Використання терміна "Донбас" є, на думку письменниці та історикині Олени Стяжкіної, свого роду послугою ворогу. Вона зазначає, що загроза полягає не тільки в тому, що ця назва має радянське коріння, а й у тому, що така міфологічна конструкція може призвести до формування ідеї окремого народу Донбасу, що в свою чергу може викликати вимоги щодо створення незалежної державної інституції.
Стяжкіна походить з Донецька. До весни 2014 року вона працювала викладачем історії в Донецькому університеті. У своїй книзі "Смерть лева Сесіла мала сенс" вона детально висвітлює історію мешканців цього міста з радянських часів до моменту російської окупації.
Цього року американське видавництво HURI Publication при Українському дослідницькому інституті у Гарварді, переклало цю книгу англійською мовою та видало у Сполучених Штатах.
Стяжкіна активно подорожує Сполученими Штатами, організовуючи зустрічі з американцями, де ділиться правдою про війну та реальну історію Донеччини та Луганщини.
У інтерв'ю кореспондентці Голосу Америки Ірині Соломко Олена Стяжкіна поділилася історією братів Кеннеді, які заснували перший металургійний завод у Маріуполі. Вона також обговорила питання повернення Донеччини та Луганщини, а також підкреслила важливість того, щоб українські письменники відображали сучасні виклики, з якими стикається Україна.
Ірина Соломко, журналістка Голосу Америки: Олено, цього року ваша книга "Смерть лева Сесіла мала сенс" була видана у США. Яке враження вона справила на американських читачів?
Олена Стяжкіна, авторка, публіцистка та докторка історичних наук, професорка історії, висловила свої думки: "Я відчуваю радість, адже є певна частина американських читачів, які зрозуміли концепції, закладені в моїй книзі. Під час лекції в одному з університетів США студентка запитала: 'Чи не є Тельма, яка зникла, відображенням ситуації в Донеччині та Луганщині?' Я була приголомшена, що вона змогла інтерпретувати мою ідею таким чином."
І.С.: Ця книга була написана до війни. У цілому окупація частини Луганської та Донецької областей стала предтечою великої війни. Чи відчувають та розуміють американці цей взаємозв'язок?
О.С.: Ті люди, які прочитали книгу, просто зрозуміли, наскільки довго і неввічливо вони відводили погляд від нас. Наскільки довго вони були глибоко стурбованими, наскільки довго були сліпими. І тим самим вони годували монстра, який через відсутність покарання дозволив собі зробити ще гіршу ескалацію. І наступну зробить, якщо так само світ буде продовжувати відводити погляд від України.
І.С.: В останній час з'явилося безліч літературних творів, що стосуються війни. Проте, в основному, це поезія та щоденники. Якою мірою ці роботи передають усю ту жахливу реальність, що відбувається в Україні?
О.С.: Я та інші люди, схожі на мене, створюють та публікують свої роботи в борг. Цю ціну зараз сплачують ті митці – письменники, поети, режисери та художники – які знаходяться на передовій. Для мене це усвідомлення є болісним, і залишиться таким.
Я завжди носитиму в собі це відчуття відповідальності та вини. Я усвідомлюю, що цей борг залишиться зі мною назавжди.
Часто отримую запитання: як можна підтримати Україну, якщо ви живете за кордоном і не маєте фінансових можливостей? Я завжди відповідаю, що в нас є безліч талановитих письменників і поетів, які зараз знаходяться на передовій і творять там. Ця ініціатива належить чудовій Тетяні Пилипець, яка займається форумом військових авторів. Вона радить: "Виберіть автора, читайте його твори, діліться своїми враженнями — похваліть або висловіть критику. Головне — пам'ятайте, що він існує".
У нас є Віталій Запека, Павло Вишебаба, Артур Дронь, Ірина Чорногуз. Можна обрати будь-якого на свій смак. Але це дуже важливо, коли десь у Сполучених Штатах якась прекрасна пані кожного дня буде заходити на сторінку та дякувати за той вірш, який - і от тут вже без перебільшення і пафосу - написаний кров'ю. Мені здається, що це було би прекрасно. І ми би всі трошки змогли віддавати ті борги, з якими живемо.
