Назва твору / автор: "Залізничний шлях" / Б. Рейнольдс
Театральна сцена: Мала опера в Києві
Режисер: Мірес Пенюшкевич
Цьогорічна п'єса "Залізниця" американця Брайана Рейнольдса - нагадування про трагедію Голокосту та несправедливість історії. На сцені Малої опери режисеру Міресу Пенюшкевичу вдалося чуйно передати всю болісність цієї оповіді. Та деякі моменти трагедії можуть здатися не нагадуванням, а пророчим застереженням.
Зараз ми переживаємо складні часи. У всіх країнах, як і у кожної особи, трапляються як важкі, так і щасливі моменти. Адже уявлення про те, що є добрим чи поганим, може варіюватися так само, як і самі люди.
Брайан Рейнольдс
Мистецтво має на меті вражати. Іноді для цього воно звертається до темних емоцій. Як і в ранньоренесансних картинах, що наповнені тривогою перед смертю, театр здатен занурити глядача у найжахливіші переживання. Через сценічні ситуації, які навіть ворогові не хотілося б пережити. Як у вервечці сліпих персонажів Брейгеля, герої таких вистав неминуче опиняються на краю прірви. Лише останній сліпець, на відміну від усвідомленого глядача, ще не здогадувався про цю загрозу. Катарсис накриває після виходу з залу, коли усвідомлюєш, наскільки прекрасним є твоє життя в порівнянні з тим, що ти щойно спостерігав на сцені.
П'єса "Залізниця" є вражаючим свідченням жахів Голокосту, що використовує темну риторику. Це своєрідна "дзеркальна" історія, у якій одні й ті ж події — падіння Рейху — впливають на життя двох сімей: гестапівського майора Клауса Рейнгарда (Даниїл Панкєєв) та єврея Джоеля Майєра (Артем Лопатін), який опинився в опалі. Для кожної з цих родин розпад країни стане шляхом без повернення, сповненим жорстоких випробувань, такими як вживання власної сечі чи жорстоке обрізання в умовах готелю.
Рейнольдс завершив роботу над "Залізницею" в лютому 2026 року, а вже в березні відбулися прем'єри в Київській малій опері, які здійснив режисер Мірес Пенюшкевич. Для нього ця вистава стала логічним продовженням репертуару, що охоплює "величні трагедії". У минулому році режисер вже досліджував теми "Розстріляного відродження" та перших місяців окупації Херсона у своїх виставах "Сандармох" та "404. Місце не знайдено".
Твір "Залізниця" вражає не лише гнітючою атмосферою безнадії, а й своєю оптикою: він відображає життя типової родини, змальовуючи буденність і виклики. Структура нарації також має схожість: спочатку очікування біди, потім жахи нової системи, спроби опору, трагічна кульмінація й, нарешті, спокійна, як поминальна пісня, завершальна частина. Хоч "Залізниця" могла б бути сприйнята як ще одна робота Пенюшкевича, насправді вона створена на відстані 7500 км від Малої опери. Як зазначив Гете, говорячи про схожість своїх творів із роботами Шиллера: "Ідеї витають у повітрі, вони належать епосі, і безглуздо запитувати, хто що запозичив. Вони просто приходять до нас, коли настає їхній час".
Сюжет "Залізниці" розгортається напередодні святкування Різдва. Офіцер гестапо Клаус Рейнгард повідомляє свою дружину Марі (Олександра Рибинська) про своє підвищення до звання майора, а своїх дітей Яні (Софія Семко) та Сарі (Анастасія Заморока) тішить шоколадом. У той же час єврей Джоель Майєр намагається придбати шоколад для своїх дітей Лібі (Світлана Лєбєдєва) та Даніеля (Катерина Здор), а також для дружини Ханні (Яна Котлінська), але робить це в умовах підпілля. Під час своїх пошуків Джоель стає свідком жахливої сцени, коли солдат без жодного суду виконує розправу над єврейською торговкою прямо на вулиці.
