Віталій Портников: Відомий український поет та його зв'язки з КДБ: що виявили архіви про агента Январського -- Блоги | OBOZ.UA

Розкриті архівні матеріали радянського КДБ пролили світло на життя одного з найвідоміших українських поетів-шістдесятників та "прораба" горбачовської перебудови Віталія Коротича. Виявилося, що цей поет, починаючи з початку 60-х років, вже був завербований спецслужбами і використовував псевдонім "Январський".

Мені можуть сказати, що ніякої великої сенсації в цьому немає, що тоді комітет вербував чимало українських письменників і багато хто з них навіть пишався своїм співробітництвом із комітетом. Але це у сталінські роки. У шістдесяті вже можна було робити вибір, і в кожного він був свій - від безкомпромісності одних до маневрів інших. Але свідома робота на комітет означала зовсім іншу життєву програму, зрештою - іншу столицю. У тих, хто боровся, і тих, хто маневрував, столицею був Київ. У тих, кого завербували, столицею була Москва.

Дмитро Павличко в 70-х роках міг здаватися частиною літературного істеблішменту, адже він займав посаду секретаря правління Спілки письменників, а його вірші вивчалися в школах. Проте на місці головного редактора популярного часопису "Всесвіт" його замінив Віталій Коротич. Це сталося через те, що владі не подобалися не лише дії Павличка, який намагався всіма можливими способами забезпечити публікацію якісної літератури в "Всесвіті", а й сама популярність видання. "Всесвіт" здобув прихильність навіть російськомовних читачів, які обирали його замість московської "Иностранной литературы", попри те, що українські редактори мали доводити другорядність своєї культури та мови. Коротич отримав завдання не лише зробити "Всесвіт" "правильним", але й позбавити його інтересу, з чим успішно впорався, адже завжди точно розумів вказівки з Луб'янки. Подальша кар'єра Віталія Коротича засвідчила, що ним опікувалася саме московська Луб'янка, а не київська Володимірівська.

У 1986 році він став на чолі редакції "Огонька", видання, яке стало символом епохи перетворень. Тоді багато хто запитував, як український письменник опинився на посту головного редактора московського журналу, особливо з огляду на те, що він походив з республіки, де владарював консерватор Володимир Щербицький, котрому Горбачов не довіряв. Проте Коротич був не стільки протеже Щербицького, скільки представником чекістських кіл, які, ймовірно, і порадили його Олександру Яковлєву, секретарю ЦК КПРС. Яковлєв, найвірніший союзник Горбачова, увійшов в історію як партійний ліберал, проте важливо підкреслити, що в цьому терміні домінує слово "партійний". Його завдання полягало в створенні фасаду свободи слова, відомої як "гласність". Це означало, що свобода висловлювань існувала лише в межах, визначених партійними указами і контролем з боку чекістів. Яковлєв був вправним майстром створення таких ілюзій. Ще в 1964 році, працюючи в ЦК КПРС та будучи вірним учнем головного ідеолога Михайла Суслова, він започаткував радіостанцію "Маяк", яка мала стати альтернативою західним "голосам" на кшталт Радіо Свобода, які викликали занепокоєння у партійних керівників. Однак справжній підйом кар'єри Яковлєва почався за часів генерального секретаря ЦК КПРС... не Михайла Горбачова, а Юрія Андропова, колишнього голови КДБ СРСР. І, до речі, саме Яковлєв у період горбачовських реформ призначив на пост голови КДБ Володимира Крючкова, який став організатором ГКЧП і дійсно вважається патріархом сучасних російських чекістів. Тож чи варто дивуватися, що Яковлєв обрав для цієї ролі саме агента "Январського"?

В ті часи я, тоді студент журфаку Московського університету, кілька разів стажувався у редакції "Огонька" - у відділі листів, яким опікувався майбутній зять Єльцина і радник Путіна Валентин Юмашев, відвідував творчі студії провідних журналістів видання. І, щиро кажучи, був приголомшений саме цією нещирістю: у демократичному виданні не було нічого демократичного, тільки пафос, кондовість і бажання грати написані кимось іншим ролі. Це дуже контрастувало з усією іншою радянською пресою тих років саме тим, що це був не журнал, а театр. Театр "гласності".

Тому, коли в один чудовий день на з'їзді депутатів Олесь Терентійович Гончар підійшов до мене з побажанням, щоб я почав публікуватися в "Огоньку", я ввічливо відмовився. Як тільки Коротич відійшов, я пояснив Олесю Терентійовичу, що не можу прийняти цю пропозицію. Я усвідомлював, що виглядаю як невдячний юнак, адже порада Гончара для молодого журналіста, якому ще не виповнилося й 23, була б справжнім благословенням. Проте я сподівався, що Олесь Терентійович, який завжди підтримував мене у найскладніші часи, зрозуміє мою позицію і цього разу.

Він зрозумів. Не став мене переконувати — Гончар, в принципі, не був схильний наполягати. Лише запитав, що саме викликає у мене тривогу, чи, може, це невпевненість у власних силах. Я, чесно кажучи, не зміг чітко висловити свої почуття і лише зізнався, що почуваюся чужим у редакції "Огонька", і сумніваюся, що знайомство з Коротичем щось змінить. На це Гончар усміхнувся і відповів, що така зустріч може лише посилити відчуття відчуженості, якщо воно вже встигло виникнути, і ми більше не поверталися до цієї розмови.

Ну, а згодом все ж таки відбувся той самий путч, і Коротич не повернувся з Америки, де тоді перебував і почав там викладати. І це теж була одна з найбільших загадок тих часів - як це головний "прораб" перебудови не повернувся з Америки саме тоді, коли у Росії перемогла демократія, а його рідна Україна проголосила незалежність? Але тепер ясно, що його мотивами міг керувати просто потаємний страх бути викритим - і він приїжджає тільки тоді, коли його колишні колеги повертають собі владу. І саме до тієї країни, де вони цю владу повертають. Один із найвідоміших українських поетів ніколи не був українським громадянином. Ніколи. І всі його коментарі до українських подій - аж до сьогоднішнього дня, коли його роботодавці знищують його Батьківщину - завжди були коментарями агента КДБ. Бо адептом "гласності" йому вже прикидатися не потрібно, зараз зовсім інша конʼюнктура.

Ну, і наприкінці - просто дитячий спогад. Ми з моєю тіткою гуляємо київською вулицею Немировича-Данченка, де вона тоді мешкала. Назустріч йде літня людина, яка шанобливо знімає перед тітонькою капелюха. Але вона лише гордовито піднімає голову. В її великих тьмяних єврейських очах тільки гнів. Вона не відповідає.

Згодом я дізнаюся, що це його земляк з Кам'янки, що на Черкащині, вчений і батько знаменитого поета. А ще, що моя тітка не має до нього довіри. Вона не розкриває мені всіх причин, чому так, адже в ті часи дітям не завжди все пояснювали, але її емоції я відчуваю дуже чітко.

Наприкінці 90-х, після того як Коротич знову приїхав до Москви, на одній з наших зустрічей я згадаю цю ситуацію і скажу йому, що ми маємо спільне кам'янське походження.

Віталій Олексійович більше ніколи не виходив зі мною на розмову.