Станіслав Дідушицький, останній власник міста Соколів-над-Стриєм, доживав віку в соціалістичній Польщі, у глибокому смутку й депресії. Він намалював з пам'яті свій кабінет у родинній садибі, якої вже не існувало. Письмовий стіл із паперами, стільці, два вікна. На підвіконні - вазонки з квітками яскраво-червоного кольору. Гіпеаструм. Дві червоні плями на тлі вікон, що виходять у сад. Наче дві плями крові. Малюнок як остання соломинка, за яку хапається тонуча людина.
Ветеран Першої світової війни повернувся до розбитого російськими військами Соколіва з метою відновлення. Його першим кроком стало відновлення господарства у власному маєтку. Перед цим він одружився з такою ж рішучою та енергійною жінкою - Геленою Комєровською, яка подарувала йому семеро дітей. Стартовий капітал Станіслав отримав, продавши колекцію старовинних вин, яку його вірний дворецький зберіг у пивниці, замурувавши її на час війни.
І ось, через понад двадцять років, 20 серпня 1944 року, містечко Соколів зникло з лиця землі. Його спалили дотла, немов Карфаген. Радянська влада знищила залишки, які ще стояли, і зрівняла їх з землею, а частину території перетворила на оброблені поля. Навіть у сусідньому Стрию, розташованому всього за 17 км, небагато хто знав про Соколів, який проіснував 600 років, але був знищений всього за п’ять. Трагедія цього містечка не стала предметом пропаганди – ані для поляків, ані для українців, ані для євреїв. Воно залишалося в тіні забуття протягом десятиліть.
Кілька років тому, почувши біля чорно-білої фотографії, на якій зображена постать Матері Божої на фоні пшеничного поля, фразу: "Це все, що залишилося від міста Соколів", я почала досліджувати це питання. Екскурсовод в музеї Аграрного коледжу в Стрию, на жаль, не змогла надати більше інформації. Протягом наступних років я поступово знаходила факти в архівах, і зізнаюся, що знайшла їх більше, ніж очікувала. Особливо цінним виявився твір Анни Міхнік, доньки Станіслава, про Соколів, виданий у Польщі. Звісно, в ньому знищення міста описано з польської перспективи, що робить його досить однобоким. На той момент я вже практично завершила свій есей "Хроніки зниклого міста" і знала іншу точку зору: спогади мешканців сусідніх сіл Великих Дідушичів та Ланів Соколівських, які насправді є передмістям Соколіва. Найголовніше - я бачила, як зараз виглядає ця місцина. Це сумна, безлюдна рівнина, заросла терном і глодом, над якою нависає величезний трубопровід. Розмальована яскравими токсичними кольорами статуя Мадонни, у якої відбита рука. Вціліла рука все ще притискає до грудей Боже Дитя. Раніше ця статуя стояла в центрі міста, яке мало всі риси звичайного середньовічного поселення: костел, синагогу, криницю та ратушу. Тепер ж вона розташована на краю дороги, що веде до Малих Дідушичів, яку місцеві називають "москальською", адже вона була прокладена за радянських часів.
У 1939 році ніхто не планував знищувати забудову міста або його економіку, хоча багато поляків були виселені до Сибіру, а місцевий бізнес конфіскували. Можливо, сьогодні ми могли б мати місто, яке нічим не поступалося б популярному курорту Моршин. Наразі тут немає води, садів, птахів і навіть людей. Справжня причина зникнення Соколова та його відсутності на карті криється в його історії.
Рід графів Дідушицьких, який спочатку був магнатським, має коріння в тих русинах, що перейшли до римо-католицизму з прагматичних причин. Сьогодні це можна охарактеризувати як пошук можливостей, які відкрилися для покатоличеної шляхти в Польщі після анексії Галичини в XIV столітті. Дідушицькі, відомі раніше як Дідухи, отримали право на заснування міста неподалік від своїх родових земель. Це була звична практика того часу. Основною вимогою було створення римо-католицької парафії, після чого можна було вже обговорювати питання магдебурзького права, а також привілеїв, які дозволяли проводити ярмарки кілька разів на рік і отримувати на перші роки звільнення від певних податків. Чимало галицьких міст згодом перетворилися на села, як-от Дунаїв, Нове Місто, Стара Сіль, Глиняни та інші. Хоча не завжди, але зводилися замки, розвивалися промисли — видобуток солі, виробництво поташу, металургія, а якщо цих ресурсів не було, то вигідне розташування поблизу торгових шляхів могло стати каталізатором для розвитку міст. Для цього мешканці активно прокладали та утримували дороги, мости й греблі.
