Нам треба не лише перемогти у війні, а й максимально використати здобутий у ній потенціал
Чи існує ймовірність розпаду Росії? Чи є усунення Путіна з керівництва ключовим фактором для завершення конфлікту? Якою мірою антиукраїнські настрої в Польщі набирають небезпечної сили? І як виглядає українське суспільство на п'ятому році повномасштабного протистояння?
На ці та подібні запитання в бесіді з Укрінформом дав відповіді військовий Збройних сил України та політолог Михайло Басараб.
У ході бесіди він висловив свої думки щодо ролі української нації як основи стійкості держави, проаналізував ймовірні наслідки внутрішньої кризи в Росії, обговорив можливі варіанти розвитку ситуації в Криму, а також поділився своїм уявленням про позицію України в майбутній системі безпеки Європи.
- П'ятий рік повномасштабного вторгнення РФ... Пане Михайле, як би ви оцінили стан українського громадянського суспільства? Наскільки міцним залишається його каркас, який щодня перебуває під ударами російських ракет, дронів, пропаганди, ІПСО, а також внутрішніх корисних ідіотів та некорисних негідників?
Головним противником Росії в цій війні виступає українська нація — спільнота небайдужих і свідомих громадян, які об'єднані спільною метою і здатні до самоорганізації.
Росіяни цей факт вперто ігнорували й, схоже, продовжують ігнорувати. Силу і потенціал українського суспільства до кінця не усвідомили навіть наші західні партнери. Зараз вони визнають стійкість України, але не завжди розуміють, звідки вона береться.
Громадянська згуртованість в Україні має глибокі традиції. Вона існувала незалежно від того, наскільки сильними чи слабкими були державні інституції, і чи існувала держава на той момент взагалі.
Ми стали свідками українців з різних етнічних груп під час Помаранчевої революції, Революції гідності та в багатьох інших вирішальних моментах в історії нашої держави...
Абсолютно вірно. Український народ не раз доводив свою здатність до єднання у відповідь на виклики, що виникають у суспільстві.
У період повномасштабної війни ця здатність виявилася, зокрема, в активному добровольчому та волонтерському русі. Їхня енергія та можливості сприяли формуванню українських збройних сил такими, якими ми їх знаємо сьогодні, і це стало відомим не лише в Україні, а й у всьому світі.
Якби в Україні не було цього сильного базового волонтерського та добровольчого руху, обстановка виглядала б кардинально інакше. Без цього фундаменту нації Україні важко було б протистояти агресії та дати належну відповідь ворогу.
Саме вміння громадян самостійно приймати відповідальність, діяти на благо держави та підтримувати одне одного забезпечило Україні можливість витримати випробування у 2014 та 2022 роках. Інституційні можливості самої держави не були б достатніми, щоб подолати таку потужну загрозу.
Уявімо, що в Україні не виникли добровольчі формування, які сьогодні трансформувалися в цілі корпуси. Уявімо, що немає волонтерського руху, який підтримує армію у найважчі моменти. Чи була б наша війна такою, як вона виглядає зараз? Чи було б українське військо таким, яким ми його бачимо і яким пишаємося, а весь світ заздрить? Чи змогла б наша держава так довго протистояти російській агресії? Гадаю, відповідь очевидна. Складно уявити, яку неймовірно велику кількість корисних справ щодня роблять небайдужі українці в інтересах перемоги. Роблять жертовно, без примусу, усвідомлено і чиєїсь підказки. Я це бачу на свої очі, і не говорив би, якби не знав. Це безумовно додає мотивації. Власне, очевидною також є відповідь на ваше запитання про те, наскільки міцним є каркас української нації на п'ятому році повномасштабного вторгнення РФ.
- Якщо продовжити тему українського суспільства: наскільки, на вашу думку, воно сьогодні адекватно реагує на останні події?
З початком повномасштабної агресії була допущена серйозна помилка. Для цивільного населення намагалися зберегти максимально комфортні та звичні умови життя. Я б рекомендував кожному українцеві ознайомитися із Законом України "Про правовий режим воєнного стану" і уважно вивчити розділ, що стосується можливих обмежень прав і свобод громадян. У цьому документі детально описані різноманітні обмеження, які держава може застосовувати під час війни. Багато українців навіть не усвідомлюють, що ці обмеження існують, і тому вони практично не відчувають їх на собі. Це призвело до численних внутрішніх проблем і непорозумінь, з якими ми сьогодні стикаємося.
