Професор стратегії Національного університету оборони США Пітер Ельцов заперечує поширену на Заході тезу, ніби війна проти України є лише "війною путіна". На його думку, значна частина російського суспільства не лише пасивно підкоряється режиму, а й щиро підтримує агресію та імперське бачення росії. Спираючись на концепцію Карла Ясперса, професор розрізняє кримінальну, політичну, моральну й метафізичну провину та пояснює, хто саме може нести кожен із цих видів відповідальності. Водночас він наголошує: кримінальну провину встановлює лише суд, тоді як моральну й політичну відповідальність люди мають усвідомлювати особисто. Визнати провину цілої нації може бути непросто, але світ не може ігнорувати співучасть російського суспільства у війні проти України, наголошує Пітер Ельцов.
Західні політики та публічні діячі часто називають війну в Україні "війною путіна". Це свідчить про їхнє бажання уникнути негативної реакції російського населення, перекладаючи відповідальність за конфлікт на його лідера. Подібну позицію займає й багато представників російської опозиції, зокрема деякі з її відомих діячів. Володимир Кара-Мурза, який більше двох років провів у тюрмі як політичний в'язень, рішуче заперечує проти звинувачень на адресу російського народу у цій війні. Юлія Навальна, вдова знаменитого опозиціонера Олексія Навального, вважає, що ті росіяни, які підтримують війну, є лише незначною меншістю. Проте, після чотирьох років військового конфлікту, ця точка зору все більше суперечить дійсності. Справжня картина є такою, що значна частина російського суспільства відверто і щиро підтримує агресію Росії проти України.
Більше тридцяти років тому, перш ніж вирушити до Сполучених Штатів, я навчав історії в одній з найпрестижніших середніх шкіл Санкт-Петербурга - школі №210. Ця школа розташована в самому серці міста, всього в п'яти хвилинах пішки від Ермітажу, і серед її випускників можна знайти безліч відомих особистостей: художників, науковців та кінематографістів.
Завдяки зближенню між Горбачовим і Рейганом, цей період став одним із найбільш вільних у російській історії. Я мав можливість відкрито обговорювати з учнями, які вважали себе інтелектуальною елітою, найтемніші моменти минулого Росії: імперіалізм, геноциди, антисемітизм, ГУЛАГ та депортації цілих народів. Вони прагнули до інтелектуального зростання та з ентузіазмом вивчали історію. Багатьох з них приваблювала західна цивілізація, зокрема Сполучені Штати. У той час Росія та США дійсно наближалися до партнерства, якщо не до дружніх відносин. 17 червня 1992 року Борис Єльцин, тодішній президент Росії, завершив свою промову на спільному засіданні Конгресу США словами: "Боже, благослови Америку і Росію".
Окрім поодиноких листів та однієї зустрічі, я не підтримував зв'язків із цими учнями. Проте мені здавалося, що ми були й назавжди залишимося по один бік історії. Наприкінці лютого 2022 року, після того як росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я був приголомшений, дізнавшись, що багато хто з них підтримує війну - і робить це пристрасно та переконано. Я також зрозумів, що за диктатури, де не можна довіряти опитуванням громадської думки (хоча й вони показують високий рівень підтримки війни), такі особисті спостереження можуть бути найкращим індикатором настроїв суспільства. Якщо в центрі Санкт-Петербурга, який завжди вважали культурною й прозахідною столицею росії, чимало заможних і високоосвічених людей підтримують відверту агресивну війну, то чого очікувати від решти країни?
російські громадські діячі, які виступають на підтримку конфлікту з Україною
Жахлива реальність полягає в тому, що, попри понад чотири роки тяжких поразок і невдач російських збройних сил і сотні тисяч втрат, чимало представників освіченої російської еліти досі щиро підтримують війну росії проти України. І не заради грошей, не заради публічності й навіть не через страх перед президентом путіним, а тому, що це їхні справжні переконання і, як вони вважають, це відповідає інтересам росії та її майбутнього.
Давайте звернемо увагу на думки двох знаменитих російських особистостей, які також є активними учасниками суспільного життя: альтиста і диригента Юрія Башмета та кінорежисера Володимира Бортка.
