У нас є більше людей, готових до боротьби, ніж в усій Європі.

Олександр КАРПЮК, 43 роки, військовий, волонтер, блогер

Я розпочав читати у віці двох років. Моя бабуся була вчителькою російської літератури. Коли мені виповнилося сім, я спробував прочитати "Майстра та Маргариту" Булгакова, але, на жаль, нічого не збагнув.

Перше, що спливає в пам'яті, коли згадую своє дитинство, – це одеська Молдаванка. Мій батько був професійним футболістом і виступав за команду "Чорноморець". Радянські футболісти мали досить комфортне життя. Йому надали квартиру, він їздив на "Жигулях" першої моделі, а також ми мали японську побутову техніку. У нас завжди було багато гостей. Я, ще малюком, повертався з дитячого садка й мріяв подивитися мультфільм "Том і Джеррі", але ввечері, коли приходив батько, він ставив касету з записом матчу "Ліверпуля".

Кожні вихідні в дитинстві йшов у парк Шевченка, де розташований стадіон Чорноморського морського пароплавства, і дивився, як грає батько. Тепер переглядаю тільки матчі збірної України.

Займався тенісом та баскетболом. Згодом були контактні єдиноборства. Цього потребував, бо народився семимісячним, з рахітом. У шостому класі не міг на турніку підтягнутися жодного разу. Завдяки контактним єдиноборствам зміцнив кістки.

Коли ти опиняєшся в секції контактних єдиноборств, навколо тебе збираються люди, які прагнуть стати лідерами. Вони самостійно змагаються один з одним щодня. Це приносить відчуття внутрішньої впевненості - те, чого бракувало під час гри в теніс та баскетбол.

Напружено тренувався до 21 року. Мав інструкторський статус із рукопашного бою, виграв чимало змагань.

Одеські діти жили на вулиці. Влітку ловив мідії. Поклав на прут, перекусив - і нормально.

У мене було чимало друзів. Це особливість нашого району. На Молдаванці проживало багато різних національностей — українці, цигани, вірмени, греки, євреї. Там існувало переконання, що якщо ти говориш українською, то, напевно, походиш із села. Цигани, наприклад, не відвідували уроки української мови, і я теж. Це вважалося цілком звичним. До 2014 року я спілкувався виключно російською, але згодом почав використовувати українську.

Наша школа була оточена огорожею з дроту. Цигани часто влаштовували бійки з ножами. Я завершив навчання, отримавши в атестаті шість трійок.

У дворі існували дві локації, де торгували наркотиками. Місцеві хулігани регулярно вимагали гроші у наркоманів, які приходили за дозою.

Мої батьки розірвали стосунки, коли мені було тринадцять років. Причина полягала в тому, що батько зустрів іншу жінку. Після цього я не мав з ним жодного зв’язку протягом кількох років і залишився жити в квартирі наодинці.

Я зв'язуюся з батьками приблизно один-два рази на місяць. Моя мама досі не в курсі, що я на фронті, і турбується, що мене можуть забрати до ТЦК. Батькові 74 роки, матері - 73. Після завершення війни планую забрати маму до себе. У батька є власна родина.

Вступити до Дніпровської академії будівництва та архітектури допомогло те, що я мав спортивну кар'єру. Потрібен був нічний комендант у гуртожиток. Міг місяць не ходити на пари. Потім узяти реферат, підучити й без проблем скласти залік чи іспит.

Залишився в пам'яті ректор, що зовнішньо нагадував Леніна. Він наслідував вождя більшовиків: його стиль одягу, жести та манера спілкування були типово "совковими".

Під час навчання повністю забезпечував себе. Працював охоронцем. Мав 120-150 доларів на місяць. Непогані гроші як для студента.

Мала романтичні почуття в університеті, але нічого надто серйозного. Про всіх своїх колишніх згадую з теплом.

Витрачати енергію на з'ясування стосунків - це не найкращий підхід. Взаємини виникають і зникають. Важливо цінувати ті моменти, які ми мали разом.

