Книги, що виступають проти насильства: вшанування пам'яті Симона Петлюри.

#Політика

Як українці у Франції борються з російською дезінформацією щодо вбивства Симона Петлюри

Щороку в Парижі біля могили Симона Петлюри - голови Директорії, Головного отамана військ УНР, журналіста й дипломата - збираються українці. До останнього він боровся за державність і культурну присутність України в Європі. У 1926 році Петлюру застрелили, а суд виправдав убивцю. Його ім'я й досі несправедливо пов'язують із "єврейськими погромами" - наративом, вигідним Москві й зручним для Франції. Насправді ж Петлюра закликав до союзу "Тризуба і Сіону". Наша кореспондентка у Франції розповідає, як зберігають пам'ять про Отамана та про нерукотворний пам'ятник йому - найстарішу українську культурну інституцію в Європі - Українську Бібліотеку Симона Петлюри.

"БАТЬКУ, МИ ТРИМАЄМО СТРІЙ, УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМО"

25 травня, 14:35, Монпарнас, Париж. У цьому році дощ м’яко крапає, а вітер ганяє хмари по небу. Я спостерігаю, як люди стікаються стежками поміж старовинними надгробками. Вони приходять сюди щороку в той же час і в той же день, коли відбулася жахлива розправа над Петлюрою. Цього року виповнюється 99 років з того трагічного моменту, і, незважаючи на короткі перерви, ця традиція залишається незмінною. Звичайно, незмінним лишається й обряд принести сім червоних троянд – символічно за кількістю пострілів, які забрали життя засновника української армії. Найстарші з присутніх вирізняються своєю поставою – вони тримаються дуже прямо. Їм за 80, це діти тих, чиї батьки були близькими соратниками Петлюри. Тут також присутні їхні діти та навіть онуки, представляючи всі покоління української еміграції. Звісно, не обійшлося й без наших дипломантів, а також українців, які приїхали до Парижа після початку повномасштабної війни, хоча останніх тут значно менше. Від 2022 року могила Петлюри набула ще більшої значущості для наших військових. Про це розповідає Алла Лазарева, заступниця головного редактора та кореспондентка "Тижня" у Парижі, яка вже 28 років живе в цьому місті.

Одного разу мені випала нагода супроводжувати українського військового під час його відпустки. Він звернувся до Петлюри словами: "Ну що ж, батьку, ми тримаємося, боремося за нашу справу. Україну ми не віддамо. Твоя справа не зникла, а, навпаки, продовжує жити. Подивися, де зараз проходить лінія фронту - на Донеччині, в Херсонській області, Запоріжжі. Порівняно з армією УНР, ми здійснили значний прогрес на Сході".

Після панахиди Петлюрі та його дружині й доньці біля монументу залишається значно більше, аніж сім червоних троянд. Присутні потрохи розходяться, а ми з Аллою прямуємо до метро, щоб перетнути добрий шмат міста та потрапити туди, де досі живе одна з найважливіших справ, ним задуманих.

Рік тому Алла Лазарева була обрана головою управи асоціації "Українська бібліотека Симона Петлюри". Дорогою туди треба змінити три гілки метро, тож є час продовжити теми, які обговорювала громада біля монумента. Насамперед, про наслідки того гучного судового процесу, внаслідок якого вбивцю Петлюри Шварцбарда виправдали, а в свідомості французів закарбувалася зручна неправда про нього як про людину, що нібито вчиняла масові вбивства євреїв - ті самі "погроми".

ХТО МАВ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ВИПРАВДАТИ ВБИВЦЮ І ЗАХИСТИТИ ЖЕРТВУ?

Як стало можливим змінити ролі вбивці та його жертви, а також покарати вже померлу особу? Алла Лазарева протягом багатьох років аналізує матеріали французьких дослідників, які наважуються знову звертатися до цієї резонансної справи. Вона вважає, що з'являється все більше нових свідчень і доказів, які вказують на те, що за цим вбивством стоїть Москва.

Тільки тепер у Франції почали визнати, що у вбивці Шварцбарда дійсно був спільник. Раніше суд не звернув на це уваги. Українські свідки ще раніше вказували на особу на ім'я Міхаїл Володін, якого підозрювали в зв'язках із більшовиками.

