Які мотиви керують поведінкою президента Російської Федерації Володимира Путіна, коли він вирішує, як діяти щодо країн Балтії? Що дратує Путіна в Естонії, Литві, Латвії та країнах Заходу й чи діє він раціонально?
Щоб краще зрозуміти нинішню поведінку Путіна, важливо врахувати його минуле. Його світогляд формувався ще в епоху Холодної війни. У 1960-70-ті роки, коли він тільки починав свою кар’єру, на нього значно вплинули ідеї марксистсько-ленінської політики, яка сприймала міжнародні відносини як боротьбу між соціалізмом і капіталізмом, моральністю і аморальністю, радянським блоком і західними країнами. Це призвело до того, що Путін бачить Захід як занепалий, лицемірний і загрозливий для соціальної єдності Росії. У його уявленні безлад вимагає контролю, а плюралізм — жорсткої реакції.
Фокус публікує другу частину статті "Розшифровка балтійської стратегії Володимира Путіна", яку науковці та фахівці з питань безпеки Хольґер Мьольдер та Ерік Шираєв опублікували на порталі National Interest. Першу частину можна прочитати за посиланням.
Тріумфалізм Заходу збігся з внутрішнім колапсом Росії в 1990-х роках. Швидкий перехід країн Балтії до ліберальної демократії та повна інтеграція в НАТО і ЄС були сприйняті багатьма росіянами не просто як політична розбіжність, а як зрада і приниження. Прихильність балтійських суспільств до ліберальної демократії -- відкритої, плюралістичної, ефективної -- ганьбить ідеологію Кремля і порушує його уявлення про порядок. Це не просто вилилося у фрустрацію, а поклало початок ідеологічній доктрині, яка розглядає лібералізм як загрозу безпеці Росії.
Інстинкти часів Холодної війни -- недовіра, секретність, ідеологічне протистояння -- як і раніше, визначають путінське сприйняття світу. Хоча багато хто спершу вважав Путіна прагматичним модернізатором, його дії були обумовлені радше образою, ніж стратегічним баченням -- ця тенденція проявилася в його сумнозвісній промові в Мюнхені у 2007 році. В інтерв'ю від 2025 року Путін зізнався, що написав цю промову власноруч, коли летів у літаку, піддавшись емоціям. У той час багато спостерігачів відмахнулися від його висловлювань як від бравади, вважаючи, що він просто хотів здатися жорстким. У ретроспективі ця промова сприймається радше як декларація намірів, ніж як момент риторичної бравади.
Аналізуючи Путіна як раціонального політичного актора, ми можемо зробити висновок, що він усвідомлює величезні наслідки, які можуть виникнути внаслідок початку військових дій проти Балтійських країн. Якщо припустити, що він справді розглядає можливість такої агресії, то це вимагало б значних фінансових витрат, масштабної мобілізації військ і несе в собі серйозний політичний ризик прямої конфронтації з НАТО, що може призвести до активації статті 5 Статуту Альянсу.
Крім того, стратегічне розташування країн Балтії на Фінській затоці, прямо навпроти Санкт-Петербурга, робить їх ризикованими цілями з серйозними наслідками, і Путіну доведеться двічі подумати, перш ніж вдаватися до військових дій. З раціональної точки зору, конвенційний напад на країну Балтії може викликати швидку і жорстку реакцію НАТО, що потенційно загрожує безпеці й стабільності самої Росії.
Лідерам часто приписують якість непохитності, яка вважається їхньою основною добродійністю. Проте, така жорсткість може виявитися і недоліком. Ідеологічна непоступливість Путіна підкріплюється психологічними характеристиками, які сформувалися протягом часу. Як досвідчений розвідник, він навчений сприймати політику не як процес діалогу, а як арену конфлікту. Для нього обман, маніпуляції та дезінформація стали не просто інструментами, а основою стратегії. Його управлінські навички сформувалися у сорокарічному віці, коли він працював помічником мера Санкт-Петербурга в буремні 1990-ті — десятиліття, сповнене злочинності, корупції та вбивств. У той час він узяв на себе роль хрещеного батька, виступаючи посередником у мирних переговорах між ворожими групами.
Його підйом до вершини влади виявився вражаюче стрімким: на момент свого призначення президентом він жодного разу не був обраний на будь-яку державну посаду. Впродовж наступних двадцяти п'яти років Путін відгородився від своїх критиків і оточив себе вірними союзниками. Інсайдери зазначають, що він стає дедалі більш егоїстичним, зосередженим на своїй місії в історії та розчарованим рутинними завданнями управління державою.
