Фашизм, Годар і Україна: що відкриває Леос Каракс у своєму кінематографічному есеї "Це не я"

Кінокритик Ігор Кромф ділиться своїми думками про те, як режисерські прагнення та роздуми Каракса відсилають до спроб імітувати стиль Годара.

Описати або хоча б окреслити сюжет кіноесею "Це не я" практично неможливо, адже в цьому короткому творі відсутній єдиний наратив. Режисер Леос Каракс з’являється у кадрі лише на мить, підкреслюючи, що все, що ми бачимо – це всього лише його нотатки, створені на межі сну і реальності. Протягом 40 хвилин він веде глядача через сюрреалістичний лабіринт власних думок, представляючи аудіовізуальний колаж, що складається з фрагментів класики світового кінематографа, власних робіт, домашніх фото- та відеозаписів, документальних хронік, коміксів про Тентена та безлічі інших елементів.

Каракс намагається донести, що його творчість не є просто автобіографією, а скоріше відображенням його героїв та фільмів. Починаючи з його альтер-его Алекса (справжнє ім'я Каракса - Алекс Дюпон, а псевдонім Леос Каракс - це анаграма слів Алекс Оскар) у ранніх стрічках "Погана кров" та "Коханці з Нового мосту", і закінчуючи образом бродяги Лайно з "Токіо!", який мандрує парком у його фантазіях. У цей хаотичний мікс своїх робіт Каракс вплітає особисті спогади - архівні кадри з батьком (якого режисер порівнює з фашизмом), своїх собак (які нагадують супутника Тентена, важливого персонажа попкультури для франкомовного світу), а також сум за колегами, з якими працював - актором Гійомом Депардьє, оператором Жаном-Івом Ескофьє та дружиною й музою Катериною Голубєвою. Каракс проводить паралелі між собою та Романом Поланскі, зазначаючи, що вони мають спільні риси: обидва євреї, білі чоловіки і гетеросексуали.

Зображення: planetakino.ua Сцена з картини 'Це не я'

У цьому хаотичному мерехтінні сюжетів та відсилок Каракс намагається говорити не лише про себе, коханого, але й про теми, які його турбують. Він розмірковує про політику. Тут варто зауважити, що на відміну від багатьох французьких колег, Каракс ніколи не мав ілюзій щодо Росії -- навіть попри (чи завдяки) шлюбу з російською моделлю. Зокрема ще у 2000 році від критикував російських режисерів Олександра Сокурова та Олексія Германа-молодшого, які підтримували путінську агресію у Чечні. У "Це не я" Каракс говорить про фашизм. Сцену, в які мама читає синам книжку про "доброго дядечка Адольфа," перетинають спершу документальні кадри бомбардувань Дрездена у 1945-му, а згодом документація вчинку Ісидора Грінбаума - єврейського антифашиста, який в одиночку намагався зірвати з'їзд нацистів у Нью-Йорку в 1939-му.

Історію фашизма та Другої світової Каракс паралелить з розбомбленим у січні 2023 року будинку в Дніпрі, нагадуючи, що війна в Європі триває досі. Трамп, Асад, Сі Цзіньпін, Кім Чен Ин, Нетаньяху - портрети диктаторів, популістів та ультраконсерваторів проносяться кадром з нагадуванням: "Усі вони кажуть, що їх принизили." Підбірку завершує кадр з Путіним, який волає на мітингу "Ура" (в українській прокатній версії цей кадр соромливо заблюрили, не наче глядач не знає, хто такий Путін). Каракс скрушно хитає головою щодо того, що фашизм не зник - він став гібридом.

Дзиґа Вертов: у пошуках чистого кіно

Зображення: planetakino.ua Сцена з картини 'Це не я'

Каракс, відштовхуючись від фашизму, переходить до нової важливої для себе теми. Збираючи кадри з творів Дзиги Вертова, Альфреда Гічкока, Жоржа Мельєса, братів Люм'єр та інших легендарних митців, він, ніби у стилі "бумерів", висловлює своє невдоволення тим, що кінематограф втратив свою магічну, а можливо навіть і божественну природу через смартфонні камери, соціальні мережі та культуру іміджмейкінгу.

Проте, чим довше триває цей короткий есей, тим ясніше стає, що у своєму кокетливому та сором'язливому автопортреті Каракс прагне відобразити вплив Жана-Люка Годара. "Це не я" виявляється лише більш сентиментальною версією або "Книги з картинками", або "JLG/JLG" Годара. Його стильові елементи, такі як великі написи на півекрану різними шрифтами та кольорами, а також різкі монтажні переходи, які постійно порушують ритм фільму, підкреслюють, наскільки сильно Каракс бажає бути подібним до найвідомішого французького режисера. Проте Годар був справжнім персонажем свого кінематографа: як в буквальному сенсі (він часто з'являвся у своїх фільмах), так і в ідейному плані (його особистість поза кінематографом була не менш яскравою). Каракс, у свою чергу, не випадково називає свій фільм "Це не я". Адже це не його справжнє єство — це його самоіронічна та самознищувальна спроба показати, ким він прагнув стати і з чого складається його дивний та нонконформістський образ.

Зображення: planetakino.ua Сцена з картини 'Це не я'

"Це не я" – це унікальний фільм, що виник як передумова до виставки, присвяченої творчості Каракса, яку планував організувати Центр Помпіду, один із найпрестижніших культурних центрів Франції. Однак виставка не відбулася, а 40-хвилинна саморефлексія залишилася в спадок. Цей фільм може зацікавити лише найвідданіших шанувальників Каракса. І хоча їх не так вже й мало, адже обмежена фільмографія режисера створила навколо нього певний ореол таємничості. Проте, за спостереженнями в "Це не я", Каракс, здається, прагне бути кимось іншим.

Зображення: planetakino.ua Сцена з картини 'Це не я'