"Ми вже повернулися додому, а ви ще у нас в гостях."

"Ми вже вдома, а ви в гостях" - ось такий напис я побачила на брамі одного із сільських цвинтарів. Тож раз ми сюди прийшли, то й поводитися маємо відповідно до статусу гостя - з повагою до господарів та інших гостей, яких можемо зустріти.

Невдовзі, 1 листопада, жителі Галичини принесуть світло на кладовища, щоб вшанувати своїх померлих. Свічки запалять не на кожній могилі — на деяких з певних причин залишиться темно, а бур'яни, що засохли, будуть стримуватися. Перш ніж запалити свічки, деякі з людей можуть скинути сміття на ті занедбані могили, адже до смітника йти далеко. Все одно ніхто не буде сваритися. Деякі куточки з найстарішими надгробками заросли кущами — немає кому за ними доглядати. Туди вже десятиліттями ніхто не навідується — рід вимер, а якщо й не вимер, то нащадки втратили зв'язок із родовою історією, що стало наслідком років атеїстично-комуністичної окупації, коли влада намагалася відірвати людей від своїх коренів, закривши архіви для простих громадян і плюндруючи могили.

Польські, німецькі та єврейські цвинтарі заслуговують на окрему увагу — більшість із них або повністю знищені, або перебувають у занедбаному стані. Коли національна громада зникає, немає тих, хто піклувався б про останній спочинок померлих. Я відвідала багато цвинтарів і переконалася, що кожен із них відображає життя громади. Де є активні мешканці, там спільно вирішують питання своїх територій, і цвинтарі зберігають порядок — навіть на тих могилах, що лишилися лише в вигляді невеличких пагорбків, 1 листопада запалюють лампадки. У селі Сторона Дрогобицького району розташовані два цвинтарі, адже село дуже просторе. Тут також дві церкви. На верхньому цвинтарі багато забутого, а на нижньому — все охайно, жодна могила не залишилася без уваги. Кожен рід, що є характерним для гірських сіл, має свій окремий сектор на цвинтарі. Це дозволяє родині залишатися єдиною, адже члени роду дбають про могили далеких родичів, коли близькі не можуть відвідати їх.

Цвинтар у селі Велика Озимина, де залишилося небагато жителів, вражає своєю охайністю. Кам'яні хрести, покриті білою фарбою, стоять у строгому порядку, а навколо панує чистота. Громада власними силами встановила спільний пам'ятник на могилі батька і діда Івана Франка. Старовинна церква зберегла свій первісний вигляд, без втручань золотої бляхи, а поважні дерева створюють ту атмосферу, яка нагадує про моє дитинство. Вулиці також радують чистотою: трава на узбіччях акуратно покошена, а сміття не знайдеш ані одиниці.

Впливу на естетику українських цвинтарів влада не має, якщо не йдеться про національні заповідники. Як і на естетику та збереження храмів. Став собі що хочеш, хоч обеліски на кілька метрів, чи мавзолей, якщо маєш за що і хочеш потішити своє марнославство. Старовинні церкви підозріло часто горять і на їхніх місцях ставлять споруди, що спотворюють ландшафт. Коли йдеться про громади, які собі це дозволяють, то вони явно не дружать з естетикою й готові захищати кіч вилами. А парохіальні священники, які в семінаріях обов'язково вивчали історію сакрального мистецтва, терплять і не втручаються, бо на них поскаржаться в консисторію. Вони навіть бояться попросити громаду подбати про забуті могили і кроплять у поминальні дні тільки ті, біля яких стоять родичі із затиснутими у жмені купюрами. Вони більше не є пастирями духовної отари, а наймитами, яких можуть прогнати, якщо ті не слухаються вказівок власника.

Сучасні українські цвинтарі заселюються хаотично. Але це не означає, що там немає ієрархії. Наче ми йдемо на той світ з порожніми руками, і перед Богом усі рівні, але з давніх-давен стежили за тим, щоб найкращі місця біля церков виділялися священникам і по змозі членам їхніх родин, а також тим парафіянам, хто багато жертвував на церкву, тобто найзаможнішим. Священникам громада ставила кам'яні надгробки. Принаймні так було в Нагуєвичах, на батьківщині Івана Франка. Комуністи позбивали написи, але будьте певні, під скаліченими з відбитими хрестами надгробками спочивають, як правило, парохи. Єдиним нагуєвицьким священником, якому відмовили в кам'яному хресті, був Йосиф Левицький (1801-1860), просвітитель, громадський діяч, що за власні гроші купував сільським дітям підручники і був автором української граматики. І до речі, хрестив Івана Франка. Громада зрештою довела його до смерті, бо отець Йосиф не потурав її забаганкам і казав: "Ліпше хай гроші опиняться в церкві, ніж у корчмі". Це треба ж було так ненавидіти духовну особу, щоб піти проти правил і встановити на могилі дерев'яний хрест замість кам'яного. Через що могила Йосифа Левицького втрачена для нащадків.

