Ймовірність досягнення миру ставить нас перед складним питанням: як співіснувати з ворогом, якого не вдалося здолати? Відповіді на це питання викликають різні реакції серед прихильників та критиків Путіна, зокрема концепція "фінляндизації", яка, за їхнім твердженням, мала місце у Фінляндії під час Холодної війни. Прихильники цієї ідеї вважають, що вона полягає у поступках Україні на користь Москви в обмін на збереження частини своєї незалежності та зв'язків із Заходом. Однак насправді така стратегія не спрацює в нашому випадку, адже "фінляндизація" ніколи не відбувалася в чистому вигляді. Важливо розуміти, що позиція Гельсінкі щодо Москви грунтувалася на силі самої Фінляндії, а не на її слабкості, причому ця сила залишалася поза увагою СРСР. Крім того, попередня зрада Заходу стосовно Фінляндії дозволила їй діяти з огляду на власні інтереси як щодо Заходу, так і щодо Сходу.
Наші нарікання на недолюблення з боку Заходу та на те, що нас не приймають до НАТО і ЄС, а також не захищають наше небо від російських загроз, коріняться в почутті неповноцінності. Ми постійно шукаємо способи, як ще можна задовольнити Захід, що йому запропонувати (навіть подарувати) і які його умови виконати. І в нашій уяві це має призвести до того, що Захід прийме нас з відкритими обіймами і зробить для нас усе необхідне. Однак реальність зовсім інша, про що свідчить досвід Фінляндії.
Перед початком Другої світової війни ця країна не просто намагалася наблизитися до Заходу, а вже стала його частиною. Її мова, культура та економіка свідчили про це. Вершки суспільства спілкувалися англійською та мали симпатії до Лондона, а широкий загал - завдяки масовій еміграції до Сполучених Штатів. В країні активно розвивалися американські та британські культурні впливи, особливо в музиці, зокрема джазі. Британія була основним зовнішнім партнером, куди йшло 44% експорту (в основному ліс та нікель) та звідки надходило 21% імпорту. Найбільші запаси нікелю в Європі, розташовані в Петсамо на півночі, належали британсько-канадській гірничій компанії. У Гельсінкі діяло багато британських розвідників, а військові кораблі Великої Британії регулярно зупинялися в цьому порті з часів російської громадянської війни 1918 року. За це Британія та її союзники мали б виступити на захист, принаймні в теорії.
Також у фінів була своя "будапештська броня" -- угоди про воєнну співпрацю з трьома державами Балтії, особливо з Естонією. Вони доповнювалися "гарячою лінією" зв'язку між Таллінном і Гельсінкі, яка працювала аж до "добровільного входження" Естонії до СРСР. На відміну від нас, у фінів були укріплення на кордоні з Ленінградською областю -- лінія Маннергейма. Втім, остання, через малі витрати Фінляндії на армію, була слабшою, ніж про неї писала згодом радянська пропаганда. І точно слабшою, ніж лінія Суровікіна -- укріплення, які збудували росіяни в Приазов'ї, щоб зупинити український наступ 2023 року.
Крім бажання Комуністичного інтернаціоналу розповсюдити революцію на глобальному рівні, основною причиною початку радянсько-фінської війни, відомої як "Талвісота", стало взаємне незадоволення Москви та Гельсінкі умовами Тартуського миру. Цей мир, укладений у 1920 році, поклав край війні за незалежність Фінляндії від Росії. Автором документа був фінський націоналіст Юхо Паасіківі, який з раннього віку дотримувався жорсткого реалізму; він вважав, що мир був "занадто вигідним" для Фінляндії, оскільки надавав їй величезні території, що колись належали Великому князівству Фінляндському в складі Російської імперії. Паасіківі сумнівався в стабільності таких умов. У той же час, фінські націоналісти прагнули отримати Мурманську область і Карелію, а також фінськомовні райони Репола і Пораярві, які залишилися під контролем СРСР. З іншого боку, Сталін мав намір захопити острови в центрі Фінської затоки, які контролювали вихід радянського флоту до Балтійського моря, та відсунути сухопутний кордон із Фінляндією якомога далі на північ від Ленінграда.
