Швейцарський ультрамарафонець і колишній пожежник Фредерік Сплендоре у вересні 2026 року став об'єктом уваги світової спільноти та українських медіа завдяки своєму величезному благодійному забігу на підтримку України. Протягом 60 днів він подолав понад 4200 кілометрів, перетнувши кордони 13 країн, щоб нагадає європейцям про те, що війна продовжується.
В інтерв'ю OBOZ.UA Фредерік Сплендоре розповів, що підштовхнуло його зважитися на такий непростий виклик, які моменти подорожі виявилися найважчими та чи виникало в нього бажання все покинути. Також він поділився враженнями від побаченого в Україні, розповів, коли саме зрозумів, чому українці відчувають себе окремою нацією, та висловився про двох "божевільних", яких обрали президентами.
- Фредеріку, як почуваєтеся після марафону?
Після того, як марафон закінчився, я вирішив взяти близько десяти днів для відновлення: багато спав, їв і просто насолоджувався прогулянками. Зараз відчуваю себе добре. Наприкінці дня трохи втомлююсь, але в цілому все гаразд. Я вже повернувся до тренувань: сьогодні вранці виходив на пробіжку, хоча мої ноги ще не зовсім готові.
Я щасливий, що втілив це в життя. Мені надіслали багато повідомлень від українців, які живуть у різних куточках світу, висловлюючи свою вдячність за мої дії. Саме цього я і прагнув досягти: продемонструвати українцям, що вони не залишилися наодинці, і що люди в Швейцарії, Франції та інших державах стежать за подіями в Україні й підтримують їх.
Ви завершили свій шлях у Львові на Полі почесних поховань в Міжнародний день миру. Відео, на якому ви не змогли стримати сліз під час своєї промови, залишило глибокий слід у серцях багатьох людей. Яким чином ваше перебування в Україні вплинуло на вас?
Спочатку я відчував певні труднощі, адже в Швейцарії, як відомо, панує справжній спокій: люди ведуть свої життя, зосереджені на власних справах. Я ставив питання: "Чи знаєте ви, що відбувається в Східній Європі?" Багато хто просто не замислюється про такі складні події - вони продовжують жити. Іноді мені здавалося, що лише я турбуюся про це. Але, на щастя, я виявив, що не самотній: багато людей виявили підтримку цьому проєкту.
Проте люди не люблять говорити про війну, смерть та інші негативні речі. Але це частина життя, це відбувається просто зараз. Тому я вважаю, що важливо говорити про це - можливо, не щодня і не щогодини, але все ж не замовчувати.
Іноді я міркую, що коли глави держав ініціюють війни, це свідчить про їхні неспроможності виконувати свої обов'язки. Це один з найпростіших способів завдати шкоди, який, окрім того, вимагає величезних ресурсів і забирає життя людей. Вони мають повноваження приймати такі рішення, і якщо обирають цей шлях, це лише підтверджує їхній провал у політичній діяльності.
- Ви бігли в середньому по 70-80 кілометрів щодня впродовж двох місяців. Як ваше тіло витримало таке навантаження? Чи були моменти, коли хотілося все кинути через травми чи виснаження?
Іноді траплялися дні, коли справи йшли зовсім не легко. Я відчував сильну втому, але ніколи не думав про те, щоб зупинитися, адже готувався до цієї подорожі протягом року: наполегливо тренувався і детально все планував. Мені пощастило отримати підтримку багатьох людей, які допомогли фінансово реалізувати цей проєкт. Тому я відчував велику відповідальність і прагнув зробити все можливе, щоб досягти своєї мети – повернутися в Україну.
Попри втому, я залишався зосередженим і не збирався зупинятися. Якщо відчував біль, робив масаж, пив багато води, добре харчувався. Іноді наступного дня біль зникав, тож я міг продовжувати шлях. Бували дуже напружені й довгі дні. Наприклад, коли я перетинав Альпи, іноді доводилося долати шлях протягом 20 годин поспіль, а часу на сон майже не залишалося. Але я сам цього хотів і зрештою зробив.
З самого початку реалізації проєкту мої близькі постійно повторювали: "Так, ти втомлений – це природно. Ми розуміємо, що ти вичерпаний, але продовжуй рухатися вперед, крок за кроком". І саме так я й робив – врешті-решт досягнув України.
Яка кількість калорій потрібно було вживати щоденно?