Ми частково повторили помилку, яку зробили після 2014 року. Тоді фронт жив своїм життям, а тил - своїм. І поступово між цими двома реальностями виникла величезна прірва. З часом вона лише поглиблювалася.
Сьогодні ми знову бачимо формування двох паралельних світів у межах однієї держави. Один світ - це люди, які щодня воюють, ризикують життям, виконують бойові (і не лише) завдання заради перемоги, їхні родини. Інший - люди, які значною мірою живуть так, ніби війни немає.
Це й призводить до непорозуміння між тими, хто безпосередньо залучений у війну, і тими, хто спостерігає за подіями з боку. Попри фізичну близькість, їхні світогляди кардинально відрізняються. Люди, які на власному досвіді переживають війну, сприймають реальність через призму викликів, небезпек, особистого бойового досвіду, великої відповідальності та постійного ризику.
Одночасно вони помічають, що деякі громадяни, які ніяк не беруть участі в захисті країни, інколи занадто агресивно відстоюють свої інтереси.
Під час "картонного майдану" мене вразило дещо інше. Простіше кажучи, питання: наскільки добре були обізнані та підготовлені учасники в їхніх настирливих і часом сміливих вимогах, коли йшлося про кадрові ультиматуми у сфері національної безпеки? Потрібно зазначити, що я, як і більшість тих, хто має військовий досвід та безпосередньо залучений до війни, не наважився б давати однозначну оцінку роботи певних посадовців чи командирів, оскільки не маю достатньої інформації для цього. Однак ми стали свідками впевнених вимог від людей, які явно не мали необхідних знань, досвіду чи компетенції. Ця самовпевненість і зухвалість справили значне враження на багатьох військових. Вибачте за таке порівняння, але це нагадує постмодерний більшовизм.
На чолі з новим Головнокомандувачем Михайлом Драпатим, армія продовжує свою справу. Щодо Олександра Сирського… ми не маємо наміру ідеалізувати його постать. Проте це досвідчений і заслужений генерал, з яким важко зрівнятися за рівнем кваліфікації в нашій країні. Однак, деякі під час мітингів вигукували "Сирського - геть!"...
Вважаю, що обговорення відставки Головнокомандувача на вуличних протестах є абсолютно недопустимим, оскільки більшість учасників (до 90%) не мають жодного стосунку до військової служби або системної волонтерської діяльності. Сьогодні мова йшла про Сирського, а завтра хтось може вирішити виступити проти Драпатого чи іншого генерала, який бере участь у бойових діях. Суть справи не в конкретних прізвищах, а в загальному контексті ситуації.
Я переконаний, що способи донесення громадянської позиції мають залишатися в певних межах. Особливо зараз - у час війни. Сьогодні Україна перебуває в абсолютно іншій ситуації, ніж під час Революції гідності. Нація не протистоїть режиму колаборантів. Так, є певні особи, які гальмують реформи, хтось має серйозний шлейф і досі за лаштунками шкодить. Але тоді державу очолював президент Янукович, влада повністю знаходилася в руках зрадників, які працювали в інтересах Кремля. Це була принципово інша ситуація для масштабного збурення нації. Нині вона інша. До речі, значна частина учасників Революції Гідності сьогодні воює, нищить ворога усіма доступними способами або волонтерить, і ні за що не дозволила б собі вийти на "картонний майдан" з такими брутальними заявами на адресу Головнокомандувача ЗСУ.
- Тоді протистояли українська й російська сторони...
Сьогодні ми стикаємося із необхідністю розв'язати внутрішні питання в державі, яка веде боротьбу за своє існування. Це слід враховувати. Коли ми обговорюємо питання військового управління чи інші складні аспекти, нам не слід ставати ворогами один одному. Я не закликаю до поверхневого оптимізму, а наголошую на важливості дискусії. Навіть щодо військових операцій необхідно обговорювати питання перед прийняттям рішень.
Однак важливо не забувати про основне: нині всі ми об'єднані заради однієї мети - захисту України та перемоги над агресором. Не слід легковажно намагатися вносити зміни в області, де у вас недостатньо знань та досвіду. Адже така самовпевненість без належної підготовки може призвести до серйозних втрат у умовах війни.
Як ви вважаєте, чи є виправданим вимагати призначення чи звільнення Головнокомандувача через вуличні акції протесту?
