Конфлікти в Європі після Першої світової: "Листопадовий переворот" у Львові та боротьба за Галичину.

Держави Антанти формували "санітарний кордон" на межі з більшовицькою Росією, при цьому Україна на європейській карті для них фактично не існувала.

Поразка і капітуляція Центральних держав у Першій світовій війні у жовтні-листопаді 1918 року призвели до тектонічних змін на політичній мапі Європи та значної частини світу. 11 листопада в Комп'єнському лісі останньою капітулювала кайзерівська Німеччина, а у Варшаві саме цього дня проголосили незалежність Речі Посполитої.

Державні інститути Німеччини та Австро-Угорщини виявилися паралізованими, що призвело до нестабільних і поступових змін у межах новостворених країн Східної та Центральної Європи. В останні дні війни та після її закінчення на території від Балтики до Середземного моря розгорнулися збройні зіткнення.

Мирні переговори тривали довго, і погляди держав-переможців на реорганізацію світового порядку часто виявлялися абсолютно різними. Ще потрібно було понад півроку до підписання Версальського мирного договору, який стосувався лише Німецької республіки. Найкривавіші та перші за своїм рахунком сутички розпочалися на етнічному кордоні між Польщею та Україною - у Галичині...

7 жовтня 1918 року створена окупаційною німецькою і австрійською владою маріонеткова Регентська рада "Польської держави" вирішила йти ва-банк, вимагаючи полякам повної свободи та самостійності. До складу Другої Речі Посполитої, на думку лідера Ради, соціаліста Ігнація Дашинського, мали увійти всі польські землі з виходом до моря.

Австро-Угорщина розвалювалася на окремі "квартири" прямо на очах. І 16 жовтня Карл I Габсбург видав Маніфест "До моїх вірних підданих", яким підписав вирок імперії: "Хай вийде наша батьківщина... з військових бур як союз вільних народів". Але "вільні народи" й не думали рахуватися з Віднем - політичним центром конаючої "клаптикової держави".

Наприкінці жовтня "поляки та українці на підставі Маніфесту готувалися взяти владу в Галичині у свої руки. І якщо про західну частину регіону з Краковом питання не стояло - вона була польською, то східна частина зі Львовом погрожувала перетворитися на арену гарячого українсько-польського протистояння", - пише історик Іван Гоменюк.

28 жовтня Австро-Угорщина висловила бажання укласти перемир'я з державами Антанти. У цей день у Кракові була заснована "Польська ліквідаційна комісія". Цей орган став тимчасовим управлінським інститутом для польських територій, що належали австрійській частині імперії, зокрема Східної Галичини та Буковини. Уявлення політиків-"нацдеків" про "польські землі" охоплювало концепцію Речі Посполитої "od morza do morza" ("від моря до моря"), що означало території від Балтійського до Чорного моря.

Українці на сході Галичини не сиділи склавши руки. Почалися таємні консультації представників політичних партій, депутатів віденського парламенту і галицького сейму. Українська національна рада вела переговори у Відні, але там і не думали передавати владу в руки українців, які становили майже дві третини мешканців краю; поляки - менш як 20%, решта - євреї, німці, вірмени...

У цю ситуацію втрутилися представники таємного Українського генерального військового комісаріату. Основною рушійною силою майбутнього повстання у Львові, яке отримало назву "Листопадовий зрив" або "Листопадовий чин", спочатку стали українські офіцери та добровольці. Згодом до них приєдналися українські січові стрільці, відомі як усуси — бійці, які входили до складу добре підготовленого підрозділу австро-угорської армії.

Щоб перебрати владу з рук австрійських чиновників, 1 листопада до Львова мала приїхати "Польська ліквідаційна комісія". Українські військові - молоді молодші офіцери, вирішили діяти на випередження. Їх очолив сотник усусів Дмитро Вітовський, який чекав на приїзд до Львова Буковинського куреня з Чернівців, бійці якого мали фронтовий досвід.

У ніч на 1 листопада українські військові з тилових частин австрійської армії встановили контроль над містом. Вони захопили більшість важливих позицій та об'єктів, за винятком вокзалу, що згодом стало серйозною проблемою, оскільки поляки отримували підкріплення з Великої Польщі через залізницю. На той момент Львів вважався польсько-єврейським містом, де українці становили лише 17% населення. Проте навколишні села майже повністю населяли українці.

Ця подія шокувала польських військових, які налічували кілька тисяч у місті. Вони також готувалися до збройного протистояння, але тепер опинилися в ситуації, де їм довелося наздоганяти події. Перший раунд виграли українці, які в основному мирним шляхом захопили владу практично в усій Східній Галичині. У Дрогобичі полякам вдалося налагодити контакт з угорськими військовими і навіть отримати від них зброю та патрони. Проте українська молодь, а також мешканці сусідніх сіл, відгукнулися на заклик своїх лідерів. Місто страждало від атак українців та голоду, викликаного облогою, тому поляки змушені були шукати виходу на захід.

Стратегічно важливий Перемишль, де населення в рівній частині становили українці та поляки, двічі переходив із рук в руки. 12 листопада 1918 року після триденного бою місто остаточно захопили польські легіонери, які прибули з Кракова.

Австрійські та угорські війська, що були розташовані у Львові, не брали участі у конфлікті. Українцям вдалося домовитися про їх повернення на батьківщину. Однак поляки швидко зібралися з силами: в місті розпочалися сутички, з'явилися барикади. Перші військові дії проходили у досить незвичному для того часу шляхетному стилі.

"Командири обох сторін домовлялися, що бої тривають за розкладом: з дев'ятої ранку до першої дня. На час обідньої перерви сторони не обстрілювали одна одну, а потім перестрілки та атаки поновлювалися і тривали з другої дня до шостої", -- пише Іван Гоменюк.