І.С. Чи помітили ви, що справжня художня проза про війну вже починає формуватися, а не лише поезія та документальні твори? Існує думка, що для створення значних романів необхідний час для переосмислення, і в умовах травми письменник не може продуктивно працювати.
О.С.: Я знаю, що говорять про те, що не можна написати в травмі, а можна тільки чекати. В нас немає часу чекати. Ми не можемо чекати. Все пишеться тут і зараз. Потім наші правнуки скажуть, чи вийшло в нас, чи ні.
Проте всі тексти, які створюються нині, повинні мати своє місце на сторінках історії. Це наша принципова позиція, адже ми боїмося, що наші останні слова залишаться непочутими. В подальшому цивілізована, демократична та ліберальна Європа, а також світ, можуть запитати: "Де ваші письменники? Де ваші поети? Де ваші митці?" І ми знову будемо змушені відповідати, що їх розстріляли, вбили, спалили, знищили в Оленівці, або ж катували в полоні.
Саме тому, щоб ніхто ніколи більше не питав, де наша література, де наша музика, де наші вірші, де наші картини, саме тому це все має бути написаним. Останні слова взагалі не можуть мірятися міркою якісна чи неякісна література. Тому я вдячна кожному слову, яке читаю з тої траншеї або з укриття, або від дітей...
І.С.: А як ви почуваєтеся, працюючи в таких умовах?
О.С.: У мене зовсім не виходить працювати. Коли знову почалася російська агресія, я вирішила відновити ведення щоденника. Цього разу ми з Всесвітом уклали угоду: я писатиму до нашої перемоги. Тож тепер я записую свої думки щодня. Це непросто, і це точно не мистецтво. Але мені легше, адже якщо я перестану писати, ви ж розумієте, що може трапитися?.. Це, звичайно, жарт.
І.С.: У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що тривалий час зберігали ключі від свого дому в Донецьку. Як справи з ними зараз?
О.С.: Після подій у Маріуполі я усвідомила, що більше не можу дозволити собі цю дитячу забаганку. Ті, хто загинув у Маріуполі, або ті, хто змушений був його залишити... їхні ключі більше не відкриють жодних дверей. Тому мої ключі тепер зберігаються разом з іншими на виході з моєї квартири. Я щодня їх бачу, вітаюсь з ними, але вони більше не в моїй сумці. Це мій спосіб вшанування пам’яті тих людей, чиє горе значно перевищує мої власні емоційні прив’язаності до ключів.
І.С.: Отже, ви не вважаєте, що ті, хто вцілів і залишив Маріуполь, можуть знову повернутися туди? Так само ви не розглядаєте можливість повернення до Донецька?
О.С.: Ні, я впевнена, що ми всі повернемося. Як я можу інакше думати? Я абсолютно переконана, що ми повернемося у свої рідні міста. Так, не всі матимуть свої домівки. Це правда. Але я не маю жодних сумнівів, що це будуть наші міста, і ми знову зможемо там бути. Головне, щоб земля залишалася нашою.
І.С.: Власне, у цьому контексті. Зараз багато говорять про перемовини та відмову від територій. Навіть не від тих територій, які Україна втратила в 2014-му, а які втратила у 2022-2024 роках. Як ви до цього ставитесь? Чи можуть бути компроміси?
О.С.: Для деяких українців нині обговорення можливості відмови від певних територій або компромісів сприймається як новини. Хоча вони й негативні, але все ж це новини.
З 2014 року для мене це вже не новина. Вся наша спільнота людей з Донеччини, Луганщини та Криму, які покинули свої домівки, вже давно живе в умовах постійних роздумів: чи не було б доцільніше віддати ці території? Я звикла до цієї думки, але тепер у мене з'явився новий аргумент. Ми, здається, призупинили обговорення ситуації в Донецькій та Луганській областях. Спробували щось зробити з Мінськими угодами, відводили війська, демонстрували добру волю... І до чого це нас призвело? До бомбардувань Києва.