"Занадто добрий" договір Сталін перекреслив 1940 року, зробивши Фінляндії пропозицію, від якої не можна було відмовитися. Кремль спочатку запропонував етнонаціоналістам у Гельсінкі саме те, що вони й хотіли з 1918 року, -- етнічно фінські Реполу та Пораярві -- в обмін на вдвічі меншу територію. Однак нечисть ховається в деталях: Сталін вимагав не лише стратегічні острови, а й невеличкі землі на північ від Ленінграда, які були фінським курортом, продовольчою базою та промисловим центром водночас. Якби Фінляндія була диктатурою, то точно пішла б на обмін територій і уникла війни. Але вона була демократією, тому громадська думка й парламент відкинули такий обмін як неприйнятний. Окрім того, відмові від пропозиції Сталіна сприяли настрої, які ми також мали в себе до 2014 року: віра фінів у міжнародне право, світову спільноту та Лігу Націй (попередника ООН) і невіра в те, що СРСР отак просто перетне кордон і розпочне війну.
Оскільки час не чекав, бо Друга світова війна вже йшла і треба було проводити мобілізаційне розгортання армії та флоту, Сталін декілька разів змінював вимоги до Фінляндії. Остання його пропозиція була демонстративно максимально прийнятною -- оренда островів із військовими базами в Ханко й Порккала коло Гельсінкі без обміну територіями. За цих умов на всю Фінляндію було тільки двоє людей, які готові були на певні поступки і розуміли альтернативу їм -- неминучу війну з Росією: націоналіст Паасіківі та царський генерал Маннергейм. Перший готовий був іти на поступки, бо знав суть Росії з переговорів у Тарту, а другий -- тому що бачив, що Фінляндія не хоче воювати з Росією й не може виграти цю війну, оскільки парламент радше проголосує за "травневі шашлики", ніж за негайну загальну мобілізацію з воєнним станом і надзвичайними армійськими видатками. Натомість парламент, заколисаний вірою в Лігу Націй та міжнародне право, вважаючи, що грізні натяки Сталіна -- блеф, видав максимально жорсткі директиви на переговори з Кремлем і провів лише часткову мобілізацію.
В таких умовах фіни розпочали свою першу війну в лютому 1940 року. Це була гібридна війна, подібна до тієї, що відбувалася у нас: "хунта в Гельсінкі" боролася з "легітимним" урядом Демократичної Народної Фінляндії, очолюваним фінським комуністом Отто Куусіненом. "Фінська народна армія" виконувала роль, схожу на гіркінців з ДНР, при цьому "фінських мін" не існувало, зате "мінські фіни" (білоруси) були присутні.
За 105 днів війни фіни зрозуміли про росіян те, що до нас дійшло 2025 року: російська армія швидко й успішно вчиться на крові. Водночас фіни тоді раз і назавжди дізналися про міжнародну підтримку те, що ми дізналися 2014 і 2022 року: її замало й вона приходить запізно. Вони, як і ми, отримали те, що є безкоштовним, -- "моральну" підтримку, "глибоку стурбованість", санкції проти Москви. Фінляндію навіть підтримали 12 тисяч іноземних добровольців, зокрема 8 тисяч шведів, по 400-500 британських та американських добровольців (навіть син президента США Теодора Рузвельта!), 150 "хороших русскіх" -- врангелівців. Фінам також вдалося позбавити СРСР місця в Лізі Націй -- попередниці ООН. Нам учинити аналогічно не вдалося, адже зараз РФ із ООН не вигнали. Втім, цей успіх стався з ініціативи генсека Ліги, який сам хотів вигнати Москву, аби "посприяти" реформі організації. Хоча самі фіни не проти були залишити СРСР у Лізі, щоб мати на нього хоч якийсь вплив у межах міжнародного права. Тому фінів у цій ситуації просто використали. Втім, за рік Ліга стала непотрібною -- після виходу з неї Німеччини, Італії та Фінляндії й окупації Франції нацистами.
