Ілько Лемко: Коли керує звичайний народ

Ми живемо в часи, коли демократія загрожена. Світові гойдалки туди-сюди від автократії до демократії і назад нині набирають амплітуду, неприхильну до останньої. Демократичні тенденції у світі на початку минулого століття, коли навіть така дика країна, як Росія, змушена була обрати шлях конституційної монархії, перейшли до автократичних тенденцій часів комунізму і нацизму, які від 1920-х тривали аж до кінця 1980-х і початку 1990-х років, коли нищівного краху зазнала радянська тоталітарна система в Європі.

Та світова історія чомусь вирішила, що для цієї світлої смуги вистачає й чверті століття, і наприкінці 2010-х - на початку 2020-х років людство вочевидь знову поринає у темну смугу автократії. Демократія пручається, та виглядає так, що її становище, м'яко кажучи, не найкраще. Наїдемо на бідну демократію трохи й ми. Чому? А тому, що вона сама добряче посприяла своєму поганому становищу...

Отже, основною причиною тут є надмірно ліберальна виборча система. Не будемо торкатися країн, де вибори фактично відсутні, таких як Росія, Білорусь, Китай чи Північна Корея, які належать до авторитарних і тоталітарних режимів. Проте, перш ніж розглядати недоліки сучасної виборчої системи, варто звернути увагу на те, хто мав право голосу на початку XX століття, наприклад, у Львові під час правління Австро-Угорської імперії.

Так от. Напередодні Першої світової війни Рада міста Львова складалася, як свідчить документ про майновий ценз від 28 січня 1911 року, зі 100 радних, з яких раз на три роки половина ротувалася шляхом виборів. Право обирати радних мали громадяни та почесні громадяни Львова, власники набутої щонайменше впродовж останнього року нерухомості в межах міста і ті, хто з будь-якого прибутку сплачував щонайменше 24 корони річного податку.

Також мали право обирати радних міста вище духівництво, парохи, адміністрації парохій, катехити, настоятелі монастирів, провідники юдейського віросповідання і рабин, уповноважений до ведення метрикальних книг. До виборців належали також адвокати, нотаріуси, доктори всіх факультетів, магістри хірургії і фармації, головні редактори наукових та політичних часописів, настоятелі, професори та вчителі усіх державних і громадських шкіл та наукових закладів, цивільні інженери, офіцери на пенсії; корпорації, заклади і громадські фонди, що оплачували громаді міста сталий річний податок 500 корон, промислові спілки, які з власного майна або доходу сплачували податки щонайменше 100 корон на рік.

Замість цього, право голосу не мали військовослужбовці, домашні працівники, особи, що заробляють на життя щоденними доходами, а також ті, хто отримує допомогу з благодійних організацій. На останніх виборах до Львівської міської Ради, що відбулися 16 січня 1914 року, лише 15 800 з 200 000 мешканців міста мали право голосу, що становило лише 7,9% від загальної кількості населення.

Не будемо заглиблюватися в обговорення надзвичайно демократичних засад сучасних виборчих систем у всьому вільному світі. Проте, давайте на мить уявимо, що сьогодні, під час будь-яких виборів, для виборців, як це було в колишній Австро-Угорщині, існували б майновий і освітній цензи. Чи могли б тоді люди обирати заможних і освічених, а отже, можливо, більш моральних лідерів, таких як Гітлер, Трамп, Орбан, Фіцо, Янукович, а також депутатів від партій на кшталт Смері, Йобіків, Фідес, Альтернативи та Конфедерацій до своїх парламентів?

Загальна чи то повальна виборча демократія, без жодних обмежень, окрім вікових, призводить до того, що долю окремих провідних країн світу, а тим самим і долю самого світу визначає "простий народ" чи то "прОстий нАрід", а це вже схоже не на демократію, а на охлократію. Електорат бідний, неосвічений чи не достатньо вихований і освічений, а виховання й освіта все ж загалом плекають в людях моральні принципи, тобто електорат і не надто моральний "демократично" голосує не за якісь "високі матерії", а за "зрозумілість" і "простоту", де брутальна сила важливіша за мудрість, де "вже" і "зараз" швидко вирішуються усі проблеми, де майже миттєво настає "золотий вік Америки", "покращення вашого життя вже сьогодні" чи "кінець епохи бідності". Де позитивні смисли замінюються на примітивну легкість, де не треба свою тупу голову заморочувати виваженими, мудрими і шляхетними ідеями, коли є готові "прості рішення".