Тобто наступна історія, якщо не дай Боже вона станеться в той самий спосіб через ці компроміси, розведення і припинення вогню... наступне бомбардування буде на собі вже відчувати Варшава. І потім, може, навіть і Берлін.
Отже, всі ці розмови про можливі компроміси з Росією не заслуговують на жоден енергетичний ресурс, якого у нас і так обмаль. Проте ми продовжуємо брати участь у цих дискусіях, завдаючи собі лише шкоди. Адже досвід показав: наслідки компромісів - це катастрофи, трагедії та страждання, які тривають і досі.
Фронт залишається на місці. Якщо наші позиції не витримають, "руські" війська з написами "на Берлін" з легкістю досягнуть цілей, які вказані на їхніх танках.
І.С. Досі ведеться дискусія про те, як правильно називати Донбас. Є думка, що Донбас - це Донецький вугільний басейн і це радянська термінологія.
О.С.: Розглянемо Донеччину та Луганщину. Справа не лише в тому, що Донбас має радянське коріння. Суть у тому, що міфологічна конструкція, яка підтримує цей термін, може призвести до формування концепції народу Донбасу. Це означає, що може виникнути певна етнічна група, яка почне вимагати, наприклад, створення власної державної одиниці. Ось в чому полягає ризик.
Саме тому вони так активно інвестували в це поняття і продовжують його використовувати сьогодні. Зверніть увагу на ці так звані фейкові республіки – вони не стали частинами федерального округу чи областями в федерації. Вони зберегли свої назви. Це вказує на те, що десь у тіні може зберігатися карта Донбасу, яка ще може бути використана. Чому ж нам грати за правилами ворога?
Донбас має свої особливості, які часто залишаються непоміченими. Тут переплітаються різні етнічні групи та історичні аспекти української ідентичності. Цей регіон дав притулок багатьом українським дисидентам, які виросли не лише в Донбасі, а й у таких містах, як Старобільськ чи Костянтинівка.
І.С. Ймовірно, ще один аргумент на підтвердження цього полягає в тому, що росіяни навмисно спілкуються в Донбасі, в той час як в Україні...
О.С.: Безумовно. І це триває. Тому нам не варто залучатися до цієї гри. Нехай висловлюють свої думки, що їм завгодно. Існує чудовий термін, який...
Естонська дослідниця висунула поняття "секюризація минулого". Це не означає переписування історії, а швидше виявлення в ній "міни уповільненої дії", закладених пропагандою. Наприклад, питання Донбасу стосується захисту нашої історичної спадщини.
І.С. Водночас, є таке враження, що зараз Донеччина та Луганщина - це, по суті, вже викреслені території, особливо ті, які були окуповані в 2014-му році.
О.С.: Історія демонструє нам численну кількість прикладів, коли ніби вже нічого не існує, ніби вже територія втрачена і ніколи їй не бути країною, але все змінюється. Це можна сказати про Польщу. Наприкінці XVIII століття здавалося, що доля Польщі вирішена остаточно. Територія є, назви немає, поляки асимілюються, їх ніколи не буде більше.
Другий приклад більш ближчий до нас - Східна Німеччина. Вона також поставала вже як специфічний етнос, і Росія вкладалася в це. Намагалася створити такого іншого німця, радянського соціалістичного, східного, майже і не німця навіть.
Водночас, як тільки відкрилося вікно можливостей, всі одразу взагалі забули, що існує якийсь специфічний східнонімецький народ. Але логіка Кремля була та сама - всі, хто хотів, виїхали. Правда ж? Вони говорили ж те саме.
Суть справи полягає в політичній рішучості та стратегічному підході. Чи вважаємо ми за необхідне уявляти Україну як єдину, соборну, вільну та демократичну націю?
І.С.: Росіяни часто стверджують, що Донбас має російську ідентичність. Існує думка, що в містах проживало багато росіян, яких туди переселяли. Натомість українська ідентичність, як вважають, була більш виражена в селах.
О.С.: Це складна та важлива тема, яка потребує ретельного, сегментарного аналізу на дуже різних рівнях, скажімо, поезії. Василь Стус вчився в Донецькому (Сталінському, тоді) педагогічному інституті. Там був прекрасний викладач Тимофій Духовний, за походженням етнічний єврей.
