Розважальна комедія може ефективно впливати на історичну пам'ять так само, як і серйозна політична драма. У "Великій прогулянці" демонструється, як кілька ненав'язливих сюжетних ходів трансформують спірну історію окупації в оповідь про єдину та непокорену Францію.
Євген Лакінський — письменник, який створив твори "Канада. Від персикових садів до Полярного кола" і "Мій Квебек. Люди, мови та повсякденність у Квебеку та його околицях".
Французька комедія "Велика прогулянка" ("La Grande Vadrouille"), випущена в 1966 році, стала незмінною класикою світового кінематографу, відображаючи події німецької окупації Франції. Відразу після прем'єри фільм здобув величезну популярність, частково завдяки яскравим виступам головних акторів Андре Бурвіля та Луї де Фюнеса. Однак, успіх картини також зумовлений вдалою сюжетною лінією та майстерною роботою режисера, що не залишило глядачів байдужими.
Вперше я побачив "Велику прогулянку" в своєму радянському дитинстві, коли фільм був озвучений російською мовою. Тоді він здавався мені надзвичайно простим: позитивні персонажі борються проти німецько-фашистських загарбників. Єдине, що трохи вражало, це те, що німців зобразили вельми недолугими і смішними. Це контрастувало з більшістю радянських фільмів про Другу світову, де ворог завжди поставав загрозливим і жорстоким.
Але деякі фільми варто дивитися уважніше й критичніше, і це якраз один із таких.
Отже, я переглянув "Велику прогулянку" в зрілому віці, та ще й у французькому оригіналі, і був вражений. Адже майже кожен елемент, навіть той, що здається незначним, несе в собі ясний політичний підтекст.
Франція протистоїть.
Згадаємо сюжет.
Літо 1942 року — важливий період в історії. Британський бомбардувальник виконує місію над Німеччиною. Повертаючись, він зазнає атаки німецької протиповітряної оборони над Парижем, і весь екіпаж має змогу катапультуватися. Вітер розносить їх у різні боки: одного заносить до зоопарку, інший опиняється біля оперного театру, а ще один — на даху житлового будинку. Завдяки допомозі місцевих французів, всі троє врешті-решт з’єднуються та втікають на безпечну територію, звідки, ймовірно, повернуться до Британії, щоб знову атакувати Німеччину.
Фільм якісний, смішний і людяний. Після виходу в 1966 році він став найпопулярнішим фільмом у французькому кінопрокаті, і то аж до появи "Титаніка" в 1997 році. Лише в кінотеатрах його передивилося 17 мільйонів французів. Фільм зажив ще й міжнародної слави.
Проте найзахопливіші аспекти тут полягають у тих нюансах, які зазвичай залишаються непоміченими для більшості іноземних глядачів, а також для багатьох французів, які пережили окупацію і намагаються їх ігнорувати.
Які ж це деталі?
По-перше, всі французи (абсолютно всі) свідомо допомагають британським військовим пілотам, інколи зі значним ризиком для життя. Ніхто навіть не думає їх здати.
По-друге, -- і це підкреслено, але "непомітно", -- британцям допомагають люди всіх соціальних класів: і інтелігенція, і пролетарі, і підприємці, і церква. Тут тобі й видатний диригент, і маляр, і власниця готелю, і черниці, й охоронець у зоопарку, й актори. Ну й, звісно ж, люди всіх демографічних категорій: чоловіки і жінки, молоді і літні...
По-третє, у свій вільний час, коли не займаються театральними справами, працівники оперного театру активно планують замах на німецьких офіцерів. Наче це звичайна справа для простого француза того часу.
По-четверте, і, напевно, це найважливіше, у цьому фільмі абсолютно відсутні французи-колаборанти в будь-якому вигляді.
Після купи небезпечних пригод британці й найактивніші з їхніх помічників успішно перетинають кордон і опиняються у якійсь, вочевидь, вільній і безпечній країні. Озброєні до зубів німці, які вже майже наздогнали втікачів, не наважуються перейти кордон.
Це виглядає чудово, особливо якщо не знати деяких історичних нюансів.
Що насправді відбулося.
У травні 1940 року нацистська Німеччина розпочала військові дії проти Франції, швидко розгромивши французькі та британські збройні сили. 14 червня Париж був захоплений. У цих обставинах, французький парламент, який евакуювався на захід країни, передав повноваження маршалу Філіппу Петену, героєві Першої світової війни, який фактично узурпував владу та став диктатором.
22 червня 1940 року Петен підписує з німцями перемир'я і закликає до співпраці з ними. Термін "колаборація" (la collaboration) -- у сенсі співпраці з окупантами -- походить саме з його промови.
У червні 1940 року французький генерал Шарль де Голль, який зміг втекти до Великої Британії, відмовився визнати укладене перемир’я. Він заявив, що продовжить боротьбу за визволення Франції та розпочав формування власних збройних сил, відомих як Вільні французькі сили. Однак кількість добровольців була обмеженою. Більшість військових, а також представники флоту, дипломатії і колоніальних адміністрацій залишилися вірними "легітимному уряду" під керівництвом Петена. Де Голль був оголошений "зрадником батьківщини", адже не лише відмовився підкорятися наказам, але й виступив зі зброєю проти свого керівництва. 2 серпня 1940 року його заочно засудили до страти.