Юрій Башмет - один із найбільш титулованих і відомих російських класичних музикантів. Маючи численні престижні нагороди, зокрема данську премію Соннінга (1995), італійський орден "За заслуги" (2000), французький орден Почесного легіону (2003) та "Греммі" (2008), Башмет, безперечно, міг би переїхати на Захід. Але він не лише не зробив цього, а й послідовно підтримував путіна і війну росії проти України. Одного разу, отримуючи нагороду особисто з рук путіна, Башмет без жодного сорому сказав, що дуже любить російського президента, чим, схоже, поставив у незручне становище навіть самого путіна. В одному з недавніх інтерв'ю Башмет заявив, що готовий узяти до рук зброю й воювати за росію в Україні.
Володимир Бортко — один із найвідоміших кінорежисерів Росії. Він з’явився на світ у Москві, але виріс у Києві. Його творчий доробок включає кілька фільмів, які отримали високу оцінку критиків завдяки майстерній операторській роботі, талановитим акторам і глибоким темам. Бортко активно підтримує війну і вважає, що найкращим результатом конфлікту стало б "визволення" України, зокрема його улюбленого Києва, який він сприймає як суто російське місто.
Цікаво, що найзнаковішою роботою Бортка є "Собаче серце" (1988), фільм, знятий за однойменною повістю Михайла Булгакова, російського автора, який, як і Бортко, провів своє дитинство в Києві. Ця стрічка є гострою сатирою на радянські експерименти в галузі соціальної інженерії. У центрі сюжету — московський професор медицини, який пересаджує безпритульному собаці людські органи, перетворюючи його на людину, що втілює всі найгірші риси радянської культури.
Вражений вчинками свого створіння, лікар знову намагається перетворити людину на собаку. Глибший зміст цієї історії полягає в неможливості перетворення необробленого пролетаря на "нову радянську людину". І хоча здатність мистецтва виражати таку чітку антикомуністичну думку виявилася вражаючою, це не завадило Бортку прийняти найгірші аспекти російського імперіалізму.
Ці приклади не вирвані з контексту. Вони ілюструють значно ширшу закономірність. Навіть серед росіян, які живуть за кордоном, значна частина голосує за путіна. Наприклад, на президентських виборах 2024 року, за офіційними даними, путін переміг серед російських виборців у Німеччині та Сполучених Штатах.
Апогей російського націоналізму
Більше тридцяти років після розпаду Радянського Союзу Росія не лише повернулася до тоталітарних та імперських рис своєї ідентичності, а й досягла найекстремальніших форм націоналізму в своїй історії. Під керівництвом Путіна країна почала сприймати себе як цивілізаційну державу з глибокими коріннями, що веде своє походження від Монгольської імперії, Київської Русі та Візантії. Концепція російської винятковості тут проявляється з особливою силою: історію Росії представляють як безперервну серію величних досягнень, без згадки про злочини чи провини.
Усі військові дії Росії тепер подаються як справедливі, в той час як терміни "колонізація" та "завоювання" поступово замінюються на "освоєння" і "приєднання". Іншими словами, Кавказ, Центральна Азія та Сибір не вважаються колонізованими чи завойованими - їх нібито освоювали, приєднували й цивілізували. Така зміна в мовленні свідчить про відверте повернення до імперіалістичної риторики епохи царизму. Навіть у радянський період, принаймні офіційно, такі висловлювання не вживалися.
Протягом останніх 25 років правління Путіна російська влада невпинно нав'язувала своїм громадянам певну інтерпретацію історії країни. Наприклад, такі впливові постаті, як патріарх Кирил та прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, сьогодні заявляють, що Росія ніколи в своїй історії не здійснювала агресії проти інших держав.
Та навіть такого масштабу пропаганди й відвертої брехні кремлю під час війни виявилося замало. Невдовзі після повномасштабного вторгнення в Україну російська влада запровадила в середній і старшій школі обов'язкові патріотичні уроки - так звані "розмови про важливе", покликані виправдовувати війну росії проти України. Найвиразніше цей моторошний проєкт зафіксував документальний фільм, який здобув "Оскар", "Пан Ніхто проти путіна".