Існує думка, що в певні дні, подібні до моїх, організм споживає приблизно 8000 калорій. Визначити це точно досить складно. Перші кілька тижнів я, напевно, втратив близько трьох кілограмів, оскільки не мав змоги їсти більше, незважаючи на те, що витрачав величезну кількість енергії. Наразі я вже відновив свою вагу.
Яка була ваша щоденна програма під час бігу з Монако до Львова? У яких місцях ви зупинялися на ніч?
На протязі всієї подорожі мене супроводжувала команда в автофургоні. Більшість ночей ми провели в ньому. Звичайно, іноді робили зупинки в готелях — всього таких випадків було близько п’яти-шести за всі 60 днів.
Щодня все було приблизно однаково. На першому етапі, коли я проходив маршрут Via Alpina (унікальну мережу з п'яти міжнародних пішохідних маршрутів далекого прямування, що пролягають через альпійські регіони восьми європейських країн: Словенії, Австрії, Німеччини, Ліхтенштейну, Швейцарії, Італії, Франції та Монако), прокидався дуже рано - о четвертій чи п'ятій годині, адже попереду було багато кілометрів. А от на ділянці через Східну Європу вставав приблизно о 6:30, оскільки дистанції були коротшими. Після сніданку одразу вирушав у дорогу. Спочатку йшов пішки, бо ноги ще були втомлені. Приблизно дві години долав маршрут кроком, а потім починав бігти. Коли знову відчував втому, переходив на ходьбу.
Протягом дня зустрічався зі своєю командою: вони клали мені в рюкзак їжу або воду, адже іноді з нею виникали проблеми. Також ми бачилися під час обідньої перерви, щоб я міг трохи перекусити. Я прагнув закінчувати день якомога раніше, тому намагався не затримуватися на зупинках: швидко поїв - і в дорогу. Якщо дистанція була не надто довгою, завершував забіг о 17:00-18:00. А от на маршруті Via Alpina фінішував лише опівночі. Після цього - вечеря, душ і сон. І так щодня (усміхається).
Які моменти вашої подорожі видалися найскладнішими?
- Найважче фізично було на маршруті Via Alpina, коли я долав дистанцію по 20 годин на добу за спекотної погоди. До того ж мало спав і був дуже виснажений. Але емоційно найважче було в Україні - у Львові та Києві. Бачити війну. Це справді було важко.
Ви - переможець чемпіонату Швейцарії з дистанції 100 кілометрів. Що є більш складним: боротися за медалі на офіційних змаганнях чи тижнями бігти один на один серед дикої природи?
- 100 кілометрів - це важко, але на таку дистанцію потрібно лише сім годин. Тож це не так складно, як те, що я робив щодня протягом двох місяців. Коли йдеш і біжиш від 12 до 20 годин на добу, часом починаєш про щось думати: про свою сім'ю, собаку, дівчину чи друзів. Іноді думав про Україну, про те, як завершити проєкт. Часом зосереджувався на болю - у ступнях чи ногах. Іноді просто хотілося пити або їсти. Або думав: коли я знову побачу свою команду? Бувало, що в голові взагалі не було жодних думок - я просто рухався далі.
Ви тривалий час займалися професією пожежника. Ваш досвід у складних ситуаціях сприяв здатності ефективно вирішувати кризи?
Так, я дійсно отримав користь від цього досвіду, оскільки професія пожежника вимагає вміння швидко приймати рішення. Під час своїх мандрівок мені часто доводилося покладатися на себе, адже інколи я опинявся сам у лісі. І траплялося, що запасів води чи їжі залишалося небагато, і я мусив обирати: продовжувати рухатися вперед чи зупинитися й спробувати знайти джерело води.
Інколи продовжити шлях за обраним маршрутом ставало неможливим — на перешкоді виникали високі бар'єри або ж рослинність ставала занадто щільною. У таких випадках доводилося шукати альтернативні шляхи. У подібних умовах постійно виникає потреба ухвалювати рішення: затримуючись і довго міркуючи, можна втратити дорогоцінний час. Ситуації, коли необхідно діяти самостійно, трапляються і у роботі пожежника, хоча зазвичай поряд є команда. А під час цієї подорожі я опинився зовсім один. Часом навіть не було можливості зв’язатися з кимось, тож я залишався без допомоги.
Які емоції ви відчули, коли нарешті прибули в Україну?
