Волинська трагедія: ключові факти про криваві події 1943 року

Криваві події в Волині та Східній Галичині в 1942-1943 роках, що відбувалися під час нацистської окупації, є однією з найсумніших глав Другої світової війни на українських землях. Це також один з найболісніших моментів у польсько-українських відносинах, який продовжує впливати на взаємозв'язки між обома народами. У нашому огляді DW ми розглянемо ці події, різні оцінки та передісторію конфлікту.

Після початку Другої світової війни та окупації німцями територій, де протягом століть мирно співіснували різні народи, ситуація стала катастрофічною: німці були переселені, а євреї стали жертвами Голокосту. В Україні залишилися лише українці та поляки, які мали взаємні претензії, опинившись у пастці між гітлерівським та сталінським тоталітарними режимами.

"Волинська трагедія", як її трактують в українській історії, або ж "Волинська різанина", як її називають у Польщі, — це серія жорстоких нападів і актів помсти, що відбувалися на Волині та сусідніх територіях Західної України в період 1942-1943 років. Кульмінаційним моментом вважається "Кривава неділя" 11 липня 1943 року, коли, за свідченням польських джерел, українські націоналісти атакували 99 польських сіл (проте українські історики, визнаючи масштабність цих подій, наводять дещо меншу цифру). Ця дата була обрана в Польщі як офіційний день пам'яті жертв Волинських подій.

Як це часто буває у випадках масових злочинів, дослідження істориків з обох країн виявляють суттєві розбіжності в оцінках кількості жертв. Польський інститут національної пам'яті (ІНП) стверджує, що на Волині та прилеглих територіях загинуло близько 100 тисяч поляків. Однак деякі історики, зокрема Леон Попек з Управління вшанування боротьби та мучеництва при ІНП, наводять вищі цифри — до 130 тисяч убитих. Наразі, за інформацією українських медіа, вдалося ідентифікувати лише 18 тисяч польських жертв.

В Україні зазвичай озвучують цифру в 60 тисяч жертв з польського боку. Щодо українських втрат, дослідники з Українського католицького університету (УКУ), опираючись на свідчення та церковні документи, оцінюють, що число загиблих могло становити від 9 до 10 тисяч осіб. З них вдалося ідентифікувати близько 3 тисяч жертв. В цілому, в Україні найчастіше згадують цифру в 10 тисяч українських жертв, що узгоджується з оцінками польських істориків.

Різноманітні погляди на події в Волині 1942-1943 років виявляються вже в їх характеристиках. В Україні ці події часто називають "трагедією", підкреслюючи спільну відповідальність як самих народів, так і тоталітарних окупаційних режимів, які створили умови для конфлікту та насильства між сусідами. Також згадуються акти помсти з боку польського підпілля, зокрема Армії Крайової. "Волинська трагедія - це не просто різанина українців проти поляків, як стверджують наші польські сусіди", - зазначив український історик Павло Гай-Нижник у бесіді з телеканалом ICTV. "Це конфлікт, що був спровокований німецькою адміністрацією та російсько-радянським підпіллям, щоб зіштовхнути два народи на основі попередніх суперечностей".

Натомість з польського боку твердо заявляють про те, що ці масові вбивства "були не спонтанним спалахом ненависті, а результатом тривалого впливу ідеології націоналізму", пише офіційний польський історичний вісник Dzieje.pl. "Події на Волині були геноцидом. Метою було знищення поляків як національної групи", - твердив в ефірі телеканалу TV Republika заступник директора Музею Другої світової війни в Гданську Гжегож Берендт.

Польські історики кажуть, що на користь саме геноцидального наміру - того, що повоєнною юридичною мовою називається dolus specialis, прямо вказує таємна директива командира УПА-Північ Дмитра Клячківського (Клима Савура), у якій ідеться про ліквідацію "польського елемента". Вказівки, про які стало відомо на початку 1990-х, у Варшаві вважають одним із ключових доказів існування попереднього плану етнічних чисток. В Українському інституті національної пам'яті автентичність цитат та самого документа піддавали сумнівам. Прірва наративів поглиблювалася.

Історики з різних країн сходяться на думці, що розправи, які відбувалися на Волині під час Другої світової війни, відзначалися надзвичайною жорстокістю, навіть на фоні всіх інших трагедій того періоду. У цих подіях активно використовувалися сокири, вили та серпи. "Завдяки відсутності достатньої амуніції, загони УПА змушені були вдаватися до використання сокир для виконання страт", - зазначив Олаф Попкевич, археолог і керівник польської ексгумаційної місії в Волині у 2011 році, в інтерв'ю телеканалу TVN24.

Проте, в цьому морі страждань існували й приклади відваги: українці врятували 2527 своїх польських сусідів. 384 українці заплатили за цю благородну справу власним життям. Надихнувшись прикладом інституту "Яд-Вашем" у Єрусалимі, який вшановує тих, хто рятував євреїв під час Голокосту титулом "Праведника народів світу", серед яких є вражаючі оповіді про героїзм українських родин з Волині, з 2017 року у Варшаві відзначають медалями "Virtus et Fraternitas" ("Мужність і братерство" - Ред.) тих, хто рятував поляків.

У радянську добу в ПНР та УРСР складну тематику міжнаціональних відносин у воєнний час не педалювали й навіть навмисне замовчували. Поодинокі ексгумації відбувалися у 1960-х роках у зв'язку з кількома судовими процесами.

Усе кардинально змінилося після падіння комунізму в кінці 1980-х, коли спершу Польща, а згодом і Україна обрали шлях до демократії, відкрили архіви та почали досліджувати свою історію. У березні 1994 року обидві країни підписали угоду, спрямовану на збереження пам'ятних місць та поховань, а також визначили органи та комісії, відповідальні за співпрацю. Перші ініціативи в Україні розпочалися ще до підписання цієї угоди, в 1992 році.

