"П'ята колона" генерала Франко: як внутрішній противник сприяв його приходу до влади в державі.

Вираз "п'ята колона" глибоко асоціюється з громадянською війною в Іспанії.

Феномен "п'ятої колони" має багато ілюстрацій у світовій історії, і український контекст не є винятком. "Внутрішній ворог" державного апарату завжди був важливим інструментом для противника, як у мирний час, так і під час збройних конфліктів. З моменту проголошення незалежності України у 1991 році можна виділити численні приклади підривної діяльності "п'ятої колони".

Це включає в себе легітимну політичну діяльність, що охоплює як керівництво партій, так і "агентів впливу" у медіа та соціальних мережах, а також вплив іноземної церкви - РПЦ - через її представництво в УПЦ МП, разом із контролем у сфері політики історичної пам'яті. Протягом тривалого часу відбувався процес роззброєння збройних сил і проникнення агентів ФСБ в усі силові структури. Як відкрита, так і прихована підривна діяльність російських агентів на різних рівнях, включаючи військову сферу, створювала передумови для анексії Криму та частини Донбасу до 2014 року.

Якщо розглянути "військовий аспект", то один з найбільш вражаючих фактів — це державна зрада президента-втікача Віктора Януковича, а також багатьох керівників силового блоку, які стали підконтрольними російським інтересам після другого Майдану. Це свідчить про тривалу підготовку до агресії проти нашої країни. Відомий український історик Ярослав Дашкевич зазначав: "Огляд історії української нації та державності показує, що основними причинами їхнього занепаду — як нації, так і держави — були: зовнішня агресія та внутрішня зрада".

Термін "п'ята колона" має вельми цікаву історію, пов'язану з громадянською війною в Іспанії (1936-1939). Читач знайде багато цікавих аналогій, згадає нещодавнє минуле, і зробить свої висновки...

"Над всією Іспанією безхмарне небо"... Цей пароль від імені заколотників - роялістів, традиціоналістів, консерваторів і профашистських фалангістів - нібито пролунав 18 липня 1936 року зі студії радіостанції Сеута в Іспанському Марокко. Проте насправді ми маємо справу зі звичайним міфом - всі серйозні іспанські джерела мовчать про цей заклик до початку повстання проти Іспанської республіки. Відповіддю лівоцентристського уряду стало дивне офіційне повідомлення: "Уряд знову підтверджує, що на всьому півострові повний спокій".

Чому це викликає подив? Адже вже понад добу, починаючи з ранку 17 липня 1936 року, розгорталася перша стадія заколоту в Іспанському Марокко. Легітимний уряд, обізнаний про події і маючи можливість їх зупинити в містах, не активував своїх прихильників — республіканців, соціалістів, анархістів і комуністів. Однак і противники не проявили рішучості: заколот був швидко придушений не лише урядовими силами, але й працівниками та представниками воєнізованих формувань лівих партій у багатьох великих містах. Вони самостійно атакували казарми та склади зі зброєю.

20 липня в Мадриді було припинено заколот: як військові-путчисти, так і фалангісти в казармі Монтанья здалися. Їхня доля виявилася жахливою - більшість з них була страчена.

Британський історик і письменник Ентоні Бівор писав: "Націоналісти з самого початку доводили, що підняли заколот із єдиною метою - запобігти комуністичному путчу: це було відвертою брехнею з метою виправдати заднім числом власні дії. Але навряд чи менш лицемірним є твердження лівих, ніби націоналісти завдали віроломного удару по законослухняних демократах - адже ліві часто демонстрували ту ж зневагу до демократичного процесу і до верховенства закону, що й праві. Зрозуміло, обидві сторони наводили один і той же аргумент на виправдання своїх дій: якби вони не виступили першими, противник захопив би владу і роздавив їх. Але це вказує лише одне: ніщо так стрімко не руйнує політичну стабільність, як політика залякування і агресивна риторика" ("Громадянська війна в Іспанії").

Саме "політика страху та агресивна риторика" охопила Іспанію і її невеликі колонії після падіння диктатури генерала Мігеля Прімо де Рівера в січні 1930 року. Ситуація стала особливо напруженою після плебісциту під час муніципальних виборів у квітні наступного року, коли була проголошена Друга Іспанська республіка, що призвело до скасування монархії в країні.

Внаслідок маневрової війни, що тривала перші півтора місяця, путчистам вдалося захопити приблизно третину території Іспанії. Далі конфлікт набув позиційного характеру, з незначними просуваннями армії франкістів. Мадрид, а також більшість промислових міст і портів залишалися під контролем республіканців фактично до завершення війни. Основні події часто розгорталися в тилових районах обох сторін, де відбувались численні жорстокості — розстріли військовополонених, політиків, профспілкових лідерів, аристократів, а також священників і ченців. Як франкісти, так і республіканці змагалися у жорстокому поводженні з полоненими та затриманими, які могли бути реальними чи уявними підтримувачами будь-якої зі сторін.

