Україна та Ізраїль: спільний супротивник і нестача співробітництва.

Міністр закордонних справ Ізраїлю здійснив візит до Києва з метою обговорення заходів щодо протидії Ірану. Чому ж це сталося лише на четвертому році повномасштабного конфлікту? Адже у нас є спільний ворог, і можна було б очікувати на тісну та безперервну співпрацю ще з самого початку. Які страхи переслідують Єрусалим, і які фактори стримують Київ від активних дій?

Під час зустрічі з представниками єврейської громади України міністр закордонних справ Ізраїлю Гідеон Саар згадав, що це його другий візит до Києва. Перший відбувся ще 1999 року - тоді він прибув у складі ізраїльської делегації разом із прем'єрміністром Біньяміном Нетаньягу, який зустрічався ще із президентом Леонідом Кучмою.

Цей спогад міг би залишитися просто сентиментальним - якби не контекст. Насправді це перший візит високопоставленого представника Ізраїлю до України з початку повномасштабної війни в лютому 2022 року. Лише зараз, через понад три роки після вторгнення, міністр закордонних справ Ізраїлю обговорює зі своїм українським колегою спільні стратегічні дії - проти Ірану.

Але лише тепер. Хоча вже з початку війни, коли в небі України почали з'являтися іранські "шахеди", стало зрозуміло, що наша країна стає для Ірану майданчиком для тестування нових стратегій атак на Ізраїль.

Водночас, жодного згадування про подібні дії щодо Росії. Проте жоден експерт не сумнівається: Росія є стратегічним партнером Ірану. Вона надає допомогу Тегерану, підтримує військово-технічну співпрацю та активізує проксі-групи, такі як ХАМАС і "Хезболла", які становлять загрозу для Ізраїлю. Саме ці питання міг би порушити президент України, якби його візит до Ізраїлю відбувся після 7 жовтня. Але цей візит не реалізувався, не лише через занепокоєння в Києві щодо можливих наслідків, але й через те, що в Єрусалимі не було великого бажання його приймати.

Парадокс полягає в тому, що Україна та Ізраїль, які стикаються з подібними екзистенційними загрозами, досі не усвідомили спільність своїх викликів. Обидві країни продовжують вести обережну дипломатію, яка часто базується не на сучасних реаліях, а на застарілих страхах і штучно встановлених "червоних лініях". У Єрусалимі існує побоювання викликати гнів Москви, незважаючи на те, що Росія вже давно визначила свою позицію у близькосхідному конфлікті. У Києві все ще вважають важливим підтримувати добрі стосунки з країнами Глобального Півдня, хоча саме їхнє економічне співробітництво з Росією сприяє продовженню війни, яку веде Кремль.

В дійсності ані Україна, ані Ізраїль не мають справжніх підстав для обмеження своєї співпраці. Єдине, що заважає їм – це неадекватно сформульовані пріоритети та небажання визнати, що світ зазнав змін. Тепер він вже ніколи не повернеться до колишнього стану.