Роль медіа змінюється в умовах, коли старі правила більше не діють, а нові ще не сформовані.

У середовищі, що інтенсивно змінюється, медіа перестають бути просто інструментом, що описує ситуацію, вони стають інструментарієм, що формує реальність. Сьогодні саме такий період історії, коли медіа отримали нові функції.

Світ починає вибудовуватися в нову парадигму, коли старі правила світоустрою втрачають свою цінність. На наших очах змінюються минулі константи, наприклад, у багатих країн тепер більше прав, що констатується як нове правило. Багато в чому так було й раніше, але це не виносилося на перше місце, оскільки у світі існувала певна справедливість і рівність, хоча б декларативна.

Сьогодні бідні країни стикаються з ще більшими труднощами, тоді як багаті продовжують накопичувати ресурси, що робить їх менш чутливими до проблем інших. Світ Трампа характеризується ієрархією, де слабкі держави змушені підкорятися сильнішим, а бідні – багатим. В такій системі багатство стає мірилом справедливості: той, хто має більше грошей, вважається правим. Якщо у світі Трампа домінує американська перспектива, то у світі Путіна – російська, і в обох випадках інтереси інших країн значно знижуються.

Світ справедливості перетворився на арену пропаганди. Пропаганда змінює суть новин, адже інформація вибирається та подається з певної перспективи. У часи холодної війни це було зрозуміло всім, адже тоді всі усвідомлювали, що цей період є несправедливим і тимчасовим. Сьогодні ж поширюється концепція, що слабкі країни повинні підкорятися сильнішим, і це вважається новим стандартом справедливості. Варто зазначити, що ще в давнину існувала поширена істина: той, хто має більше можливостей, вважається правим...

Україна опинилася під "тиском" справедливості могутніх. З одного боку, стоїть Росія, а з іншого – США. Обидві країни прагнуть до підпорядкування, що фактично розглядається як рішення для завершення конфлікту. Це означає очевидну "ерозію" незалежності, де потрібно підкорятися інтересам інших на шкоду власним.

Росія ще сильніше ідеологізує себе, випускаючи на перший план ідеологію Дугіна або Суркова, які, не маючи апаратної ваги, можуть дозволяти собі будь-які загарбницькі ідеї, не боячись наслідків із боку реальності. При цьому вони сильні не тим, що вони зробили в теперішньому світі, вони сильні у світі уявному, де вони намагаються захопити не стільки масову свідомість, як свідомість своєї першої особи. І це їм вдається, оскільки вони пропонують "правильні" мрії...

І під політику такого "загарбницького" типу ще й підводиться релігійна складова. Це стосується як Путіна, так і Трампа. Їхня логіка проста -- сильний має перемагати, а слабкий -- підкорятися. У світі фізичному так і відбувається, але у світі моральному -- все навпаки. Останні десятиліття світ ураховував право слабкого, але тепер ця тенденція пригальмовується.

Росія знову ввела термін "вороги народу", які зараз називаються "іноагентами". Це рішення було ухвалено з метою "задушити" як критику уряду, так і невдоволення громадян. Обговорювати ці питання тепер можна лише в затишку кухонь, як це було в радянський час, коли кожен знав своє місце. Тихий світ кухонь значно простіше контролювати, ніж галасливий простір. Власне, лише вулиця може висловлюватися голосно, і саме тоді влада починає звертати на це увагу.

Російський блогер-емігрант Андрій Мальгін у "Moscow Times" наступним чином аналізує російську практику іноагентів: "На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в списку "ЗМІ- іноагентів" було 115 позицій. Це були як фізичні, так і юридичні особи. З початком війни процес пішов бадьоріше. І якщо спочатку у своїх рішеннях Мін'юст якось намагався порозумітися (так, ми з подивом дізналися, що на внутрішні процеси в Росії намагаються вплинути Нігерія, Марокко, Казахстан, Узбекистан і Афганістан -- причому не через НКО або посольства, а через дивні сторублеві перекази на карту фізичних осіб), то незабаром ці пояснення замінило стандартне формулювання: "опинився під іноземним впливом". Який це був вплив, від якого "підривного центру" виходив, з якої країни -- тепер це навіть не обговорюється. Мін'юст і суддів такі тонкощі не цікавлять".

