Сучасна агресія Росії проти України є логічним продовженням геноцидальних дій, розпочатих у 1933 році через штучно створений голод. Голодомор слугував формою війни проти України, і це лише один з етапів тривалої антиукраїнської політики, що триває вже багато століть. Історичні приклади геноциду українців можна знайти ще в XVII та XVIII століттях, але найбільше їх зафіксовано в XX столітті. Мета залишилася незмінною: нинішня війна продовжує прагнення знищити українську націю. Російська імперія не може існувати без України. Назва "Російська Федерація" є лише формальністю, адже по суті Росія залишається імперією, як у своїй структурі, так і в диктаторських методах управління. Вона намагається встановити контроль над геополітичним становищем українських територій та привласнити наші ресурси, як природні, так і людські. Імперія потребує постійного розширення для свого існування.
Внаслідок війни з Україною Росія ставить під сумнів своє існування. Вона змогла стати імперією, коли приєднала Лівобережну Україну, що суттєво розширило її вплив і дало змогу заволодіти безцінними ресурсами, включаючи інтелектуальні. Це дозволило їй продовжити експансію на Кавказі та у західному напрямку. Сьогодні вона діє за аналогічним сценарієм. Її мета залишається незмінною – захоплення України, яке має стати плацдармом для подальшого наступу на Західну Європу. Свідченням цього є активізація дронів у західних країнах та нарощування військових сил на кордонах. Україна зараз бореться не лише за власне виживання, а й за безпеку західного світу.
Росія найперше прагне захопити східноукраїнські землі, що свого часу найбільше постраждали від Голодомору. Після винищення українців туди масово заселяли росіян, тож Москва вважає ці території своїми і прагне відновити там свій "русский мир".
Історичний досвід та пам'ять мають надзвичайну вагу для українців, адже це не просто спогади, а уроки виживання. Важливо, що дослідження Голодомору продовжуються, і ми починаємо краще усвідомлювати ці трагічні події та їх причини. Ці події стали одним із важливих чинників, які об'єднали українську націю, нагадуючи, що якщо ми не зможемо вистояти сьогодні, то ризикуємо повторити долю, яка спіткала нас у 1932-1933 роках.
Довгий час тема Голодомору була фактично під забороною для вивчення. Стверджувалося, що голод викликаний лише посухою або ж саботажем у процесі колективізації. Проте з кінця 1980-х, особливо в 1989-1990 роках, почалася активна дослідницька робота з цієї теми. Велику шану заслуговують краєзнавці, які почали досліджувати цю питання — збирали свідчення, матеріали та проводили інтерв'ю з тіми, хто пережив ці тяжкі часи. Згодом дослідження стали більш глибокими. Римська імперія не існує вже понад півтори тисячі років, але її науковці постійно відкривають нові факти. А таку величезну трагедію, як Голодомор, вивчатимуть ще багато майбутніх поколінь істориків. Хоча роботи попереду ще чимало, за роки незалежності України вже досягнуто значних успіхів у цій сфері. Це дає змогу краще усвідомити масштаби тих подій, хоча уявити їх досить складно.
Треба віддати належне українській діаспорі. За кордоном виходили видання зі спогадами очевидців Голодомору. Іноземні дослідники, як-от Роберт Конквест і Джеймс Мейс, а також учені з діаспори висвітлювали цю проблему. 1985 року в Конгресі США розглядали питання Голодомору, вийшов документальний фільм "Жнива розпачу". Поступово матеріал накопичувався. Дослідник Рафал Лемкін, який запровадив термін "геноцид", вів наполегливу працю, результатом якої стало ухвалення 1948 року в ООН декларації про масові злочини та запобігання їм, де були чітко прописані ознаки геноциду. На початку 1950-х Лемкін під час виступу в Нью-Йорку перед кількома тисячами представників української діаспори заявив, що Голодомор є класичним прикладом геноциду. В Україні, що проголосила незалежність, був ґрунт для досліджень, але бракувало праці на місцях - опитування свідків, створення наукової бази, інституцій, що вивчали б Голодомор. Свою роль відіграла політична воля нашого керівництва - найперше треба віддати належне президенту Вікторові Ющенку, який домігся того, що 2006 року Голодомор визнали геноцидом, створили Музей Голодомору. На міжнародному рівні все більше країн почало визнавати його геноцидом. Цей процес особливо прискорився під час повномасштабного вторгнення 2022-го. Воно прикувало увагу до подій в Україні й, відповідно, пробудило інтерес до її історії. Війна в Центрі Європи в таких масштабах, яких не було з часів Другої світової війни, створює алюзії на те, що Росія робила з Україною 1933 року - геноцид, знищення, голод.