- Я вже частково відповів на це. Додам лише, що в умовах повномасштабної війни громадянська позиція вимірюється насамперед конкретними справами для перемоги над ворогом, а не одне над одним всередині України. Якщо є можливість - варто долучатися до війська, якщо ні - підтримувати його волонтерською участю. Роботи вистачить всім охочим.
Можу навести власний приклад. До початку повномасштабного вторгнення, як і багато моїх колег політологів, я активно коментував внутрішні політичні процеси, конкуренцію, конфлікти. Після 24 лютого 2022 року я свідомо відмовився від публічних коментарів стосовно цих питань. Для себе визначив пріоритет: ворог сьогодні знаходиться не всередині країни, а за її межами. Тому з публічними оцінками внутрішніх питань треба бути обережним. Спрямувати всю свою енергію, знання, досвід і можливості для справи перемоги і поразки ворога.
Я зовсім не наполягаю на тому, що інші повинні робити так само. Це особисте рішення кожного. Проте для мене це і є мій обов'язок на сьогодні.
- Ми завжди пам'ятатимемо безпрецедентну підтримку, яку Польща надала Україні одразу після початку повномасштабного вторгнення. Водночас сьогодні між нашими країнами накопичилося чимало складних проблем. Наскільки глибокою є ця криза? Чи можливе справжнє порозуміння між Україною та Польщею, включно з історією?
Впевнений, що досягти примирення цілком реально. Україна та Польща продемонстрували видатний рівень співпраці не лише в останні роки, а й протягом багатьох десятиліть. Спільно, часто з залученням Литви та інших наших партнерів зі Східної Європи, ми стали прикладом ефективної регіональної взаємодії, взаємної підтримки та партнерських відносин.
Нинішня криза не з вини України. Причому ситуація змінилася дуже швидко. Те, що ми сьогодні спостерігаємо в Польщі, не могло виникнути на порожньому місці лише під впливом окремих політичних заяв. Очевидно, у польському суспільстві існували давні і глибші установки такого ставлення до українців. Чого, до речі, не спостерігаємо в українському суспільстві до поляків, хоча приводів для цього було набагато більше.
Не вважаю, що цю хвилю вдасться швидко зупинити. Вона вже здобула значну інерцію. Її зменшення розпочнеться лише після того, як вона досягне свого піку, і для великої частини польського суспільства стане очевидним, що ситуація приймає абсолютно неприйнятні, навіть абсурдні форми. Коли більшість тих, хто сприяє розповсюдженню ненависті до українців, відчує сором за участь у цьому ганебному спектаклі.
На жаль, попереду може бути більше насильства проти українців, погроми, дискримінація. Логіку такої перспективи ми вже бачимо. Лише коли критична маса польського суспільства усвідомить небезпеку, абсурд і дикість такої ситуації, тоді можливе повернення до раціонального мислення. Ймовірно, хвиля поступово почне згасати. Хоча значно швидше нас нас можуть помирити російські ракети і дрони над польськими містами. Російські повітряні удари або піхота здатні дуже швидко раціоналізувати мислення будь-кого. Цього полякам ніхто не бажає, але ймовірність достатньо висока.
Необхідно акцентувати увагу на ще одній суттєвій деталі. Польські науковці зазначають, що з підвищенням антиукраїнських настроїв у Польщі спостерігається також загострення ксенофобії в цілому.
Отже, мова йде не лише про негативне сприйняття українців, а й про ставлення до інших національностей?
Так, це дійсно так. Ми спостерігаємо, що деякі польські політики, які нещодавно зосереджували свої зусилля на антиукраїнській риториці, тепер починають робити подібні заяви стосовно литовців. Раніше були висловлені аналогічні думки щодо німців, євреїв та інших груп. Проблема є набагато глибшою, ніж просто напруга між Польщею та Україною. Це свідчить про використання теми ксенофобії в Польщі як частини мейнстрімної політичної дискусії. Це надзвичайно тривожний феномен, безсумнівно.
І тут не можна ігнорувати російський фактор. Існують давно доведені факти підтримки Росією як праворадикальних, так і ліворадикальних політичних сил у Польщі. Деякі політики, які систематично поширювали ксенофобські заклики, вже отримали офіційні звинувачення за співпрацю з Росією.
Якщо ретельно проаналізувати осіб, які нині найбільш активно протистоять Україні, можна виявити, що серед них чимало тих, хто одночасно підтримує відверті проросійські ідеї. Вони закликають до відновлення відносин з Росією, ставлять під сумнів важливість підтримки України та повторюють відомі кремлівські наративи, а також виступають за вихід Польщі з Європейського Союзу та НАТО.