І ось детальніше про реалізацію цієї практики: "Тепер громадянин зобов'язаний самостійно ініціювати свою реєстрацію в списку іноземних агентів, інакше його чекає кримінальна відповідальність. Упродовж останніх місяців московські суди неодноразово виносили вироки про ув'язнення людей, які не звернулися до Міністерства юстиції з проханням внести їх до реєстру іноагентів. Це створює величезні можливості для нових форм контролю! Але навіть цього виявилося недостатньо для безумного путінського режиму. Прийнято нові закони, що націлені на тих, хто "взаємодіє з іноагентами". У деяких випадках проводилися обшуки у родичів іноагентів, які залишилися в країні, відбувалися звільнення, а також обшуки в видавництвах, які друкували книги авторів-іноагентів. У книгарнях конфіскували тиражі, а організатори концертів і творці телевізійних програм, які не змогли стежити за тим, щоб жоден іноагент не потрапив у їхній репертуар, отримували попередження".

Знову наголосимо: йдеться не про конкретних людей, а про інформаційні потоки, що виникають через їхню діяльність, яких влада боїться. Вона не прагне займатися великими зусиллями у боротьбі з новими супротивниками народу, адже вони мало чим відрізняються від попередніх — той, хто має власні думки, є непотрібним і небезпечним як у часи сталінщини... Сьогодні мати власну думку не лише шкідливо, але й загрожує життю...

Усе це трапляється через те, що сучасний світ має значно розширені можливості для інформаційної та комунікативної взаємодії в порівнянні з минулим. Держава усвідомила цю загрозу і, внаслідок цього, посилила регуляції в сфері суспільних комунікацій, що призвело до зникнення багатьох переваг, які з’явилися завдяки інтернету та соціальним мережам.

Люди, які жили в епоху Сталіна, були позбавлені можливості вільно читати, писати чи висловлювати свої думки на "небезпечні" теми. Проте анекдоти все ж існували і передавалися з уст в уста, створюючи мережі довіри серед тих, хто міг їх розповідати. Ось один з таких цікавих анекдотів, взятий зі статті Володимира Тольца, журналіста російської служби "Радіо Свобода": "На Всеросійській виставці. Старенька стоїть перед верблюдом і говорить: 'Ну й більшовики! З конем-то що вчинили? Який сором!'".

Середина XX століття в СРСР цілком справедливо може бути охарактеризована як "ера анекдотів". У той час за їх розповсюдження можна було потрапити за грати, тоді як сучасні дослідники мають можливість зануритися у "скарби" архівів спецслужб. Справжнє джерело цих жартів, безперечно, корениться в тих часах, а не в сучасності. Анекдоти виникали в усному форматі, їх важко було знайти в медіапросторі.

У радянську епоху політичний анекдот був єдиним джерелом інформації, що не підлягало цензурі. Я наголошую на слові "джерело", адже цей жанр існував у численних варіантах. Хоча публічне озвучення таких жартів було заборонено, між близькими людьми вони активно обговорювалися. Їхній гумор став своєрідним "двигуном", що допомагав їм розповсюджуватися.

Олександра Архипова -- головна дослідниця тієї "епохи анекдотів", авторка цілої книги. При цьому в неї є й аналіз анекдотів про Путіна. З точки зору теорії вона говорить так: "Ми слухаємо анекдот і, в ідеалі, можемо його повторити, якщо у нас немає проблем зі слухом, якщо ми належимо до цієї культури. Анекдот якраз і призначений для усного переказу. Відповідно, у такого тексту є певна тенденція до скорочення об'єму, тому що коротший анекдот при збереженні сенсу, то він краще і швидше поширюється. Якщо в анекдоту виникає певна фігура, що об'єднує цикл, то розповідати його набагато простіше: не треба вводити слухача в курс справи, пояснювати, що приходить, наприклад, єврей до Сталіна тому-то й тому-то й говорить те-то й те-то. Тобто половина тексту скорочується, і в анекдоті залишається всього дві репліки, які легко запам'ятати й переказати, наприклад:

-- Карл Радек сказав Сталіну: "С вами, товарищ Сталин, очень трудно спорить: я вам цитату -- вы мне ссылку, я вам вступление -- вы мне заключение"".

Анекдот відображає реальність, якою б жорсткою вона не була. Виходить, що масова свідомість -- цілком живий феномен, який активно реагує на несправедливість. При цьому відбувається навіть не просте відображення, а принципове узагальнення ситуації. Для цілей комунікації воно якраз і набуває гумористичної форми, щоб стимулювати передачу наступній особі. Сталінська епоха породила майже нескінченну кількість анекдотів, навіть репресії не могли зупинити їхню появу.