Зі зброєю у фінів вийшло те саме, що й у нас. Фінляндія 1940 року отримала різношерсте й застаріле озброєння. Причому, як і під час підготовки нашого наступу на Мелітополь, найдорожчу й найціннішу техніку фінам переважно обіцяли (літаки та самохідні гармати), а з купленої значна частина прибула вже після підписання миру. Зокрема тому, що деякі держави, наприклад Рейх, не хотіли сваритись із СРСР і тому не пропускали до Фінляндії вже викуплену нею зброю.
Найбільше фінів розчарували їхні союзники — американці, французи та британці. Вашингтон, звичайно, був задоволений тим, що Гельсінкі взяло на себе частину боргів царської Росії та погасило їх до останнього цента, але військової підтримки для "маленької бідної Фінляндії" так і не надали. Максимум, на що могли розраховувати фінські чиновники, це обіцянка розміщення таборів для біженців на Алясці — і то лише після, на думку Вашингтона, неминучої поразки Фінляндії. При цьому жодних зусиль для організації перевезення фінів з Європи до Аляски американська сторона не докладала.
Лондон, що позиціонував себе як союзник Гельсінкі, мав можливість оперативно надати підтримку Фінляндії. Для цього було б достатньо провести десантування морської піхоти в арктичному порту Петсамо, де знаходилася британська шахта. Після цього союзні сили змогли б вступити в бій проти радянських військ, які наступали на захід від Мурманська, наближаючись до фінсько-норвезького кордону.
Однак британці не хотіли воювати з СРСР, але прагнули використати фінів як привід для вторгнення в Скандинавію. Тут їх цікавили порти -- норвезький Нарвік і шведський Лулео, звідки Гітлер отримував 43% залізної руди Рейху. Так, британці повторювали дії Гітлера в Польщі й Сталіна у Фінляндії в нейтральних Норвегії та Швеції, втягуючи ці країни в Другу світову. Втім, за час, протягом якого вони добиралися до Норвегії, у фінів вичерпалися запаси снарядів, СРСР прорвав лінію Маннергейма, підійшов до "фінської Авдіївки" -- Виборга й загрожував захопленням решти Фінляндії. За таких обставин Паасіківі знову вів переговори з комуністами. Тепер на набагато гірших умовах і без перспектив оренди чи обміну земель. За підсумками Московського миру фіни віддали й острови, й Карельський перешийок і Ханко, про які раніше велися переговори, й частину Карелії та Заполяр'я, про які переговорів раніше не було.
Трамп вважає, що, намагаючись помиритись із Росією ціною України, він відірве Росію від Китаю і зробить її своїм союзником проти нього. Водночас він думає, що повторює успіх президента Ніксона, який розділив комуністичні Китай і СРСР у 1970-х. Але насправді він повторює невдачу Вінстона Черчилля. Британський лідер 1940 року вважав, що успіхи СРСР у Фінляндії задобрять Сталіна й водночас налякають Гітлера загрозою контролю Росії над шведським залізом і фінським нікелем. Це, вважав Черчилль, зруйнує пакт Молотова -- Ріббентропа. Та якщо з розривом між Москвою і Берліном у Черчилля нічого не вийшло аж до 22 червня 1941 року, то з втратою Фінляндії -- цілком. Адже пробританська еліта Фінляндії, обираючи між зникненням власної країни та союзом із Гітлером, між власними симпатіями й країною обрала країну.
Підстави для розриву стосунків створив сам Черчилль, затримавши вторгнення в Норвегію до 14 квітня 1940 року. Гітлер скористався затримкою британців, аби випередити їх на тиждень, 9 квітня вторгнутись у Норвегію й цим захистити доступ Рейху до руди Скандинавії. Після окупації нацистами Норвегії торгівля Фінляндії з Британією припинилася. Ба більше, британці змусили фінів голодувати, запровадивши блокаду Скандинавії як контрольованого нацистами регіону. І це незважаючи на те, що перед тим друг Черчилля Маннергейм надіслав до Норвегії батальйон солдатів і польовий госпіталь, аби допомогти британцям воювати з нацистами. Однак на підтримку Маннергейма британці відповіли лише спільним із нацистами тиском на нейтральну Швецію, щоби зірвати оборонний союз фінів і шведів проти СРСР.