Це дає підстави стверджувати, що Росія активно сприяє та підтримує зростання українофобських настроїв у Польщі. Проте, варто зазначити, що мова йде не лише про ворожість до українців. Ми спостерігаємо свідоме підбурювання ксенофобських настроїв щодо різних націй. Для Кремля це ще один інструмент, спрямований на ослаблення єдності Європи, розбрат між союзниками та створення додаткових труднощів для України, НАТО і ЄС.
Практично вся територія агресора стала доступною для українських безпілотників. Навіть офіційні російські соціологічні дослідження фіксують падіння довіри до Путіна. Хоча зрозуміло, що завтрашнього дня режим не зникне, проте чи помічаєте ви ознаки його поступового руйнування?
Без сумніву, найзначнішою несподіванкою для керівництва Кремля стала здатність України, а особливо її народу, дати рішучу відсіч російській агресії. Тому, коли в Кремлі готувалися до вторгнення, вони не враховували ймовірність тривалої війни. Нині ж ми спостерігаємо, як резерви російської системи поступово вичерпуються, і це підтверджується численними фактами.
По-перше, Росія змушена невпинно підвищувати частку військових витрат у своєму федеральному бюджеті. У той же час спостерігається зменшення фінансування цивільних потреб, що призводить до погіршення рівня життя звичайних громадян. Це, у свою чергу, викликає негативний вплив на економіку в цілому.
Модель ведення війни, що базується лише на дорогому контрактному рекрутингу, фактично вичерпала свої ресурси. Кількість росіян, які навіть за значні фінансові винагороди готові брати участь у боях проти України, поступово зменшується.
Саме тому Кремль все активніше шукає людські ресурси для ведення війни за межами Російської Федерації. Ми спостерігаємо широкомасштабні рекрутингові кампанії в економічно неблагополучних країнах Азії, Африки та в інших частинах світу. Росія "імплементує" найманців, намагаючись заповнити власний кадровий дефіцит. Часто це відбувається через обман і шахрайські схеми. Існують численні свідчення про те, що людям обіцяють роботу в Росії або можливість виїзду в Європу через російську територію. По прибуттю до Росії ці уразливі особи майже миттєво потрапляють у "м'ясні штурми".
Економіка Росії стає все більш деформованою. Макроекономічні експерти, спираючись на перевірені дані та статистичні показники, відзначають стагнацію цілого ряду секторів, які не мають відношення до військово-промислового комплексу. Усі ресурси зосереджені на військових потребах, в той час як цивільні галузі поступово занепадають. Хоча фінансова система наразі демонструє певну зовнішню стабільність, така ситуація не може тривати вічно. Маніпуляції Центрального банку РФ не здатні безкінечно маскувати структурні проблеми, що існують в економіці.
Додатковим обтяжливим фактором стали свідомі українські далекобійні удари по ключових цілях на території Росії. Влучення в об'єкти нафтопереробної промисловості, руйнування хімічних виробництв, військової інфраструктури, логістичних центрів та інших важливих стратегічних об'єктів створюють додатковий економічний тиск на Росію, змушуючи її витрачати все більше ресурсів на захист своїх територій та усунення нових проблем в економіці.
- Але чому режим зовні виглядає достатньо стабільним?
Це характерно для більшості тоталітарних режимів. Вони здатні тривалий час створювати ілюзію стабільності на міжнародній арені. Наприклад, Радянський Союз довгий час виглядав як могутня держава, навіть незадовго до свого падіння. Попри численні внутрішні проблеми, Союз активно брав участь у глобальній гонці озброєнь зі Сполученими Штатами, і багато хто вважав, що його система абсолютно надійна. Вся ця зовнішня демонстрація сили була, так би мовити, призначена для експорту. Схожа ситуація спостерігається і в сучасній Росії, де мачизм і показна стабільність стали важливими елементами іміджу.
Проте, коли кількість проблем досягла критичного рівня, вони раптово обрушилися на Радянський Союз, що призвело до його швидкого краху. Це була типовою ситуацією, коли за зовнішнім благополуччям ховалася серйозна внутрішня криза.
Сучасна Росія рухається за дуже схожою траєкторією.
