Якось один високоповажний пан на зорі української незалежності привітав Богдана Гаврилишина словами: "Богдане Дмитровичу, я чув, що ви дуже любите Україну". Той відповів: "Я люблю весь світ, але особливо Україну, бо це моя Батьківщина".
Де б не перебував Богдан Гаврилишин – чи в Канаді, Швейцарії, Японії, Австралії, чи в Аргентині – він завжди залишався вірним своїм українським корінням. Його книга спогадів, яка носить назву "Залишаюсь українцем", підкреслює цю непохитну ідентичність.
Отже, яким був Богдан Гаврилишин – особистість, яка з'єднала глобальний масштаб з непохитною прив'язаністю до рідної України?
Відмінник із незадовільною поведінкою
Його життєвий шлях починається в маленькому селі Коропець, розташованому на берегах Дністра, що колись належало Польщі, а сьогодні є частиною Тернопільської області. Маленький Богдан виявився справжнім вундеркіндом. Він пішов до школи, коли йому ще не виповнилося п'яти років. Дорослі сумнівалися, що йому там буде цікаво, але він із задоволенням поглиблював знання. Згодом його перевели до гімназії. Хлопець отримував відмінні оцінки з усіх предметів, але зі своєю поведінкою мав певні труднощі — вона була незадовільною. Його непосидючість і неслухняність ставали проблемою. Серед улюблених предметів особливо виділялася математика, де йому доводилося змагатися лише з одним єврейським хлопчиком, що був ще меншим за нього. Старші учні часто їх ображали, але єдиним рятівним кругом для них було те, що вони залишалися найкращими учнями в класі.
Батько покладав на Богдана чималі сподівання, але не надто переймався його навчанням. Лише одного разу сказав: "Бог дав тобі трохи таланту, і твій обов'язок - його використати". Ним опікувався брат Михайло - Місько, старший на 13 років. Він і прочуханів давав за незадовільну поведінку, і був наставником у дитинстві та юності Богдана, фактично замінивши йому батька.
Батьки і перший "урок меценатства"
Батьки Богдана Гаврилишина спочатку були бідними селянами. Родина мала лише пів гектара землі й жила в убогій хатинці. Однак згодом, завдяки батьковій підприємливості, вони значно поліпшили свій матеріальний стан і стали заможними. Батько Богдана Гаврилишина був учасником Першої світової війни. Після повернення він часто розповідав друзям і односельцям про те, що його найбільше вразило в Західній Європі - значно вищий рівень життя, благоустрій міст і сіл, відсутність страшної вбогості, яка була в той час на Галичині. З Німеччини він привіз із собою трохи насіння хмелю й почав засівати ним землю. Урожай продавав у львівську броварню. Односельці спочатку навіть сміялися з нього. Але це дозволило чоловікові зробити перший невеличкий капітал і стати в економічному плані на ноги. У 1930 році він купив 10 гектарів землі й збудував кам'яний будинок. Крім того, у партнерстві з єврейським торговцем він купував свиней та експортував їх у Данію. Так родина Гаврилишиних почала займатися фермерством, на них вже працювали найняті працівники. Мати гарно співала, знала напам'ять Біблію й Кобзар.
Одне з яскравих вражень дитинства Богдана Гаврилишина: мати дала йому в школу чималий бутерброд із апетитною копченою шинкою. Під час перерви, коли він відкусив бутерброд, всі однокласники дивилися на нього "заздрісними, голодними очима". Хлопчик зніяковів, а потім віддав їм обидва бутерброди, які були одразу ж розділені на маленькі шматочки, аби кожен міг скуштувати. То був незабутній досвід того, що коли ти ділишся, віддаєш, "це приносить набагато більше задоволення, ніж коли споживаєш сам або тримаєш тільки для себе".
Пласт: школа життя
У 1937 році брат Михайло відвів 11-річного Богдана до його першого табору Пласту. Саме в цьому місці хлопець здобув навички дисципліни, самостійності, роботи в команді та відповідальності. Він відчув силу спільноти, дізнався про історію України та повірив у перспективу її незалежності. Крім того, Пласт відкрив йому розуміння лідерства та показав, як його реалізувати.