Згідно з умовами мирної угоди, Франція формально зберігала свій статус суверенної нації, маючи власний уряд, збройні сили, флот та колонії. Однак частина території стала "окупованою зоною" під контролем німецьких військ, тоді як інша частина отримала назву "вільної зони", де владарювали колабораціоністи на чолі з Петеном. Ця "вільна" зона фактично була такою лише через відсутність німецької армії. Петен встановив авторитарний режим, запровадив сувору цензуру, переслідував політичних опонентів, прийняв закони, що дискримінують євреїв, і поклав край демократичним процесам.
У листопаді 1942 року, всього через кілька місяців після подій, зображених у "Великій прогулянці", німецькі війська захопили також і "вільну зону". Проте влада залишилася в руках Петена, який продовжував керувати країною до 1944 року. Тоді Францію звільнили спільні сили США та Великої Британії, підтримувані Рухом опору, а де Голль став лідером держави. Після звільнення багато колаборантів були притягнуті до суду, а деякі з них стали жертвами лінчування. Інших засудили до страти або тривалого ув'язнення.
До 1942 року (а в деяких випадках навіть до 1944 року) багато країн світу вважали уряд Петена "легітимним" урядом Франції та зберігали свої дипломатичні представництва у Віші, яке слугувало тимчасовою "столицею" колабораціоністського режиму.
Ясно, що чимало французів так чи інакше взаємодіяли з окупантами — деякі з них робили це через матеріальні потреби або кар'єрні амбіції, інші ж керувалися ідеологічними переконаннями (фашизм, антисемітизм, антикомунізм). Проте на цій фоні також виник французький Рух опору, який характеризувався значною ідеологічною різноманітністю: від монархістів до радикальних лівих.
Переважна частина французів виступала проти окупантів, проте й не надавала підтримки партизанам.
Звичайно, що з наближенням звільнення кількість резистентів зростала, тоді як колаборантів, навпаки, ставало помітно менше…
Англійці -- союзники чи вороги?
Яке було ставлення французів до британців, особливо до британських військових пілотів? Різноманітним.
Відносини з Англією стали досить напруженими. Хоча про це не прийнято говорити, 3 липня 1940 року, всього через 11 днів після укладення перемир'я, британський флот намагався захопити французькі військові кораблі, щоб не допустити їх потрапляння до рук Німеччини. Французькі моряки відмовилися підкоритися, внаслідок чого англійці завдали удару, що призвело до загибелі понад тисячі французьких моряків. У відповідь на ці дії, міжнародно визнаний уряд Петена у Франції ухвалив рішення розірвати дипломатичні зв’язки з Великою Британією.
Деякі французи щиро вважали, що союзники їх зрадили. Водночас пропаганда -- і петенівська, і німецька -- подавала Англію як віковічного ворога Франції (дві країни справді змагалися віками). Британська авіація бомбила військові та промислові обʼєкти не тільки в Німеччині, а й на території Франції, і від цього нерідко гинули й французькі цивільні (за всю Другу світову цивільних жертв у Франції було більше ніж 50 тисяч). Не те щоб прості французи дуже раділи бомбардуванням.
Водночас багато хто потаємно слухав BBC хоча б вже тому, що офіційна пропаганда аж занадто брехала. До того ж багато хто й далі вважав Британію союзницею. Ба більше, чи не головною надією на звільнення. Французькі підпільники допомагали Британії чим могли (наприклад, рятуючи тих самих військових пілотів).
Багато французів сподівалися на тріумф союзників... Проте деякі з них охоче приєдналися до колабораціоністської міліції Петена, яка виступала проти національного підпілля.
Глибше осягнути цю епоху допоможе вражаючий французький фільм "Армія тіней", який розповідає про французький Рух опору. У стрічці яскраво відображено жорстокість і складність тих часів, зокрема постійний страх перед гестапо чи покарання, яке підпільники вживали щодо зрадників серед своїх.
Отже, якщо б історія "Великої прогулянки" стала реальністю, деякі французи насправді могли б намагатися допомогти англійцям, тоді як інші могли б поспішити сповістити поліцію або гестапо. Натомість у фільмі жоден француз не проявляє підтримки німецьким окупантам.
"Вільна" Франція, якої не показали
Цікаво, що так званий "вільний безпечний край", де герої благополучно рятуються, не є нейтральною Швейцарією чи франкістською Іспанією, а радше (поки що!) незайманою частиною Франції під режимом Петена. Це та сама Франція, де владарює пронімецький авторитарний уряд, який вважає Британію своїм ворогом і відправляє до таборів тих, хто виступає проти його політики. І навіть ця "вільна" частина Франції зазнає німецької окупації всього через кілька місяців після подій, зображених у фільмі.