Тоталітарні режими принципово відрізняються від демократичних держав. У демократіях проблеми видно одразу, є механізм обговорення і вирішення проблем усім суспільством. Свобода слова, незалежні медіа, політична конкуренція дозволяють суспільству бачити кризові явища ще на ранніх стадіях.
У тоталітарних режимах ситуація кардинально інша. Вони ґрунтуються на примусових методах, страху, репресіях та ілюзії стабільності. Зовні створюється враження потужної держави, тоді як всередині можуть виникати надзвичайно серйозні труднощі.
Ось чому, коли така система починає виходити з-під контролю, процеси можуть розгортатися надзвичайно швидко. Лише кілька перших ознак того, що центр більше не в змозі повністю управляти ситуацією, і вже відбувається ланцюгова реакція руйнувань.
Не слід забувати, що велика частина Російської Федерації складається з поневолених народів, які на великих просторах утримуються під контролем силою вже багато століть. Окрім того, в країні існують регіональні еліти, кримінальні угрупування та місцеві бізнес-структури, які взаємодіють з Москвою не з почуття прихильності, а внаслідок особливостей існуючої системи.
Коли стає зрозуміло, що центральна влада втрачає свою силу і контроль, чимало людей прагнуть скористатися шансом отримати більше свободи, автономії у використанні ресурсів або політичної незалежності. Це запускає потужні процеси дезінтеграції, які вже неможливо буде зупинити. Подивіться на падіння тоталітарного режиму в практично однорідній за етнічним складом Румунії. А як же в сучасній Російській Федерації, де бурят, чеченець чи башкир чітко усвідомлює свою відмінність від етнічних росіян? Кілька років тому я мав можливість поспілкуватися з якутськими добровольцями, які приїхали захищати Україну. Мене вразило, що ці громадяни РФ майже не володіють російською мовою, не кажучи вже про вміння нею спілкуватися. Що ж тримає всіх цих людей разом, крім примусу з боку репресивної системи? Як тільки тиск зменшиться, вони можуть втратити єдність.
Неможливо точно визначити, коли це станеться - чи то через кілька місяців, чи через роки. Проте я впевнений, що Росія не зможе вічно функціонувати в умовах нинішньої війни та економічного виснаження. Ця система приречена на провал.
- Україна ізолює окупований Крим від континентальної частини країни. Якою мірою кримський аспект може перетворитися на потужний інструмент впливу на Кремль?
Втрата контролю над півостровом або ж значне ослаблення російських позицій у цьому регіоні може завдати серйозного удару по чинному режиму. Це, передусім, матиме глибокі психологічні наслідки.
Для Путіна Крим давно перетворився на символ його "тріумфальної кампанії", що слугує свідченням легітимності його авторитарних дій та важливою частиною сучасної імперської міфології Росії. Будь-які суттєві труднощі, з якими стикається Росія на півострові, сприйматимуться як яскравий знак серйозної вразливості Кремля.
Це може підірвати довіру росіян до здатності Путіна управляти ситуацією. Адже ключовим елементом будь-якого авторитарного режиму є впевненість населення в тому, що влада є потужною і завжди досягає успіху.
В результаті, навіть незначна втрата контролю над Кримом може стати каталізатором, який активує вже відомі деструктивні процеси в середині Російської Федерації.
Отже, Крим без "русского мира" - це вже справжня дійсність?
Отже, важливо, щоб українське суспільство не сприймало вихід росіян з Криму як простий і однозначний процес. Втрата Росією контролю над ситуацією в Криму не гарантує автоматичного повернення півострова Україні. Відновлення ефективного контролю над такою територією вимагатиме величезних військових, фінансових та людських ресурсів. При цьому ці ресурси можуть бути критично важливими для України в інших зонах, поки триває конфлікт.
Отже, цілком імовірний перехідний період, який може бути досить тривалим, коли Росія вже не зможе ефективно контролювати Крим, але Україна ще не буде в змозі повністю відновити там свою владу. У зв'язку з цим, важливо мати чітке бачення, особливо з боку наших спецслужб та Збройних Сил. Не варто забувати, що вже зараз потрібно розробляти законодавство про особливий перехідний правовий статус у Криму та інших звільнених територіях. Для відновлення цих земель до нормального життя за українськими стандартами знадобиться певний час.
Чи є усунення Путіна з політичної арени, незалежно від причин — політичних чи біологічних — єдиним і обов'язковим фактором для припинення війни?