- Приємні люди. Я зустрів багатьох українців, зокрема військових. Одного разу намагався зайти в ліс, але не зміг, бо там проходили навчання. Військові просто сказали: "Вибачте, туди не можна". Вони були дуже привітними. Також ми познайомилися з жінками в пекарні - вони теж були дуже милі. Я був радий познайомитися з українцями, адже раніше ніколи тут не бував. До того ж, в Україні дуже гарно: багато лісів, озер і чудових міст. Львів дуже красивий, Київ теж - із великими ошатними церквами та гарними будівлями. Шкода, що зараз триває війна. Якби не вона, гадаю, багато людей приїжджали б в Україну.
Їздити українськими шляхами виявилося доволі непросто - багато в них ям і вибоїн. Ми змушені були бути дуже уважними з нашим автодомом, адже не хотіли, щоб з ним сталося щось неприємне (усміхається). Але ми розуміємо, що через війну та події останніх років утримувати дороги у хорошому стані - це велике випробування. Є справи значно важливіші за ремонт шляхів. Проте основні магістралі в непоганому стані, тоді як другорядні залишають бажати кращого.
Як ви відреагували на повітряні тривоги? Чи намагалися знайти безпечне місце?
Коли я відвідував Київ, мені пощастило пробігтися разом із трьома місцевими жителями. Погода була дощовою, і вулиці заповнили автомобілі, через що я не зміг почути сигнал тривоги. Мої супутники, які чули сирену, просто продовжили бігти далі. Скільки мені відомо, на той момент немає загрози від дронів чи ракет — інакше вони б мене попередили. А коли ми виїжджали з Києва, сирена знову пролунала, і моя команда вирішила сховатися на станції метро.
Скільки часу ви провели в Україні?
Ми провели три дні в Україні, оскільки моїй команді необхідно було повернутися до Швейцарії для роботи та інших справ. Тому ми змушені були вирушити назад, а подорож зайняла ще три дні.
Які у вас думки щодо вартості товарів і послуг в Україні?
На мою думку, ціни тут були цілком прийнятними.
- Можливо, для швейцарця і недорого, але от два роки тому португалець, який приїхав до нас на велосипеді, був вражений, як українці виживають із такими цінами.
Протягом цих трьох днів ми майже нічого не купували, тому особливо не звертали уваги на ціни. Однак зауважили, що вартість пального досить висока. Ми подумали, що в Україні воно дешевше, ніж у Швейцарії. Хоча для українців ціни, напевно, є досить високими, адже в Швейцарії зарплати значно вищі, але й витрати там також величезні. Цікаво, як живуть українці в таких умовах? Мені здається, виправте мене, якщо я не правий, що більшість людей, які працюють у Києві, не мають власних автомобілів, оскільки пальне занадто дороге. Вони віддають перевагу громадському транспорту, адже утримання автомобіля є фінансово обтяжливим. Принаймні, таке в мене склалося враження.
Я не маю досвіду в політиці, але мушу зазначити, що Трамп дійсно виглядає досить наївно. Важко зрозуміти, як таку людину могли обрати на пост президента. Його обмежене мислення очевидне! Навіть його висловлювання... Схоже, він зовсім не задумується над тим, що говорить. Наприклад, він може заявити про "енергетичне перемир'я між Росією та Україною", а вже через кілька годин після цього Росія атакує, руйнуючи енергетичну інфраструктуру України. Це свідчить про те, що його слова не мають нічого спільного з реальністю. Це просто обман.
Як можна досягти президентського статусу, будучи настільки неосвіченим? Таке ж можна стверджувати й про Путіна. Обидва вони виявляють неймовірну необізнаність!
Яка інформація про Україну була вам відома до цього часу?
Я дізнався багато нового про Україну, зокрема, що тут проживало чимало єврейської громади, з яких значна частина загинула під час Другої світової війни. Прикладом є Львів, де розташований меморіал Голокосту. Мене також вразила історія взаємин України з Росією. Тепер я краще розумію, чому ситуація така заплутана і чому вона триває вже багато років. Я також дізнався про Голодомор і про те, як Сталін позбавив українців усіх продуктів харчування, залишивши їх на межі загибелі.
Я насолоджуюсь дослідженням різних культур, спілкуванням з людьми та вивченням їхнього способу життя, мислення і історії. Мені стало зрозуміло, чому українці ідентифікують себе як українці, а не росіяни.
- Що вам найбільше запам'яталося в Україні? Чи хотіли б ви колись знову повернутися сюди?
