Через 84 роки ідея Рузвельта про те, що США мають бути "арсеналом демократії і свободи" закінчує своє життя у конвульсіях, а на арену виходять цинічні шукачі зиску
Слоган "Європо, погаси свої борги!" знову набирає популярності. Чи реально подолати цю тенденцію? Чи можливо переконати Америку повернутися до переконання, що "знову велич" – це відданість демократії та принципу чотирьох свобод? Чи може Україна сподіватися на ленд-ліз не лише як на обтяжливе боргове зобов'язання, а й як на гарант свого існування?
Досвід історії свідчить, що це нелегко, але можливо.
ЕРА ІЗОЛЯЦІЇ
Ставлення до війни як до можливості отримання вигоди завжди було притаманне американському істеблішменту.
Отже, після закінчення Першої світової війни ділові кола Сполучених Штатів виявилися в стані розчарування: Європа, зокрема Великобританія та Франція, отримала свої вигоди від перемоги над кайзером Німеччиною, тоді як американські інвестиції у військові дії на континенті не принесли бажаних результатів. Здавалося, що союзники залишили США без належної компенсації за витрачені кошти.
Слоган "Європо, сплати свої борги!" став популярним у 1930-х роках. Його часто можна було побачити на плакатах протестувальників під час Великої депресії.
Для запобігання повторенню подібних ситуацій у майбутньому, у період з 1935 по 1938 роки Конгрес США "обачно" ухвалив низку законів, метою яких було забезпечення нейтралітету країни. Ці закони також запроваджували ембарго на постачання зброї, стосуючись як потенційних агресорів наступних конфліктів, так і їхніх жертв.
Цей період в історії згодом буде охарактеризовано як етап ізоляціонізму.
Американський ізоляціонізм насправді відновився в той період не через те, що еліта Сполучених Штатів була байдужою до глобальних подій. Ні, причина полягала в тому, що вона не прагнула брати участь у військових акціях, які не приносили б значних вигод.
Отже, коли у вересні 1939 року нацистська Німеччина та комуністичний СРСР почали розподіл Польщі, Франція та Велика Британія, як її союзники, оголосили війну Гітлеру. Тим часом, у віддалених США ця ситуація не викликала особливого занепокоєння. Початок Другої світової війни сприймався тут як внутрішні суперечки європейських країн.
Трагічна евакуація британських військ з Франції, стрімке підкорення Європи Гітлером і реальна загроза його вторгнення на Британські острови, здавалося, остаточно довели правоту ізоляціоністських поглядів.
У вересні того ж року Американський інститут Дж. Геллапа провів опитування серед американців з питання: "Чи варто нам оголосити війну та відправити наші військові сили за кордон для боротьби з Німеччиною?" На це питання 95% респондентів відповіли рішучим "ні".
Американські автори та історики Вільям Манчестер і Пол Ред у своїй книзі "Захисник королівства. Вінстон Спенсер Черчилль" згадують про той період, звертаючи увагу на листи від читачів, що надходили до провідних американських газет. У одному з таких листів, написаному в часи, коли Велика Британія самостійно боролася за своє виживання проти гітлерівської Німеччини, звучать такі слова: "Якщо Англія вийде переможцем, - висловився автор з Нью-Джерсі, - світ втратить можливість мати при владі найрозумнішого лідера з часів Мойсея".
Такі роздуми виникали в умах звичайних американців. Сьогодні зіставлення Гітлера з біблійним пророком, що визволив єврейський народ від гніту, може викликати шок, проте в ті часи це сприймалося без жодного заперечення.
У 1939-1940 роках, на фоні численних жертв у європейських країнах, у Сполучених Штатах почали активно формуватися "громадські комітети", які виступали за збереження нейтралітету та дотримання ембарго. Серед них були такі організації, як "Зупинимо Америку від війни!", Національний комітет протидії участі США у закордонних конфліктах, Комітет захисту військових боргів, а також "Змусимо Європу повернути борги за війну" та інші подібні ініціативи.
Ізоляціоністи поширювали купу пропагандистської літератури з аргументами проти допомоги Британії, закидали тисячами листів і копіями своїх промов редакції радіо й місцевої преси.
У квітні 1940 року в Вашингтоні відбулася велика акція протесту студентів, які вимагали: "Американська молодь проти участі у війні в Європі!"
Ось як висловлювалися студенти Гарвардського університету, звертаючись до президента США Франкліна Делано Рузвельта: "Ми не вважаємо, що європейська війна є битвою між добром і злом... Нам не здається, що якщо американці залишаться осторонь, вони втратять свою культуру, свободу та цивілізацію... Молодь Америки прагне миру і демократії в своїй країні, а не за межами".