Цей Володін невпинно намагався дізнатися, де живе Петлюра. Двоє свідків бачили його разом із Шварцбардом у день, що передував вбивству. Вірогідніше за все, саме Володін попередив Шварцбарда про те, що Петлюра обідатиме наодинці, без дружини та дочки, як це було зазвичай. Він уважно спостерігав за Петлюрою. Тому Шварцбард так швидко з’явився з пістолетом, одягнений у свою білу блузу годинникаря.

Вона розповідає, що сучасний французький дослідник Ремі Біжауї у своїй книзі "Злочин Самюеля Шварцбарда" цитує листа Лаврентія Берії від 1930 року: "Якщо ми витратили стільки грошей на вбивство Петлюри та на викрадення Кутєпова...". Кутєпов - це білогвардійський генерал, який теж жив у Парижі, і якого радянські спецслужби таки викрали. Про причетність до вбивства сталінської ГПУ також згадував в американському Конгресі перебіжчик Пьотр Дерябов. "Є свідчення цього Дерябова десь у бібліотеці Конгресу. Треба туди їхати та шукати", - пояснює Лазарева.

Як відомо, справу виграв адвокат Шварцбарда Анрі Торес, який майстерно маніпулював свідченнями та ретельно підготував свої аргументи, завдяки чому більшість присяжних прийняли рішення на користь вбивці.

Торес регулярно навідувався до радянського посольства, яке організувало поїздку в Україну для журналіста Бернара Лекаша з метою збору "доказів". Цей журналіст не мав жодних офіційних повноважень для таких дій. У своєму щоденнику академік Сергій Єфремов згадує, що Лекаш відвідав Академію наук і звернувся з проханням надати свідчення щодо "погромів, пов'язаних з Петлюрою". Проте, коли йому запропонували зібрати всі газетні статті про погроми того часу, він відмовився, оскільки шукав виключно інформацію про "петлюрівські" події. Таким чином, він прагнув отримати упереджену інформацію, а його супроводжував представник посольства.

Саме цей Лекаш привіз ті свідчення про погроми, які справили глибоке враження на присяжних.

Що найцікавіше, розповідає Лазарева, що цей журналіст, коли їздив по докази, навідався до мами Шварцбарда, написавши про це у своїй власній книзі.

У цьому творі автор малює образ літньої жінки зі світлими очима, поряд з якою знаходяться деякі її родичі. Вона відчувала радість, дізнавшись, що він - син її дитини. Проте, вона була абсолютно не в курсі ні про вбивство, ні про гучний судовий процес, оскільки все це було від неї приховано. Варто також згадати, що сам Шварцбард під час суду стверджував, що його мати померла, коли йому було всього сім років. Це свідчить про те, що він багато чого не говорив правди.

Звісно, від того 1926 року минуло майже сто років, дедалі важче шукати докази. Але точно зрозуміло, кому була вигідна дискредитація українського державного діяча - і білогвардійцям, і комуністам, і особливо зараз - теперішній Росії.

СТРАТЕГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ ПО-ПЕТЛЮРІВСЬКИ

Ми знову змінюємо гілку метро, а з нею і тему розмови. Петлюра був гарним журналістом, каже Лазарева, тож він ще тоді добре розумів, що українцям слід розвивати свій культурний вплив у Європі. Те, що в наш час зветься стратегічною комунікацією.

У виданні "Тризуб", яке він випускав у Парижі, він зазначав, що українцям необхідна бібліотека, яка, перш за все, слугувала б осередком української культурної ідентичності. Для нього було суттєво, щоб в умовах, в яких опинилися українці після програшу війни за свою державність, вони змогли зберегти та поширити свою інформаційну присутність.

Мова йшла не тільки про літературу, а й про документальні матеріали, що висвітлюють боротьбу за незалежність – важливі архіви документів, а також про науково-культурний центр українознавства у Франції.

На жаль, йому не вдалося завершити цю справу. Однак, після його смерті в 1926 році, була створена комісія, що об'єднала його найближчих друзів та соратників, які взялися за реалізацію бібліотеки. Люди почали приносити книги та формувати фонди. Бібліотека неодноразово змінювала своє місцезнаходження. Першим директором став Іван Рудичів, друг Петлюри, який брав участь у війні разом із ним і приїхав сюди.