Так, я щиро прагну повернутися. Сподіваюся, що коли війна закінчиться, Україна залишиться такою, якою вона є. Я хотів би дослідити більше куточків вашої країни. На жаль, в моїй пам'яті назавжди закарбується Поле почесних поховань. Я знав, що вирушаю до країни, де йде війна, але коли я потрапив на військове кладовище і побачив стільки молодих людей, моє серце розбилося. Цей момент я ніколи не зможу забути. Мені справді дуже шкода українців. Це жахливо - вести війну без жодної на те причини. Протягом чотирьох років люди не досягли нічого, а лише забирають життя своїх співвітчизників і українців. Це дійсно дуже сумно.
Я справді мрію повернутися до Києва, адже в той раз провів там лише чотири години і, по суті, не встиг насолодитися містом. Я відвідав тільки дві церкви, прогулявся Майданом і побував на меморіалі "Бабин Яр". Проте впевнений, що в Києві є ще безліч цікавих місць, які заслуговують на увагу.
Чим ви тепер займаєтеся? Які у вас перспективи на майбутнє?
- О, гарне запитання! (усміхається). Навіть не знаю, що відповісти. Торік я звільнився з роботи, адже саме тоді працював над цим проєктом. Розумів, що не зможу здійснити цю подорож, якщо залишуся пожежником. До того ж на роботі в мене справи йшли не дуже добре. Тож я вирішив, що не хочу залишатися там, де почуваюся некомфортно.
Однією з моїх найзаповітніших мрій є стати професійним бігуном. Чи збудеться вона, невідомо, але я готовий спробувати. Це, безумовно, нелегкий шлях, адже спершу слід знайти бренд, який готовий мене підтримати. Я маю певні навички в бігу, проте зараз конкуренція серед атлетів дуже велика. Незважаючи на це, я планую не здаватися. Крім того, я прагну реалізувати нові проєкти, подібні до тих, які вже реалізував раніше. Можливо, замість 4200 кілометрів, я спробую встановити світовий рекорд у наборі висоти за 24 або 48 годин. Це означає безперервно підніматися і опускатися протягом цілого дня. Моя мета — збір коштів для допомоги нужденним: для хворих дітей або тих, хто живе в злиднях у різних країнах. Я дійсно хочу використовувати свої спортивні можливості для того, щоб підтримувати інших.
Протягом двох місяців я збирав кошти для України. Продовжуватиму збір і наступного місяця, а потім передам зібрані кошти фонду, який допомагає Україні. Тож так, я намагатимуся й надалі займатися цією справою.
- Якось ви сказали: "У мене немає ані політичного впливу, ані величезних статків. Є лише мої ноги й моє серце". Дякую вам, Фредеріку, за небайдужість і підтримку України! Можливо, ви хотіли б щось сказати українцям?
На мою думку, існування людини в цьому світі має глибший сенс, ніж просто проживати власне життя і турбуватися лише про себе. Якщо у тебе все в порядку — і я зараз не говорю про матеріальні блага, а про прості речі, як затишний дім і хороше здоров'я — ти здатен підтримати інших, дарувати їм відчуття комфорту і допомагати створити для них кращі умови.
На мою думку, українці — це народ з величезною силою духу. Хоча їм доводиться проявляти цю силу через обставини, які не залишають вибору, їхня рішучість вражає. Вони борються за свою батьківщину, близьких, свої цінності, за Україну і її синьо-жовті кольори. Їм необхідно продовжувати цю боротьбу, адже це, напевно, єдиний шлях зупинити безумство, покласти край конфлікту і врятувати свої сім'ї.
Тож так, я вже доклав певних зусиль, але намагаюся зробити ще більше. Я хочу надати вагомішу допомогу: зі Швейцарії прагну підтримати цивільних, щоб вони змогли пережити наступну зиму. Тримайтеся! Багато людей у Західній Європі з вами! Навіть якщо ви цього не бачите, вони думають про вас, сподіваються на швидке завершення війни та перемогу України.
Дізнайтеся більше на OBOZ.UA про французького музиканта French Fuse, який поділився своїм поглядом на росіян, висловив підтримку Україні та розповів про дружбу з Пивоваровим: "Я думаю про тих, хто пережив втрати".
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з японським блогером Котаро Хісада, що вивчив українську мову і підкорив мережу піснею Івасюка: "Здивувало, що в Бучі після всього жаху розмовляли російською".
#