Проте через чималу кількість загиблих і поранених з обох боків така толерантність пішла у небуття. В боях з польського боку брали участь жінки, які навіть складали окремі загони; чимало неповнолітніх, часто дітей 10 -- 12 років узяли в руки гвинтівки (у міжвоєнній Польщі постійно згадували про подвиги "орлят" - це була данина патріотичній традиції).

До 22 листопада в столиці Східної Галичини відбувалися запеклі бої. Українські військові формування організовано залишили місто, рухаючись на схід. Важливу роль зіграла чисельна перевага польських сил, а також те, що більшість мешканців Львова сприймали українців як ворогів. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки під проводом Євгена Петрушевича вирішило евакуюватися. Спочатку уряд осів у Тернополі, а згодом переїхав до Станіслава (тепер Івано-Франківськ).

З відходом українських військ у Львові розпочалися єврейські погроми, організовані польськими люмпенами та солдатами. Євреїв звинувачували у нібито підтримці української влади. Член Єврейської ради Львова Йозеф Теннебаум писав: "Криваве жниво принесло 72 убитих, понад 400 поранених і покалічених, 25 тисяч бездомних нуждарів". Було вбито також кілька десятків українців.

29 листопада окупаційна адміністрація заборонила випускати помірну українську газету "Діло". Антанта закликала провести розслідування єврейського погрому, однак більшість затриманих виявилася виправданою.

Збройна боротьба за Галицький регіон тривала ще цілих вісім місяців. На горизонті маячила невдала спроба українських сил у січні 1919 року захопити Львів.

22 січня 1919 року, на першу річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР), у Києві відбулися урочисті заходи за участю тисяч містян, військових та гостей столиці. На Софіївському майдані міністр закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки Льонгін Цегельський оголосив грамоту Української Національної Ради та передав її голові Директорії УНР Володимиру Винниченку. Член Директорії Федір Швець урочисто проголосив Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Це була маніфестація солідарності двох гілок української нації. Але через шалений тиск зовнішніх обставин і внутрішніх протиріч (ментально консервативним галичанам важко було знайти спільну мову з лівими політиками з Наддніпрянщини), Акт Злуки не набув реального змісту. Держави Антанти формували "санітарний кордон" на межі з більшовицькою Росією, при цьому Україна на європейській карті для них фактично не існувала..

Злука була приречена на невдачу через соціалістичний та народний характер уряду УНР. Лише через 11 днів, 2 лютого 1919 року, він виявився нездатним захистити Київ від повторного наступу згуртованих сил більшовиків.

Армії УНР та ЗУНР продовжували вести бойові дії фактично окремо, слідуючи своїми шляхами. Східні українці одночасно протистояли як червоним, так і білим росіянам, а також на деякий час стикалися з польськими військами на Волині та армією Махна на півдні.

В лютому армія ЗУНР провела Вовчухівську операцію, головною метою якої було звільнення Львова. У цьому контрнаступі було досягнуто неабиякого успіху. Проте знову втрутилася Антанта, яка в ультимативній формі змусила західноукраїнський уряд підписати перемир'я. Голова комісії Антанти французький генерал Жозеф Бартелемі писав у звіті "Комітету для Польських справ": "Становище під Львовом критичне: над поляками висить марево, що будуть побиті українцями, як не одержать скорої допомоги".

Альянси розглядали галичан як більшовиків та агентів Німеччини, що значно спрощувало їм обґрунтування своєї підтримки Польщі. У потязі, яким вони прибули до Львова, було таємно доставлено 14 тисяч гвинтівок і боєприпасів для польських збройних сил. 7 березня українські війська продовжили наступ і розпочали обстріл Львова. Після важких боїв, 15 березня польські сили перейшли в контрнаступ, знову взявши ініціативу під свій контроль.

Остаточний перелом у польсько-українській війні настав у квітні-травні 1919 року, коли в Східну Галичину перекинули з Франції добре озброєну 60-тисячну армію під проводом Юзефа Галлера. Румунські війська наприкінці травня прийшли на допомогу польським і окупували Покуття з Коломиєю. Українці опинилися в крихітному трикутнику між річками Збруч і Дністер. Євген Петрушевич був призначений диктатором ЗУНР.

Остання спроба армії ЗУНР змінити ситуацію - героїчна Чортківська офензива - відбулася у червні 1919 року. Контрнаступ спочатку призвів до деокупації частини Тернопілля і Львівщини. Але нестача зброї та боєприпасів призвели до остаточної поразки ЗУНР.

15 -- 18 липня 1919 року урядові структури та армія через Збруч перейшли на територію УНР. Почалося багатомісячне трагічне поневіряння 40-тисячної Української галицької армії на теренах Великої України з безліччю військово-політичних комбінацій.

У квітні 1920 року уряди УНР і Польщі уклали Варшавський договір, який фактично визнав анексію Другою Річчю Посполитою Східної Галичини, Західної Волині, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини. Звісно, уряд ЗУНР в екзилі рішуче виступив проти договору Пілсудського-Петлюри. Польська армія та армія УНР стали союзниками в боротьбі з більшовиками. Остаточно шляхи галичан і наддніпрянців розійшлися...

Лідери країн Антанти не проявляли інтересу до незалежності українських територій. Польсько-радянська війна завершилася 18 березня 1921 року підписанням мирного договору в Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФСР і УСРР — з другого. Через два роки, 18 березня 1923-го, Рада послів Антанти в Парижі остаточно затвердила кордон по річці Збруч. Українці залишалися розділеними до вересня 1939 року, але це вже інша сторінка історії...