Важливо зазначити, що ідеологічна концепція Путіна не зводиться до повернення до радянського комунізму, а радше є сумішшю імперської ностальгії, соціального консерватизму і національної гордості. Сумнозвісні тенденції, такі як гомофобія, жінконенависництво, антисемітизм і теорії змови, стали яскраво вираженими в пострадянську епоху. Замість того щоб прийняти західні цінності, режим Путіна перейменував ці тенденції на "традиційні цінності" і використовував їх як зброю як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
Хоча це не завжди акцентується в аналітичних матеріалах, вік Путіна є суттєвим чинником для оцінки ризиків. Автократи, які наближаються до похилого віку, часто стають більш жорсткими, менш сприйнятливими до альтернативних думок і все більше покладаються на звичні практики та ідеологічні установки. У випадку особи, що виросла під впливом радянських догм, така жорсткість може посилити її опір до компромісів та схильність до конфліктів.
Таке мислення іноді виявляється в публічних заявах, що стосуються різноманітних апокаліптичних сценаріїв. Наприклад, висловлювання, зроблене під час міжнародної зустрічі в 2018 році: "Ми миттєво потрапимо в рай, а Сполучені Штати просто загинуть, оскільки у них не буде часу на покаяння". Якщо не контролювати таку думку, вона може зруйнувати традиційний аналіз витрат і вигод, ведучи до катастрофічних рішень, що грунтуються на емоціях, а не на продуманій стратегії. Існує реальний ризик неправильних оцінок, особливо якщо процес прийняття рішень обумовлений параноєю або спотвореним розумінням історичної спадщини.
Ці висновки проливають світло на стратегічну позицію Росії щодо країн Балтії, які вона вважає "вразливою частиною Заходу", схильною до маніпуляцій за допомогою постійних психологічних операцій -- того, що ми називаємо "глобальною інформаційною війною", тобто цілеспрямованим використанням та управлінням інформацією для забезпечення переваги над супротивниками. Прозорі інститути Естонії, ефективне електронне урядування та членство в НАТО символізують все те, чим путінська Росія не є (і не може бути) під його правлінням. Знищуючи успішний приклад у себе під боком, Путін прагне зміцнити легітимність свого авторитарного правління.
Дестабілізація, а не домінування — ось основне поняття, яке допомагає зрозуміти антизахідну стратегію Росії. Оскільки у Москви немає привабливої ідеології, яка могла б конкурувати із західною ліберальною демократією, вона намагається підривати легітимність і стабільність сусідніх країн через психологічні операції, дезінформацію та провокаційні дії. Естонія, яка з 2004 року повністю інтегрована в НАТО та ЄС, стала першою лінією в цій кампанії.
Від кібератак до організованих скандалів, таких як заворушення 2007 року навколо пам'ятника "Бронзовому солдату", Росія постійно перевіряє соціальну згуртованість і політичну рішучість Естонії. Ці зусилля є не поодинокими інцидентами, а частиною ширшої ревізіоністської стратегії щодо збереження російського впливу на пострадянському просторі. Особливо болючим залишається нерозв'язане питання про прикордонну угоду між Естонією і Росією -- один з перших сигналів про намір Росії поглибити конфлікт із Заходом.
Від завершення Холодної війни Росія активно стимулює територіальні та етнічні суперечки в колишніх радянських територіях, таких як Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я, Крим та Донбас. Ці "заморожені конфлікти" заважають досягненню миру, підвищують рівень напруженості і створюють умови для постійного російського втручання, що дозволяє зберігати контроль над цими регіонами. Загалом, така стратегія полягає у підтриманні впливу через дестабілізацію ситуації. Якби Естонія виявила стратегічну прозорливість у 2005 році, вона могла б передбачити справжні наміри Росії і не дозволила б Москві налаштувати естонське суспільство проти угоди про кордони.
Хольґер Мьольдер — доктор наук, професор та очільник наукової команди, що спеціалізується на міжнародних відносинах, безпеці, праві та технологіях, в Талліннському технологічному університеті в Естонії. Раніше він займав посаду в Міністерстві оборони Естонської Республіки.
Ерік Шираєв -- доктор наук, професор Університету Джорджа Мейсона та директор Лабораторії із захисту репутації і протидії наклепу (CARP). Його праці публікувалися в журналі The National Interest та інших провідних виданнях. Мьольдер і Шираєв є співавторами кількох праць, зокрема статей для Oxford UP та The Cypher Brief.
#Світогляд #Ідеологія #Західна Європа #Росія #Військова операція #Радянський Союз #Литва #Країни Балтії #Москва #Президент (державна посада) #НАТО #Крим #Володимир Путін #Естонія #Мюнхен #Корупція #Доктрина #Європейський Союз #Мобілізація #Оцінка розвідданих #Лібералізм #Московський Кремль #Капіталізм #Легітимність (політична) #Латвія #Санкт-Петербург #Соціалізм #Західний світ #Абхазія (регіон) #Південна Осетія #Військові дії #Пострадянські країни #Берестейський мир #Стратегія #Нагірний Карабах #Холодна війна #Ліберальна демократія #Придністров'я #Фінська затока #Марксизм-ленінізм