Людина, яка розповідає анекдоти, фактично стає сильнішою від влади, адже вона сміється над нею. Коли ми сміємося, ми відчуваємо свою власну силу. Наприклад, існують жартівливі історії про Путіна: "Відкриває Путін холодильник, а там трясеться холодець. Він каже: 'Не бійся, я за сиром'". Проте, цей анекдот також має позитивний підтекст стосовно Путіна, адже він викликає страх, а не бажання сперечатися. Це, в принципі, ідеальна модель для влади: якщо люди бояться, вони залишаються слухняними...

Влада завжди прагне контролювати інформаційні потоки, які їй не підпорядковуються. Це не свідчить про її страх, більше того — це відображає небажання мати справу з непередбачуваними ситуаціями, які можуть виникнути з таких джерел. Від жартів до бунтів — все це може з’явитися несподівано, і жодна влада не може прийняти такі непередбачувані виклики.

У своїй статті на платформі "Постнаука" Архипова досліджує етапи історії, пов'язані з контролем: "У 30-ті роки фольклор, який існував у містах, потрапив під жорстку заборону. Були знищені навіть підготовлені до публікації матеріали, а влада прагнула контролювати всі аспекти. Існує цікаве листування між керівником Головліту та місцевим чиновником, в якому вони обговорюють, як контролювати репертуар жебраків-співаків у Нижньогородській області. Традиційно ці жебраки обходили села, виконуючи духовні пісні в обмін на милостиню. Головліт дуже турбувався про цю ситуацію — їм було важливо знайти спосіб контролювати зміст виконуваних творів. Хоча я не знаю, як саме вони вирішили цю проблему, на загальнодержавному рівні це виглядало так: у села відправлялися спеціально підготовлені фольклористи, які працювали з казкарями та виконавцями, намагаючись направити їхню творчість у потрібне русло."

І ще: "Потім стали виникати казки про Леніна, і наймасовіший проєкт -- це, звісно, так звані новини, тобто билини про Сталіна, Леніна та інших діячів більшовицької партії. Будувалося це таким чином: навчений фольклорист їхав у село, готував оповідача, показував вирізки, вивчав матчастину, біографію, а потім оповідач це виконував за великого скупчення народу. Це публікувалося, видавалися томи цих новин. Пік видання припадає на 37-й, 39-й і 40-й роки".

Безсумнівно, що це дивна ініціатива, але вона цілком зрозуміла. Влада завжди хоче замінювати некероване на кероване, щоб спати спокійно. Але світ, на жаль чи на щастя, живе як керованими, так і некерованими потоками.

Влада завжди намагається боротися за свою першість, на те вона і влада. Але населення не стало ще повністю слухняним, яким було в минулому, воно бореться єдиним доступним для нього способом, використовуючи непідцензурні інформаційні потоки. При цьому анекдоти хороші тим, що людина не просто бореться, а отримує задоволення від вдалого жарту. Анекдот хороший для боротьби своєю анонімністю. І його творець, і той, хто розповідає, приховані, хоча б у момент передачі...

Влада все одно, не покладаючи рук, веде боротьбу: "З 1921 року створюється служба спостереження за громадянами, і кожен уповноважений по району мав надавати так звані зведення про настрої. До 1924 року ця система оперативно покрила майже всю країну, і до кінця 20-х років із кожного регіону країни постачалися -- іноді в разі потреби двічі на день -- зведення про настрої. Ці зведення про настрої докладно відображали, що люди говорили, які коломийки співали, які анекдоти розповідали тощо. При цьому, мабуть, збирали інформацію за певними анкетами. Можливо, у створенні цих анкет брали участь фольклористи. Це були, звісно, ніби секретні агенти, які буквально підслуховували на заводі, що говорять робітники з приводу смерті Леніна. Тому ми знаємо таку кількість анекдотів, коломийок, пісень, що збереглися в архівах ФСБ" (там же).

Можна припустити, що етапи активного розвитку політичних жартів будуть дивним чином співпадати з кампаніями проти інакомислення. Чим більш жорстко влада намагається придушити інакодумство, тим рішучіше населення відкидає таку політику.

Численні оповідачі анекдотів принесли свої проблеми в боротьбі з ними: "Табори наповнилися жартівниками в такій кількості, що в 1937 році було видано спеціальні вказівки, які вимагали розмежовувати тих, хто справді висловлював критичні думки про Сталіна, і тих, хто просто жартував чи виконував пісні. Арешти за анекдоти тривали аж до епохи Хрущова, і навіть тоді мали місце подібні випадки. Дослідження цієї теми виявляється зовсім не таким простим, як може здаватися. Архіви ФСБ залишаються закритими. Хоча в 90-ті роки вони були відкриті — хто встиг, той і молодець. Тепер доводиться спиратися на опубліковані матеріали. Звичайно, якщо ви знаєте якісь внутрішні контакти, вам можуть дозволити доступ, але звичайні люди не мають такої можливості. Особисто мені відмовили в архіві ФСБ, пояснивши, що у них немає таких документів і що це просто вигадка" (там же).

