У гонитві за втраченим змістом. Матвій Вайсберг

Матвій Вайсбер, Шмуель Йосеф Аґнон і "Хлопчик у смугастій піжамі".

Я глибоко переконана, що існують певні події та дати, які людство зобов'язане зберігати у своїй пам'яті, незважаючи на час. Мова йде про один із найбільш жахливих злочинів в історії - Холокост. Проте пам'ять не повинна бути чимось випадковим; вона повинна залишатися живою. Тому цьогорічні роковини Міжнародного дня пам'яті жертв Холокосту, що відзначаються 27 січня в Україні, набули особливого значення.

Мала честь відвідати відкриття спільного проєкту Національного центру "Український Дім" та Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" в партнерстві з Посольством Держави Ізраїль в Україні, "Натів" Ізраїльським культурним центром в Україні, Почесним консульством Держави Ізраїль у Західному регіоні України -- виставки "В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг". І ось якими думками хочу поділитись.

Пам'ять — одне з найскладніших людських переживань. Коли в одному контексті звучать терміни "Холокост" і "сенс", на думку спадає Віктор Еміль Франкл, австрійський психіатр, психотерапевт і філософ єврейського походження, засновник Третьої віденської школи психотерапії. Його метод логотерапії детально описаний в автобіографічному романі "Людина у пошуках сенсу". Проте, ця жахлива історична подія наводить мене на зовсім інші думки. Згадується цитата з роману Джона Бойна "Хлопчик у смугастій піжамі": "Ще ніколи у своєму житті він не був таким брудним, а тому почувався пречудово". Це спонукає мене розмірковувати про норму в умовах безглуздя та про людські якості, які втрачають свою сутність у найскладніші моменти.

У цьому проєкті унікально представлено осмислення пам'яті про цю трагедію через тексти відомих діячів, свідчення тих, хто пережив ці події, архівні кінофрагменти, а також першу у світі симфонію про Холокост, створену Дмитром Клебановим, та творчість офіційно Заслуженого художника України Матвія Вайсберга. Тут Холокост, трагедія Бабиного Яру та сучасний досвід війни постають як спільний екзистенційний виклик людяності в світі, де життя стало вразливим, а межі нормальності легко стираються.

Протягом мого перебування на заході мене постійно мучили роздуми: "Як людина може знайти сенс у світі, що розпався? Яким чином відшукати нормальність у часи безглуздя?"

Відповіддю на ці запитання стала акапельна пісня-молитва "Eli, Eli", виконана Заслуженим академічним ансамблем пісні і танцю Збройних Сил України.

Серед представлених робіт особливе значення для мене має серія "Чужі доми", яка розповідає про втрату цілого культурного пласту. Ця серія вже була представлена на різних виставках автора, зокрема в рамках міжнародного освітнього проєкту "Рік Аґнона" в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Проєкт було реалізовано за підтримки Посольства Держави Ізраїль в Україні, "Натів" Ізраїльського культурного центру в Києві, Почесного консульства Держави Ізраїль у Західному регіоні України, а також самого університету та Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. Виставка експонувалася в Головному корпусі університету на початку навчального року протягом місяця.

Чому так? Відповідь досить очевидна.

Нобелівський лауреат Шмуель Йосеф Аґнон, уродженець українського Бучача, також рефлексує трагедії Холокосту словами своєї Нобелівської промови "А хто не загинув у першій війні - дехто похований живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А більшість згоріла в печах Освенциму зі своїми сестрами, що своєю вродою прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші."

Я не дарма приводжу саме цю цитату Аґнона, бо будь-яка форма знищення в суспільстві одних людей іншими призводить до появи глибинного дисбалансу. На одній стороні важелів - безкарне зло, що як безодня затягує ще глибше, хоча, здається, вже глибше немає куди. Ми дивимось на жахливі фото врятованих з концтабору смерті, але в сьогоденних фото врятованих полонених по всьому світу ми бачимо ті ж самі сліди жорстких тортур, голоду, приниження людської гідності. На іншій чаші важелів - люди, що залишаються вірними своїм принципам та совісті у самих жахливих ситуаціях.

Чому я згадую ініціативу "Рік Аґнона" в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка? Бо молоде покоління — це наше справжнє завтра, це майбутнє України. Ідеї, які формуються через освітні та креативні проєкти на кшталт "У пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг", є тим насінням, яке живитиме пам'ять у нашому суспільстві. Це насіння виросте в здорове суспільство, здатне вчасно протистояти абсурду жахливих трагедій.