Це просто геніально простежується, наприклад, в останніх заявах угорського прем'єра Віктора Орбана: "Бюрократи, які живуть у своїй бульбашці в Брюсселі, можуть придумати якісь складні пояснення, чому Україні варто вступити до Європейського Союзу, але народ має дуже прості, очевидні та чіткі відповіді, чому це не так... Люди в Брюсселі йдуть неправильним шляхом. Вони думають, що важливі рішення, які визначають долю всієї Європи, можна приймати без народу. Вони помиляються".

Зважте, бюрократи вигадують "складні пояснення", в той час, як "народ" має "дуже прості", "очевидні" та "чіткі" відповіді на всі запитання. Тут ключова категорія - "народ". "Народ" був ключовою категорією комуністичного тоталітаризму: "спрацьовані мозолисті руки трударя", "важкий п'ястук пролетаря". "кухарка може управляти державою" (Ленін). Ленінські і сталінські "рабочіє і крєсьтьянє" часів тоталітаризму передали свою естафету путінським "шахтарям і трактористам", трампівським "реднекам", а тепер і орбанівському "народу". Ми кажемо, що у демократичному світі зростають тенденції популізму. Термін "популізм" походить від латинського "populus", що означає "народ". Якщо популізм - це погано, то корінь цього поганого - "народ", що ж тут іще пояснювати...

Усе жахливе, що відбувалося в минулому столітті і продовжує існувати в нашому часі, відбувалося під гаслом "народу". На щастя, ми вже залишили позаду епоху Польської, Чехословацької, Болгарської та інших "народних республік". Проте, на жаль, у світі все ще можна знайти такі утворення, як Китайська, Корейська, Донецька, Луганська та подібні "народні республіки".

"Народ" керує ситуацією і споживає найпростішу дезінформацію, тоді як ті, хто прагне отримати владу, намагаються задовольнити "народні" інформаційні запити, тобто висловлюють і пишуть те, що "народ" хоче чути. Наприклад, існують теорії, що демократи утримують інопланетян у підземеллях, в Спрингфілді гаїтяни вживають в їжу котів і собак, а Байдена нібито стратили у 2020 році і на його місці з'явився клон чи біоробот без розуму і душі. Також поширені чутки, що українці висмокчуть останній форинт з угорців, а в Польщі заберуть робочі місця у місцевих, українки будуть заманювати польських чоловіків, залишаючи польок без нічого, а нахабні українці без черги лізуть у всіх поліклініках... і так далі. Якщо б не такі "мудрі ідеї" з лексикою, що близька і зрозуміла "простій людині", навряд чи праві популісти здобули б владу в демократичних країнах, але вони чітко усвідомлюють, що "публіка споживає".

Треба цьому "піплові" показати, що він лежить у повному лайні, куди його завели ліберали та демократи, і довести, що витягнути з цього лайна в "золотий вік" зможе тільки той, хто так гарно і суголосно вміє підлаштовуватися під потреби темної маси. Світовий чемпіон у цьому звісно ж Дональд Трамп: "Ми були посміховиськом, абсолютним посміховиськом... Америку десятиліттями грабували, розоряли, ґвалтували, розкрадали її торгівельні партнери... у багатьох випадках друг був гірший за ворога... ми з болем спостерігали, як інші іноземні лідери крали наші робочі місця, іноземні шахраї грабували наші заводи".

Щось важко собі уявити, аби Америку в часи її найбільшого розквіту десятиліттями можна було грабувати, ґвалтувати, розоряти, розкрадати, але тут на перше місце виходить соціальний мазохізм, коли "піплу" подобається, що його ґвалтують, тому Трамп тонко відчув, що потрібно для перемоги на виборах, і здобув цю перемогу завдяки популістській платформі, заснованій на образах, приниженні і страху.