Проблема України полягає не лише в особі Путіна. Основною причиною є Росія як імперія, що має тривалу історію агресії відносно українського народу та нашої країни.
На жаль, в російському сприйнятті державної ідентичності Україна, зокрема Київ, займають важливу роль. Київ вважається одним з основних джерел історичної легітимації російської імперії. Тому незалежність України завжди сприйматиметься як загроза для їхньої імперської концепції.
Тому не має суттєвого значення, хто саме займатиме керівні посади у Москві — чи то цар, секретар політбюро, чи президент. Це може бути донька Путіна, Патрушев або умовний Навальний. Якщо Росія продовжує бути імперією, вона становитиме загрозу для України. Це безсумнівно.
Отже, якщо Російська Федерація залишиться в ролі імперії, вона продовжуватиме бути серйозною загрозою для України?
- Звісно, бо російська імперська конструкція залишається дефектною без України. Боротьба за Україну для Кремля - це не боротьба просто за території. Це боротьба за власну історичну легітимність, за право бути тим, чим вони століттями прагнуть бути - імперією.
Отже, наша боротьба не може зводитися лише до вигнання російських військ з захоплених територій. Справжня безпека для України настане лише тоді, коли Росія перестане функціонувати як імперська структура.
Однією з ключових помилок 1991 року стало те, що стратеги у Білому домі, Державному департаменті та Пентагоні боялися, що російська імперія впаде цілком. Хоча Радянський Союз розпався, російська імперія не була остаточно знищена. Їй не дали можливості остаточно впасти. Колишні вороги-капіталісти фактично сприяли тому, щоб Московія зберегла свій імперський статус.
З часом російські спецслужби, спершу КДБ, а згодом ФСБ, змогли відновити імперські амбіції та використати спадщину Радянського Союзу для посилення Російської Федерації. Це призвело до того, що Росія знову почала створювати загрози не лише для сусідніх країн, а й для всього демократичного світу.
- Грузія, Сирія, Україна...
Відновлена Російська імперія, яка тепер функціонує під маркою РФ, розпочала велику неоголошену війну проти всього західного світу. Багато з криз, які сьогодні переживають західні демократії, стали можливими завдяки систематичному втручанню російських спецслужб. Мова йде про масштабні операції, спрямовані на ослаблення Заходу: розкол суспільств, дискредитація демократичних інституцій, підрив єдності західних держав, корупція серед західних чиновників, загострення міграційних проблем та багато інших аспектів.
Росія ніколи не приховувала своїх агресивних намірів щодо Заходу. Війною проти України вона прагне відновити власну імперську легітимність. А неоголошеною війною проти Заходу намагається змінити світовий баланс сил, послабивши лідерство Сполучених Штатів та розібравши західну цивілізацію на цеглини.
Власне, Росія вже тривалий час активно працює над зміною світового порядку. Кремль має на меті витіснити США з їхньої ролі глобального лідера та впровадити нову модель міжнародних відносин. У цьому контексті Росія налагоджує співпрацю з Китаєм.
- Лише усунення Путіна не вирішить цю проблему...
- Звісно, що ні. У Росії існує своя "глибинна держава". Основою цієї "глибинної держави" є ФСБ - спадкоємець КГБ. Саме ця система після розпаду СССР фактично відновила російську імперію. Саме вона формує стратегічний курс держави незалежно від того, хто формально займає президентське крісло. За Путніа, до речі, КГБ-ФСБ неймовірно зміцнила свій вплив на внутрішню і зовнішню політику Росії.
Отже, навіть якщо на чолі влади в Росії стане інша особа, це не гарантує змін у самій системі.
Вони не мають наміру зупинятися. У найближчому майбутньому Кремль може виявити готовність до нових актів агресії проти однієї чи кількох держав НАТО.
Причини зрозумілі. Війна в Україні затягнулася і, певною мірою, стала для росіян перешкодою. Вона виявилася виснажливою, дорогою та більше не забезпечує Кремлю тієї "переможної динаміки", яку він прагнув продемонструвати як своєму населенню, так і міжнародній спільноті. Саме тому Кремль буде шукати нові можливості для демонстрації своєї сили, щоб підтримувати враження "переможного" конфлікту. Існує ймовірність, що Росія вдасться до обмежених агресивних дій щодо держав НАТО, насамперед у відношенні до трьох балтійських країн або в акваторії Балтійського моря. Це робитиметься не з метою розпочати масштабну війну з Альянсом, а щоб протестувати його готовність і можливість колективної відповіді. Росіяни можуть сподіватися на бездіяльність НАТО та шок серед його членів.