У мене немає конкретного уявлення про ідеал жінки.

Після завершення навчання в університеті я розпочав свою кар'єру в АТБ на посаді спеціаліста з стратегічного розвитку в галузі комерційної нерухомості. Досить швидко мені вдалося піднятися до посади директора одного з напрямків. Я працював на рівні середнього топ-менеджменту. У 2010 році я переїхав до Києва та придбав квартиру.

Мій тато завжди присвячував себе тому, що приносило йому задоволення. Його любов до футболу згодом переросла у захоплення тенісом. Хоча він і не досяг матеріального багатства, але жив у гармонії та щасті. Цей приклад справив на мене великий вплив, тому я ніколи не прагнув до наживи.

Після відвідин Одеси Дніпро видався меншим. Київ одразу ж припав до душі. З 2011 року я відчуваю себе тут, у столиці, як удома.

Коли російські війська захопили Крим, я прибув до Ленінського військкомату в Дніпрі, прагнучи взяти участь у бойових діях. Успішно пройшов медичну комісію, і мене визнали придатним для служби. Після цього мені повідомили, що, якщо виникне потреба, обов'язково викличуть.

Я здобув економічну освіту, але точно не прагнув працювати діловодом у військових структурах. Це більше для формальності, аніж для справжнього захисту своєї країни.

Я - людина аналітичного складу розуму. Коли почалася війна, став думати, де моє місце. Почав займатися волонтерством. Це відкрило дорогу в купу підрозділів, познайомило з відомими військовими.

Приклад - Герой України Вадим Сухаревський. Він був у Києві після поранення. Якось пішли з військової Академії імені Черняховського до Музею авіації. Біля входу він показує посвідчення учасника бойових дій за 2004 рік. Я офігів. Запитую: це за що? Відповідає: воював у битві за Ель-Кут (бій, що тривав із 5 по 7 квітня 2004 року в іракському місті Ель-Кут, де дислокувалися українські війська. Українське миротворче об'єднання атакували іракські бойовики армії Магді. Наші прийняли бій і протягом кількох годин утримували доручені під їхню охорону об'єкти. - Країна).

До 2014 року мій товариш часто запитував: "Навіщо ти сперечаєшся з росіянами в Фейсбуці? Краще роби, як я". Виявилося, що у 2008 році, після того як Росія вторглася в Грузію, він придбав зброю і почав навчатися стрільбі.

Серж Марко з'явився абсолютно випадково. Я активно писав у соціальних мережах, коли українські акаунти у Твіттері почали блокувати. І тут один з підписників запропонував мені "орендувати" своє ім'я - Сергій Марков. Наразі у мене понад 75 тисяч підписників на Фейсбуці. Я не відчуваю гордості з цього приводу. Якби не війна, я, напевно, закрив би свою сторінку. Але вона має велике значення для моєї волонтерської діяльності.

Я ніколи не прагнув популярності і навіть не відчуваю її. Проте іноді мене впізнають. Пригадую, як ми з пілотом зайшли до магазину в Родинському на Донеччині, і продавчиня одразу ж мене впізнала. Мене охопило тривожне відчуття: а раптом хтось повідомить про нас, і в місце, де ми знаходимося, влучить ракета.

Я захоплююся боксом. 5 жовтня 2013 року в Москві відбувся бій між Кличком і Повєткіним, і я вирушив туди зі своїми друзями. Мене вразило, як Москву представляють як місто слов'янської культури, адже насправді це справжня мішанина національностей, з багатьма представниками азійських країн. Слов'яни в цьому місті, здавалося, виглядали як туристи, які приїхали в гості. Особливо вразило, як кавказці почуваються там впевнено і комфортно, наче вони є справжніми господарями цього місця.

