Володимир В’ятрович. "Генерал Кук: Життя та спадщина покоління УПА". Фрагмент.

Зображення: Vivat - Невідома дитяча мрія від МҐБ

У жовтні 1952 року Юркові Куку виповнилося шість років — вік, коли починають формуватися перші яскраві спогади. Проте він не міг згадати нічого: ані про маму, з якою провів перші роки свого життя, ані про батька, якого бачив лише час від часу, ані про дядька та бабусю з дідусем, у яких жив до того моменту, як три роки тому його забрали. Юрій Антонович Чеботарь став вихованцем спеціального дитячого будинку № 1 у Львові. Це був його новий образ, сформований за вказівкою чекістів, і саме так хлопець знав себе.

Перші спогади Юрка з дитинства пов’язані з якимось вокзалом, де панувала метушня: безліч людей, штовханина і гомін. Можливо, саме на основі цих вражень вихователі вирішили пояснити малюкові, чому він опинився в сиротинці: мовляв, його знайшли загубленим на вокзалі. Можливо, у його серці жила надія, що батьки коли-небудь його знайдуть. А може, вони справді намагалися це зробити, і цим скористалися ті, хто їх розлучив.

На кінець 1952 року співробітники чекістських органів знову опинилися в безвихідній ситуації, незважаючи на значні обсяги зібраних даних про місцезнаходження Кука. Не змогли полегшити пошуки й захоплені посланці з заходу – Мирон Матвієйко та Василь Охримович. Лідер підпілля усвідомлював, що перший з них уже в руках чекістів, а про аналогічну долю другого у нього також були підозри. Тому, хоча він підтримував з ними зв'язок, поспішати на зустріч не мав наміру.

Таким чином, у МҐБ знову звернули увагу на сина Василя та Уляни. У жовтні стартувала операція "Мрія" (назва, написана російськими літерами, але українською мовою). Ще навесні в дитячий будинок у Львові була введена в роботу агентка на ім'я "Аня". Вона стала першою, але не єдиною — кількість агентів навколо дитини швидко збільшувалася. У жовтні поруч із Юрком вже працювали агенти "Правдива" (лікар), "Люба" (вихователька), "Павличко" (няня) та агент "Моряк" (сторож).

Невдовзі вони почали інформувати про небезпеку викрадення Юрка підпільниками. Виглядає, так намагалися продемонструвати свою потрібність. Реальних підстав для таких висновків небагато. Одна із працівниць сиротинця Марія Василишина виявилася дружиною підпільника, засудженого 1947 року до десяти років таборів. Перевіривши її, чекісти з'ясували, що вона підтримує контакти з Ольгою Савяковською, Михайлиною Клісовською, Емілією Босою і Йосипом Іванчуком, які свого часу теж мали зв'язки з ОУН. Василишина в розмові з агенткою "Анею" якось заявила, ніби їй від одного підпільника зі Львова відомо, що Юрій Чеботарь насправді є сином якогось із керівників націоналістів. Тож виснували: "Василишина, Іванчук, Савяковська знають про Юрія як сина "Леміша" й безумовно інформують останнього і його дружину "Оксану" через якісь близькі оргзв'язки".

Отже, всіх осіб, з якими спілкувалася Василишина, почали оточувати агенти — двох направили до Савяковської, стільки ж до Босої (вона працювала у "Львівській політехніці", тому це мали бути інформатори серед місцевих співробітників), одного ж відправили до Іванчука. За підозрюваними було встановлено зовнішнє спостереження, а також аналізували їхнє листування. До операції "Мрія" залучили десятки фахівців.

Василь Кук - Верховний командувач Української повстанської армії, 1950 рік.

Чекати не збиралися, а вирішили: щоб "захопити дружину "Леміша" "Оксану", найближчим часом інсценувати захворювання інфекційною хворобою Чебетаря Юрія і, для лікування, помістити його в одну з інфекційних лікарень Львова, де організувати цілодобове чергування лікаря і двох медсестер з перевіреної агентури УМҐБ".