Поступово діяльність у Пласті або на його користь стане невід'ємною частиною життя Богдана Гаврилишина. Він брав участь у відновленні Пласту в таборі для інтернованих осіб у післявоєнній Німеччині, де виконував обов'язки зв'язкового куреня старших пластунів "Лісові чорти". Пізніше, вже в Канаді, він заснував першу групу Пласту в Торонто, що сприяло розширенню цього руху по всій країні.
Саме в Пласті в Канаді він знайшов кохання свого життя – свою майбутню дружину Лені (Леоніду) Гайовську. Одного разу він вів групу пластунок, більшість з яких були канадійками. Дівчата безперервно розмовляли та з захопленням спостерігали за своїм провідником. Серед них була і Лені. "Я був у скаутському одязі з білими порваними шкарпетками, які свідчили про мою скромність. Мабуть, Лені стало мене шкода, і вона вирішила полагодити мої шкарпетки..."
Спокуса зайняти певну посаду.
У 1944 році Богдана Гаврилишина примусово вивезли до Третього Рейху для виконання робіт — спочатку в Австрії, а потім у Німеччині. Це був "майже рік тяжкої праці, суворих умов, недостатнього харчування та "жодного світла в кінці тунелю"". Після завершення війни, усвідомлюючи, що опинитися в радянській зоні окупації означає ризик репатріації до Сибіру, він, змінивши кілька таборів для переміщених осіб, зрештою потрапив в американську зону — до табору АДРОН (UNRRA) — організації ООН з допомоги та реабілітації переміщених осіб, розташованого неподалік Мюнхена, а згодом оселився в українському таборі в Еллванґені.
АДРОН шукала офіцера з постачання для забезпечення табору в Еллванґені. Брат Михайло, який був поруч, порадив Богданові спробувати свої сили на цю вакансію. Богдан вагався: «Що я знаю про потреби людей? Скільки їжі, одягу чи медикаментів їм потрібно?» Михайло заперечив: «Не святі горшки ліплять». І так, у свої 20 років, Богдан став офіцером із постачання: отримав форму, джип з водієм, спеціально підібране харчування та сорок підлеглих. Посада була зручна, але незабаром Богдан усвідомив, що її перспектива обмежена: що станеться, коли табір закриється, а американці поїдуть? Чи зможе він у Німеччині здобути якісну освіту та досягти чогось значущого?
Наприкінці серпня 1947 року Богдан Гаврилишин, як і багато інших українців, яких американські та канадські компанії залучали з таборів для переміщених осіб, вирушив до Нового світу — саме того, про який він мріяв у підлітковому віці, читаючи пригодницькі романи. Сотні молодих українців відправлялися працювати в лісозаготівлі в Північному Онтаріо. Для цієї роботи, як зазначали, потрібні були: трохи фізичної сили та незначна розумова навантаженість.
Лісоруб проводить заняття з англійської мови.
Він працював лісорубом за 7 доларів 20 центів на день у Мініп'юці, провінція Онтаріо. Згодом платня зросла до 10 доларів. Праця була важка і виснажлива, але Гаврилишин не збирався все життя валити ліс. Він поставив собі завдання щодня вивчати 40 англійських слів. Примушував себе думати англійською. Невдовзі він вже давав уроки англійської іншим лісорубам, які, як і він, розглядали цю працю лише як спосіб заробити стартовий капітал. Йому платили 10 центів за урок. Таким чином він одночасно вдосконалював власні знання, навчав інших і ще й заробляв. Незабаром Гаврилишин очолив місцеву профспілку й став у таборі важливою персоною, яку навіть хотіли вбити: одного разу в нього кинули сокиру, але попереджений товаришем, він устиг відскочити.
Нові випробування
Невдовзі хлопець завершив розрахунки і вирушив до Торонто. Час до початку навчання в університеті ще залишався, тому йому потрібно було знайти роботу. Гроші, зароблені на лісозаготівлі, швидко вичерпалися, а жодна компанія не бажала його приймати, пояснюючи це нестачею досвіду. Навіть на позицію двірника йому відмовили, стверджуючи, що він "занадто освічений". Врешті-решт, співвітчизники проявили до нього співчуття. Він отримав посаду бармена в готелі братів Морозенків. Там старанно працював і готувався до вступу на інженерний факультет Університету Торонто.