Згідно зі звітом Рудичіва, до 1940 року книгозбірня нараховувала 14329 книжок (з них українською мовою - 7911, іноземними - 6318). Заклад робив експозиції на світових виставках у Брюсселі та Парижі. Але коли німці увійшли в місто, то всі 100 скринь з літфондом та реліквіями разом із самим директором вони вивезли до Берліна, а потім до Ратибора. Після війни Рудичів повернувся в Париж, але вже без книг.

СКАРБИ, ЯКІ ВКРАЛА МОСКВА

Коли радянські війська увійшли до Німеччини, вони вивезли все до Москви. Це стало величезною втратою, оскільки в тих архівах, за словами Лазаревої, зберігалися оригінали документів Української Народної Республіки та безцінні історичні артефакти. Не варто забувати і про перше видання Конституції Пилипа Орлика.

Таким чином, наша перша бібліотека фактично опинилася в гебешних спецфондах у Москві. Лише в один короткий період за Єльцина Росія тимчасово відкрила свої архіви. Одна з французьких дослідниць, яка працювала в той час, помітила, що на багатьох книгах стоїть штамп "Бібліотека Петлюри". Вона поділилася цією інформацією з Ярославою Йосипишин, яка на той момент була директором бібліотеки. В результаті було ініційовано безліч протестів спільно з французькою державою, адже бібліотека була заснована як французька організація. Отже, ці книги юридично також мали французький статус. Проте, звісно, жодних книг нам так і не повернули.

Історія бібліотеки нерозривно пов'язана з її хранителями, які стали опорою української справи. Один із таких діячів — Петро Йосипишин, соратник Симона Петлюри. Він взяв на себе керівництво в 1958 році і залишався на цій посаді протягом трьох десятиліть. Завдяки його зусиллям та підтримці української діаспори вдалося відновити надходження до бібліотечних фондів. Люди приносили найцінніші скарби, які зберігали вдома. Врешті-решт, українці домоглися відшкодування від німців, хоча сума була невеликою в порівнянні з понесеними збитками. Цей процес тривав більше десяти років, і в 1968 році бібліотека змогла за ці кошти придбати нове приміщення на вулиці Палестини, 6, де вона функціонує й досі.

Жінка, що спасала бібліотеку Петлюри

Ми сідаємо на останню лінію метро, прямуємо до 19-го району, і я починаю розпитувати про Ярославу Йосипишин, дочку військового офіцера армії УНР Петра Йосипишина. Це та сама особа, яка зверталася до Москви з проханням про повернення книг.

Йосипишин викладала в Українському Вільному Університеті в Мюнхені та в Сорбонні. На початку 1990-х вела курси французької мови та цивілізації у тодішньому Київському державному інституті іноземних мов.

Одночасно Ярослава невтомно зайнялася роботою з фондами, отримуючи від цього велике задоволення. Їй допомагала Дарія Мельникович, бібліотекарка, якій нині майже 90 років, тому вона вже рідко залишає свій дім. Всі зусилля цих двох жінок були сконцентровані на управлінні величезним фондом, що налічував 44 тисячі книг, архівів та мистецьких творів.

Йосипишин покинула цей світ у віці 70 років. Кошти, які залишилися на її банківському рахунку, вона заповіла на користь бібліотеки. Це рішення дозволило "Асоціації Українська бібліотека Симона Петлюри" забезпечувати оплату комунальних послуг, виконувати необхідні фінансові зобов'язання та підтримувати будівлю в Парижі.

Поки ми рухаємося, наближаємося до будинку номер 6 на вулиці Палестини. Ця будівля є унікальною, адже вона є єдиною в Парижі, що належить українській спільноті. На верхньому поверсі гордо розвивається наш національний прапор, де розташована парафія Української автокефальної православної церкви святого Симона.

ВУЛИЦЯ ПАЛЕСТИНИ, БУДИНОК №6: СЕРЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ФРАНЦІЇ

На невеличкій кухні нас уже зустрічає Аллина помічниця Ганна Фабр. Ми насолоджуємося чаєм, смакуючи українські цукерки та печиво. Весь інший простір на другому поверсі заповнений стелажами, полицями, ящиками з картотекою, купами книг і папок з документами. Відчуття таке, ніби ми перенеслися на півстоліття назад. Алла згадує, що раніше часто приходила сюди працювати, але ніколи не уявляла, що одного дня стане керівником цього закладу.