Цілком ймовірно, що нові осередки напруження можуть виникнути на північному кордоні України. Зокрема, вже неодноразово згадувалися можливі загрози для Чернігівського напрямку як з боку Президента України, так і з боку військового керівництва. Російські сили можуть навіть піти на певні поступки на півдні України, зменшивши тиск в інших регіонах, щоб спробувати створити нову зону напруги, демонструючи хоч якісь зміни у своїй стратегії.
Складається враження, що більшість наших західних союзників вже розуміє: Росія не має можливостей для перемоги у цій війні. Проте, багатьох з них все ще турбує ймовірність дестабілізації або навіть розпаду Російської Федерації. Яким чином Україна може вплинути на це сприйняття?
Україна не має альтернативи, окрім як проявити стійкість, захистити свою свободу, суверенітет і цілісність території. Лише через це ми зможемо переконати тих, хто сумнівається, що Росія не є непереможною, і що агресивні дії Кремля не можна підтримувати шляхом поступок.
На Заході, на жаль, досі існує стереотип, що залишився з часів радянської епохи. Він базується на уявленні, що Радянський Союз, а тепер і Росія, є нібито нездоланною потугою, і що єдиним можливим форматом відносин з нею є співіснування та постійні компроміси. Дивно, але навіть розпад Союзу не став для західних еліт достатнім свідченням на користь протилежного.
Стереотипи мають дивовижну здатність витримувати час. Проте, насправді Росія є вкрай вразливою структурою, хоча зовні може виглядати потужною. Її стабільність не базується на міцній національній єдності, а скоріше на авторитарній системі: репресивному механізмі, страху та примусі.
Однак, варто лише цій силі продемонструвати хоч трохи вразливості, як внутрішні руйнівні процеси можуть швидко активізуватися. Якби Росія була однорідним суспільством, і в ній існувала б єдина російська нація, то ймовірність її неминучого краху була б значно нижчою. Якби жителі федерації сприймали свою давню історію як спільну, мали б єдину культуру, ідентичність та спільну мрію про майбутнє Росії...
Проте цього навіть не спостерігається.
Які у вас на думці, пане Михайле?
Велика частина населення Російської Федерації не погоджується з тією штучно створеною ідентичністю, яку Кремль намагається нав'язати протягом останніх десятиліть. Це цілком зрозуміло. Дуже важко переконати звичайного жителя Калузької області в тому, що він є братом тувинця, бурята, якута чи лезгина. І так само непросто довести представникам цих національностей, що вони та їхні предки завжди були частиною російської нації і залишаться нею.
Сьогодні їх єдність базується лише на репресивному тиску з боку росгвардії та ФСБ, а також на переконанні, що режим все ще має потужну підтримку.
Певною мірою ситуацію ще якось підтримує совєтська міфологія, з легкими вкрапленнями царських символів і місцями якимось сучасним пафосом. Все це вкупі виглядає гротескно, а тому штучно і несерйозно навіть для самих мешканців Російської Федерації. Кремлівська пропаганда обертається довкола совєтської символіки і пам'яті, тримається за це, як за останню соломинку, бо це те єдине, що ще хоч якось дає цій різнорідній масі позірне відчуття хоч якоїсь спільності. Саме тому вона має таке сакральне значення для нинішнього кремлівського режиму. Мовляв, дід одного воював поруч із дідом іншого під час "Вєлікай Атєчєствєннай", вони разом брали Берлін - отже, всі вони є одним народом. Але цього вже недостатньо.
Кремль не має жодних обґрунтованих аргументів для підтримки концепції ефемерної російської нації. Згідно з планами Путіна та його однодумців, нова ідентичність повинна була виникнути внаслідок блискучої перемоги над "київським режимом" і приниження Західних країн. Однак цього не сталося, і тепер, як стверджують, нова ідентичність скасовується. Замість цього, вони продовжать годувати своїх прихильників історіями про захоплення Берліна в 1945 році.
Саме тому, все почне усюди валитися, як тільки стане очевидно, що центр не всесильний. Їх більше нічого не триматиме разом.
На відміну від Російської Федерації, політична нація України вже має чіткі contours...