Ці міста пережили спалення татарами, знищення вогнем та запустіння під час епідемій, проте постійно відроджувались, немов Фенікс. То чому ж, запитаєте ви, 600 років ізоляції? Унікальність Соколіва полягала в тому, що українців ніколи не допускали до цього міста. Ніколи! Протягом усіх 600 років, навіть у ХХ столітті. Лише як прислугу або робітників, які щовечора змушені були повертатись до своїх рідних сіл. Тут жили німці, євреї, поляки — всі, крім українців. Після Першої світової війни Станіслав Дідушицький запросив поляків з Татр, що ще більше ускладнило й без того напружені стосунки між мешканцями міста та селянством. Чи була це його особиста ініціатива, чи прагнення отримати фінансову підтримку від польського уряду — залишається загадкою. Він хотів якомога швидше відновити свій маєток. Війна змінила світ, а Соколів залишався у застої, неначе в Середньовіччі. У 1930-х роках українська дівчина покінчила з собою, коли під час весільної церемонії її польська мати заборонила нареченому взяти шлюб.
Після цілковитого вивезення і знищення євреїв їхні домівки залишилися порожніми. У 1943 році в Галичині почався голод. Люди виїжджали за харчами в різні регіони і часто німці відбирали в них привезене. В околицях Соколіва з'явилися партизани - Армія Крайова і УПА, а також заслані червоні партизани. У них начебто був один спільний ворог - німецькі окупанти, але сталінський режим уже збирався повернути загарбане в 1939 році. Почалися провокації, бо польські й українські повстанці не менше ненавиділи більшовиків, ніж гітлерівців, і могли обернути зброю проти них. Хто перший почав, невідомо, але діяли за принципом "око за око": побиття, вбивства, підпали. Поляки почали втікати із Соколіва, а українцям із довколишніх сіл не було куди.
У своїй статті пані Анна Міхнік не згадує про участь радянських спецслужб у повному знищенні Соколіва. Вона лише наводить свідчення людей, які покинули місто і переселилися до Польщі. Проте, за день до пожежі, в містечку, яке майже зовсім опустіло, бродили незнайомці, що заглядали у вікна, адже повстанців з обох сторін знали в обличчя. Така жорстока акція проти безлюдного Соколіва, ймовірно, мала певну пропагандистську мету, але вона не принесла результатів ані тоді, ані пізніше. Після війни деякі поляки приїздили, щоб знайти останки своїх рідних і перевезти їх на історичну батьківщину або просто запалити свічки на місцях колишніх домівок. На зарослому польському цвинтарі можна побачити безліч незасипаних могил. Поляки зберігали дистанцію з мешканцями сіл, і ті, в свою чергу, не заважали їм. Невидимий бар’єр, встановлений кілька століть тому, продовжує існувати — Соколів залишається закритим для всіх, окрім українців, адже це була замкнена, ізольована спільнота.
Ось що мені хотілося передати, коли згадувала про 600 років ізоляції Соколіва-над-Стриєм.
#Євреї #Місто #Більшовики #Радянський Союз #Українці #Міська рада #Реклама #Нацистська Німеччина #Есе #Івано-Франківськ #Поляки #Польща #Середньовіччя #Католицька церква #Йосип Сталін #Перша світова війна #Архів #Костел #Сад #Нове Місто (Старосамбірський район) #Карфаген #Моршин #Брати #Курортне місто #Передмістя #Партизан (військовий) #Галісія (Східна Європа) #Садиба #Ну що ж #Стрый #Соколів (Бучацький район) #Малі Дідушичі #Поле #Crataegus #Дунаїв #Глиняні