Москва і собі скористалася блокадою Скандинавії британцями, заблокувавши постачання власного зерна до Фінляндії 1941 року. Фіни опинилася на межі голоду, втративши поля Карелії, зерно з СРСР і з глобального ринку. За цих умов пробританські фіни вирішили не вмирати мовчки з голоду, а натомість неофіційно звернулися по зерно до Берліна -- в обмін на ліс і нікель.
Фіни також вжили заходів для зменшення впливу СРСР на своїй території, запропонувавши Гітлеру умови для транзиту військових, подібні до тих, які отримав Сталін. Однак фюрер оцінив стратегічну важливість фінської армії, лісів і нікелю, запропонувавши країні значно більше, ніж вона очікувала: величезні обсяги зброї, більші за всі постачання під час війни, захист від можливого нападу СРСР у мирний час та перспективу створення "Великої Фінляндії" після завершення конфлікту. Незважаючи на це, Фінляндія зберегла демократичні принципи, уникала репресій проти євреїв і не укладала формального союзу з Рейхом. Країна навіть продовжувала підтримувати дипломатичні відносини з Британією та співпрацювати з її розвідкою. Проте фінський парламент тимчасово дозволив вербування своїх громадян у дивізію СС "Вікінг", без перевірки їхнього арійського походження. Як наслідок, фінський єврей став офіцером дивізії СС "Нордланд", а фінські солдати-євреї неодноразово отримували нагороди у вигляді Залізних хрестів від Рейху.
Фіни наперед знали про напад Рейху на СРСР і до останнього вагалися -- нападати їм на Росію чи оголосити нейтралітет. Однак усе вирішив Сталін. Коли 22 червня німецькі літаки з фінських аеродромів бомбили СРСР, німецькі солдати, які захищали суверенітет Фінляндії, кордону з СРСР не переходили. Парламент Фінляндії 25 червня мав проголосити її нейтралітет, але радянські літаки цього дня розбомбили не лише бази нацистів у Фінляндії, а й цивільні фінські об'єкти, що стало причиною оголошення війни. "Війну-продовження" пробританські фіни вели виключно проти Росії, але не проти антигітлерівської коаліції. Однак Британія, підтримуючи СРСР, сама оголосила війну Фінляндії, чим шокувала фінів. Той самий Черчилль, який за 15 місяців до того називав фінів взірцем для вільного світу, висунув їм ультиматум. Посол Британії в Москві вимагав від фінів передати формально британську нікелеву шахту Росії і хвалив зрадницький уряд Куусінена. Ба більше, британці бомбили Петсамо й розгорнули під Мурманськом хімічну зброю проти Фінляндії. Фінів від хімічної війни між британцями й німцями на своїй території врятувало тільки те, що Москва не змогла довести Лондону факт застосування хімічної зброї нацистами. Але через таку підлість Британії фінські розвідники допомогли Рейху потопити два британо-американські конвої (PQ17 і PQ18), які йшли в порти СРСР.
Капітуляція Фінляндії в 1944 році не сприяла покращенню її відносин із Західними країнами. Саме британці з вікон готелю у Гельсінкі спостерігали за процесом роззброєння фінських військ і запровадили обмеження на технічні засоби та чисельність армії. Вони не враховували, як з такою мізерною армією фінни могли б знову протистояти СРСР. Це сформувало у фінів реалістичне сприйняття Заходу, яке, підсвідомо, існує й до сьогодні.
У ході двох війн фіни усвідомили, що Захід не прийде на допомогу в боротьбі з Москвою, а, навпаки, може їх зрадити. Вони також зрозуміли, що їхня торгівля з країнами Заходу може швидко зруйнуватися через блокаду Скандинавських країн. З огляду на це, фінляндці почали шукати способи самостійно протистояти Росії і знайшли відповідь у хитрості. Наприклад, відомий фінський націоналіст Паасіківі, щоб захистити своїх колег-лібералів, консерваторів і соціал-демократів від можливого покарання на Нюрнберзькому процесі, вирішив "судити" їх у фінському спеціальному суді, а згодом амністувати. Ставши президентом у 1946 році, він регулярно відвідував кремлівські прийоми та проявляв увагу до радянських лідерів.
