Віталій Портников: Ефіопська зірка — як західний світ у своїй зарозумілості зрадив Ефіопію та опинився на межі загибелі — Блоги | OBOZ.UA

В один з останніх тижнів 2024 року родичі колишнього головнокомандувача ефіопської армії часів італійського вторгнення раса Деста Дамтю дізналися, що його головна нагорода - золотий імператорський орден "Зірка Ефіопії" - буде проданий на онлайн-аукціоні. Виявилося, що цю нагороду протягом десятиріч зберігала сімʼя італійського військовослужбовця, присутнього при страті командувача. Родичам вдалося зупинити цю оборудку. Їм може допомогти й те, що ще у 1948 році комісією ООН з військових злочинів учасники страти раса Дамтю були визнані злочинцями. А злочинець - точно не та людина, яка може продавати чужі нагороди, пише Віталій Портников для видання "Збруч".

Історія ордена Деста Дамтю знову привернула увагу до трагедії, яка сталася дев'яносто років тому і, здавалося б, залишилася поза межами нашої цивілізаційної пам'яті. Рас Дамтю, що втратив батька під час першої війни з Італією за незалежність Ефіопії, був яскравим представником ефіопської аристократії та пустуна, зберігаючи свою ексцентричність навіть після одруження з донькою імператора. Проте він продовжував боротьбу проти італійських загарбників, які знову напали на Ефіопію у 1935 році, незважаючи на те, що імператор Хайле Селассіє І змушений був покинути країну. Ця боротьба завершилася трагічно: рас був убитий колаборантами, які діяли за наказом італійців. Однак, як це часто трапляється з героями, після його страти Деста Дамтю перетворився на національний міф Ефіопії, який не втратив своєї значущості навіть після падіння монархії та десятиліть жорстокого правління промосковських диктаторів. І тоді, і тепер рас Деста Дамтю залишається символом ефіопського опору. Тож спроба продати його орден як естетичну прикрасу для Ефіопії є нагадуванням про національну ганьбу та відновлення державності, а для нас - певною історичною аномалією.

Цікаво, що ми зазвичай вважаємо початок Другої світової війни з країн, які нам ближчі - чи то Польща, чи Чехословаччина, або ж аншлюс Австрії, з Мюнхеном. Ефіопія, в свою чергу, часто не сприймається нами як рівноцінна держава. У контексті колоніальної Африки боротьба цієї країни за свою незалежність може навіть виглядати як своєрідний парадокс.

На фоні тисячолітньої історії, Ефіопія, з її глибокими традиціями державності та багатою юдейською й християнською спадщиною, була країною, що нічим не поступалася державам Північної Америки та Європи. Навіть архаїчність її режиму та суспільства не змінювала цього факту. Напад фашистської Італії на Ефіопію та її подальша анексія стали першою спробою переформатувати світовий порядок, в час, коли Гітлер лише починав набирати популярність. Імператор, усвідомлюючи, що його війська не зможуть довго протистояти добре озброєному агресору, безуспішно звертався до Західних держав по допомогу. Після провалу блицкригу в Ефіопії, ворог вдався до застосування хімічної зброї. Хайле Селассіє назвав свою країну останньою фортецею колективної безпеки і попередив: "Якщо допомоги не буде, я з гордістю й без відчуття гіркоти проголошу - Захід загине".

Імператор мав слушність. Через десять років після італійського вторгнення в Ефіопію Європа опинилася в стані повного руйнування. Захід вцілів лише завдяки тому, що Гітлер і Муссоліні неправильно оцінили власні сили, вирішивши не лише підкорити Європу, а й знищити Радянський Союз, який володів невичерпними ресурсами для мобілізації та абсолютно не звертав уваги на вартість людських життів. Однак, Заходу довелося "заплатити" Сталіну за Центральну Європу, визнати територіальні здобутки СРСР, що виникли внаслідок угоди між Сталіним і Гітлером перед війною, а також спостерігати за тріумфом комунізму в Китаї, В'єтнамі та на Корейському півострові. Не варто забувати, що наслідки цього компромісу відчуваються й до сьогодні, і можливо, вони можуть привести нас до нової світової війни.

Однак той факт, що Захід, піддавшись власній гордині, фактично зрадив Ефіопію, продовжуючи вважати її державність нижчою за європейську та американську, матиме серйозні наслідки в післявоєнному періоді. І не лише в майбутньому — це вже відчувається сьогодні! Захід із байдужістю ставиться до російської агресії в Сирії, що супроводжується масовими бомбардуваннями житлових районів Алеппо та використанням хімічної зброї. Він також спостерігає за руйнуванням Харкова та Запоріжжя, поки новий президент США розповідає своїм виборцям, що відновити знищені українські міста й селища буде неможливо навіть через сто років.

Оскільки у свідомості як звичайних, так і незвичайних жителів розвинених країн, як і в 1935 році, залишається невизнана впевненість, що ці події відбуваються десь на віддалених, неприступних окраїнах чужого, незнайомого та, тим не менш, дикого світу. У них, мовляв, цього не станеться.

Буде, ще й як буде. Дарма ви тоді не дослухалися до Хайле Селассіє.