Є гіпотеза, що без гітлерівської розвідки тут не обійшлося. Американський журналіст німецького походження Курт Рісс у книзі "Тотальне шпигунство" розповів про те, що на одній світлині з подібного мітингу в перших лавах ініціаторів видно обличчя симпатичного молодика, пізніше відомого як Вальтер Шелленберг - очільника німецької політичної розвідки, а на той час офіцера зі спеціальних доручень рейхсфюрера СС Гіммлера.
Оливи у вогонь також підливав колишній посол США в Великій Британії Джозеф Ф. Кеннеді, який наполегливо переконував Білий дім у тому, що Британія є вразливою, скоро втрачає сили, і вже за кілька місяців під стінами Букінгемського палацу пройдуть німецькі війська.
Після втечі з корабля, що йшов на дно, і повернення до Сполучених Штатів, він поділився своїми думками в інтерв'ю для Boston Globe, зазначивши, що демократія на Британських островах вже втратила свою силу, і місцеві політики зосереджені виключно на збереженні імперії. Він також попередив американців не підбурювати Гітлера, підтримуючи державу, яка вже приречена.
Сполучені Штати всіма своїми зусиллями опиралися спробам Великої Британії залучити їх до спільної оборони проти агресії Гітлера.
Усі ці слова знаходили відгук у благодатній землі. У 1940 році Дафф Купер, міністр інформації Великої Британії, під час своєї подорожі по Сполучених Штатах, з подивом виявив, що більшість американців мають спотворене уявлення про Британію. Вони вважали, що домініони Британії досі є колоніями, а у конфлікті між індуїстами і мусульманами в Індії винуватим є Лондон. Існували й інші вигадки. Міністр дійшов висновку, що Британія програє не лише військові дії в Європі, але й інформаційну війну в Америці.
Проте існувала особа, яка вважала, що Сполучені Штати можна змінити на краще. Цим чоловіком був прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль.
Черчилль довго обмінювався листами з Франкліном Рузвельтом, вважаючи його своїм другом і щиро сподіваючись, що зможе переконати його підтримати Європу в боротьбі проти Гітлера.
Листування Черчилля з Рузвельтом у 1939-1940 роках пронизане справжньою драмою. За своєю манерою вони викликають у пам'яті епістоли, які молодий Вінстон, навчаючись у школі Сент-Джордж, писав своїм батькам. У дитячі роки Черчиллю здавалося, що батько "має ключ до всього, що є справжньою цінністю".
У 1940 році цей ключ був у Рузвельта.
"Маленькі нації падають одна за одною, немов сірникові коробки, - зазначав Черчилль у листі до Рузвельта. - Очікуємо авіаційних атак у найближчі тижні. Якщо знадобиться, будемо боротися самостійно. Ми не боїмося цього."
"Ми обрали шлях боротьби до самого кінця. Однак, якщо чинна влада впаде, не можна ігнорувати можливість того, що (британський) флот може потрапити до рук німців. Я не можу гарантувати, що мої наступники будуть такими ж рішучими. Вам доведеться стикатися з Європою, яка підпорядкована Гітлеру."
Рузвельт обіцяв допомогу, але не називав строків. І, продиктувавши одну з численних телеграм, Черчилль роздратовано кинув секретареві: "Ці напівсліпі все ще напівготові".
Щоб завадити вторгненню, витримати блокаду і полювати на підводні човни, Черчиллю потрібно було багато есмінців. Рузвельт обіцяв їх. Але не безкоштовно. І щоразу змінюючи умови допомоги. Черчилль обурено скаржився своїм міністрам: "Хоча президент - наш найліпший друг, жодної практичної допомоги ми не отримали".
Обмін повідомленнями в телеграмах щодо есмінців, які запитував Черчилль, перетворився на справжній епістолярний роман.
"Якби можна було надіслати нам 40-50 есмінців, хоча б і старезних, кілька сотень літаків і сталь, - випрошував Черчилль і додав як напівобіцянку-напівзапитання: - Ми оплачуватимемо доларами, скільки зможемо. Але вірю, що, коли не зможемо, ви ж не залишите нас без допомоги?"
"Наразі я не можу відправити есмінці без санкції Конгресу, і було б нерозумно робити таке прохання. Проте я намагатимусь надати зенітні системи та броню," - лаконічно зазначив президент. Але в підсумку, жодних відправлень не відбулося.
"Зараз для вас найневідкладнішим є питання постачання есмінців, торпедних катерів, аеропланів, які ми просили.., - наполягав Черчилль. - Пане президенте, це треба зробити просто зараз..."