Популістська ідеологія всіх ультраправих політиків ґрунтується на відчуттях приниження та ресентименту. Наприклад, Віктор Орбан висловлює своє обурення щодо Тріанонського договору, вважаючи його історичною катастрофою для Угорщини. Це викликає в угорців стійке відчуття образи та несправедливості. "Ми втратили доступ до наших портів на Адріатичному морі," - зітхає Орбан, підкреслюючи, що через це Угорщина стала залежною від російських нафтових та газових поставок. Але втрати сталися внаслідок історичних поразок, а також через сподівання на невдах, таких як цісар, кайзер, Гітлер, а тепер і Путін.

У румунських правих популістів Келіни Джорджеску та Джордже Сіміона звучить одна й та ж мелодія: румунський народ "незахищений, обдертий, принижений", а "Буджак, Північна Буковина, Північний Марамуреш - це наші інтереси". Щодо польської Конфедерації та ще більш ксенофобського Ґжеґожа Брауна, центральною темою є історична образа на адресу українців, адже немає більш важливих питань для польського народу.

Ще одна суттєва складова правопопулістської ідеології полягає в тому, що не варто прагнути до "високих знань" — освіта та інтелект стають ворогами "простого народу" і його лідерів. У всіх цих елітних закладах, таких як Гарвард чи Кембридж, нібито ховаються "ліві екстремісти", яких необхідно вигнати, обмежити доступ до навчання та припинити державне фінансування. Освіта завжди була загрозою для автократичних режимів; про це колись мудро зауважив російський слов'янофіл Іван Аксаков: "Справжній ворог — це не зовнішній німець, а той, хто живе всередині кожного освіченого росіянина." Якщо людина має знання, вона вважається ворогом, небезпечним ворогом.

Традиційно, протягом багатьох років, більшість американських академіків підтримує Демократичну партію. Однак, якщо нинішній президент США – це, м’яко кажучи, особа, яка не має достатньої освіти та знань, то чи варто взагалі прагнути до високих стандартів освіти? Чи справді необхідні наукові дослідження в області змін клімату та боротьби з епідеміями, коли можна просто звільнити тисячі працівників, які займаються екологічними питаннями, глобальним потеплінням або просуванням демократичних ідей? Це лише паразити, які висмоктують бюджетні кошти і не приносять жодної користі для народу. Американцям не потрібні вакцини – краще залишитися в епоху кам’яного віку, адже це забезпечує один з найвищих рівнів смертності від COVID у світі.

У Сполучених Штатах, Угорщині, Словаччині, Польщі та в багатьох інших країнах праворадикальні ідеї здебільшого підтримують мешканці сільських територій, а не жителі великих міст. Це зазвичай люди з обмеженим рівнем освіти та невисокими доходами, які піддаються впливу обіцянок популістів, що вводять в оману. Що стосується сільської місцевості і її мешканців, варто згадати думку видатного українського письменника Івана Франка, який стверджував, що якщо серед українців і знаходяться добрі люди, то це, безумовно, інтелігенти, тоді як серед селян такі винятки практично не зустрічаються.

Хоча щодо новітньої України, яка є країною насправді особливою, ситуація майже протилежна: сільське населення західного і центрального регіонів голосує за партії демократичні і проєвропейські, а населення великих промислових міст "Юґа-Вастока" - за партії проросійські, а тому й антиєвропейські і антидемократичні. Зрештою побачимо, чи ця тенденція залишиться такою ж самою після війни.

Звертаючись до виборчої системи перед початком Першої світової війни, ми можемо помітити, що виборцями львівських міських рад були представники таких професій, як адвокати, лікарі різних спеціальностей, магістри, головні редактори, професори та вчителі з усіх державних і приватних навчальних закладів, а також вищі духовні особи та настоятелі монастирів. Цей перелік демонструє, що виборці представляли собою еліту суспільства в найвужчому сенсі. Хоча 7,9% від загальної чисельності населення виглядає досить незначною цифрою, проте якість цієї групи беззаперечна. Варто також зауважити, що в стародавній Греції класична демократія існувала саме тому, що демократичними правами користувалися лише 10% населення.