План почали реалізовувати 24 листопада. Юрка перевезли до 5-ї інфекційної лікарні Львова, де йому надали окрему ізольовану палату. Усе було ретельно оточене агентурою та охороною. "Навколо нього цілодобово чергують агенти "Люба", "Зірка" та "Шура", -- зазначено у звіті про операцію, -- їхнє завдання полягає в забезпеченні його безпеки та виявленні осіб, які виявляють особливий інтерес до Чеботаря. Поряд із 5-ю інфекційною лікарнею, у квартирі з телефоном, було організовано закритий пункт зовнішнього спостереження".

Але до Юрка в лікарню ніхто так і не прийшов. Жодна з осіб, за якими встановили нагляд у дитбудинку, не готувала його викрадення. І навряд мали якийсь зв'язок з Куками. Імовірно, це були люди, які (можливо, раніше, а може, і на той момент) контактували з підпіллям. Таких на ті часи у Львові справді було багато. Вони знали про практику окупантів влаштовувати дітей провідників ОУН під вигаданими іменами в сиротинці й підозрювали, що саме таким є і вихованець, якого називали Юрієм Чеботарем. Відтак співробітниці дитячого будинку Василишина, Савяковська і Клісовська приділяли йому дещо більше уваги, дбаючи про малюка.

Після невдалого інциденту з пасткою в лікарні, МҐБ вирішив перевести Юрка до сиротинця в Сталіно (теперішній Донецьк), де ймовірність зустрічі з особами, пов'язаними з ОУН, була вкрай низькою. Вони навіть вжили додаткових заходів обережності. У листі, адресованому начальнику Сталінського обласного управління, заступник міністра держбезпеки Фадєєв писав: "Прошу терміново організувати заходи для підбору надійних агентів серед обслуговуючого персоналу дитячого будинку з метою постійного моніторингу за Чеботарем і запобігання його втечі чи викрадення. Якщо в закладі є особи, які походять із західних областей України та підозрюються у зв’язках з ОУН, слід відсторонити їх від роботи під якимось вигаданим приводом".

Проте навіть після того, як Юрка перевезли до Донеччини, чекісти не відмовилися від плану використати його як приманку. Вони поширили чутку, що хлопчика відправили в Житомир. "Щоб зробити цю легенду більш переконливою, — зазначено в новому плані з лютого 1953 року, — ми підберемо хлопчика-сироту з одного з дитячих будинків Львова, який за віком і зовнішніми рисами нагадуватиме Чоботаря, і найближчим часом направимо його до Житомира з легендою для обслуговуючого персоналу цього закладу, що він є сином бандитського ватажка, що діє в західних областях України". Дитячий будинок знову заповнили агентами, а заступником директора з господарських питань призначили оперативного працівника МҐБ. Йому доручили "налагодити зв'язки з усією агентурною мережею дитбудинку" та організувати контроль за листуванням усіх співробітників. Була створена спеціальна операційна група з п'яти осіб: адже підпільникам знадобилося б з'явитися у сиротинці.

Не виявлено жодних звітів про реалізацію нового плану в наявних документах. Можливо, він, подібно до свого попередника, не приніс жодних результатів. Операція "Мрія" є яскравим прикладом імітації роботи правоохоронних органів, в яку були залучені десятки осіб.

На середину 1953 року Филимон, брат Василя, залишався єдиним членом родини Куків, якого чекісти ще не залучили до пошуків лідера підпілля. Він вже понад десять років був у засланні, далеко від України. Рішення про його залучення прийняв міністр внутрішніх справ СРСР Круглов. У липні Филимона разом із його батьком Степаном доставили до Москви. Після бесіди з чекістами брат погодився передати Василеві пропозицію від влади.