Він зменшив запит, погодився вже навіть на 30 кораблів. І навіть на відвертий металобрухт. "Ми їх (есмінці, - авт.) відремонтуємо, - просив Черчилль. - Найближчі шість місяців мають життєво важливе значення".
В середині серпня 1940 року, через три місяці після первісного запиту Черчилля, Рузвельт звернувся до британського прем'єра з пропозицією: США готові надати есмінці. Однак у разі "екстреної ситуації" (тобто при вторгненні німців на острови) увесь британський флот мав бути переведений до Канади. Крім того, в обмін на старі есмінці Великобританія повинна була передати Сполученим Штатам кілька своїх військово-морських баз.
Цей безцеремонний рекет з боку "друга" ледь не зведе Черчилля з розуму. Він не сподівався на таке. Очікував отримати подарунок без жодних умов. У своєму листі до канадського прем’єра Вільяма Лаона Маккензі він висловлював занепокоєння: американці мають намір "заволодіти британським флотом і Британською імперією без Великої Британії".
Але, зрештою, сер Вінстон змушений був піти на угоду. Як авансовий платіж за есмінці Сполучене Королівство передавало в оренду американцям на 99 років свої військово-морські бази від Ньюфаунленда до Британської Гвіани.
Рузвельт, роз'яснюючи зміст угоди з Конгресом, з гордістю зазначив: "Права на військові бази в Ньюфаундленді та Бермудах – це щедрі дарунки, які були з задоволенням прийняті. Інші бази ми отримали в обмін на 50 наших старих есмінців".
Виступаючи в парламенті, Черчилль намагався представити цю угоду як щедрий жест з боку Великої Британії, оскільки пізніше визнав, що побоювався, що його можуть усунути з посади за "порушення суверенітету Британії". Він заявив: "Ми самостійно вирішили надати Сполученим Штатам доступ до наших військових баз і аеродромів у трансатлантичних територіях, у тих місцях, які вони вважатимуть за зручні. І, звісно, ми не говоримо про передачу суверенітету".
Перші есмінці приєдналися до Британії на початку вересня і виявилися дійсно застарілими. Спущені на воду на початку 1920-х років, вони не могли вести вогонь з носових гармат в умовах штормового моря та на максимальних швидкостях, що робило їх малоефективними для арктичних конвоїв. Лише дев'ять з них вдалося модернізувати.
Один з них був настільки зношеним, що в квітні 1941 року все ще перебував у ремонті, коли його знищила німецька бомба. Інший довелося розібрати на частини для запчастин. Але, незважаючи на це, це вже була певна підтримка.
Утім американці обіцяли Черчиллю не тільки есмінці, але й п'ять патрульних бомбардувальників В-17, 159-200 літаків, 20 торпедних катерів, 250 тисяч сучасних гвинтівок, боєприпаси. На запитання Черчилля "Де все це?" з Америки відповіли, що генпрокурор Сполучених Штатів заборонив передачу партії вже готового озброєння, відклав відправку торпедних катерів, а з п'яти бомбардувальників готовий до вильоту в Британію лише один.
Додало напруги те, що автомобільний магнат Генрі Форд відмовився виготовляти на своїх заводах двигуни для британських літаків, виправдовуючись тим, що це, мовляв, позначиться на продажах нових автомобілів американцям. До того ж він не вірить, що Англія зможе оплатити замовлення.
Америка всіма можливими способами протистояла спробам Британії залучити її до оборонних заходів проти Гітлера.
ПОЯВА КОНЦЕПЦІЇ ЛЕНДЛІЗУ
У Великій Британії було дуже сутужно з грошима. На третій місяць війни валютні запаси королівства скоротилися до мінімуму. У якийсь момент міністр фінансів Кінглі Вуд навіть запропонував Черчиллю реквізувати в населення золоті обручки, щоб за виручені кошти придбати озброєння. Черчилль запропонував почекати, але саму ідею оприлюднити - "щоб присоромити американців".
Кінець жовтня 1940 року - найтрагічніші дні в історії Британії ХХ століття. Німецька авіація здійснила два найбільш руйнівних бомбардування Лондона. У телеграмі Рузвельту Черчилль відверто пише про фінансову кризу, про те, що запаси продовольства тануть, втрати суден від атак німецьких підводних човнів сягнули катастрофічних масштабів.
Рузвельт був істотно занепокоєний фінансовою ситуацією в Британії, але не так, як це сподівався Черчилль. Маючи певні сумніви щодо платоспроможності союзника, президент США висунув ідею відправити крейсер до Кейптауна, аби забрати та доставити в Сполучені Штати все британське золото у злитках, яке там залишалося, на загальну суму 20 мільйонів доларів – в якості авансу за майбутні постачання зброї.
