Мій друг-поет ділився спогадами про те, як у ранніх 1970-х роках, після виступу 22 травня біля пам'ятника Тарасові Шевченку в Каневі, весь тираж його дебютної книги, яка вже готувалася до виходу в продаж, був буквально порізаний. На щастя, поет залишився на свободі.
На початку 1990-х, в епоху становлення Незалежності, книгарні почали швидко втрачати свої запаси. Бізнесмени скуповували українські книги за мізерні гроші, відправляючи їх на переробку, щоб згодом зайняти приміщення книгарень. Папір використовували для друку жовтої преси, переважно російською мовою. Українці отримали можливість ознайомитися з методами тлумачення снів, ворожіння на картах, складання гороскопів тощо. Випуск української літератури знизився до мінімуму, а нові видавництва очолили колишні члени комуністичної партії, які були вигнані з партійних структур. Вони мали фінансові ресурси і, зазвичай, публікували роботи колишніх агентів КДБ, тобто своїх. Проте, таких агентів, які б вийшли з гри, не існує; це подібно до незмінного шлюбу. Немає нічого більш згубного, ніж колоніальна та постколоніальна інтелігенція, що зазнала моральної деградації.
З перших днів існування незалежної держави закипіла робота з відновлення СРСР. Десь через кілька років почали з'являтися круті книгарні типу "Букви", вщерть напхані книжками, виданими на Росії. Справжній клондайк для російського книжкового бізнесу. Хто пам'ятає, українські полиці були в кутку тих супермаркетів, найтемнішому. Мої товариші по перу, але не по духу, читали виданого на газетному папері Булгакова, обговорювали "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина, мліли від Валентина Распутіна і Йосифа Бродського, носилися як з писаною торбою з Татьяной Толстой, а самі наслідували російську чорнуху і вважали актом свободи й прогресу російські матюки у своїх книжках. Вони досі живі, навіть не дуже старі, підтримувані так званою молодшою українською діаспорою, яка після падіння залізної завіси поповнилась не-колишніми агентами КДБ й інформаторами.
Гроші КПРС почали працювати на ліквідацію української культури. Тарас Шевченко став "міфотворцем", Франко - "графоманом", а шістдесятники з понівеченим життям і здоров'ям - зайвими на цьому шабаші україноненависників і посередностей, які служили кожному президенту й Мамоні, але не своєму народові. Ну, а українська література мусила ставати "конкурентоспроможною", тобто протистояти монгольській навалі книжок із Росії та дубляжеві книг українських авторів російською мовою. Спеціально для населення Сходу і Півдня. Аж до 2022 року. На Львівському форумі видавців почесними гостями були і Алєксандра Марініна, і Людміла Уліцкая - та хто завгодно, аби не українці. Наприклад, Пауло Коельо.
У багатьох комерційних видавництвах, хоч і не в усіх, вирішення долі рукописів українських авторів лежить не на плечах головних редакторів чи директорів, а на комерційних відділах. Саме там працюють особи, які часто не мають жодного уявлення про українську літературу, – мажори та мажорки, або ж малокваліфіковані бук-рідери, чия роль зводиться до читання чужих текстів. Вони не є професійними літераторами. Час від часу в інформаційний простір потрапляють заяви про те, що українська література є на низькому рівні і не заслуговує на міжнародне визнання.
Держава, здається, забула, що книга є стратегічно важливим продуктом. Нещасні "мило" та "чорнуха", на які виділяються мізерні кошти, потрапляють до бібліотек, як і безліч низькопробної зарубіжної продукції, що переповнює полиці книгарень і бібліотек. Будь-який протест миттєво оголошується "совковим" чи "заздрісним". Проте саме "совок" схиляється перед іноземними виробами, вважаючи їх вищими за власні, національні. І як відомо, саме заздрість умовного Сальєрі призвела до загибелі Моцарта. Рідко згадують про те, скільки талановитих українських митців зникло через безвихідь і депресію, бо їх витіснили у затінок кон'юнктурники.
Я часто відвідую виставки в наших бібліотеках і прошу продемонструвати їхні фонди. Однак я навряд чи оформлювала б читацький квиток, адже з усіх боків намагаються нав'язати Гаррі Поттера, рожевих поні та переклади маловідомих закордонних авторів, які видаються за бестселери. До того ж, у книгах, що мають пишні обкладинки, часто більше ілюстрацій, ніж тексту. Бібліотекарі запевняють, що це не їхній вибір, а те, що їм просто нав'язують. Вони також стверджують, що не можуть задовольнити запити читачів на серйозну літературу.
Книги також прекрасно палають. Вони можуть стати рятівним колом, коли ти відчуваєш, як холод проникає в кістки в безкрайній морозній пустелі. Життя має велику цінність.
Книги можна палити з ненависті. Як палили інквізитори заборонені книги, як палили гітлерівці книги євреїв, а енкаведисти - українські старовинні рукописи аж до 60-х років минулого століття разом з картинами українських авангардистів. І як це роблять зараз на окупованих територіях України, а на неокупованих б'ють ракетами. Тому сьогорічний Форум видавців у Львові виглядав убого. Згоріли мільйони українських книг і можуть згоріти ще. Страшні збитки для українського книговидання, яке завдяки повномасштабному вторгненню нарешті скинуло московські пута й почало приносити прибутки.
Не було відчутного ажіотажу, проте якби кожен мешканець Львова купив хоча б одну книгу від видавництв, що постраждали, це могло б суттєво підняти моральний дух дрібних видавців, які не залежать від державної фінансової підтримки через неможливість сплачувати хабарі. Можна було б зайти в книгарню після недільної служби і зробити покупку. Якщо читати не хочеться, завжди можна подарувати книгу бібліотеці або вчителю своєї дитини. Нажаль, видавці залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Автори, чиї дебютні твори згоріли, так і не потрапивши до рук читачів. Читачі, які з нетерпінням чекали на вихід улюбленої книги. Усі, чия праця виявилася знищеною. Міська влада могла б закликати містян до дії, розмістивши інформаційні банери по всьому місту.
Люди перестають думати, коли перестають читати. Це - не мої слова, але вони дуже добре передають ментальність сучасних львів'ян, що бачать життя з терас кафе й екранів дорогих смартфонів.
Більше, ніж ножиці, більше, ніж вогонь, книгу вбиває байдужість. Це її найперший ворог. Можна видресирувати дитину для ЗНО/НМТ, хоч вона не прочитала жодної книги і читає у 15 років по складах. Можна їй купити диплом. Але в постапокаліптичному світі людина без мізків та елементарних навичок просто не виживе. Хоча в голлівудських фільмах усе навпаки. Там світом правлять зомбі й вурдалаки, від яких не сховаєшся. Вони не з'явилися нізвідки - вони вже існують, тільки ще не вбилися, як-то кажуть, у пір'я. І чекають свого часу.
Проте українські видавці та автори, які звикли до індиферентності з боку суспільства та влади, лише усміхаються і відповідають: "Ми просто продовжуємо свою справу".
#