Мріяти про такі речі в сьогоднішньому демократичному світі немає жодного сенсу, бо як можна позбавити права голосу "прОстий нАрід", це ж буде зовсім не демократично. І тому, як писав французький письменник Андре Моруа: "Мерзотники завжди беруть гору над порядними людьми тому, що вони поводяться з порядними людьми як із мерзотниками, а порядні люди поводяться з мерзотниками як із порядними людьми. Нерозумний не любить розумного, неосвічений - освіченого, невихований -вихованого і т. д. І все це прикриваючись якою-небудь фразою: "Я людина проста", "я не люблю мудрувань", "я прожив своє життя і без цього..." А в душі - ненависть, заздрість, почуття власної неповноцінності".

Від "прОстого народу" нікуди не втечеш, але все ж варто боротися за певні обмеження. Якщо в нашій системі існують вікові, громадянські або ж місцеві цензи, чому б не запровадити освітній, майновий чи моральний ценз? Наприклад, Арнольд Шварценеггер, народжений в Австрії, може стати губернатором Каліфорнії, а Зоран Мамдані, що з'явився на світ в Уганді, може бути мером Нью-Йорка. Проте обидва не матимуть можливості балотуватися на пост президента США. Чи це не є формою дискримінації? Нам заперечать, що це не так. Але чому місце народження дитини, яке не має жодного впливу на її можливості, стає бар'єром для участі у президентських виборах, тоді як невігластво, аморальність або навіть кримінальне минуле не є перешкодою? Це питання залишається без відповіді...

Чому ж у керівники країн вільного світу можуть потрапляти особи з очевидними психічними розладами, які легко можуть бути діагностовані будь-яким випускником медичного університету де завгодно? Чи це також є частиною демократії? Чому б не запровадити законодавчі норми, згідно з якими кандидати на найвищі державні посади повинні проходити оцінку у консиліумі найповажніших незалежних психіатрів з різних країн? Звісно, що "простий народ" навряд чи погодиться на це, адже йому потрібні харизматичні лідери, які висловлюють думки, що резонують з його настроями, незважаючи на те, що обіцяні ідеї рідко втілюються в реальність.

Проте все ж спостерігаються певні мінімальні зміни, які, бодай частково, впливають на освітній ценз виборців у сучасному вільному світі. Наприклад, у Латвії для отримання громадянства та права голосу необхідно скласти іспит з латиської мови. Це правило поширюється також на тих, хто не має латвійського громадянства, але проживає на території країни і прагне стати її громадянином. Через цю вимогу значна частина "рускаязичних" жителів Латвії досі не змогла отримати громадянство, а отже, й виборче право. Якщо ви не хочете або не можете вивчити мову країни, в якій живете, то не матимете можливості впливати на її майбутнє. Чи це не є освітнім виборчим цензом? А Україна поки що не готова до таких змін.

Звісно, що ніхто в демократичному світі не буде повертатися до тих часів, коли виборцями були елітарні 7,9%. Залишається єдиний вихід - виховувати виборця. Побачимо, до речі, як українського виборця виховала ця війна, і чи багато в мирний час знайдеться охочих голосувати за новітніх опезежопників чи шаріївців. А для майбутніх поколінь українців буде вкрай важливо виховувати, вчити і закликати виборців думати, бо громадянське суспільство має бути засноване на розумному і моральному громадянинові-виборцеві, на сміливій і освіченій особистості, яка не піддасться на популізм безвідповідальних егоїстичних вискочнів. І це стосуватиметься не лише України, а всього вільного світу. Сподіваємося, що західна цивілізація перехворіє на трампізм, орбанізм, фіцизм і вилікується від дешевизни "прОстих" рішень для "прОстого наАріду", вибиратиме моральну та освічену еліту, бо інакше майбутнього у цієї цивілізації просто не буде і вона на основі "спільних традиційних цінностей" просто зіллється з автократичними режимами.