Пропозиція, як зазначають Манчестер і Ред, нагадувала ситуацію, коли боєць, що не брав участі у сутичці, знімає чоботи і годинник з пораненого солдата.
Черчилль, глибоко обурений планами Рузвельта, висловив своє невдоволення одному зі своїх соратників: "Пристрасть Америки до вигідних угод може завадити їй стати 'добрим самаритянином', що матиме катастрофічні наслідки для Великої Британії". Він емоційно сформулював свої думки, але згодом вирішив викреслити з телеграми Рузвельту слова: "Я із задоволенням розпоряджуся про завантаження золотом військових суден, які Ви направите до Кейптауна, хоча це означатиме, що ми залишимося без останніх резервів, які могли б забезпечити нас продовольством на кілька місяців".
У листопаді 1940 року в Сполучених Штатах відбулися вибори президента, на яких Рузвельт здобув переконливу перемогу. Черчилль надіслав йому привітання, натякаючи на можливість подальшої підтримки. Однак президент вважав, що відповідь не є обов'язковою, і йому здалося, що Черчилль став занадто нав'язливим.
Проте, зрозуміти президента США було цілком можливо. Він не мав уявлення, як переконати Конгрес, від рішення якого залежала підтримка Великої Британії. Ідею підкинув міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, який провів аналогію між американцями і власником житла, "який відмовляється надати вогнегасник, щоб допомогти сусіду, чий будинок горить, а вітер дме прямо в сторону цього самого власника".
Рузвельт усвідомив, що виявив легітимний спосіб безкоштовно постачати зброю Британії: згідно з федеральним законодавством, армійське майно можна було передавати в оренду, якщо воно не було необхідне державі.
17 грудня він поділився з журналістами своїм планом, використовуючи слова Ікеса у своїй власній інтерпретації: "Якщо у сусіда спалахнув вогонь у домі, а в мене є шланг потрібної довжини, чи маю я повідомити його, що цей шланг коштує 15 доларів і він зобов'язаний мені їх віддати? А можливо, все ж варто просто позичити йому цей шланг, адже ми ж сусіди?".
Це і є знамените у всьому світі поняття ленд-лізу, яке зіграло ключову роль у здобутті перемоги над світовою імперією зла в XX столітті.
Світ чотирьох свобод може бути перефразований, наприклад, як "Світ чотирьох можливостей".
Новий рік 1941 приніс британському прем'єру неприємну новину. Виявилося, що гуманітарні поставки з продовольством зі Сполучених Штатів до Французького Марокко, які нібито призначалися для французів, що потерпають від окупації, за згодою Петена перекидаються до Німеччини. Розлючений Черчилль повідомив Рузвельту про намір Великобританії заблокувати цю "доброчинність" на морі. "Якщо британська блокада призведе до того, що французи будуть голодувати, щоб британці могли вижити, то це і є суть війни", - рішуче заявив він.
Взаємини між Сполученими Штатами та Великою Британією, незважаючи на численні подальші розповіді про "вічну дружбу", не завжди були гладкими.
Проте 5 січня Рузвельт звернувся до Конгресу з проханням про збільшення фінансування для військових потреб країн, які борються проти гітлерівської Німеччини.
І в промові перед конгресменами він майже не згадував Черчилля. Не намагався викликати в американців якусь особливу приязнь до англійців. Агітуючи за лендліз, Рузвельт зайшов зовсім з іншого, неочікуваного боку.
Тим, хто цікавився, до чого призведе така щедрість, він представив свої відомі чотири свободи: "У майбутньому, яке ми прагнемо зробити безпечним, необхідно створити світ, що спирається на чотири основні свободи: свободу слова, свободу віросповідання, свободу від бідності, що передбачає економічні угоди для забезпечення здорового й мирного життя всім націям, а також свободу від страху перед новими війнами, що буде досягнуто шляхом зменшення військових витрат, щоб жодна країна не мала можливості вчинити агресію проти своїх сусідів".
Промова Рузвельта про демократичні цінності, за які варто боротися, справила ефект розірваної бомби й ознаменувала початок нової епохи, епохи, коли цивілізаційні цінності важать більше, ніж прибутки від бізнесу, а сама Америка заявила про себе як про вартового демократії.
Основні ідеї цієї промови згодом стали фундаментом для відомої Атлантичної хартії, яку підписали Рузвельт і Черчилль наприкінці серпня 1941 року.
