Два фронти однієї конфлікту: чому Європа відкинула Трампа і шукає партнерства з Ізраїлем, а переговори у Великій Британії мають більш глибоке значення. Інтерв'ю з Безсмертним.

Все виглядає так, ніби історія з "швидкою війною" проти Ірану, яку нібито здатен зупинити один політичний жест, починає розсипатися під тиском реальності. Уявлення про те, що Дональд Трамп тримає в руках умовний "хронометр війни" і може у будь-який момент поставити її на паузу, дедалі більше нагадує політичний міф, ніж робочу стратегію. Бо війни, особливо на Близькому Сході, мають одну неприємну властивість - вони майже ніколи не розвиваються за сценарієм, написаним у Вашингтоні.

Відмова Ірану навіть обговорювати можливість перемир'я підкреслює цю істину. Тегеран чітко показує, що не має наміру виступати в ролі сторони, яку можна змусити до переговорів за короткий час. Це, у свою чергу, руйнує основну логіку короткострокових військових кампаній: якщо супротивник не приймає запропоновані умови, процес затягується. У такій ситуації також починають проявлятися внутрішні проблеми у США — від зростання цін на енергоресурси до перших ознак політичних розбіжностей у команді.

Ситуація в Ормузькій протоці стала своєрідним показником нестачі готовності. Затриманий пошук партнерів для операції, що мала бути заздалегідь спланована, виглядає не як демонстрація сили, а як спроба наздогнати події. Особливо яскраво це проявляється у реакції самих союзників. Європа та інші важливі учасники не квапляться втягуватися у конфлікт, який не був спланований за їхньою участю, і за наслідки якого не бажають нести відповідальність.

Внаслідок цього формуються досить складні обставини для Вашингтона: конфлікт затягується, коаліція не утворюється автоматично, а союзники вже не реагують на ультиматуми так, як це відбувалося раніше. У такому контексті навіть обговорення ймовірної наземної операції виглядає не стільки як прояв рішучості, скільки як ознака пастки, в яку поступово потрапляє американська стратегія.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA український дипломат і політик Роман Безсмертний висловив свої погляди на ці та інші актуальні питання.

Уявлення про те, що Трамп здатен "зупинити війну одним натиском кнопки", втрачає свою актуальність. Іран навіть не розглядає можливість домовленості про перемир'я, конфлікт триває, а США стикаються з численними економічними та політичними загрозами. Союзники все частіше запитують про стратегію завершення війни. І стає дедалі ясніше, що чіткого плану дій не існує.

Якщо ми говоримо про наявність плану, то він існує, але не в Вашингтоні, а в Єрусалимі. Біньямін Нетаньягу діє відповідно до своєї стратегії: план реалізується, коригується та адаптується. Проте варто зазначити, що втручання Трампа постійно змінює акценти. Ми вже спостерігали, як після сигналів з Вашингтона Ізраїль змушений був переглядати деякі напрямки своїх дій.

Якщо перший етап ішов за ізраїльським сценарієм, де США були "другим номером", то далі ситуація змінилася. Коли постало питання - що робити з Іраном далі, хто має прийти до влади - тут і почався розрив. Світський уряд? Реза Пахлаві? Чи інша конфігурація? Саме в цей момент і виник дисонанс між Вашингтоном і Єрусалимом.

Показовими стали речі, які раніше здавалися б неможливими: контакти Нетаньягу з Пахлаві, паралельно - гра Трампа з курдським фактором. Додайте сюди ще й регіональну дестабілізацію, наприклад, активізацію Пакистан на напрямку Афганістан - і ви отримуєте один великий театр нестабільності.

Ключові моменти: Ізраїль висловлює свої наміри чітко і ясно: ось мета, ось завдання, ось терміни. У той же час риторика Трампа є непередбачуваною, часто суперечливою і може змінюватися буквально за кілька годин. Це свідчить про одне: Ізраїль діє відповідно до плану, тоді як Трамп вносить в процес елемент хаосу.

Чому події розгортаються саме в такому напрямку?

Причини у кожного свої. Для Ізраїлю це знищення теократичного режиму аятол. Для Трампа - забезпечення доступу до нафтових ресурсів. Насправді він намагається реалізувати "венесуельську модель", ведучи таємні переговори з Тегераном без відома своїх союзників. І саме це викликає найбільшу тривогу: Європа прекрасно усвідомлює, що відбувається.

Отже, можна стверджувати, що проведення переговорів свідчить про те, що застосування сили не призводить до бажаних результатів?

- Його цікавить не перемога у класичному сенсі. Його цікавить контроль над ресурсами. Але проблема Ірану в тому, що це не Венесуела. Тут є Ізраїль, і його цілі не збігаються з цілями Вашингтона.