Бій відбувався на "Олімпійському" - величезному стадіоні, заповненому до відмови. Коли Володимир здобув перемогу, українці заспівали "Червону руту". Росіяни виглядали пригніченими, спостерігаючи за ситуацією з піднятою бровою. Тоді я усвідомив, що ми зовсім не єдині.

Розумні люди зустрічаються скрізь. Коли ж ми обговорюємо росіян, ми зазвичай маємо на увазі всю націю в цілому. У ній є певний відсоток шовіністично налаштованих осіб, а також чимало адекватних. Якщо у людини пухлина вражає 70% тіла, ми ж не будемо стверджувати, що 30% клітин – це ознака здоров'я. За 25 років свого правління Путін перетворив 70% населення на недоумків. Адже маніпулювати бідними людьми значно легше.

Не вірю, що Росія після Путіна стане нормальною. Там ціле покоління зрощене на ненависті до України, до західного способу життя. Їхніми героями будуть учасники "сво".

Хоч би як закінчилася війна, її результат не влаштує ані нас, ані ворога. У нас забрали території. У них не ви­йшло знищити Україну. Недосягнуті цілі зумовлять виклик суспільства на реванш. Тож буде ще війна. Не залишити її дітям - це тільки тризуб на Кремлі й іще один Нюрнберзький процес.

Для досягнення перемоги необхідні потужні інституції, але, на жаль, у нас вони недостатньо стійкі. Проте наші люди є справжньою силою. У нас є більше людей, готових боротися, ніж у будь-якій іншій країні Європи.

Армія здатна на ефективну оборону, лише коли її військовослужбовці готові пожертвувати собою заради певної мети. Ніхто не може з упевненістю сказати, як відреагують поляки чи народи Балтії, якщо ворог вторгнеться на їхні території. Ні жоден союз, як-от НАТО, не зможе стати справжнім порятунком. Роль Сполучених Штатів стає все більш символічною, а Трамп діє в інтересах Росії.

Навесні конфлікт тимчасово затихне. Противник мобілізував 700 тисяч солдатів для вирішального наступу. Це стане справжнім випробуванням для нас - витримаємо чи ні.

Я не вірю в повну мобілізацію в Росії. Мобілізація не означає безкоштовну робочу силу. Зараз Путін фактично купує людей. Якщо розпочнеться мобілізація, їх доведеться забирати. Економічно Росія цього не витримає. Проблема в іншому: якщо ці 700 осіб вийдуть на оперативний простір Дніпропетровщини, то, можливо, вони будуть змушені виживати в умовах болота, але при цьому радіти "приросту" територій. Тому надзвичайно важливо їх зупинити. Інакше навіть там можуть запитати: чотири роки великої війни — і жодних результатів?

Не вірю в розпад Росії. Це нецікаво ані Китаю, ані Америці.

Після відходу з життя чекає щось таке, що мені не під силу осягнути. Інших варіантів не існує.

З 2014 року я почав менше боятися смерті.

Не подобається те, що став нервовим. Коли був снайпером, кайфував, знищуючи ворога. Тепер розумію: нормальна людина не хоче воювати, вбивати. Пріоритети мають бути інші - сім'я, діти. Пішовши на війну, я не можу їх мати. І це проблема.

Моя мрія полягає в тому, щоб війна нарешті завершилася, і я зміг вирушити на море, де зустріну радісних людей.

Влітку випадково заїхав у один заклад у Дніпрі. Там було зборище ухилянтів. Подумав: а ці люди могли ж воювати. І раптом відчув, що почав заспокоюватися. Зрозумів: ти маєш розчинитися в людях, які сидять і насолоджуються життям.

Важлива не кількість років, яку ти проживеш. Життя тут і сьогодні. 2017-го формував батальйон снайпінгу. Це відбувалося на тлі смерті хлопця, якому не було ще 20. Він витягнув пораненого побратима, а сам загинув. Я мав нервовий зрив. Не розумів: мені 35, побачив життя, були машини, жінки. А він закінчив школу, прийшов у батальйон морської піхоти - і його життя обірвалося. Чому так?