Сергей Грабовский: В Советской Украине существовала власть советско-российского типа — Блоги | OBOZ.UA

Возможно, вы будете смеяться, но нынешний "корефан всех наук" Путин В.В. пошел не только против Ленина, Троцкого и Бухарина, но и против Маленкова, Хрущева, Брежнева, Горбачева, Ельцина и даже своих кумиров Сталина и Андропова. Все они четко знали, что Украина - не Россия, а потому для украинцев необходим особый режим управления, который сочетал бы кнут и пирог. Конкретные пропорции первого и второго варьировались в зависимости от ситуации, пока в 1970-х не воцарился курс на радикальное "сближение социалистических наций", то есть на поглощение всех и вся россиянами. Но даже тогда в Кремле и на Лубянке понимали: украинцы никогда не были и не являются сейчас русскими, их следует русскими сделать. И это тяжелая работа.

Конечно! Вот уникальная версия вашего текста: "Следующий текст представлен на оригинальном языке."

А от Путін В.В. вирішив, що це все не так і що він найрозумніший з числа господарів московського Кремля.

Вывод напрашивается сам собой.

Однак не можна просто відмахнутися від тем, що стосуються політики Кремля щодо УСРР/УРСР, вважаючи їх цікавими лише для істориків. По-перше, існує безліч "хороших русских", які запевняють, що в минулому було багато позитивних моментів, справжнє братерство рівноправних народів, яке зруйнував підступний Путін (хоча Сталін також не залишився осторонь своїх злочинів). По-друге, в Україні є чимало інтелектуалів, які рішуче протистоять очищенню української культурної сфери від наслідків кремлівської політики, стверджуючи, що не все в творчості Пушкіна та Достоєвського було негативним; мовляв, вони ближчі українцям, ніж Міцкевич чи Кундера. По-третє, деякі українські історики досі стверджують, що УСРР відігравала ключову роль у формуванні Радянського Союзу і була співучасницею більшовицької системи, мовляв, "в Україні була не "советская власть", а радянська влада, що створювалася "нашими" - Затонським, Скрипником, Мануїльським та іншими". Тож нам залишається лише каятися за всі ці події, включаючи Голодомор...

І так далі, і подібні речі.

Проте, давайте відійдемо від емоцій і спробуємо визначити кілька ключових аспектів політики Москви щодо України в радянський період. Для цього звернемося до різноманітних фактів, які з’явилися завдяки частині компартійної статистики, що була випадково опублікована в період переходу між століттями. Ця статистика показує, що УСРР не відігравала "основної ролі" у формуванні СРСР, а українці, відповідно до реальної структури влади в більшовицькій державі, не могли грати таку роль — вона завжди була зарезервована за політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПСС. Протягом усіх періодів представництво українців (за етнічним походженням, а не за духом) у цих структурах не перевищувало 10% (лише в часи після смерті Сталіна цей показник міг трохи зрости). Крім того, етнічний склад КП(б)У та керівних органів УСРР у період створення СРСР (грудень 1922 - липень 1923) абсолютно не відображав національний склад населення. Серед генеральних секретарів і перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ до 1953 року не було жодного українця, і деякі ключові фігури, такі як Молотов, Хрущов і Мельников, навіть не володіли українською мовою. Дехто може запитати: а як же Мануїльський, адже він був першим секретарем ЦК КП(б)У майже півтора року? Однак, Абдурахман Авторханов, який знав Мануїльського особисто, називав його "липовим українцем", і це не без підстав.

Відтак - вельми красномовна компартійна статистика.

У 1923 році в УСРР у колегіях республіканських наркоматів українців було тільки 12%, в держапараті в цілому - 14%. Серед членів і кандидатів у члени КП(б)У українців було "аж" 33%, а серед слухачів Комуністичного університету імені Артема у Харкові (тобто "кузні" майбутньої партійної еліти) українці становили 23%. А українізацію вже проголосили та почали здійснювати! У 1926 році результатом здійснення політики українізації стало збільшення кількості українців у колегіях республіканських наркоматів до 38%, серед слухачів університету імені Артема - до 46%, а в лавах КП(б)У - "аж" до 47%. Це також різко дисонувало з етнічним складом населення, але дещо пом'якшувало загальне невдоволення політикою союзного центру. Хоча насправді цифри ці значною мірою були "дутими"; скажімо, саме в ті роки молодий активіст Льоня Брежнєв, щоб зробити комсомольсько-партійну кар'єру, записався до числа українців, не маючи на це жодних підстав. Якщо Микита Хрущов, який ніколи не вважав себе українцем, водночас мав певний сентимент до України - любив поезію Шевченка, часом витягав із-за ґрат діячів української культури та дослухався до українських науковців, зокрема, на підставі їхніх аргументів заборонивши на початку 1960 року будувати на київській Оболоні атомну електростанцію, то Леонід Брежнєв жодних українських сентиментів не мав, по Другій світовій війні перехрестився на росіянина і не випадково восени 1965-го "творчо" ознаменував річницю свого приходу до влади у Москві української інтелігенції. А ще у зрілі роки, вже на посаді генсека (що зафіксовано численними свідками), він постійно у сімейному колі та серед друзів збиткувався з української мови.