Це останнє Різдво для Третього Рейху. У Німеччині, як зазначав давньоримський історик Тацит, наближення до загибелі супроводжується все більш абсурдними законами. Війська союзників наближаються з кожним днем. Фашисти намагаються встигнути здійснити "остаточне вирішення" єврейського питання якомога швидше. Наче ця жахлива гекатомба, ця мільйонна жертва людства може врятувати фюрера та країну!
Кожна родина по-своєму переживає одні й ті самі дії держави. Майор Рейнгард, будучи частиною Системи, спостерігає за її неминучим занепадом зсередини. Проте його дружина та діти залишаються відданими прихильниками фюрера та Рейху. "Без лідера у Німеччині не буде ані радості, ані душі". І ось, Клаус усвідомлює, що незабаром йому доведеться зробити жахливий вибір: або вистрілити в потилицю Сарі та Яні, потім у свою дружину, а зрештою — у себе, або обрати нове життя без фюрера та Батьківщини.
Євреї Майєри не так щасливі. Їхнє сприйняття політично-військової ситуації значно вужче. Вони сподіваються пережити коричневу, фашистську бурю, вважаючи, що вона обійде їх стороною, на відміну від сусідів. Вони вже помічають ознаки завершення цієї нелюдської системи. Проте з часом і Майєри усвідомлюють, що єдиний шлях, який їм залишився, — це дорога в один кінець.
Чергування епізодів, що стосуються родин Рейнгардів і Майєрів, створює відчуття одночасності подій. Це підкреслює, як загальнонаціональні процеси по-різному впливають на окремих людей. Усі персонажі п'єси є законопослушними громадянами Німеччини, проте життя кожної родини складається по-своєму. Дехто порушить встановлені правила і знайде порятунок, тоді як інші піддадуться волі держави і, на жаль, зустрінуть гіршу долю.
Попередні роботи Пенюшкевича також вражали глядача своєю "безжальністю", але "Залізниця" відзначається ще більшою майстерністю, що робить її ще більш пронизливою. У "Сандармох" та "404" можна було натрапити на безліч болісних сцен, але тут темна емпатія проявляється на зовсім іншому рівні, особливо в двох ключових епізодах. Перший з них демонструє, як німецький солдат "згідно із законом" чоботом задушує єврейку через її незаконну торгівлю шоколадом. Другий епізод, жахливо тривалий та майже безкінечний, пов'язаний з Лібі у вагоні, який і дав назву п'єсі. Цей сценічний досвід глибоко вражає, тому тим, хто вже має достатньо негативних переживань у своєму житті, можливо, краще уникати такого роду мистецького шок-контенту. Адже, повторюся, це створено з проникливістю, без жодного співчуття ані до персонажів, ані до глядачів.
Схоже, що режисер прагне якомога меншою мірою покладатися на діалоги, запропоновані драматургом. Вони слугують лише основою для цієї вистави, тоді як справжня емоція передається через напружену гру світла і звуків, лаконічні декорації та пластичність персонажів. Завдяки хореографічним рішенням Анастасії Синельникової, емоції в основному виражаються не через традиційні діалоги, а через рухи, пози та міміку, які стосуються глядачів.
Ті, хто знайомий з попередніми творчими досягненнями Пенюшкевича, можуть відзначити певні риси, що повторюються у його стилі. Наприклад, його любов до візуальних, мовчазних рішень або ж до використання незвичних предметів, таких як мильні бульбашки. Структура п'єси Рейнольдса також може викликати відчуття знайомості: "Це я вже спостерігав у його виставах". Проте варто зазначити, що це є частиною впізнаваного авторського почерку, який має свою унікальну естетику та художні рішення. Режисер, спираючись на свій досвід, можливості та смаки, обирає ті елементи, які найкраще передадуть емоції, незалежно від того, чи бачив глядач його попередні роботи.
Головне, що Пенюшкевич і в "Залізниці" дотримується режисерського принципу доцільності: кожне рішення, кожен рух чи декорація повинні нести зрозумілий сенс. Все просто і функціонально, як бочки-барелі, що символізують тісноту вагонів "потягу в один кінець".