Ізраїль дотримується мовчазної тактики, реалізуючи свої плани: або усунення існуючого режиму, або значне послаблення військово-промислового потенціалу Ірану, прагнучи виграти час. Тим часом Трамп не працює в рамках цієї логіки, а також не орієнтується на довгострокову безпеку. Його пріоритети зовсім інші – зокрема, він має на увазі іранську нафту, на що Тегеран відповідає категоричною відмовою. Виникає парадоксальна ситуація: чим більше Трамп підвищує ставки і намагається залучити інших, тим більше союзники відходять. У Європі це вже сприймається не як стратегічний підхід, а радше як політична вистава.

Чи свідчить це про те, що досягнення своїх цілей перетворюється на складність як для Сполучених Штатів, так і для Ізраїлю?

- Ізраїль досягає - щонайменше проміжної. Ослаблення ракетної, ядерної, військової інфраструктури Ірану - це вже факт. Але не фінал. Це пауза перед наступною фазою. Але що робить Трамп? Постійно розкручує тему Ормузької протоки, нагнітає, розширює інформаційний тиск. І саме це б'є по ринку. Тому щодо економічної кризи - тут теж більше риторики, ніж реальності. Дефіциту нафти немає. Запаси - колосальні, їх вистачає щонайменше на пів року стабільного постачання. Той же Китай має резерви, співставні з глобальними.

Основний парадокс полягає в тому, що найбільше вигоду від цієї "кризи" отримують саме Сполучені Штати. Високі ціни на енергоресурси забезпечують значні надходження до бюджету. Багато з тих інформаційних заяв насправді не мають реального економічного підґрунтя. Наприклад, коли з’являються повідомлення про "10 мільярдів прибутку Росії", це більше схоже на політичну гру, ніж на економічний аналіз. Логіка цих "10 мільярдів" є досить спрощеною: беруть умовні тисячі танкерів, множать на 100 тисяч барелів у кожному (хоча насправді середній обсяг ближчий до 110-120 тисяч), а потім ще множать на 100 доларів за барель. Але чесно кажучи, коли Urals стабільно продавався по 100 доларів? Це вже не стільки економіка, скільки арифметика з політичним підтекстом.

Те, що спостерігаємо в даний момент, є яскравим прикладом інформаційного перенапруження. Дональд Трамп робить сенсаційні заяви, які активно підхоплюють ЗМІ, і це запускає процес розкручування новин. Згадайте, як спочатку ціна на нафту досягла 119 доларів, а потім різко впала до 103, і згодом до 91 долара за барель Brent. Це не є стабільний ринок — це ринок, який знаходиться під впливом емоційних висловлювань.

Якби ситуацію розглядали з професійного боку, результат був би зовсім іншим. Замість інформаційного шуму, потрібна була б чітка координація: зібрати країни НАТО, обговорити обстановку в Ормузькій протоці, розширити вже наявні морські місії, організувати спільне командування, розподілити обов'язки та діяти згуртовано. Але цього не сталося. Загалом, нинішній стан справ є безпосереднім наслідком політики Трампа. Його висловлювання щодо України, коли звучало "це не наша війна", тепер повертаються до нього, як бумеранг. Європейські країни просто відображають цю позицію. Це та сама логіка, яку раніше озвучував Трамп, мовляв, "у вас є Україна — розбирайтеся самі, у нас інші справи". І тепер Європа відповідає тим самим: "у вас є Іран — вирішуйте свої проблеми".

Однак Білий дім повідомляє про шанси на формування коаліції протягом найближчого тижня. Чи можливо це насправді?

Риторика Трампа нерідко не відповідає його справжнім намірам. Часто це просто висловлювання, які існують окремо від будь-якої стратегії. Важливо зазначити, що 13 березня в Європейському Союзі був представлений проект рішення щодо оцінки ситуації, який свідчить про те, що Європа не має наміру брати активну участь у цьому конфлікті. А вже 19 березня це питання буде обговорюватися на засіданні Європейської ради за участю керівників країн. Європейці не відмовляються від принципів безпеки, але не бажають брати участь у незгідній та непрозорій операції. Адже те, що трапилося, стало фактично одностороннім рішенням Трампа: без консультацій з партнерами, без належної координації навіть у рамках НАТО та без дотримання процедур у Конгресі США.

У цій ситуації виникає парадокс. Біньямін Нетаньягу пройшов всі необхідні внутрішні процедури — його рішення були затверджені відповідними інституціями. Натомість Трамп, навпаки, взяв на себе всю відповідальність, фактично відхиляючись від усталених процедур. У такому контексті союзники не наважаться йти за ним, адже це вже не питання колективної безпеки, а індивідуальне рішення, що несе великі ризики. Тому відповідь на ваше запитання є досить очевидною: створити коаліцію буде вкрай важко. Причина не в нестачі ресурсів, а в браку довіри.