Це місце завжди захоплювало мене. Я відчувала безмежний інтерес, оточена величезною кількістю книг, тем та незнаних сторінок історії. Тоді ми не знали про українських дослідників, які публікували свої роботи на Заході, і жодного разу не натрапляли на цю літературу. Як людина, що приїхала з пострадянського Сходу, все тут здавалося мені абсолютно новим. А ще завжди поруч була Ярослава. З моменту початку війни у 2014 році вона не лише віддавала себе бібліотеці до останнього подиху, а й регулярно передавала через мене кошти на різні акції, щоб підтримати українських військових. Ярослава була дочкою сотника петлюрівської армії, який перебрався до Парижа після краху УНР і залишився тут жити.

За кілька років до смерті Ярослава вирішила перекомпонувати фонди. Хотіла зробити тематичні каталоги, виробила власну систему. Однак не встигла закінчити. Почався ковід, потім війна та хвороба. Тож коли довелося перебирати її справу, то половина книг уже були складені по-новому, а половина ще ні. Тепер усі книги проходять звірку з інвентарною книгою та сортуються.

До цього часу Алла разом із Ганною організувала п'ять тисяч дев'ятсот копій. Нагадаю, що загалом їх потрібно 44 тисячі. Крім того, їм на допомогу приходять ще декілька волонтерів.

Нас не так вже й багато, і до нас приєднується Юлія Штуль. Є ще одна пара — Наталка Крамар, яка захистила докторську в Сорбонні, та її чоловік. Також тут працюємо ми з Ганною. У команді немає жодного платного співробітника. Ще є дві дівчини: француженка Кларіс Бросар та Ірина Собченко. Вони займаються каталогізацією та намагаються адаптувати картотеку до міжнародних бібліотечних стандартів. Наразі бібліотека функціонує в режимі інвентаризації, тому, щоб потрапити сюди, потрібно, як кажуть у Франції, "узгодити рандеву" заздалегідь. Проте, якщо дослідникам терміново знадобиться доступ, їм обов'язково відкриють двері.

Після відходу Йосипишин сюди перекочував і її спадок - колекція писанок, старих листівок, альбоми, її портрети. Усе це родичі Ярослави, а вона не мала дітей, гамузом залишили під будинком, каже Алла. Ми ж переміщуємося до окремої кімнати вглибині. Знов клацає замок, вмикається тьмяне світло - і ми потрапляємо в кімнату-музей.

Пронзена сорочка та знамена Української Народної Республіки.

На стінах цього місця розташовані давні копії всіх Універсалів Української Народної Республіки, а також збереглися бойові прапори, які були евакуйовані керівництвом після відступу Директорії.

"Бачиш, це пшениця і капсула із землею з Полтавщини, яку з собою привіз Петлюра. Крихта рідної землі. Ці люди, які боролися за Україну, хотіли свободи, і які були змушені були переїхати, вони їхали сюди з гірким серцем. Знаючи, що вже ніколи не повернуться додому".

Як ілюстрація цього нового кочового життя, на стінах - світлини з кількох місць, де жила сім'я Петлюри в Парижі. Вони часто змінювали квартири та готелі. Один із підписів - "Петлюра в своїй ХАТІ в Парижі". На фото власне ця "хата" - маленька комірчина зі столом і ліжком.

Є тут і зображення робочого столу з готелю. Все в такому вигляді, в якому він його залишив, коли вийшов на обід у день вбивства 25 травня 1926 року.

Згодом дружина Петлюри, Ольга, передала для виставки його пальто, капелюх, шарф, краватку та інші особисті предмети. Серед експонатів також є його валіза та навіть комплект для гоління.

Особливу увагу привертає посмертна маска Отамана, а також локон його волосся. А в кутку, в скляному витринному шафці, напевно, зберігається найцінніший експонат - сорочка, в якій загинув останній Отаман.

"Ось, бачиш, тут на комірі є досі сліди крові. Мій син, коли був малий, приходив і рахував дірочки, знайшов одну, яку навіть Слава не бачила. Ось це нижче, під сорочкою - залишки зотлілого прапора, яким вкривали труну при похованні", - розповідає Алла.