Натомість, як зазначали чекісти: "Батько "Леміша" Кук С. М. виявився старезним, хворобливим старим і не може бути використаний у запланованих заходах. Відтак Степана повернули в табір. Перед тим організувавши звернення до сина: "Я живий і здоровий, але моє життя дуже тяжке, бо знаєш, як у в'язниці старому жити, а щоб я вийшов на волю, то ти, сину, повинен кинути ту свою роботу. Годі мучити себе, бо це все марно. Що може невелика кількість людей зробити такій великій державі, що займає майже пів світу, багато мільйонів. Ще раз, мій сину, прошу й раджу тобі, як своїй дитині, кинь цю роботу, позбав себе занепокоєння, а нас -- від в'язниці: мене, маму, брата й усіх рідних. Через тебе тут страждаємо. Тобі все буде прощено, повір мені та своєму братові. Ми радимо тобі з усього серця і всі наші українці теж цього чекають, щоби швидше закінчити лісову роботу. Будь здоровий, любий сину, бажаю тобі щасливо вийти зі становища, у якому досі перебуваєш"". Записку, яку невідомо, чи писав саме Степан, Филимон мав узяти із собою, шукаючи зустрічі із братом. Іншим аргументом був документ із підписом міністра внутрішніх справ Строкача. "Міністерство внутрінніх справ УССР гарантує, -- читаємо в тексті українською (хоч із помилками) мовою, -- що в разі, як Кук Василь Степанович вийде з підпілля і припинить борьбу проти совєтської влади, то до кримінальної відповідальності притягнутий не буде, а його родичі з місць ув'язнення і заслання будуть повернені в попереднє місце проживання, їм і Куку В. С. буде надана можливість займатися суспільно корисною працею".

Филимон мав повернутися на Золочівщину, щоб там, мандруючи селами, віднайти контакти Василя. Його завербували (псевдо "Розумовський") і "забезпечили предметами найпершої потреби". Судячи з фінансового звіту чекістів, Филимон не мав просто нічого. У статті витрат під назвою "придбання екіпіровки" йшлося про купівлю костюма, плаща, чобіт, кепки, шкарпеток і натільної білизни. Очевидно, те, у чому його забрали із заслання, геть не годилося, аби переконувати в успіхах совєтської влади.

9 серпня 1953 року Филимон повернувся до Красного, де не з'являвся протягом 13 років. Там він зустрів кілька знайомих, яким розповів, що приїхав у відпустку на місяць і розмірковує про повернення. Після цього він вирушив до Золочева. Однак там йому не вдалося досягти жодних успіхів: "Він відвідував польську школу, де навчалися багато поляків і євреїв; перші вже покинули Польщу, а других він не зустрів. Окрім своїх однокласників, він знав багатьох знайомих Василя та Іларія, знав, де вони мешкали, але провів цілий день, блукаючи старими квартирами та будинками в надії когось зустріти, проте всі його зусилля були марними. Багато квартир зайняті іншими людьми, а частина з них залишилася зруйнованою після війни. Таким чином, незважаючи на сподівання дізнатися щось у Золочеві, він не зустрів жодної знайомої особи і ввечері повернувся ночувати до Красного."

Филимон подорожував навколишніми селами, але все було даремно. Це й не дивно, адже чекісти ретельно виконали свою справу, піддаючи репресіям усіх, хто хоча б трохи був пов'язаний з Василем Куком. Лише в селі Переставки йому пощастило натрапити на 88-річну тітку Ксенію, яка залишилася поза репресіями через свій вік. Проте від неї він почув тільки скарги на свою самотність. Таким чином, ще одна спецоперація чекістів, що передбачала використання родичів для пошуку Василя, завершилася невдачею.

Коли Филимон з батьком відвідували Москву, чекісти підслухали та зафіксували їхню бесіду. Филимон намагався переконати свого батька (можливо, й себе), що радянська влада не така вже й погана: "У цій країні діти не зникають, хоча Юрко (син "Леміша") і не вдома, я знаю, що, незважаючи на те, що Василь у лісі, хлопця забезпечили, і він отримує належне харчування".

Дядько хлопця був правий лише в одному – Юрка дійсно підгодовували. Проте його навмисно віддаляли від близьких, від батьків і родини, а також від самого себе. Він повинен був зникнути, як Юрій Кук.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Володимир В'ятрович (кандидат історичних наук) є видатним істориком, автором десяти книг та співавтором восьми. Серед його найвідоміших праць — нонфікшн бестселер "Україна. Історія з грифом 'Секретно'", а також "УПА. Історія нескорених" і "Наша столітня". Його роботи були перекладені на англійську, польську та чеську мови. В українських медіа В'ятровича нерідко називають "хакером архівів КГБ".

Тімоті Снайдер. "Криваві землі: Європа під тиском Гітлера та Сталіна". Фрагмент.