Яка логіка для Європи в даній обставині? Не слід слідувати за Вашингтоном, а варто налагоджувати безпосередній діалог з Єрусалимом. Адже, парадоксально, але саме в цьому місті сьогодні можна знайти більш чітку стратегію, ніж у Білому домі.

Проте в умовах постійних заяв з боку європейських країн це є досить складним завданням, оскільки багато урядів не мають можливості на це погодитися.

- Тут проблема в тому, що заяви - це заяви, але всі прекрасно розуміють: російсько-українська і ірано-ізраїльська війни - це два фронти однієї великої війни. Їх неможливо розривати, тому що з того боку - Росія, Іран і Китай, які діють у зв'язці.

Зверніть увагу, як вони маскують цю співпрацю. Як вони грають із Трампом, підсовуючи йому різні проєкти. Йому ж прямо казали: Росія передає інформацію Ірану, в тому числі й ту, що стосується вас. Він нервує, не вірить у це. Але у європейців дуже проста логіка: ви пішли від нас, коли ми просили допомоги по Україні, а тепер кажете - допоможіть. І відповідь така сама цинічна: це не наша війна. Вашими ж словами. Ви в неї вплуталися -- тепер і воюйте. Ви нас залишили сам на сам з Путіним, а тепер пояснюєте, хто правий, а хто ні.

Чи можуть європейці вести переговори в цій обставині? Чи здатні вони висунути Трампу конкретні вимоги?

В цих емоційно напружених обставинах, Трамп демонструє, м'яко кажучи, не зовсім адекватну поведінку. Як у контексті загальної ситуації, так і стосовно Ізраїлю, не кажучи вже про Європу. А щодо України, то тут і зовсім важко щось додати. Його емоційні та імпульсивні висловлювання свідчать про те, що він не усвідомлює реального стану справ, особливо на Близькому Сході. Про ширшу глобальну картину навіть не варто згадувати.

Якщо розглядати подальші дії США та Ізраїлю щодо Ірану, чи можна очікувати систематичного знищення військово-економічної інфраструктури? Або, можливо, вони оберуть іншу стратегію: поетапно усувати керівників, поки не натраплять на тих, хто буде готовий до переговорів на їхніх умовах? Чи можливе проведення часткової наземної операції?

- Тут треба пам'ятати одну просту річ. Як і з тією умовною "12-денною війною": вона просто зупинилася - і все. І залишилися лише історичні згадки. Тут може бути так само. Може настати момент, який влаштує обидві сторони - і вони просто зупиняться.

По-друге, як я вже зазначав, на відміну від Трампа, Ізраїль підходить до питань не тільки з урахуванням остаточної мети. Він визначає проміжні завдання. І після виконання кожного з них може зупинитися, оскільки це закладено в їхній стратегії. До речі, навіть у матеріалах Jerusalem Post прямо вказано: Трамп може "зіскочити" в будь-який момент. І це враховується в Ізраїлі.

- Чи може Ізраїль різко змінити курс, якщо США залишаються в процесі?

Ні. Ізраїль використовуватиме присутність Трампа як силову компоненту. Це як із "гарантіями безпеки" для України: вони є -- і вже від цього легше. Навіть якщо вони не працюють на сто відсотків, сам факт їхнього існування "гріє душу". Тому Ізраїль буде тиснути далі. Системно. Знімати шар за шаром. Вибивати військово-промисловий комплекс, бити по КВІР, по "Басідж", по релігійному керівництву -- по всіх, хто становить загрозу його існуванню. Це їхня стратегічна мета, і вона не раз озвучувалася.

Отже, ключове запитання полягає в тому, скільки часу Трамп продовжить брати участь у цій ситуації?

- Саме так. Його цікавить ядерна тема. Він хоче до неї дійти. І те, що ця тема не проговорюється відкрито, дає йому простір для маневру. А тепер подивімося на Ормузьку протоку. Кого насправді шантажує Іран? США? Це виглядає навіть трохи кумедно. У США достатньо ресурсів, вони ще й заробляють на зростанні цін. Іран шантажує не їх. Він шантажує країни Перської затоки і частково Європу. І це треба чітко розуміти. Це, до речі, ще одна причина, чому Європа так нервово реагує.

- Чи є в нинішній ситуації в усіх сторін мотивація зупинитися?

Є. Тому що навіть метал може втомитися. Настане момент, коли ресурси вичерпаються. Тут є важливий аспект. Війна з Іраном — це, в значній мірі, конфлікт, в якому застосовуються технології минулого століття. Це війна ракет. А ракетні конфлікти завжди залежать від виробничих потужностей. Від здатності військово-промислового комплексу випускати ракети. Подивіться уважно: "шахеди" ніхто не підраховує — їх виробляють у величезних обсягах. А от ракети ведеться облік — скільки було, скільки залишилося, яка швидкість виробництва. І саме ці показники визначають рівень напруженості в конфлікті. Коли цей виробничий потенціал почне знижуватися — напруга також зменшиться.