Інформаційна політика держави щодо подій Голодомору має посилитися, зокрема на дипломатичному рівні. На жаль, комісія з Голодомору, створена з істориків при Міністерстві закордонних справ, виявилася надзвичайно кволою. Нині тема Голодомору є одним із фундаментальних фактів доведення того, що Україна - жертва й веде справедливу війну проти Росії. Тут потрібна колосальна праця дослідників і дипломатів, зокрема на культурницькому рівні. Візьмімо Голокост - масштабну трагедію. Було зроблено все, щоб інформація про неї стала максимально поширеною. Ми дивимося європейський чи американський фільм про Другу світову війну - там обов'язково присутня тема знищення євреїв. Скільки в нас знято справді сильних художніх фільмів, які описували б Голодомор? Можна написати блискучу наукову статтю, видати монографію, але її читатиме обмежене коло фахівців. До популяризації теми Голодомору мають бути залучені митці, кінематограф, художня література. Усі мають працювати з цією темою, бо вона для нас життєво важлива.
Голодомор є свідченням не лише глибокої трагедії для України, а й символом нашої стійкості. Це нагадування про те, що може статись, якщо ми зазнаємо поразки у нинішній війні, і одночасно потужний імпульс для нашої єдності та усвідомлення важливості перемоги. Водночас, це частина тисячолітньої української традиції – вшановувати пам’ять предків та вчитися на їхньому досвіді. Запалювання свічок є не просто ритуалом, а свідченням нашої витривалості та бажання вижити. Голодомор у 1930-х роках став каталізатором об’єднання: у 1933 році член Організації українських націоналістів Микола Лемик здійснив акт помсти, вбивши радянського дипломата Олексія Майлова у Львові. Формування Української повстанської армії також стало відповіддю на Голодомор: люди на заході усвідомлювали, що, якщо не візьмуться за зброю, їх чекає доля тих, хто постраждав на сході. У 1946-1947 роках ще один голод забрав життя майже мільйона українців, проте в Західній Україні цього не сталося, адже там діяла УПА, яка не дозволила ані німцям вивозити врожай, ані радянській владі проводити колективізацію. Трагедія Голодомору тоді спонукала українців до боротьби, а сьогодні вона надихає ще більше. Пам’ять про цю трагедію також впливає на наше ставлення до Росії.
Національна свідомість не виникає сама по собі — для її розвитку необхідні зусилля.
#Євреї #Європа #Україна #Голокост #Західна Європа #Нью-Йорк #Росія #Радянський Союз #Організація Об'єднаних Націй #Українці #Львів #Дипломат #Історія #Українська діаспора #Москва #Президент (державна посада) #Міністерство закордонних справ (Україна) #Російська імперія #Друга світова війна #Диктатура #Голодомор #Геноцид #Діаспора #Організація Українських Націоналістів #Експансія #Віктор Ющенко #Колгосп #Національна свідомість #Джеймс Мейс #Кавказ #Західний світ #Імперія #Українська повстанська армія #Римська імперія #Рафаель Лемкін #Лівобережна Україна #Посуха #Радянський голод 1946-1947 років в Україні #Північна та Південна Америка #Роберт Конквест