Проте в той час також існувала "перекачка" до складу російських космонавтів. Георгій Гречко, космонавт, вже в 1990-х роках піджартовував: "Ким міг стати я, син білоруса та українки, народжений у Ленінграді? Звісно, росіянином". І ще більше десятка космонавтів також "записані" до російської нації — серед них батько і син Романенки, Горбатко, Іванченко, Вікторенко та інші.

Недовіра до українців у сталінську добу була лютою. У 1948 році у вишах СССР існувала майже тисяча кафедр суспільних наук. Українців там було: серед викладачів філософії - 13,6%, політекономії - 7,3%, історії СССР - 11%, марксизму-ленінізму - 10,5%. Загалом серед викладачів кафедр суспільних наук українців тоді було тільки 10,2%. Утім, може це і добре - переважно не вони замакітрювали студентські голови розповідями про "геній товариша Сталіна - корифея всіх наук", але цифри показові...

У сфері фізики відбувалися справжні дива. Виявилося, що українці, на жаль, не мали можливості досягти успіхів у цій науці. Справді, на 1 жовтня 1948 року в СРСР лише приблизно 3% наукових працівників у фізичній галузі були українцями, тоді як росіян налічувалося близько 70%. Серед аспірантів-фізиків частка українців становила лише до 8%.

Існував досить унікальний науковий заклад – лабораторія, розташована при мавзолеї Леніна, що спеціалізувалася на збереженні тіла "вождя великого Жовтня". У січні 1953 року, під час активної антисемітської кампанії (справи "безрідних космополітів", "лікарів-убивць" тощо), склад цієї лабораторії зазнав кардинальних змін, і в ній не залишилося жодного представника єврейської нації. А хто ж отримав право працювати з тілом вождя? З 96 співробітників лабораторії 91 були росіянами, 2 – українцями, 2 – мордвинами, та 1 – білорусом. Справжній театр абсурду...

Ось ще кілька цікавих фактів про два відомі вищі навчальні заклади, які мали всесоюзне значення. У 1949 році в Московському юридичному інституті навчалося 2213 студентів та аспірантів, серед яких лише 55 були українцями, тоді як росіян налічувалося 1685. Серед 142 викладачів лише двоє мали українське походження. Що ж стосується Московської консерваторії, то в грудні 1950 року росіяни становили 67,2% студентів, євреї — 15,0%, вірмени — 5,3%, а решта 6,3% представляли інші національності, включаючи українців. І де ж тоді ті розмови про українців як "співочу націю"?

Більше того, в Одесі в тому ж році з 263 студентів консерваторії лише 40 були українцями – уявіть собі! А серед викладачів усіх вищих навчальних закладів міста українців виявилося всього лише чверть. Проте не варто вважати, що решту становили євреї – зовсім ні! В ті часи в Одесі їх дуже обмежували в можливостях викладання, навіть у навчанні гри на скрипці...

Отже, не дивно, що в державному симфонічному оркестрі СРСР у 1952 році українці становили лише 4%. Протягом 1951-52 років жодному українцеві не вдалося пройти конкурс, оскільки до оркестру запрошували виключно етнічних росіян.

І ось ми підходимо до теми справжнього циркового мистецтва. З 87 директорів, головних режисерів і адміністраторів цирків по всій території Союзу, включаючи Українську РСР, лише 4 виявилися представниками української нації. Це свідчить про те, що українці, здається, не були спроможні не лише в галузі фізики або музики, а й у світі цирку.