Комедія як ліки від пам'яті
Нагадую, що стрічка була випущена в 1966 році. Це означає, що глядачі, які досягли хоча б 40-річного віку, ще могли чітко згадувати про окупацію та її справжні обставини. Протягом кількох років вони чули (а можливо, й виконували!) пісню "Маршале, ми тут!" на честь диктатора Петена.
Вони бачили, як їхні родичі чи знайомі колаборували. Вони бачили, як інших родичів чи знайомих вивозили на роботи до Німеччини. Вони знали, що гестапо могло затримати, катувати і вбити будь-кого без суду і слідства. Вони знали, що наступна бомба союзників може впасти саме на них. Вони не любили окупантів, але не дуже довіряли й де Голлю та англійцям.
Згодом окупація завершилася, і Франція відновила свою незалежність та потужність. Вона також потрапила до числа країн-переможців у Другій світовій війні! І раптом усі згадали, що насправді завжди підтримували Рух опору і зневажали всіх колаборантів.
Навіть у 50-ті роки XX століття "французи все ще [переживали] наслідки тих темних епох [окупації]", зазначає французький письменник Тома Шалін у своїй біографії Луї де Фюнеса. У 60-ті роки ця психологічна травма залишалася актуальною. Про окупацію намагалися не згадувати, принаймні у кінематографі. Навіть у 1966 році "Велика прогулянка" була лише третім (!) фільмом у французькому кінематографі, що торкався теми окупаційних часів.
Саме таку Францію вони побачили у кінострічці. Не дивно, що "Велика прогулянка" встановила нові рекорди — вона дозволила глядачам забути про старі рани, і все це з легкістю та гумором.
У наших теперішніх реаліях важко знайти хоч якусь аналогію цьому міфу. Хіба що уявити, що Росія повністю окупувала б Білорусь, Україна визволила б цю країну воєнним способом, а більшість білорусів усвідомила б, що Росія -- ворог. І років через 20 у Білорусі зняли б гарну комедію про те, як усі білоруси допомагають українським військовим проти росіян, білоруських ватників узагалі не існує, а "лукашисти" десь магічно зникли б з екрана. Але навіть така аналогія була б хибною.
Не лише Франція
Щодо прихованих політичних меседжів у фільмах варто пригадати й, наприклад, "Звуки музики" -- американську музичну комедію 1965 року. Легкий, веселий фільм про багатодітну сім'ю, яка гарно співає на тлі красивих австрійських гір.
Аж раптом наприкінці фільму невідомо звідки з'являються якісь погані люди (німецькі нацисти), які захоплюють цю країну (яка виявляється Австрією), а головні герої вимушені втікати з дітьми через гірський кордон, бо вони австрійці, а не німці й демонстративно вивісили вдома австрійський прапор. Знову ж таки абсолютна більшість глядачів взагалі не помічає цієї "деталі". Вони дивляться красиву любовну історію, слухають веселі пісні, сміються з жартів, але десь у підсвідомості залишається розуміння, що Австрія -- це не Німеччина, а однозначна жертва німецької окупації (як, наприклад, Польща чи Норвегія). Тобто в головах залишається головний меседж австрійської "теорії жертви", яку після Другої світової просували як союзники, так і сама Австрія. Теорія ця полягала в тому, що жителі міжвоєнної Австрії -- це не співучасники нацистських війн і злочинів, а населення окупованої країни, а сама Австрія -- "перша жертва нацистів".
Ця теорія насправді не є такою вже очевидною. У кінці 1918 року, коли Австро-Угорщина почала розпадатися, німецькі території імперії прагнули приєднатися до Німеччини. Проте переможці Першої світової війни заборонили це, що призвело до створення нової німецької держави під назвою Австрія. У 1938 році, коли Гітлер без боротьби анексував Австрію, частина населення підтримувала цю подію, тоді як інша виступала проти, але фактично не чинила значного опору. Протягом Другої світової війни громадяни міжвоєнної Австрії активно залучалися до військових дій, брали участь у партійних структурах та нацистських установах, а деякі з них були причетні до нацистських злочинів проти людства. Суттєвого незалежницького руху в цей період не спостерігалося. Коли ж Німеччина зазнала нищівної поразки та опинилася під окупацією, виникла необхідність покласти відповідальність за розв'язування війни та масові вбивства цивільного населення на когось.
У 1945 році союзники відновили незалежність Австрії, і австрійцям було вигідно дистанціюватися від жахів, які скоїв Третій Райх. Це не лише відповідало практичним потребам, але й надавало певний психологічний спокій. Адже одне - зізнатися, що "ми зазнали поразки в агресивній війні", і зовсім інше - стверджувати, що "нас звільнили від іноземних загарбників". Яка з цих двох версій звучить привабливіше? Безумовно, ті, хто переміг, підтримували саме цю версію, адже бути визволителями вигідніше, ніж залишитися в ролі окупантів.
Розважальна пропаганда
Звісно, за кількістю прихованих політичних меседжів радянські фільми випереджають західні аналоги -- Texty.org.ua про це вже писали.
Загалом, прихована пропаганда в так званій розважальній сфері є окремим і захоплюючим аспектом, який заслуговує на детальне вивчення.
#