Він вступив до університету, і про це навіть повідомила газета Globe and Mail, зазначивши: "Лісоруб-переселенець став студентом Університету Торонто". Вирізку з газети розмістили на дверях бару, щоб кожен відвідувач зміг її побачити. Офіціанти та постійні клієнти закладу були в захваті від того, що їхній незвичайний бармен, який віддавав перевагу молоку замість пива, вирушає на навчання. Вони скинулися, щоб підтримати його - хтось дав 50 центів, інший - долар чи два, а один відвідувач навіть пожертвував п'ять доларів. "Синку, зроби це для нас. Поглянь на мене і моє життя. Я вже не зможу змінити своє, але ти можеш зробити щось зі своїм, зроби це для нас", - сказав цей чоловік. "Мене вразила щирість і доброта цих людей," - згадує Богдан Гаврилишин у своїх спогадах. До кінця вечора він отримав 96 доларів чайових - утричі більше, ніж його тижнева зарплата. Через 14 років, ставши професором Женевського університету, він вирішив відвідати той самий бар. Його впізнали, і він насолодився кухлем пива в компанії своїх колишніх клієнтів.
Виклики освіти
Навчання в університеті спочатку стало для Богдана справжнім викликом. Йому бракувало необхідної технічної термінології, і він серйозно розглядав можливість залишити навчання — з десяти екзаменів під час першої сесії він не склав три. Відвідавши заступника декана, він зізнався, що вимушений відмовитися від подальшого навчання. Однак, почувши його акцент і детально розпитавши про його труднощі, декан заспокоїв Богдана та впевнено сказав: "Тобі слід залишитися і продовжити навчання. Я впевнений, що ти станеш видатним студентом". Ці слова виявилися пророчими. З кожним курсом його успіхи зростали, і в підсумку він завершив навчання, зайнявши перше місце серед 96 випускників, хоча спочатку на першому курсі їх було 120. Через 40 років вони зустрілися знову. Колишній заступник декана побачив у газеті, що Гаврилишин працює директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві та є радником кількох урядів. Він написав йому листа з запрошенням виступити в Гамільтоні, Онтаріо, на засіданні місцевого "Канадського клубу". Гаврилишин прилетів з Женеви, відвідав Гамільтон і провів лекцію.
Обожнювані держави
З часом він відвідав різні куточки планети, побувавши в більш ніж сімдесяти країнах на п'яти континентах. Однак, як зазначає у своїх спогадах, його подорожі не були типовими туристичними: він виступав з лекціями, очолював конференції, надавав консультації міжнародним корпораціям, а іноді й радив урядам. "У деяких держав я брав участь у важливих подіях і залишив помітний слід, суттєво вплинувши на подальший розвиток цих країн..."
Окрім України, Богдан Гаврилишин мав особливу прихильність до Канади та Швейцарії. Саме в Канаді він отримав освіту, почав свою кар'єру та заснував сім'ю. Швейцарія ж стала ареною його зрілого професійного зростання, де він відпрацював більше тридцяти років у Женеві.
Після завершення навчання в університеті він серйозно розглядав можливість переїзду до Сполучених Штатів, адже зарплати там були приблизно на 30% вищими, що для молодого професіонала мало вагоме значення. Він подорожував країною в різних напрямках і був вражений потужною промисловістю та динамічним розвитком економіки. Проте врешті-решт вирішив повернутися до Канади. "Менше за все мені імпонувала їхня ціннісна система та зайвий матеріалізм," – зазначав він. На його думку, Канада зберігала мультикультурність, але була ближчою до європейських традицій, тоді як США виступали справжнім "плавильним казаном", де асиміляційні процеси мали значно більший вплив.
Основоположно - українською.
Гаврилишин завжди підкреслював, що він українець. А іноді ще категоричніше: "Я - український націоналіст". Тож принципово ставився і до вживання української мови. За найменшої можливості він спілкувався українською і вимагав, щоб принаймні в Україні - радянській чи вже незалежній - до нього так само зверталися українською.