Після захоплення міста Бадахос франкістами, що розташоване на кордоні з Португалією, відбулася жахлива різанина. Кульмінацією цих подій став розстріл військовополонених та цивільних осіб з кулеметів на стадіоні, де проходили бої биків. Внаслідок цих трагічних подій загинуло від двох до чотирьох тисяч людей. Ці акти насильства були рецидивом білого та червоного терору, подібно до подій, які мали місце під час громадянської війни в колишній Російській імперії в 1918-1921 роках. Також варто зазначити, що між різними політичними групами та рухами в республіканському таборі час від часу виникали конфлікти, які часто переростали в збройні сутички.

Ентоні Бівор описував обстановку в суспільстві перед початком громадянської війни так: "Романіст Рамон Сендер вбачав у вандалізмі з боку лівих, зокрема в оскверненні мощів, реакцію на традиційний звичай церкви, що спонукав людей прикладатися до 'святих кісток' і надмірно їх шанувати в іспанській релігійній практиці. Жінки в чорному, які сліпо слідували вказівкам своїх священиків, були готові вірити у все, навіть у найбільш неймовірні речі: у Іспанії психічні розлади, що виникали на релігійному ґрунті, були поширенішими, ніж будь-які інші. Ця дивна атмосфера впливала навіть на тих, хто не вірив: робітники вигадували страшні історії про тортури в монастирях, а численні природні катастрофи приписувалися єзуїтам - точно так, як сама Церква безперервно обвинувачувала масонів, євреїв та комуністів".

Протягом перших трьох днів повстання, яке очолював генерал Хосе Санхурхо, він перебував у політичній еміграції в Португалії. Однак, під час повернення на батьківщину його життя обірвалося в наслідок авіакатастрофи. Незабаром лідерство перейшло до відомого героя марокканської війни генерала Франсіско Франко, який згодом здобув звання генералісимуса. В одному зі своїх інтерв'ю для американського журналіста він заявив: "Не може бути жодного компромісу, жодного перемир'я. Я врятую Іспанію від марксизму... за будь-яку ціну".

У тіні Франко перебував генерал Еміліо Мола, який, на жаль, загинув в авіакатастрофі 3 червня 1937 року. Він був одним із найбільш активних учасників заколоту на початковому етапі.

Він залишив свій слід в історії завдяки відомій цитаті про "п’яту колону". 1 жовтня 1936 року війська під його командуванням розпочали наступ на Мадрид з північного та західного напрямків, тоді як з півдня наступали війська, які очолив Франко. У цей критичний момент генерал Мола, виступаючи в радіоефірі, заявив, що він контролює чотири колони повстанців, які вже оточують столицю. Він також підкреслив, що в самому Мадриді існує п'ята колона, яка докладе всіх зусиль для досягнення перемоги.

Це були прихильники перевороту: розвідники, диверсанти, саботажники, таємні вороги республіки, які infiltrувалися в органи влади, військові підрозділи та інші структури. Насправді їх було досить багато, і вони зробили значний внесок у зниження обороноздатності країни під час війни. Агенти франкістів поширювали негативні чутки, які мали на меті деморалізувати населення.

Відповіддю республіканців стала жорстока та безжальна кампанія проти реальних і вигаданих противників. Шпигунські настрої досягли нечуваних масштабів, особливо в таких містах, як Мадрид, Валенсія та Барселона. В арештах, тортурах і стратах брали участь не лише поліція та громадянська гвардія, але й звичайні громадяни, а також представники кримінального світу.

У майбутньому термін "п'ята колона" отримав популярність під час Другої світової війни, особливо після принизливої поразки Франції у війні з Німеччиною. У цей період значна частина уряду та парламентарів пішла на співпрацю з окупантами, створивши колабораціоністський уряд у Віші. Вираз також активно використовувався під час окупації Нідерландів, Норвегії та Югославії в 1940-1941 роках. Окремої уваги заслуговує обговорення цього терміна в контексті Радянського Союзу та сучасної Росії під керівництвом Путіна.

...Перший штурм Мадрида у жовтні-листопаді 1936 року продовжувався понад місяць і завершився поразкою атакувальників. Це була моральна перемога республіканців, проте Франко продовжував крок за кроком йти до своєї мети.