Протягом багатьох років сторони постійно звинувачували одна одну у непрофесіоналізмі та політичному впливі на історичні події. У Варшаві також висловлювали занепокоєння тим, що важлива для сусідів тема не отримує належної уваги в українських дискусіях, а її вивчення в освітніх закладах залишає бажати кращого. Наприклад, якщо звернутися до детального підручника "Історія України" (Львів, 1998 р.), то інформації про "волинську" тематику в ньому досить мало: "Внаслідок трагічних подій обидва народи зазнали значних втрат, загинуло тисячі мирних жителів регіону. Українсько-польське протистояння, що то наростало, то слабло, тривало до 1947 року".

Україна дійсно не врахувала, наскільки важлива для Польщі тема Волині, що призвело до втрати часу, зазначив український історик Андрій Портнов з берлінського Університету Гумбольдта в інтерв'ю DW. Він вважає, що однією з причин цього є те, що багато українців не були обізнані про ці події.

У лютому цього року в ефірі Kanal Zero президент Польщі Анджей Дуда, посилаючись на розмову зі своїм українським колегою Володимиром Зеленським, розповів, що у школі в Кривому Розі, де той навчався, про Волинську трагедію не розказували. Сам Зеленський досі не коментував цю заяву.

Незважаючи на те, що Україна та Польща в цілому зробили кроки вперед у своєму історичному діалозі, спираючись на принцип "Просимо вибачення та прощаємо", який з 1990-х років підтримували президенти Леонід Кучма та Александер Квасневський, тінь "Волині" з її багатьма невідомими жертвами продовжувала впливати на їхні відносини. У 2010-х роках процеси ексгумації то здійснювалися, то знову ставали на паузу.

У грудні 2014 року президент України Петро Порошенко, виступаючи в польському Сеймі, вибачився від імені українського народу. Однак улітку 2016 року той же парламент Польщі ухвалив рішення визнати Волинську трагедію геноцидом. Цю тему активно обговорювали також у зв'язку з виходом на екрани нашумілого фільму "Волинь" режисера Войцеха Смажовського, який викликав неоднозначні реакції в Україні.

З квітня 2017 року в Києві запровадили мораторій на ексгумацію, що стало наслідком суперечок щодо українських військових поховань і актів вандалізму на цвинтарях у Польщі, зокрема в Грушовичах. У Варшаві, як зазначив в нещодавньому інтерв'ю DW польський історик Лукаш Адамський, цей мораторій вважали несправедливим, оскільки він з'єднував питання відновлення військових некрополів із перепохованням цивільних жертв. Тон речей з боку польських політиків ставав дедалі агресивнішим. У 2017 році, зокрема, Ярослав Качинський, тодішній голова правлячої партії "Право і Справедливість", та інші представники польської еліти заявляли: "Україна з Бандерою до Європи не увійде". Однак і сама Польща незабаром опинилася під міжнародною критикою через свій закон, що стосується історії.

Суперечка продовжувалася й у 2024 році, коли міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш висловив думку, що Україні слід висунути ультиматум: жодного вступу до Європейського Союзу без вирішення питання, пов'язаного з Волинською тематикою. Президент Дуда виступив із критикою цієї заяви, проте результати опитування, проведеного газетою Rzeczpospolita у вересні 2024 року, показали, що понад половини польського населення (52,6 відсотка) підтримують цю позицію.

Відновлення кількох українських військових поховань у Польщі, а також спільна участь президентів Володимира Зеленського та Анджея Дуди на службі у Луцькому костелі святих Петра й Павла на 80-і роковини Волині у липні 2023-го, поволі готували ґрунт для зближення позицій українців і поляків.

З осені 2024 року з'явилися повідомлення про те, що Україна почала видачу окремих дозволів на роботу для польських громадян у відповідь на їхні запити. У листопаді 2024 року прем'єр-міністр Дональд Туск оголосив про важливий дипломатичний прорив, досягнутий під час переговорів між главами МЗС України та Польщі: було укладено угоди щодо проведення пошуково-ексгумаційних робіт на Волині та в сусідніх регіонах. У січні у Львові відбулася зустріч українсько-польської робочої групи, присвячена історичним питанням, на якій обговорили вирішення процедурних труднощів.

І от у середу, 23 квітня, стало відомо, що робочі групи міністерств культури України та Польщі вже наступного дня розпочнуть ексгумаційні роботи на території колишнього села Пужники в Тернопільській області за участі експертів обох країн. Як повідомило міністерство закордонних справ України у середу, 23 квітня, про це йшлося під час телефонної розмови заступника голови МЗС України Олександра Міщенка з польським колегою Мареком Правдою. Дипломати, зокрема, підкреслили "важливість продовження конструктивної співпраці" у сфері національної пам'яті.

Не так давно міністр культури та національної спадщини Польщі Ганна Врублевська у ефірі радіо RMF24 підкреслила "позитивний намір" з боку України, при цьому висловила занепокоєння щодо можливих спроб Росії маніпулювати емоціями навколо цієї чутливої проблеми.

За оцінками польських фахівців, на Волині існує близько 1,5 тисячі місць масових страт поляків. Вони впевнені, що незважаючи на те, ще минуло понад 80 років, спеціалістам не складе труднощів реконструювати трагічні події. Польща та Україна тепер прагнуть не лише гідно перепоховати жертв і з честю зберігати пам'ять про них, але й сподіваються, що вирішення суперечки сприятиме розрядці давньої напруги між двома країнами.