Для дитячих поховань відводили спеціально визначені ділянки із крихітними надгробками. Один із таких я бачила у своєму рідному селі Уріж. Зараз там більше не проводять поховання, оскільки існує новий цвинтар, і ті маленькі могилки залишилися занедбаними, затиснутими між останніми вцілілими липами, куди сонячні промені потрапляють лише зрідка.

Є ще кенотафи - символічні могили людей, які загинули на війні й поховані в братських могилах або померли на чужині й заповіли встановити собі таку могилу. У радянські часи прах родича, який помер за кордоном, неможливо було привезти на батьківщину.

Також можна зустріти ділянки, які були зарезервовані дружинами або чоловіками померлих, навіть з вказаними некоректними датами народження. Це свідчить про їх недовіру до нащадків. Можливо, що й самі вони не завжди відзначали своїх предків належним чином, адже могили тих, хто був до них, часто залишаються без написів і їх важко знайти.

Самогубців раніше ховали за цвинтарною огорожею, тепер уже в освяченій землі. Тільки з певними обмеженнями під час похорону - без парастасу. У радянські часи комуністів чи посадових осіб, навіть членів їхніх родин ховали без священника. Зате з оркестром. Тому так багато могил без християнської символіки 1950 - кінця 80-х років. Потім родичі просили священника потай запечатати гріб, бо це була найважливіша частина похоронного ритуалу. Холерні цвинтарі виносили за межі поселень, людей ховали у спільних могилах і ставили на всіх великий хрест. Коли могила переповнювалась, приходив священник і запечатував гріб. Зазвичай уночі, без участі громади. Присутні були тільки гробарі і дяк. У спільних могилах ховали померлих від голоду під час Голодомору 1932-1933 років, але вже без хреста. Це важко назвати навіть цвинтарем, бо в статистиці померлих маскували під велику рогату худобу. Те саме можна сказати про могили закатованих окупантами. Їх намагалися приховати.

Хрести "виколювали" очі комуністам. Ті знищували могили священників під церквами, відбивали голови у янголів, святих і мадонн. Ніхто їх не відновлює, можливо, у цьому є свій резон - це свідки тоталітарного вандалізму.

У сфері кладовищ можна спостерігати ще один цікавий аспект — моду: тенденції в оформленні огорож, вибір конкретних дизайнів надгробків. Лише деякі можуть дозволити собі реалізацію індивідуальних проектів. Ця сфера стала цілою індустрією. З естетичної точки зору вдалося досягти позитивних змін для природи — зменшити використання пластикових квітів. Хоча деякі все ще продовжують приносити такі квіти, з ринків практично зникли букети з яскравими, неприродними відтінками, а з магазинів — синтетичні вінки. Їх поступово замінили живі рослини та вазони. Навіть поблизу сільських кладовищ з'явилися контейнери для збору пластику та скла, а також спеціальні столи, за якими родичі та сусіди можуть вшанувати пам'ять покійних після похорону.

У останні роки українські кладовища стали привертати увагу наявністю державних та національно-визвольних прапорів. На деяких з них можна побачити десятки стягів, тоді як на інших – лише кілька. Там знайшли вічний спокій загиблі українські захисники, і тільки їм надається така почесна шана. Це стало новим явищем у культурі українських некрополів. У невеликих містах створюють окремі території для військових поховань, а у великих містах – спеціалізовані цвинтарі. Війна триває досить довго, аби ці місця встигали наповнюватися новими могилами.

Яким чином створюють цвинтар? Перш за все, обирають ділянку землі, зазвичай на височині або схилі, уникаючи близькості до водойм і сільськогосподарських площ. Історично цвинтарі часто розміщували між двома населеними пунктами, оскільки поруч із церквами не вистачало простору. Потім викопують канаву по периметру, зводять огорожу, а в центрі кладовища встановлюють великий хрест, попередньо освятивши територію.

І наостанок хочу згадати мою прабабу Теодозію, з дому Страшівських, яка, будучи вдовою, вийшла заміж за мого прадіда Івана Петрущака. Вона була бездітною, пішла на четверо дітей і заповіла ділянку під цвинтар в Урожі. Було це на початку ХХ ст. А моя мама, будучи головою сільради, обирала ділянку під новий цвинтар. Тож певною мірою моя родина посвячена в історію цвинтарів Урожа, яка, мабуть, ніколи не буде написана, але передається з покоління в покоління.