Зусилля кремля знайшли відгук у російському суспільстві, адже вони оживили дві історично вкорінені російські установки - винятковість і месіанство, які в пізньорадянські та перші пострадянські роки виявилися не мертвими, а лише приспаними. У межах цього проєкту, а подекуди й під особистим патронатом путіна, російська влада реабілітувала і звеличила спадщину деяких найбільш консервативних і реакційних російських мислителів: Миколи Данилевського (1822-1885), Костянтина Леонтьєва (1831-1891), Івана Ільїна (1883-1954) та Льва Гумільова (1912-1992).
Усіх їх об'єднувала відраза до демократії та лібералізму. Як писав Костянтин Леонтьєв у праці "Візантизм і слов'янство" (1875), "ані польське повстання, ані селянський бунт... не могли б завдати росії стільки шкоди, скільки могла б завдати цілком мирна, цілком законна демократична конституція".
Яка відповідальність лягає на росіян за агресію проти України?
російський опозиційний політик Кара-Мурза любить цитувати Ганну Арендт, німецько-американську історикиню й філософиню єврейського походження, яка заперечувала поняття колективної провини. У репортажі про суд над Адольфом Айхманом, високопоставленим нацистським офіцером і одним з архітекторів Голокосту, Арендт сформулювала відомий вислів "банальність зла" - ідею про те, що на перший погляд звичайні люди можуть чинити жахливі злочини, просто виконуючи накази й підкоряючись суспільним тенденціям. На думку Арендт, провина має глибоко індивідуальний, а не колективний характер. "Там, де винні всі, зрештою, не можна судити нікого", - писала вона. Варто зазначити, що її аргументація зазнала критики в Ізраїлі та інших країнах, особливо з боку тих, хто пережив Голокост.
Зрозуміло, що не можна звинувачувати всю націю за розв'язання війни. Проте, можна говорити про участь у конфлікті значної частини населення. Хоча відчуття провини є індивідуальним переживанням, воно може набути колективного характеру, якщо велика кількість людей приймає це почуття, навіть під тиском обставин. В такій ситуації, мені здається, доцільно звернутися до думок німецько-швейцарського психіатра та філософа Карла Ясперса, який визначав чотири види провини: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Якби ми застосували концепції Ясперса до війни в Україні, мільйони росіян могли б виявитися серед тих, кому можна було б дорікати тією чи іншою формою провини.
Відповідальність за кримінальні дії має лягти на політичне та військове керівництво Росії, яке ухвалило рішення про вторгнення в Україну та контролює щоденні бойові операції. Сюди також входять росіяни, що вчиняють воєнні злочини на українській території, а можливо, і ті, хто добровільно уклав контракт із російськими збройними силами. До цієї групи належать також провідні медійні пропагандисти та публічні інтелектуали, які підтримують війну проти України та намагаються її виправдати, оскільки вони несуть пряму відповідальність за ідеологічну обробку суспільства.
Російські громадяни, подібні до моїх колишніх однокласників, які відкрито підтримують війну, а також ті, хто мовчки віддає свої голоси за путіна, несуть на собі моральну відповідальність, адже їхні дії залишають слід на їхній совісті. Крім того, вони також несуть політичну відповідальність, оскільки ця відповідальність стосується не лише вчинків владних осіб, а й дій звичайних людей.
Широка міжнародна спільнота — політики, громадські діячі, підприємці та всі, хто протягом останніх 25 років підтримував путіна та його команду, несе певну метафізичну відповідальність. Як зазначав Ясперс, цей вид відповідальності полягає в тому, що між людьми існує солідарність, яка робить кожного з нас співвідповідальним за всі злидні і несправедливості у світі, особливо за злочини, що відбулися за нашої присутності або з нашим відомим.
Лише суд має право визначати кримінальну відповідальність. Проте моральну, політичну та метафізичну провину кожен має можливість і зобов'язаний усвідомлювати самостійно. Я, безумовно, приймаю власну відповідальність за позиції та дії деяких моїх колишніх учнів, які підтримують війну Росії проти України.
#