Щодо наукової цінності такого дослідницького методу: "Розглянемо, скажімо, 15 текстів анекдотів, не зважаючи на те, коли вони були створені: в 1920-х чи 1960-х роках. Інформація про те, хто їх розповідав, не є визначальною. Водночас відомо, що деякі з цих анекдотів були популярні по всій країні - від Москви до Владивостока (це підтверджується даними, що їх збирало НКВС). Інші ж анекдоти трапляються значно рідше. Наприклад, якщо анекдот з 1937 року зафіксовано в ста записах районних звітів НКВС, це свідчить про його поширеність та певну відзеркалення громадської думки. У випадку, якщо анекдот зустрічається лише в одному випадку і публікується, скажімо, в емігрантській пресі, можна припустити, що в нього є автор. Цей аспект варто враховувати" (там же).

Перед нами прояв активного реагування суспільної свідомості. Навіть жарт, хоч і в переказі, надає цінний матеріал, адже він існував навіть за умов репресій. Це свідчить про те, що пропаганда не здатна повністю придушити масову свідомість, хоча влада завжди намагається зробити це. Суспільна свідомість просто переходить на інший рівень взаємодії: з одного боку, через приховані канали, з іншого — через гумор, що сприяє її широкому розповсюдженню.

Сьогодні, до речі, Архипова аналізує, як російська влада говорить про атаки, тобто про ще один прояв того, про що не можна говорити "вголос", а говорити треба: "У нормальному світі можна було б очікувати, що вони надаватимуть громадянам повну інформацію про атаки та максимально піклуватимуться про їхню безпеку. Натомість ми бачимо, як місцеві служби просто рвуться брати участь у конкурсі на найзагадковіші та найнезрозуміліші послання, адресовані публіці. З одного боку, треба якось застерегти, з іншого боку, не лякати й не говорити про те, про що говорити не треба", -- писала вона в статті ""Щось сталося. Будьте уважні до деяких проявів самі-знаєте-чого": як говорити про війну, коли війни немає".

Фактично, ми маємо справу з безкінечним циклом, в якому тиск з боку влади викликає зростання опору серед масової свідомості. Цікаво, що ЦРУ підготувало для Рейгана добірку радянських анекдотів, які йому подобалися (тут і тут). Можливо, ці анекдоти точніше відображали реальність, ніж офіційні звіти агентства. Наприклад, ось один з них:

У чому полягає відмінність між Горбачовим і Дубчеком? Насправді, її немає. Однак Горбачов поки що цього не усвідомлює.

Навіть Вікіпедія має окрему статтю на цю тему. І це говорить про те, що сам факт цей має незвичайний характер.

Ми часто помилково вважаємо, що інформаційний вплив базується на правдивій комунікації. Проте, вплив і істина можуть існувати в різних комбінаціях. Юваль Харарі робить цікаве спостереження: "Найлегший спосіб згуртувати маси полягає не у правді. Найефективніший шлях об'єднання людей — це через фантазії, міфи та ілюзії". Крім того, у його Facebook можна прочитати: "У світі існує більше зображень Ісуса Христа, ніж будь-якої іншої історичної особи. І скільки з цих зображень є правдивими або автентичними? Жодне. Ніхто не знає, як він виглядав насправді. Чи завадило це Ісусу стати однією з найвідоміших постатей і об'єднати мільярди людей? Ні. Це підкреслює силу людської уяви та роль фантастики як потужного об'єднуючого елемента".

Анекдоти стали популярними, оскільки виконували роль альтернативної історії. Їхня специфічна форма необхідна з двох причин. По-перше, в іншому форматі вони не могли б успішно розповсюджуватися усним шляхом: від однієї людини до іншої. Гумор був їхнім другим важливим елементом, окрім акценту на альтернативній інформації. По-друге, така система "з вуст в уста" діяла лише серед близьких знайомих, адже на публіці такі речі не обговорювалися. Це слугувало своєрідним захистом. Анекдоти збереглися лише в зведеннях спецслужб, і завдяки цьому дослідники отримали цінний живий матеріал.