Ходить театральний анекдот, що колись Всеволода Мейєрхольда запитали, навіщо на ар'єрсцені один з персонажів постійно грав на флейті. Режисер відповів: "Дочекайтесь прем'єри. Критики все вам розкладуть!" Мірес Пенюшкевич, навпаки, сторониться розмитих жестів, і дешифрувати його символіку можна без "кваліфікованих" інтерпретацій. Достатньо життєвого досвіду та людської емпатії.
Незважаючи на всю елегантність та акуратність виконання, варто пам’ятати, що вистава торкається глибоких, темних емоцій. Усі переваги, згадані раніше, спрямовані на те, щоб занурити глядача в емоційні глибини. Тихий американський епілог під час святкового салюту на честь Дня Незалежності може не всім видаватися піднесеним. Отже, вибратися з цього "залізничного" стану доведеться самостійно, використовуючи власні емоційні ресурси.
У цій пітьмі навіть сховався "троянський кінь". Навряд чи Рейнольдс залишив його навмисно, адже щоб збудувати його, потрібно збирати матеріал тут, а не за океаном. Дія "Залізниці" відбувається в країні, що програє війну. Суспільство продовжує сліпо вірити в перемогу, гуртуватися навколо вождя, вважати пропаганду єдиним правильним джерелом інформації, пацифістів - ворогами, а свою націю - особливою. Держава отримує безмежну владу; доля тих, хто залишився в ній, - незавидна. Але це вже агонія...
Заокеанські творці мистецтв часто діляться розповідями про останні дні диктаторів, щоб надихнути українців: мовляв, незабаром ваші супротивники зазнають краху. Це продемонстрував нью-йоркський драматург і режисер Річард Нельсон, який відновив на київському Подолі виставу "Тускульські бесіді", що зображає змову проти Цезаря. Наголошуючи на знаках неминучого падіння ворогів, він доводить, що ознаки кінця можна помітити повсюдно.
На жаль, ці символи з'являються все частіше не в новинах про агресивного сусіда, а в репортажах з нашої сторони "поребрика". Тому від діалогу нацистів Клауса та Марі по спині пробігає холодний холодок.
- Поширюються чутки, що наша підтримка зменшується. Наша країна невелика, і ресурси у нас обмежені...
- Але ми маємо пристрасть, мораль та віру. Ми маємо гордість. Найбагатша культура у світі, найсильніший народ. Ми ніколи не відмовимося від нашої боротьби, тому що правда на нашому боці!"
Тепер ми вже усвідомлюємо, якою стала доля нації, що колись славилася своєю "гордістю та багатою культурною спадщиною". Лише через кілька місяців після тих подій союзники досягнуть столиці. Останніми, хто встане на захист міста, стануть загони Гітлерюгенда, сформовані з підлітків віком від 12 до 17 років. Два мільйони мешканців Берліна перетворяться на живий щит між радянською артилерією та бункером фюрера. Але й ця жертва виявиться безрезультатною.
Ця пророча нотка залишає враження, яке триває навіть довше, ніж жахи Голокосту, що відображені у виставі. Можливо, Рейнольдс і Пенюшкевич не очікували на такий післясмак, але творчість не завжди викликає ту реакцію, на яку сподіваються її автори. Проте наявність додаткового сенсового виміру, який не був запланований, завжди є позитивним аспектом для мистецтва.
"Залізниця" в постановці Міреса Пенюшкевича - нещадно сильна робота, що видавлює із глядача найболючіші емоції. Це і нагадування про Голокост, про неодностайність та несправедливість історії. Це і застереження, як небезпечно бути стороннім спостерігачем процесів, очікуючи, коли твою долю вирішать зверху. Безпросвітна подорож для тих, хто впевнений в міцності власної нервової системи. Нагородою за це буде розуміння, що у країні, де не перший рік триває війна, все може бути куди гірше. А якщо ти маєш змогу відвідувати Малу оперу й достатньо ментальних сил, щоб пережити жахіття на сцені, - то у твоєму житті все не так і погано.
#