Саме він став наставником Василя Стуса та його товаришів у світі "розстріляної" української літератури. Він відкрив їм двері до бібліотеки, де зберігалися ці цінні книги. Завдяки йому вони усвідомили, що ця традиція насправді існує. Студенти, які об'єднувалися навколо Духовного, здебільшого походили з міст, і саме вони зберігали, відтворювали та створювали нові твори українською мовою, вносячи свіжі ідеї у цю культурну спадщину.
Якщо ми подивимось на інші міста, на Маріуполь, наприклад, ми побачимо свою специфіку. Що грецька культура збереглася не тільки в селах, а в самому місті Маріуполі.
Американський вплив також відчувається в цьому регіоні. У Маріуполі можна згадати про своїх "братів Кеннеді". Один із них вважається засновником металургійної галузі в Азії. Він приїхав до Маріуполя, щоб перенести та запустити завод, який нині відомий як завод Ілліча. Це підприємство було перевезено з Сієтлу: його розібрали, завантажили на кораблі і доставили до Маріуполя. Джуліан Кеннеді провів у Маріуполі п'ять років, після чого його брат Уолтер приїхав на зміну, а Джуліан вирушив далі в Індію.
І.С.: А в які роки це було?
О.С.: Ми говоримо про кінець XIX століття. Тоді брати Кеннеді заснували завод у Сієтлі, який згодом був захоплений більшовиками. Кожен з цих фрагментів показує, що асфальт - це не лише символ "росіянізованості". Навіть через цей асфальт проростає те минуле, яке заклало основи цього місця.
Я маю цікавий приклад, який, можливо, більше відгукнеться європейцям, ніж американцям. Якщо в Італії майже кожен мешканець міг знайти у своєму городі такі шедеври, як Бельведерський торс чи кінну статую Марка Аврелія, то в наших регіонах, при ретельному пошуку, практично кожен міг би натрапити на скіфську або половецьку бабу.
Отже, ми можемо стверджувати, що ця територія має глибоке історичне коріння, на якому перепліталися різні етнічні групи. Проте український етнос залишався ключовим. Саме навколо нього сконцентрувалася вся історія, включаючи культурні, гастрономічні та господарські традиції. Ці традиції виявилися більш стійкими та впливовими, ніж спадщини скіфів, половців чи навіть греків.
І.С.: І те, що ви розповідаєте, розвінчує міф про те, що Донеччину і Луганщину розбудовували росіяни.
О.С.: Так, тут були бельгійські, французькі, шотландські гроші. Джон Юз - засновник нашого міста - був родом з Уельсу. Знаєте, скільки йому було років на момент, коли він приїхав на оце поселення козацьке - хутір Олександрівка - і вирішив поставити завод? Йому було 55 років. Людина просто почала своє нове життя в 55 років. Не думаю, що це було легко, але це було можливо. Тому і ми зможемо.
І.С.: Чому Україна ніколи не прагнула відстоювати європейську ідентичність Донеччини та Луганщини?
О.С.: В даний момент ми активно та продуктивно займаємося цією темою. Хоча для деякої частини України це може бути новим відкриттям, нині це вже не є білою плямою.
Знаєте, як це відбувається? У нас склалася ситуація, коли центральна та західна частини України розвивалися відповідно до європейських принципів. Натомість східна Україна слідувала зовсім іншій схемі, більше нагадуючи американські моделі. Тут люди приїжджали, інвестували кошти та починали все з нуля.
Ця оповідь про шанс на нове життя та можливість створити щось значуще є надзвичайно характерною для американського духу.
Якщо звернути увагу на зображення, наприклад, процесу забудови Юзівки та Бірмінгему, можна помітити, що вулиці виглядають вкрай схоже, маючи однакове обладнання. При цьому Юзівка представлена на фотографіях початку XX століття, а Бірмінгем — 1936 року. То хто ж насправді випереджав?