Цю ж практику продовжив його наступник Урхо Кекконен, президент у 1956-1982 роках. Він у свої 17 був свідком розстрілу полонених червоногвардійців, у молоді роки бив комуністів у Фінській службі безпеки, а потім захищав фінську мову від фінських шведів з ентузіазмом, ненабагато меншим, ніж у нашої покійної Ірини Фаріон. Утім, Кекконен мав достатньо інтелекту, гідності й навіть іронії, щоб під час підписання принизливого миру публічно дозволити собі зухвалість щодо самого Сталіна в Кремлі.
Паасіківі та Кекконена підтримувала державна цензура, яка була введена в 1940 році і залишалася в силі далі, а також фінські медіа та суспільство. Вони оволоділи технікою самоцензури в 1941 році, аби не нашкодити зближенню між Фінляндією та Третьою Рейхом своїми симпатіями до демократії та Великобританії. Цю навичку знову застосували з 1944 року.
Офіційна поступливість фінів перед Москвою була компенсована активною закулісною діяльністю їхнього генерального штабу. Укріплена лінія Салпа, зведена в 1940-1941 роках уздовж нового кордону, збереглася до сьогодні. За прикладом Веймарської Німеччини була створена невелика професійна армія, яка в разі необхідності могла оперативно досягати чисельності в 250 тисяч військовослужбовців. Її бійці регулярно проходили навчання в місіях ООН. Окрім того, армію доповнював мільйонний резерв, сформований завдяки обов’язковій військовій службі для всіх чоловіків та масовій військовій підготовці у дусі СРСР і КНДР.
Щоб забезпечити мільйон солдатів, фіни накопичили гори гвинтівок Мосіна ХІХ століття. Особливу роль під час Холодної війни вони відводили гарматам. Завдяки цьому мали "артилерійську армію", подібну до радянської та сучасних російської й української. Крім того, Паасіківі й Кекконену вдалося переконати Кремль у тому, що Фінляндія "захистить" СРСР від... десанту НАТО чи наступу Норвегії на Мурманськ. Тому протягом Холодної війни фінські бази залишалися на східному кордоні країни, а армія отримувала найновіші радянські Т-72 і МіГи швидше, ніж держави Варшавського договору. Для "захисту" СРСР. Утім, коли президенти Фінляндії гучно говорили в Москві про "дружній" нейтралітет на користь Союзу, вся країна насправді мовчки готувалася до війни з ним.
Так само мовчки й своєрідно фіни інтегрувались із Заходом. Не з усім. Вони уніфікували закони й систему соціального забезпечення з рештою Скандинавії в межах аналога Вишеградської групи -- Північної ради (1956). Спільно з цими країнами займалися миротворчістю в ООН. Із ослабленням СРСР протягом Холодної війни фіни почергово стали асоційованим членом Європейської асоціації вільної торгівлі (1961), створили зону вільної торгівлі з Європейськими спільнотами -- попередниками ЄС (1973), вступили до Ради Європи (1989). Перед розпадом СРСР з'явилася можливість скасувати принизливий Паризький мир 1947 року, хоча й без повернення втрачених земель.
Схоже, що для нас концепція "фінляндизації" виглядає як можливий сценарій на майбутнє, але насправді це лише "спогади про майбутнє" уфолога Еріха фон Денікена. Ми вже переживали цю фазу з 1990 по 2013 роки, хоча й не повністю. Нейтралітет і позаблоковість, закріплені в Декларації про державний суверенітет (1990), чергове приєднання до ОБСЄ (1992) та Ради Європи (1995), угода про партнерство та співпрацю з ЄС (1994) й "Партнерство заради миру" в той же час, угоди про зони вільної торгівлі з ЄАВТ (2010) та ЄС (2013) фактично повторюють кроки Фінляндії в її відносинах із Заходом, хоча й у прискореному темпі. Активність в ООН, включаючи миротворчі місії, спільні навчання з Росією та угоду щодо Севастополя (аналогічні нашим Порккала й Ханко), які компенсувалися навчаннями з НАТО в рамках "Партнерства заради миру", нагадують спроби фінів зберігати баланс між Заходом і Росією. Більш того, участь України в операціях в Іраку та Афганістані разом зі США була тим, що фінські військові не могли собі дозволити в період з 1944 по 1995 роки. Проте, цей нейтралітет залишався вразливим, оскільки не мав міцних внутрішніх основ і не враховував зміни в міжнародній ситуації.