Ця кімната, переповнена бібліотечними скарбами, виглядає занадто тісною для таких цінностей. Весь цей скарб потребує більш відповідного простору.

"Так, звісно, ми вже давно хочемо створити окремий музей української діаспори. Які є в Канаді, в США. Тут, у принципі, є свій музей еміграції у Франції. Але ми колись запропонували їм виставку українську, то вони відмовили. Зараз там немає ні рядочка, ні навіть полиці української".

Отже, українська громада висловлює бажання створити власний, окремий музей, присвячений українській культурі. Однак питання щодо його розташування та фінансування поки що залишаються невирішеними.

Ми ще не визначилися, чи використовуватимемо цю бібліотеку як основу, чи ж знадобиться окреме приміщення. Власне, це частина музею українських визвольних змагань, але її необхідно розширити, щоб охопити весь спектр української еміграції. Адже тут діяли цікаві та важливі особистості. Париж у той час був дипломатичним осередком Європи. У нас є кілька етапів: політична еміграція, петлюрівський рух, а також повоєнний період. І навіть пізніше, до розпаду СРСР і після, сюди приїжджали гідні українці, які вносили свій внесок у розвиток.

ВІДНОВИТИ ЧЕСНЕ ІМ'Я ТА ПОВЕРНУТИ ВКРАДЕНЕ

Колекція музею не може вважатися повною без тієї першої збірки, яка була вивезена до Москви. Я мала можливість обговорити це питання з одним з французьких юристів, який підтримує Україну. Він вважає, що існує один шлях вирішення проблеми. Оскільки ці книги та документи є власністю Французької Республіки, саме вона повинна знову звернутися до Російської Федерації з проханням про повернення. Проте, з огляду на нинішні напружені стосунки між Францією та Росією, ймовірність успіху такого прохання є вкрай низькою. У такому випадку, залишається лише судовий шлях. Міжнародний суд винесе рішення, яке зобов’яже Росію повернути вкрадені матеріали. І хоча виконання цього рішення може зайняти час, важливо, щоб воно було отримане.

Також важливо відновити репутацію і гідність самого Петлюри, який не має жодного відношення до "погромів". Про цю можливість розповів мені один із найстаріших українських емігрантів, син бійця УПА Олександр Ганяк. Він переконаний, що за допомогою кваліфікованих юристів можна розпочати цей процес. Я запитую у Алли, наскільки це реально.

Розмови на цю тему тривають вже досить довго. Однак, наскільки мені відомо, згідно з українським законодавством, можливість подати позов є у спадкоємців. Проте у Петлюри була лише одна донька, яка, на жаль, померла без нащадків. Якщо ж у французькому праві існує така перспектива, то її варто ретельно дослідити. Для нас важливіше не лише рішення суду, а зміна загального ставлення до нашої війни, нашої боротьби та наших лідерів. Адже багато французів знаходяться в омані.

Ми розмірковуємо про ксенофобію, яку росіяни завжди намагалися нав’язати нам. Це стосується як минулого, так і сьогодення, коли Путін регулярно називає українців "фашистами". Відомо, що ксенофобські настрої є невід'ємною частиною ідеології, яку підтримує сучасна Росія, подібно до того, як це робили СРСР та Російська імперія в минулому.

Я прощаюсь з Аллою на вулиці Палестини, де вона поспішає на один з французьких телеканалів, щоб розповісти про війну між Росією та Україною. Тим часом я підбиваю підсумки найбільш важливих завдань: систематизувати архіви, створити музей, боротися за повернення наших культурних цінностей з Москви та, зрештою, відновити репутацію Петлюри.

Чи зможе діаспора сама забезпечити всі необхідні ресурси для цієї важливої діяльності? Колись Україна втратила свою державність, але Петлюра, навіть без армії та інших ресурсів, продовжував свою боротьбу, спираючись на слово та ідеї. Сьогодні Україна відновила свою державність, має потужні Збройні Сили, про які він мріяв, а також активно працює над дипломатичними відносинами та міжнародним партнерством. Ми маємо можливість завершити те, що він започаткував. Адже справа Петлюри є невід'ємною частиною боротьби суверенної нації, яка намагається відстоювати правду, зберігати пам'ять і формувати своє обличчя у світі. Наступного року ми відзначимо 100-річчя з дня його загибелі.