Колись, на зорі української незалежності, подружжя Гаврилишиних вирушило до Почаївської лаври. Настоятель щиро їх зустрів і запросив повернутися до монастиря знову. "Шановний настоятелю, ми неодмінно це зробимо, коли ви почнете виголошувати проповіді українською, а не російською мовою," - відповів Гаврилишин.
Напередодні розпаду Радянського Союзу йому довелося виступити з лекцією перед слухачами Вищої партійної школи. Відразу після перших фраз, що були українською мовою, почулися незадоволені коментарі: "Я нічого не розумію". Гаврилишин зупинився, і після короткої паузи сказав: "Я з радістю прочитаю вам лекцію англійською або французькою". Після цих слів критики замовкли.
У 1988 році Богдан Дмитрович активно займався заснуванням Міжнародного інституту менеджменту в Києві, який став спільним проектом з Міжнародним інститутом менеджменту в Женеві та Інститутом економіки Академії наук України. Для цього було підготовлено пакет документів англійською мовою, що вимагало перекладу. Коли Гаврилишину принесли документ російською, він категорично заперечив: "Я не з'явлюся на зустріч із Патоном з документом, написаним російською мовою. Патон є президентом української Академії наук". Він чекав, поки документ не буде переведено на українську, перш ніж відвідати зустріч.
Гаврилишин та Сорос
Богдан Гаврилишин мав зв'язки з багатьма видатними світовими політиками та підтримував контакти з керівниками провідних компаній з Європи, Азії, Австралії та обох Америк. Після проголошення незалежності України він вкладав багато зусиль, часу та досвіду для того, щоб відкрити Україні нові можливості на міжнародній арені, оскільки раніше всі комунікації проходили через Москву. Багато відомих українських інституцій на початку незалежності були створені за його активної участі.
Таким чином, виникла концепція створення Міжнародного фонду "Відродження". У листопаді 1989 року Римський клуб запросив відомого інвестора і мецената Джорджа Сороса виступити з лекцією в Ганновері. Під час вечері Сорос і Гаврилишин виявилися сусідами по столу. Дізнавшись, що його співрозмовник - українець, Сорос несподівано вигукнув: "О, антисеміт!". Гаврилишин, обурений, відповів: "Чому ви так вирішили? Це ж не написано на моєму лобі!". Їхня розмова виявилася досить напруженою, але врешті-решт вони знайшли спільну мову. Сорос поділився інформацією про свою роботу в рамках фонду "Культурна ініціатива" в Москві та запитав, чи варто відкривати його представництво в Києві. Гаврилишин відповів, що з огляду на ймовірну незалежність України, краще створити окрему організацію. Вони домовилися, що якщо Гаврилишин заснує і очолить цю організацію, Сорос забезпечить її фінансування. 8 квітня 1990 року, за участю інших відомих українців - Богдана Дзюби, Юрія Щербака, Павла Мовчана та Бориса Олійника, було засновано Міжнародний фонд "Відродження", а Богдан Гаврилишин став його першим керівником.
Його українська ідентичність не виявлялася лише у словах чи спогадах, а втілювалася в конкретних вчинках.
Справка
Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропець на Тернопільщині. Наприкінці Другої світової війни опинився в Західній Європі, а 1947 року емігрував до Канади, де здобув освіту за фахом інженера. Згодом навчався в Женевському університеті, здобув докторський ступінь з економіки та багато років працював у Міжнародному інституті менеджменту в Женеві, ставши одним із провідних фахівців світу з питань управління. Був серед співзасновників Європейського форуму з менеджменту у Давосі (тепер Світовий економічний форум), членом Римського клубу та радником урядів і великих міжнародних компаній. Після проголошення незалежності України активно долучився до державотворення та створення нових інституцій, був причетний до заснування Міжнародного центру перспективних досліджень, Міжнародного інституту менеджменту в Києві, Міжнародного фонду "Відродження" та низки інших українських фундацій. Заснував Міжнародну громадську організацію "Українська молодіжна асоціація" та ініціював програму "Молодь змінить Україну", спрямовану на підготовку нового покоління українських управлінців. Пішов у засвіти 24 жовтня 2016 року в Києві, залишивши по собі значний інтелектуальний і суспільний спадок.
#