Для того щоб управляти сучасністю, необхідно мати контроль над історією. Це унеможливить укріплення "ворогів" у минулому. У цьому процесі є чітка стратегія. Історики мають можливість модифікувати будь-які події минулого, щоб сформувати бажану реальність сьогодення. Цей процес досить простий: можна акцентувати увагу на певних аспектах, при цьому ігноруючи інші.

Росія опинилася в ситуації, коли анекдоти стають предметом боротьби, що цілком зрозуміло в контексті репресій проти іноагентів, які вважаються джерелами "неправильної" інформації. Відома російська блогерка Валентина Кривозуб на платформі "Горизонтальна Росія" зазначила: "Якщо врахувати циклічність історії нашої держави, можна припустити, що наступним етапом стануть арешти за політичні жарти. Ще з 1930-х років минулого століття існувала окрема категорія ув'язнених, яких називали 'анекдотниками'. Зазвичай, їм присуджували терміни від 5 до 25 років у таборах за статтею 58-10 'Антирадянська агітація і пропаганда'. Одним із найвідоміших таких ув'язнених був Карл Радек, дипломати та політичний діяч єврейського походження. На відкритому судовому процесі у справі 'Паралельного антирадянського троцькістського центру' в 1937 році йому інкримінували не лише змовницьку діяльність, а й написання та розповсюдження антирадянських анекдотів. Йому приписують авторство багатьох гостросоціальних жартів. Борис Баженов, який був секретарем Сталіна, наводив такий приклад: 'Яка різниця між Сталіним і Мойсеєм? Не знаєте? Значна: Мойсей вивів євреїв із Єгипту, а Сталін — із Політбюро'. Радеку присудили 10 років ув'язнення, а через два роки його, за чутками, вбив співкамерник."

Анекдоти створюють реальність, яка суперечить пропаганді. Пропаганда перемагає своїм масовим тиражуванням, а анекдот точними формулюваннями. Анекдот -- це "перекручене" відлуння пропаганди. Він бореться з нею, демонструючи її неспроможність. Перед нами поєдинок двох правд: анекдоту і пропаганди. У пропаганди сильною стороною є масовість тиражування, в анекдоту -- точність "антипропагандистського" формулювання.

Анекдот відображає дійсність у перебільшеній формі, акцентуючи увагу на певних рисах, що є характерним для будь-якого художнього твору. У своїй статті "Анекдоты о Путине и выборах 10 лет спустя. Есть ли фольклор 'снежной' революции?" Архипова підкреслює важливу особливість анекдотів: "Американські соціологи та радянські дослідники вивчали образ жінки в радянському анекдоті. Зібравши всі уявлення та стереотипи, можна помітити, що жінка зображується як недолуга, яка постійно відвідує партзбори і має надмірну вагу. Ці стереотипи, хоч і присутні в анекдотах, не відображають реального життя. У анекдотах залишаються лише стереотипи, а все індивідуальне відкидається. Це істотний момент, який варто усвідомлювати".

Отже, важливість полягає не лише в гуморі, а й у повторенні смислів, яке миттєво викликає відповідну реакцію в свідомості. Активація відбувається на основі загальновідомого. Проте тепер це набуває нового вигляду.

Автор Михайличенко звертає увагу на цікавість функціонування політичного анекдоту в сучасному контексті, який сьогодні цілком прийнятний: "На мою велику здивування, нещодавно я натрапив на нове джерело анекдотів -- це радянські матеріали, які підпадали під цензуру. Сатирики того часу часто адаптували популярні політичні анекдоти, трохи їх трансформуючи і доповнюючи, після чого видавали їх за власні фейлетони, публікуючи в таких виданнях, як 'Сміхач' і 'Крокодил'" (там же). Ще одним цікавим джерелом для дослідження є архіви КДБ: "Щоденники Єфремова, українського академіка, який був ув'язнений наприкінці 20-х років, були опубліковані лише через кілька десятиліть після їх зберігання в архівах КДБ. В цих щоденниках міститься близько 70 анекдотів 20-х років" (там же).

Виявляється, що певні анекдоти пережили до сьогодні завдяки архівам тих, хто з ними боровся. І тепер Путін також стає персонажем жартів. Це свідчить про реакцію суспільної свідомості, яка виступає проти нав’язаних їй обмежень. А держава витрачає на це значні кошти.

Масова свідомість має складнішу структуру, ніж може здаватися на перший погляд. Пропагандистський вплив на неї свідчить лише про те, що "неправильні" думки виключаються з офіційної дискусії, проте вони продовжують існувати на іншому рівні. Вони чекають свого моменту, щоб знову заявити про себе. Анекдот живий, він існує і буде існувати далі...