Але тут є інша загроза, бо Іран, швидше за все, перейде до іншої тактики - до терористичного шантажу. І саме цього боїться Європа. Згадайте після 2003 року, після Іраку: хвиля терактів прокотилася Іспанією, Францією, Німеччиною, Скандинавією. Європа це пам'ятає .Тому її логіка проста: коли ракетні запаси вичерпаються, Іран може перейти до асиметричних дій. І в такій конфігурації світ, цілком імовірно, просто "дотягне" до наступних виборів у США.

Чи зможе Трамп "втекти", не здобувши хоча б чогось, що можна було б вважати успіхом?

- Рішення все одно доведеться ухвалювати. І, по суті, є два паралельні треки. Перший - визначитися, що реально відбуватиметься на полі бою. Другий - визначитися, як це буде подано політично. Як кажуть європейці, це виглядатиме як дипломатичний процес, паралельно з яким вибудовуватиметься або розширюватиметься система безпеки і в Перській затоці, і в Червоному морі.

- Наскільки відсутність конкретного, відчутного результату може вдарити по внутрішній політиці Трампа і республіканців? Тому що ймовірність імпічменту до 2028 року, за окремими оцінками, зросла - називають навіть цифру 70%+. Тобто політичні ризики без "перемоги" - вони зростають геометрично чи ні?

Я впевнений, що результат конфлікту на Близькому Сході практично не вплине на громадську думку в США. Американці вже фактично попрощалися з Трампом. Щодо можливості імпічменту — найімовірніше, цього не станеться. Оскільки остаточне рішення приймає Сенат, там не вистачить голосів для його підтримки. Навіть якщо демократи на довиборах здобудуть більшість в обох палатах Конгресу. Проте сама процедура імпічменту, ймовірно, буде ініційована. У цьому контексті Трамп може стати своєрідним "рекордсменом".

Інше питання, що Конгрес у нинішній ситуації фактично блокуватиме його дії. А це означає, що питання фінансування війни і загалом урядової політики перейде під контроль Конгресу. І тут важливий момент: чим би не завершилася для Трампа ця війна, вона вже не врятує його політичного майбутнього. Америка не прийняла сам старт цієї історії - без чіткої мети, без зрозумілої стратегії, без прогнозованого результату.

Інша справа - Ізраїль. Для нього це питання виживання. І тут можна зрозуміти і прем'єра, і Кнесет, і уряд. Там є і політична логіка, і особиста мотивація, і, головне - довга підготовка. Ми ж забуваємо просту річ: Іран роками офіційно декларував мету знищення Ізраїлю і євреїв. І паралельно - антиамериканську риторику. Але Трамп фактично заразив американське суспільство бацилою ізоляціонізму. І зараз сам стикається з наслідками цієї політики.

Наприкінці хотілося б обговорити візит президента України до Великобританії. Він зустрівся з прем'єр-міністром Стармером, королем та генеральним секретарем НАТО Рютте. Як ви вважаєте, це лише формальність без суттєвого змісту, чи ж за цим криється щось більш значуще?

Я впевнений, що це питання охоплює набагато більше – йдеться про можливість створення воєнно-політичного альянсу, в якому третім важливим компонентом має стати Європейський Союз.

Поки Україна проходить етап вступу до Європейського Союзу, Києву і Лондону необхідно знайти нову модель співпраці. Якщо провести аналогію, Європейський Союз можна порівняти з фюзеляжем літака. Однак, щоб цей літак міг піднятися у повітря, йому потрібні крила та двигуни. І ці крила представляють собою зв'язок між Лондоном і Києвом. Лише в такому випадку виникає цілісна структура: Європа як військово-політична сила, що має армію, оборонну промисловість та ядерний стримування. Далі йдеться про налаштування: забезпечення озброєння, спеціалізація та координація дій.

І зверніть увагу на деталь: кожен візит Зеленського - це зустріч із королем у Британії або з Папою Римським у Ватикані. Це не просто протокол. Це маркери. Бо світ не можна міряти виключно по Трампу. Його треба міряти по тих, хто розуміє, що таке відповідальність за людство і як протистояти злу, яке сьогодні уособлюють Росія, Іран, Китай, Північна Корея, Білорусь. І якщо ставити питання: бути Європі разом із Ізраїлем чи ні - відповідь очевидна: бути. Бо якщо орієнтуватися на таких, як Трамп, ми просто пересваримося і зруйнуємо самі себе.