На зустрічах у США я показую фотографії Донеччини та Луганщини, які розбудовувалися наприкінці XIX століття, та Америки. І пропоную публіці сказати, де що? І люди не завжди вгадують. І це так важливо для мене, коли люди можуть переплутати Сієтл та, скажімо, Маріуполь. І це дає іншу перспективу.
І.С.: Яким чином особи, які були вимушені виїхати з Донеччини та Луганщини, зберігають зв'язок між собою та намагаються зберегти свою ідентичність і культурні традиції?
О.С. Я вважаю, що слід фокусуватися не на формуванні української ідентичності, адже вона вже існує, вона жива і сильна. Мова йде про те, щоб розширити її новими рисами, а не відокремлювати чи розривати. Це процес доповнення, а не розділення.
Тобто це не про історію збереження пам'яті про вулицю Артема, а про те, що ми думаємо про те, як її перейменувати. Ми думаємо про те, в який спосіб ми будемо валити пам'ятник Леніну на площі Леніна, і як ми будемо називати цю площу. І це такі страшено палкі дискусії. Так, в цьому сенсі ми зберігаємо певну локальну ідентичність.
Ми вже мали можливість обговорити це питання минулого року, коли стало очевидно, що російська політика на захоплених територіях виявилася вкрай агресивною. Зокрема, вони почали вилучати ваші книги з бібліотек і спалювати їх. І ця практика триває. Наскільки серйозними є ці загрози?
О.С. Подібні процеси завжди несуть у собі загрозу, хоча й не є фатальними. Я вже зазначала,
До 2022 року найвищу оплату та попит серед репетиторів у Донецьку мав викладач української мови. Це було ключовим аспектом. Ситуація свідчила про прагнення до кращого майбутнього. Люди, зокрема діти, усвідомлювали, що їхнє життя не повинно бути прив’язаним до середовища, де їх навчають зневажати власну ідентичність на користь Кремля. Тому багато з них таємно вивчали українську мову, щоб мати можливість скласти іспити та продовжити навчання в українських університетах.
І.С. Яким ви бачите подальший розвиток подій в контексті війни?
О.С. Вважається, що люди часом неправильно використовують свої дивани. Бо дивани провокують їх на те, щоб вони прокидалися вранці і ставали експертами. Мені здається, що ця гра нас до добра не доведе.
Наше завдання полягає в усвідомленні однієї незаперечної істини: Путін не зупиниться. Україна є невід'ємною частиною, серцем тієї конструкції, яку він сприймає як Російську імперію. Без України Росія не може вважатися імперією.
На жаль, для Європи є й інші неприємні новини: навіть без Польщі Росія не є імперською силою. Без країн Балтії... І, що найцікавіше, Берлін також можна було б захопити. Вони постійно нагадують про це.
Тож наше завдання - знати, кому ми завдячуємо своїм життям, кому ми завдячуємо можливістю говорити тут спокійно. Це українська армія. Фронт стоїть і нам треба перемагати.
Так, нам нелегко, ми виснажені. Але навіть у цій втомі ми продовжуємо тримати оборону, і важко навіть уявити, що відчувають люди на фронті. Якщо ми ще й будемо навантажувати їх розмовами про те, кому і що ми повинні віддати... Навіщо це потрібно? Фронт тримається, і наше головне завдання – зробити все можливе для його підтримки, щоб досягти перемоги.
#Компроміс #Європа #Друга Польська Республіка #Демократія #Східна Німеччина #Україна #Берлін #Письменник #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Сполучені Штати #Росіяни #Російська мова #Історія #Країни Балтії #Володимир Путін #Північна та Південна Америка #Українська мова #Донецьк #Василь Стус #Варшава #Університет #Донецький вугільний басейн #Логіка #Голос Америки #Польський народ #Маріуполь #Донецька область #Луганська область #Вірш (поезія) #Щоденник #Оглядач #Лев #Рутенія #Володимир Ленін #Стяжкіна Олена Вікторівна #Етнос #Поезія #Донеччина #Сіетл #Оленівка (Волноваський район) #Кам'яний асфальт #Донецький національний університет #Бірмінгем #Джон Г'юз (бізнесмен)
