Німець Маттіас Ширмер збирає кошти серед друзів, купує автомобілі для українських військових і особисто привозить їх на фронт
Він не має українського паспорта, українського прізвища чи близьких, що беруть участь у бойових діях. Проте є щось, що в сучасних умовах може мати навіть більшу цінність за формальну родинну зв'язок — це велике людське серце та прагнення підтримати тих, хто стоїть на захисті України.
Німець Маттіас Ширмер вже не вперше відвідує Україну, щоб підтримати наших військових. Він активно залучає кошти від друзів та знайомих, купуючи автомобілі, які є необхідними для хлопців на фронті. Проте Маттіас не просто пересилає гроші — 48-річний чоловік сам сідає за кермо та доставляє авто в ті місця, де вони потрібні найбільше.
Цього разу він придбав автомобіль за власний рахунок. Знову вирушив у подорож до Кропивницького разом із знаменитим актором Юрієм Розстальним, який вже більше 20 років живе та працює в Німеччині, а також його сином Юліаном Розстальним. Протягом великої війни вони доставили в Україну понад 20 автомобілів, які передали українським захисникам.
Дорога з Німеччини до України для них -- це не туристична мандрівка. За кермом -- кілометри, кордони, втома. А попереду -- зустріч із військовими, яким потрібна ця машина.
Я не раз писала про Юрія Розстального, який із сином Юліаном та донькою Ніною привозили "швидкі", яких так бракує на лінії фронту. І ось хлопці знову у Львові, але цього разу у товаристві доктора юридичних наук Маттіаса Ширмера, людини, яка багато років займається будівельним бізнесом, і має багато обов'язків у рідній Німеччині.
Звичайно, Маттіас міг би просто перевести гроші на благодійний рахунок, сказавши: "Я зробив свій внесок". Проте він вибирає інший шлях — шукає можливості купити необхідний автомобіль, збирає фінанси серед своїх знайомих, а коли машина готова, вирушає до України особисто. Для нього важливо бачити людей, яким він надає допомогу. Він хоче знати, куди потрапить автомобіль і кому буде корисним. І, мабуть, найголовніше — відчути, що його внесок дійсно став частиною великої боротьби українського народу.
За словами Юрія Розстального, він щиро переживає за Україну. Його підтримка -- не разова акція і не красивий жест для фотографії. Це послідовна справа, до якої він залучає своїх друзів та знайомих.
-- Коли ви вирішили, що маєте допомогти Україні?
Повномасштабний конфлікт в Україні вразив не лише нашу країну, але й всю Європу, і Німеччина не залишилася осторонь. Я співпрацюю з Юліаном Розстальним, і одного разу він поділився історією про те, як його батько Юрій активно допомагає батьківщині. Це змусило мене усвідомити, що я не можу просто спостерігати за тим, як Україна бореться за своє майбутнє. Я також хочу зробити свій внесок у підтримку цієї відважної нації. Спершу я приєднався до ініціативи купівлі продуктів, які Юрій і Юліан передавали до Запоріжжя.
-- Коли ви особисто приїхали вперше в Україну?
Це сталося на Великдень 2025 року. Я відчув глибокий біль, який переживає Україна, і щире співчуття до людей, які могли б жити своїм звичайним життям, працювати, а діти – відвідувати школу, а не ховатися в укриттях під час обстрілів.
Чи чули ви про ситуації, коли автомобіль, який ви доставили, став рятівником для когось?
Впевнений, що це стосується не лише однієї особи. Військові надсилали мені записи, на яких видно, як вони мчать на пікапі, який я доставив. Очевидно, що "швидка допомога" щодня рятує чиєсь життя.
Яка була найтриваліша та найскладніша подорож до України?
Це сталося на початку року. Дорога була вкрай важкою — снігу випало чимало. Лобове скло постійно потребувало очищення від бруду, а подорож затяглася. До того ж, у автомобілі виникли проблеми зі світлом: фари раптом перестали працювати. Найбільш тривожний момент для мене стався в Одесі, коли я зустрівся з представниками ТЦК. Юрко пішов відпочивати, а я вирішив прогулятися містом. Раптом до мене підбігли двоє осіб в чорному одязі, закриті балаклавами, і схопили мене, скрутивши руки за спиною. Спершу я вирішив, що це бандити. Вони тягнули мене до буса, але я почав кричати: "Німецький турист!" Це нагадувало сцени викрадення людей у Мексиці. Коли я побачив ще чотирьох чоловіків у бусі, витягнув паспорт. Високий чоловік, який мене тримав, і до якого я звернувся англійською: "Що ти робиш?", зрештою відпустив мене. На жаль, моя шапка зникла (сміється). Це мене дуже засмутило, адже це була фірмова шапка з логотипом популярного чеського пива Pilsner Urquell. Юрій тоді порадив мені написати заяву в поліцію, але я відмовився, сказавши, що не маю претензій.
-- Що за час поїздок в Україну вас найбільше вразило?
Мене завжди захоплювала історія, і особливо глибокий слід у мойому серці залишив Бабин Яр. Для іноземця, котрий прибув в Україну не з туристичними намірами, а з бажанням допомогти, це місце стало символом болю та втрат. Я довго блукав територією меморіалу, глибоко замислюючись, оглядаючи пам'ятні знаки. Бабин Яр — це не просто частина історії. У період з 1941 по 1943 роки тут нацисти вчинили масові вбивства. Тільки за два дні, 29-30 вересня 1941 року, загинуло близько 34 тисяч євреїв з Києва. Коли опиняєшся в Бабиному Яру, важко знайти слова. Думки про людей, які загинули тут, їхні родини, мрії, дітей, плани — все це важко усвідомити. Як могли люди вчинити таке один з одним? Саме тому я прагну допомагати Україні. Хоч я і не в змозі змінити минуле, але можу внести свій вклад у сьогодення. Після відвідин Бабиного Яру моя мета допомоги Україні набула ще більшого значення: не дозволити байдужості панувати там, де є можливість врятувати життя або зробити чийсь день хоч трохи безпечнішим.
Чи відчуваєте ви страх, коли наближаєтеся до лінії фронту?
-- Я не відчуваю страху. Інакше б не поїхав до України. Готовий підтримувати українців стільки, скільки буде потрібно. Росіяни повинні усвідомити свою поразку і залишити українські землі. У Києві ми зустрілися з волонтерами, які збирають кошти на автобус. Як тільки повернемося з цієї подорожі, розпочнемо пошуки автобуса, і, звичайно, я особисто вкладу гроші в його придбання.
Що найчастіше спадає на думку, коли ви повертаєтеся додому, згадуючи про Україну?
Я відчуваю задоволення від результатів своєї праці. Повертаючись додому, я знову усвідомлюю, що все, що я роблю, є правильним. Протягом подорожі я пригадую кожен день – як легкі, так і складні моменти, зустрічі з українськими військовими та цивільними. Коли ми прибуваємо до Кропивницького, нас вітає подружня пара волонтерів, Анна та Ігор. Вони надзвичайно вражаючі люди, і я щиро захоплююся їхньою відданістю справі.
Маттіас Ширмер не робить великих заяв і не вважає себе героєм. Він просто займається збором коштів, купує автомобілі, заправляє їх і вирушає в подорож. Коли друзі та знайомі запитують, чому він так вчиняє, він відповідає лаконічно: якщо є можливість допомогти — чому б і ні? Іноді підтримка України починається саме з такого простого рішення — не лише висловлювати співчуття, а й сісти за кермо та вирушити в дорогу.
#