Фінляндія демонструвала приклад нейтралітету, супроводжуючи його активним розвитком військово-промислового комплексу та закупівлею зброї з різних джерел. Натомість, в Україні ситуація виглядала зовсім інакше. Військові підприємства Фінляндії отримували замовлення, тоді як наші заводи залишалися без роботи або ж їх частини розпродавалися. До 2014 року збройні сили зменшувалися, техніка реалізовувалася, а підрозділи на кордоні з Росією закривалися. Відтак, так званий "стіна Яценюка", що нагадує про лінію Салпа, з'явилася не під час нашої нейтральності, а лише після того, як ми від неї відмовилися. Про мілітаризацію суспільства за фінським зразком також не йшлося. Ані через ДОСААФ, яке перетворилося на Товариство сприяння обороні, ані через організації, як Пласт, що базуються на діаспорі. Наша еліта не лише не проголошувала масам, що Росія є ворогом, але й навіть не визнавала очевидного – що вона є нашим економічним конкурентом.
У цій ситуації ми отримали слабеньку нейтральну державу, з якою Москва точно не рахувалася, на відміну від Фінляндії. Така держава могла бути тільки місцем розборок інших великих держав, як нейтральна Албанія часів Першої світової, чи об'єктом агресії, як нейтральна Голландія під час Другої світової.
Більш того, фінська стратегія була спрямована на Захід у часи, коли Росія переживала кризу, в той час як ми звернулися до Заходу в періоди її потужності. Фінляндія започаткувала зону вільної торгівлі з Європейським економічним співтовариством відразу після розриву між Москвою та Пекіном у 1974 році та активізувала співпрацю з ЄЕС у 1986 році, коли світ переживав наслідки Чорнобиля та конфлікт в Афганістані. Заявку на вступ до ЄС вони подали в 1992 році, у розпал серйозної кризи в Росії, напередодні штурму Білого дому в Москві в 1993 році, а стали членами спільноти в момент, коли російська армія зазнавала поразки в Чечні (1994-1995). Натомість, ми вирішили зосередитися на економічній співпраці з ЄС тоді, коли Росія вже зміцнила свої позиції, після її успіху в Грузії у 2008 році та нарощування військової сили завдяки нафтодоларам.
Провал "фінського" нейтралітету України є результатом не лише нашої надії на "будапештську броню" та нехтування захистом наших танків, що своєю вразливістю "запрошували" агресорів, як росіян, так і інших аб'юзерів, які нападають на слабших і уникають конфронтації зі сильнішими. Це також наслідок свідомого вибору наших західних сусідів. Адже ніхто з них не планував відкладати вступ до ЄС чи НАТО доти, поки ми не підготуємось, і не переймався нашими труднощами у геополітичному протистоянні між Москвою та Заходом. Натомість Фінляндія з 1918 року спирається на підтримку Швеції. Швеція, завдяки своїй стратегічній далекоглядності, протягом останнього століття не залишала фінів на самоті, не намагалась вирішити свої економічні та політичні виклики за їх рахунок. Вступ Фінляндії до ЄС у 1995 році та до НАТО у 2022 році відбувався паралельно зі Швецією. Якби наші західні сусіди, від Польщі до Молдови, з 1990 року приділили більше уваги своєму геополітичному майбутньому, вони б, подібно до шведів, з самого початку задумались про створення регіональної інтеграції на зразок Північної ради, залучаючи Україну до Вишеградської групи чи Інтермаріуму. Це дало б нам можливість з самого початку розраховувати на вагому дипломатичну та економічну підтримку у боротьбі з Москвою.