А от що тішить - внаслідок тотальної недовіри Кремля до українців (яких, утім, охоче використовували як "гарматне м'ясо") наших краян дуже неохоче допускали до участі у таких продуцентах совєтської міфології, як Совінформбюро. У 1945 та 1946 роках Совінформбюро стало об'єктом перевірки присланих Сталіним комісій. Перша комісія знайшла "єврейське засилля", вказавши додатково, що багато які журналісти-євреї друкуються під російськими псевдонімами. Друга комісія констатувала "неприпустиму концентрацію євреїв", - мовляв, звідси всі лиха. Насправді впродовж усієї війни куратором Совінформбюро з моменту його створення 24 червня 1941 року був корінний русак, кандидат у члени політбюро ЦК ВКП(б) Олександр Щербаков. Саме він виграв змагання у брехні з доктором Геббельсом. А вигравши, 10 травня 1945 року пішов у небуття. Як афористично висловився Лаврентій Павлович, "опился и умер". Але мова наразі не про те. Якби не ці комісії і не державний антисемітизм сталінського режиму, не було б даних про етнічний склад цієї установи. А так ми його маємо. Отже: у червні 1946 року з 154 працівників Совінформбюро 135 були росіянами та євреями. Українців там було не більше десятка. З одного боку, це добре, що українці фактично непричетні до того потоку брутальної і брехливої пропаганди, що лився з цього відомства, а з іншого боку, цифри засвідчують статус українців в СССР як народу ненадійного та другорядного.

Те саме засвідчують й інші статистичні дані щодо мас-медіа того періоду. От, скажімо, видання Moscow News - московська англомовна газета. 1948 року зав. відділом пропаганди й агітації ЦК Дмитрій Шепілов, який мав репутацію ""партійного інтелігента", рекомендував закрити цю газету, мотивуючи це "небажаним" національним складом редакції, в якому абсолютну більшість становили євреї. Але що цікаво, в числі 28 працівників редакції не було жодного українця. Ну, не здатні українці розмовляти, читати і писати англійською, чи не так?

Але не думайте, що причиною такої ситуації стало те. що Москва - то питомо російське місто. У Києві діялося те саме. Ось дані 1950 року. Розпал боротьби з "безрідними космополітами", яких "вичистили" вже звідусіль. Результат: у київському апараті республіканської філії ТАСС, що звалася РАТАУ, більшість становили росіяни, українці ж виявилися меншістю...

Повернемося до верхівки партійних структур. З усіх 118 членів політбюро ЦК РКП(б) - ВКП(б) - КПСС за весь час його існування лише 12 були українцями за походженням, причому троє з них (Ворошилов, Гречко, Кириленко) офіційно значилися як "росіяни". Ці цифри говорять самі за себе.

Звісно, саме по собі етнічне походження тієї чи іншої особистості мало про що говорить. Адже у Києві в останнє десятиліття існування Російської імперії провідними борцями з усім справді українським (крім борщу, сала і галушок) були персонажі з прізвищами, які закінчувалися на "-ко" і з родоводом від славетних представників козацької старшини. А очільником Українського клубу в Державній думі Росії тих же часів був барон Федір Штейнгель (він же Теодор фон Штайнгайль), в майбутньому - один із міністрів УНР і провідних її дипломатів. А якщо зазирнути в історію ще глибше, то з'ясується, що осавул Фрідріх Кенігсеп був одним з організаторів оборони столиці Гетьманської України Батурина у 1708 році, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників (включно з Кенігсепом) та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. І таких прикладів можна набрати чимало. Проте коли йдеться про великі маси людей, про однакові тенденції в різних категоріях населення СРСР, то цифри, які засвідчують етнічне походження цих людей, стають значущими.

Ось і все. Приведені дані та факти, здається, лише частково відображають різноманітні аспекти так званого "українського питання", але їх варто розглядати як певні інформаційні матеріали для роздумів. На жаль, у мене немає достовірної статистики за період 1960-80 років, проте є цікаві відомості з переписів населення. До 1989 року частка українців в Україні постійно знижувалася, досягнувши наступних показників: українці становили 72,7%, росіяни – 22,1%. Натомість перепис 2001 року представив іншу картину: українці – 77,8%, росіяни – 17,3%. Чи це було через кон'юнктуру? У першому випадку – так. Леонід Кучма, наприклад, у 1991 році також ідентифікував себе як "росіянин", однак Горбачов не надав йому звання Героя Соціалістичної праці, оскільки вважав його "українським націоналістом", тобто не зовсім надійним охоронцем "нашої соціалістичної імперії"...