На початку іспанської війни фюрер нацистської Німеччини Адольф Гітлер обіцяв підтримку заколотникам. Вже 22 липня 1936 року до цієї країни вирушила перша група добровольців — підрозділ Люфтваффе, що складався з чотирьох ескадрилей бомбардувальників і чотирьох ескадрилей винищувачів, а також бронетанкова група з чотирьох батальйонів, підрозділи протиповітряної оборони, протитанкові та транспортні загони — всього близько 5500 військових.

Франкістам активно сприяла ідеологічно близька фашистська Італія, яка надіслала до 150 тисяч військових, переважно добровольців. До портів південної Іспанії було доставлено 1000 літаків та 950 одиниць броньованої техніки. Значну підтримку отримали повстанці також від добровольців з інших країн. Серед них було чимало ірландців, американців, англійців, а також російських білоемігрантів. Однак, варто зазначити, що на боці республіканців воювало ще більше колишніх "білих" — понад 500 осіб.

Єдиною потужною країною, яка безумовно стала на бік республіканського уряду, виявився Радянський Союз. З портів Чорного моря вирушали численні кораблі, навантажені великою кількістю озброєння, військового спорядження та солдатів. Італійські ВМС активно намагалися їх перехопити, і іноді їм це вдавалося. Частина зброї та добровольців також транспортувалася через Францію до Каталонії.

Загалом Радянський Союз надав Іспанії 648 літаків, близько 700 танків, 1186 артилерійських систем і понад 20 тисяч кулеметів. У іспанській війні взяли участь понад 2000 радянських військових, серед яких 772 льотчики, 351 танкіст, 222 військових радники та інструктори, 77 моряків, 100 артилеристів та більше 450 спеціалістів, не враховуючи працівників і агентів НКВС і військової розвідки. На полях битв, що нагадували полігони, проходила апробація та освоєння військової техніки країн, які підтримували різні сторони конфлікту.

Важливу роль у захисті республіки відігравали добре організовані інтернаціональні бригади, які діяли з певним ступенем автономії, постійно підтримуючи зв'язок з Кремлем та Комінтерном. В цілому було створено вісім таких бригад, у яких до вересня 1938 року, хоча й не одночасно, брали участь щонайменше 30 тисяч прихильників лівих ідей. Серед них були французи, поляки, німці, югослави, чехи, словаки, болгари, угорці, англійці, бельгійці, американці, італійці та інші.

Улітку 1937 року в Україні та Білорусі, здебільшого серед польських громадян зі східних воєводств, була створена українська рота на честь Тараса Шевченка. У 1938 році значна кількість радянських і іноземних добровольців, які вирішили повернутися до СРСР, стали жертвами терору сталінського режиму.

В Іспанії під час війни активно функціонували потужні розвідувальні структури з Німеччини, Італії та СРСР. З кожним місяцем конфлікту позиції комуністів у рамках "Народного фронту" ставали все сильнішими, незважаючи на те, що до літа 1936 року вони перебували в абсолютній меншості, тоді як соціалісти та ліберали-республіканці займали домінуючі позиції. Це частково обумовлено підтримкою, яку надавав Радянський Союз республіканцям, а також спробами своїх агентів впливу контролювати урядові дії, що виявилося досить успішним.

Країни "західної демократії" зайняли "позицію невтручання", маючи інформацію про "червоний терор", розгорнутий у контрольованій республіканцями зоні. Проте ця позиція була схожа з продемонстрованою Великою Британією та Францією під час Чехословацької кризи 1938 року, яка завершилася ганебним Мюнхенським договором, підписаним 30 вересня. Він став першим актом з розчленування Чехословаччини та майбутньої окупації однієї з найбільш демократичних держав Європи. Празький уряд, починаючи з 1933 року, постійно і не досить успішно боровся зі своєю "п'ятою колоною" - Судето-Німецькою партією, яка перед Мюнхеном-38 стала філіалом Націонал-соціалістичної партії Німеччини.

Остаточну крапку в конфлікті між, так би мовити, націоналістами-фалангістами та розрізненими лівими і лівоцентристськими силами поставив військовий переворот 6 березня 1939 року в знекровленій країні. Цей переворот був організований вищими військовими чинниками, які прагнули забезпечити якомога вигідніші умови для капітуляції, але вже від імені військової хунти на чолі з полковником Сехісмундо Касадо. У той же час, Франко категорично відмовився вести переговори з новими республіканськими лідерами, а фронт фактично розпався.

Події літа та осені 1936 року стали передумовою для кривавої громадянської війни, що тривала до 28 березня 1939 року, коли війська франкістів захопили Мадрид. 1 квітня вся Іспанія опинилася під контролем франкістських сил, що призвело до жорстоких репресій проти республіканців. Розпочалася ера "каудильйо", яка тривала до смерті диктатора Франко в 1975 році.

Незабаром на "Телеграфі" читайте про колабораціонізм у період Другої світової війни.