Людські й територіальні втрати у війні з Росією у нас і Фінляндії у відсотках станом на зараз приблизно порівнювані, однак дата остаточного завершення нашої війни невідома. Тому можемо тільки здогадуватися, скільки ми втратимо людей, територій і грошей на момент, коли прозвучить останній постріл і буде підписано якийсь дієвий документ. У будь-якому разі ці параметри будуть геть інші, ніж у фінів, і це означатиме геть іншу силу нашої армії (радше більшу, ніж у фінів, завдяки розвитку технологій і досвіду) й виснаження нашого суспільства (значно більше, ніж у фінів, через тривалість та інтенсивність війни).
Зараз у нас краща, ніж у фінів тоді, ситуація з чисельністю армії, продовольчим забезпеченням країни та військовим виробництвом, що дає нам змогу воювати з Росією довше, ніж фінам, виснажувати її ефективніше й вимагати для себе кращих умов. Станом на зараз росіяни від Києва далі, ніж від Гельсінкі під час обох воєн, і не можуть безкарно бомбити його "хлібними кошиками Молотова" так, як столицю Фінляндії під час обох воєн. Із фінансами в Києва ситуація значно краща, ніж у Гельсінкі 1944 року. І завдяки нашій економіці, набагато потужнішій, аніж фінська у 1939-1944 роках, і завдяки західним кредитам і грантам минулих років, які створили фінансову подушку, небачену за часів фінської війни. Це також означає менші можливості для тиску на нас і диктування нам результатів миру з боку як Росії, так і Заходу. Втім, якщо з об'єктивними показниками в нас ситуація краща, то із суб'єктивними -- навпаки.
Так, фіни за дві війни встигли змінити дві ворожі коаліції й втратити довіру до обох, що стало для них підставою будувати протягом наступних пів століття егоїстичну зовнішню політику. Натомість нас наразі на 100% не продав навіть Трамп. Тим більше, нас не продала фон дер Ляєн. На нас не націлювали західні ядерні заряди, як Черчилль на фінів -- снаряди з хлором. Через це ми не втратили ілюзій щодо Заходу та сподівання на нього. Тому Захід може тиснути на нас, вимагаючи поступок і собі, і на користь Росії -- завдяки нашим ілюзіям і доларам та снарядам, які він нам дає. З іншого боку, ніхто з ворогів Заходу не вбачає в нас нічого цінного й не може нічого цінного для нас запропонувати, якщо Трамп (чи Європа) продасть нас Путіну. А це означає, що ми не можемо відмовитися від Трампа, бо залежимо від нього більше, ніж він від нас. І тому він може диктувати нам свої вимоги щодо миру.
З огляду на особливості нашого суспільства, не можна сподіватися, що у разі встановлення миру воно вирішить залишити військову готовність на високому рівні та активно готуватися до нових конфліктів, як це робили фіни після 1944 року. Швидше за все, ми станемо свідками занепаду збройних сил та оборонної промисловості, чого не спостерігалося у Фінляндії, а також повернення наших політиків до звичного курсу, особливо у відносинах з Росією. Отже, якщо нам нав'язують мир, це може призвести не до фінляндизації 2.0, а до ситуації, подібної до Польщі перед трьома поділами 2.0.
#Німеччина #Суспільство #Нацизм #Європа #Парламент #Демократія #Адольф Гітлер #Дональд Трамп #Західна Європа #Китай (регіон) #Росія #Британський народ #Сполучене Королівство #Радянський Союз #Організація Об'єднаних Націй #Росіяни #Москва #НАТО #Володимир Путін #Естонія #Ліга Націй #Літак. #Рада Європи #Європейський Союз #Лондон #Кремль (фортифікаційна споруда) #Фінляндія #Швеція #Вінстон Черчилль #Гельсінкі #Арсеній Яценюк #Річард Ніксон #Норвегія #Міжнародне право #Ліс #Комунізм #Йосип Сталін #В'ячеслав Молотов #Наступальні (військові) #Санкт-Петербург #Нейтральна країна #Карл Густав Еміль Маннергейм #Хімічна зброя #Скандинавія #Порт #Тарту #Холодна війна #Організація з безпеки і співробітництва в Європі #Теодор Рузвельт #Конвой суден #Комуністичний Інтернаціонал #Мурманськ #Йоахім фон Ріббентроп #Карелія #Петро Врангель #Північна та Південна Америка #Півострів Ханко #Фіни #Печенга (селище міського типу), Мурманська область