Висловлення Рузвельта щодо Світла чотирьох свобод знайшло відгук у душах законодавців. Попри запеклу опозицію ізоляціоністів, 8 лютого 1941 року Палата представників США затвердила законопроєкт про лендліз, отримавши 260 голосів "за" та 165 "проти".
Черчилль у своєму зверненні подякував американському народові, вирішивши водночас заспокоїти його: "Нам не потрібні доблесні американські війська. Нам потрібна зброя".
Фраза Черчилля, яка увійшла в історію, стала справжнім символом сили й рішучості (ми її згадуємо практично щодня!): "Надайте нам артилерію, і ми доведемо справу до кінця".
Законодавство про лендліз, ухвалене Палатою представників США, викликало позитивну реакцію у Черчилля. Проте міністр фінансів Кінгслі Вуд з тривогою зауважив: "З урахуванням цього законопроєкту нам значно ускладниться боротьба з бажанням американців відібрати в нас усе, що ми маємо, в обмін на те, що ми прагнемо отримати".
Черчилль змушував мовчати своїх колег, які були проти здачі в оренду Америці баз у Вест-Індії і вважали це своєрідною капітуляцією. Бо вбачав цінність лендлізу не в старих іржавих есмінцях, а в тому, що вони є індикатором зацікавленості Америки в перемозі Британії.
Проте до остаточної перемоги над ізоляціоністами залишався ще довгий шлях. Кінцеве рішення залежало від Сенату, де противники надання допомоги влаштували справжній саботаж законопроєкту.
Один із керівників цієї групи, Чарльз Ліндберг, висловив свою позицію, що не бажає перемоги Британії, оскільки це, на його думку, стане "катастрофою для Європи", що призведе до "зниження добробуту, голоду та епідемій".
Сенатор Бертон Віллер, який є одним із ініціаторів ізоляціоністського руху "Америка передусім", висловив думку, що Рузвельт має намір "знищити кожного четвертого американця".
Чарльз Ліндберг, лідер ізоляціоністських настроїв, був не лише легендарним авіатором США, а й особистим знайомим фельдмаршала Герінга. У той час він організовував величезні мітинги на стадіонах, на яких закликав американців уникати європейських прикладів. Він стверджував, що "єврейське контролювання преси" стало причиною нової війни на континенті. Ліндберг висловлював побоювання, що перемога Британії призведе до "загибелі Європи", а також до "занепаду, голоду та епідемій". Він згадував ім'я Черчилля, і кожна така репліка супроводжувалася свистом з натовпу.
Американцям вкарбовували в голови "просту істину": якщо Америка допомагатиме Британії, то рано чи пізно війна прийде на Американський континент.
Громадська думка в США зазнавала все більш швидких змін. Сприйняття Америки як нової фортеці демократії пробудило націю від затяжного сну. Ізоляціоністи усвідомили, що їхня поразка стала остаточною, коли 8 березня Сенат ухвалив закон про лендліз з результатом 60 голосів "за" проти 31 "проти".
"Цей закон - ковток життя", - сказав Черчилль.
У день, коли закон був ухвалений, дванадцять танкерів та холодильних суден вирушили до Англії з підтримкою. Лендліз перетворився на ключовий фактор у здобутті перемоги Великобританії та всього світу у боротьбі проти нацистської Німеччини.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Через дев'ять місяців після японського нападу на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року, Сполученим Штатам доведеться вступити у збройний конфлікт. Проте, не з Німеччиною. Для того, щоб Конгрес США офіційно підтвердив, що "Сполучені Штати перебувають у стані війни", знадобиться особисте оголошення Гітлера про війну проти Америки.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Лише через 65 років, у 2006-му, Британія виплатить усі борги за лендлізом.
#Євреї #Німеччина #Європа #Друга Польська Республіка #Демократія #Адольф Гітлер #Сполучене Королівство #Радянський Союз #Сполучені Штати #Канада #Воєнна розвідка #Президент (державна посада) #Нацистська Німеччина #Північна та Південна Америка #Вашингтон, округ Колумбія #Американці #Франція #Машина. #Мусульмани #Літак. #Гарвардський університет #Дощ #Німці #Лондон #Озброєння #Суверенітет #Вінстон Черчилль #Англія #Франклін Д. Рузвельт #Філіп Петен #Нейтральна країна #Генріх Гіммлер #Герман Герінг #Економічні санкції #Букінгемський палац #Ізоляціонізм #Манчестер #Торпедний катер #Руйнівник #Британські острови #Блокада #Військово-морська база #Королівський військово-морський флот #Бомбардувальник. #Чарльз Ліндберг #Генрі Форд #Арсенал #Нью-Джерсі
