б виділити в порівнянні з католицькою?
У Римо-католицькій церкві що ми бачимо? Люди заходять і сідають. Це така різниця, що в більшості греко-католицьких і православних храмів ми бачимо стоячих людей. А в Римо-католицьких - сидячих. І плюс є деякі моменти, що люди стоять на колінах. Тобто молитва на колінах - а потім сідають.
Літургія в Римській Католицькій церкві, коли мова йде про повсякденні служби, є дещо коротшою. Однак під час Пасхи вона триває довше, ніж у східних обрядах. У нашій традиції також співають менше.
У мене є кілька друзів з європейських країн, які зізнаються, що дуже цінують візантійську літургію. Якби їм випала нагода, вони б обрали або греко-католицьку, або православну традицію. Адже сама суть літургії дозволяє глибше і більш емоційно переживати молитву.
У цьому місці я хотів би розповісти про свій особистий досвід. Моя перша справжня молитва, яка не зводилася лише до слів, досі стоїть у пам’яті. До 15 років я не звертався до Бога, не відвідував церкву, адже жив у часи Радянського Союзу. Проте згодом моя мама допомогла мені відкрити шлях до віри.
Тоді була неділя, мені вже було 17 років, мої батьки були в Києві, бо моя мама приїхала на лікування. І одна жінка, з якою ми спілкувались, сказала: то ти можеш помолитись вдома.
Я раптом зрозумів, що ніколи не молився вдома. Зазвичай я відправляю свої молитви у храмі. Але тепер вирішив, що не буде великою втратою помолитися вдома хоч один раз у житті. Чому б і ні? Я просто помолюсь.
Я досі пам'ятаю, як став на коліна. Адже в той момент я був переконаний, що молитва можлива лише в такій позі.
Ось як це виглядало. Я відправився в молитву, тримаючи вервицю в руках. Весь процес тривав близько 45 хвилин.
Це виявилося непростим завданням. На початку все здавалося легким, але згодом настала така пора, коли я почав чекати, коли ж усе це нарешті завершиться. Просто щоб нарешті дійти до кінця. І лише в самому фіналі я зрозумів, як налагодити зв'язок з Богом. Це усвідомлення прийшло до мене лише після того, як моє серце запалилося.
У цей час Різдва я хотів би звернути увагу на те, що ялинки та літургійні обряди відіграють важливу роль. Вони сприяють нашій молитві. Проте, найголовніше — це щоб наше серце наповнювалося теплом і палкістю.
І щоб я знайшов мою особисту молитву, яку ніхто не зможе мені допомогти знайти. І я дуже вдячний Богові за ту молитву, в час якої я зрозумів, як мені особисто молитись. І от цього бажаю всім українцям в час Різдва.
На мою думку, ця війна — це не просто військовий конфлікт, адже вона супроводжується численними маніпуляціями, які включають навіть елементи віри. Я б охарактеризував це як диявольську маніпуляцію. Щоб протистояти такій війні, недостатньо лише фізичної сили або політичних заходів.
Декілька днів тому я чув, що казав один високопосадовець України: скільки Україна має союзників тепер? Відповідь - нуль.
В Україні є партнери, але справжніх союзників – жодного. Якщо глянути на ситуацію об’єктивно, країна опинилася наодинці, без підтримки надійних союзників. Я дуже сподіваюся побачити президента, який закликає всіх вірних – як з єврейських, так і з мусульманських, християнських спільнот – об’єднатися в молитві до Бога. На мою думку, це єдиний шлях до захисту. Без цього ми не зможемо досягти успіху.
В українському православ'ї сформувалося чимало традицій, які, безумовно, не мають жодного відношення до біблійного вчення. Це стосується правил щодо одягу для відвідування церкви, днів, коли жінкам дозволено приходити до храму, та інших подібних обмежень. Православна церква України активно проводить просвітницьку діяльність, наголошуючи, що важливішими є наші внутрішні переживання та думки, ніж те, що ми носимо на собі. У Римській католицькій церкві, ймовірно, також існують подібні стереотипи. Чи займається ваша церква роз'яснювальною роботою, аби пояснити, що такі забобони можуть відволікати вірян від справжньої мети їхнього приходу до церкви і близькості до Бога?
- Я думаю, що ви задали важливе питання. Я вважаю, що не ведеться достатньо роботи, тому що багато людей, просто деколи читають щось, або отримують інформацію про церкву, не знаю, з яких там джерел - а краще спитатись у священника, який скаже, як є реально. І я, звісно, пам'ятаю, в Литві, я був певний час відповідальним за надання відповідей на інформаційному сайті дієцезії.
Багато питань просто не мають реального змісту. "Чи дозволено молитися таким чином?" Але навіщо ставити подібні запитання? Близько 90% з них є безпідставними. Виходить, що ми самі, нібито у присутності Бога, ставимо перед собою різні бар'єри. Проте ці бар'єри абсолютно зайві.
Загалом, православні віряни мають можливість відвідувати храми Римської католицької церкви для молитви. А чи можуть католики робити те ж саме в православних церквах?
Католик може відвідати православний храм, навіть якщо немає поблизу католицької церкви. Вони мають можливість отримати причастя в православному храмі, якщо їм буде надана така можливість. Що стосується православних вірян, то їхня участь у католицьких службах часто залежить від позиції правлячого архієрея. Деякі з них можуть стверджувати, що відвідування католицького храму не є проблемою, тоді як інші можуть мати більш строге ставлення. У такому випадку краще запитати безпосередньо у них.
#Євреї #Європа #Україна #Різдво #Східна Православна Церква #Боже. #Християнство #Дональд Трамп #Росія #Полон #Радянський Союз #РБК-Україна #Українці #Литва #Володимир Зеленський #Президент (державна посада) #Володимир Путін #Львівська область #Мислення #Італія #Обряд #Південна Корея #Візантійська імперія #Херсон #Українська Греко-Католицька Церква #Папа! #Ксьондз. #Папа Іван Павло ІІ #Підкарпатська Русь #Архієпископ #Польський народ #Маріуполь #Парафія #Державна пропаганда в Російській Федерації #Великдень #Ватикан #Папа Франциск #Епіфаній І в Україні #Святий Престол #Капелан. #Папська дипломатія #Київ #Самбір #Єпархія #Північна та Південна Америка