Українська ідентичність наявна і свідчить про наше усвідомлення спільної глибокої історії, що бере початок щонайменше з раннього середньовіччя, а також про нашу унікальність. Ми добре усвідомлюємо як наші спільні невдачі, так і ті моменти, які викликають гордість. У нас є спільні герої та антигерої, і ми пишаємося цим фактом. Сьогодні це особливо очевидно. У більшості українців існує спільне розуміння критеріїв успішності нашої країни.
Постійні спроби Росії розділити Україну на схід і захід, а також просувати ідеї про "штучну державу" або "неіснуючу націю" зазнавали невдач, навіть у ті часи, коли ми не були такими згуртованими, як сьогодні. А тепер ситуація ще більш очевидна.
Українці добре знають, ким вони є. Хтось краще знає історію, хтось гірше, але більшість українців має чітке усвідомлення своєї національної ідентичності. Саме це гарантує існування України як самостійної держави й нації.
Інше питання - яким буде наше майбутнє.
Тут я хотів би звернути увагу на важливий нюанс. Про майбутнє України, Європи та світу можна було б говорити значно впевненіше, якби ми знали, чим завершиться нинішнє глобальне протистояння. Йдеться не лише про російсько-українську війну. Насправді ми є свідками значно ширшого конфлікту - походу нащадків Сталіна і Мао Цзедуна проти західної цивілізації.
Китай, Росія, Північна Корея та їх союзники здійснюють приховані агресивні дії проти західних країн, намагаючись трансформувати глобальну систему і впровадити свої власні принципи в міжнародних відносинах.
Саме з цієї причини російсько-українську війну слід аналізувати в більш широкому контексті сучасного цивілізаційного конфлікту.
Якщо західна цивілізація зуміє зберегти своє лідерство, захистити свої цінності, підтримати міжнародний правопорядок і стримати відродження посткомуністичних авторитарних режимів, це створить нові можливості як для світу, так і для України.
Якщо плани Китаю, Росії та їхніх союзників будуть реалізовані хоча б частково, світ зміниться до невпізнаваності. Це також вплине на умови, в яких Україні доведеться функціонувати.
Коли мова йде про перспективи України, не тільки в контексті війни, а й в ширшому сенсі, ким ви відчуваєте себе сьогодні: оптимістом, реалістом чи песимістом? Які ваші міркування з цього приводу?
Я впевнений, що Україна здобуде перемогу в цій війні, адже вона бореться за свою свободу. Росії не вдасться втілити свій стратегічний план щодо знищення української незалежності. Також існує велика ймовірність, що Російська імперія, як ми її знаємо, не зможе зберегтися, їй не вдасться уникнути розпаду або зменшення своїх територій. Варто зазначити, що Пекін не буде сильно засмучений через це, і Захід повинен взяти цей аспект до уваги.
Проте ще раз підкреслюю: нам необхідно усвідомлювати, що ми не живемо в ізоляції. Україна стане складовою частиною масштабних глобальних змін, які вже розпочалися. Від того, яким чином будуть розвиватися події у світі в найближчі роки, значною мірою залежатимуть майбутні можливості для нашої країни.
Якщо коротко відповісти на ваше питання, то я однозначно є оптимістом. Я не маю жодних сумнівів у тому, що Україна зуміє захистити і зміцнити свою міжнародну позицію. Більше того, я переконаний, що після закінчення війни Україна має всі шанси стати одним з нових лідерів у Європі. Ми вже здобули унікальний досвід у веденні сучасних бойових дій, створили одну з найпотужніших армій на континенті, розвиваємо новітні технології та продемонстрували стійкість нашого суспільства, здатність захищати не лише себе, а й всю Європу. Ми зібралися, усвідомили свою ідентичність у всій її глибині і залишимося в постійній готовності.
Усе це формує для України принципово новий міжнародний статус і відкриває можливості відігравати значно вагомішу роль як у європейській, так і в глобальній політиці. Нам треба не лише перемогти у війні, а й максимально ефективно використати той величезний потенціал, який українська держава й суспільство здобули в надзвичайно важкому протистоянні. Саме від цього значною мірою залежатиме місце України у світі.
#Євреї #Суспільство #Європа #Друга Польська Республіка #Демократія #Україна #Берлін #Західна Європа #Китай (регіон) #Росія #Більшовики #Тоталітаризм #Українці #Литва #Росіяни #Москва #Федеральна служба безпеки #НАТО #Крим #Володимир Путін #Збройні сили України #Російська імперія #Укрінформ #Українська мова #Литовці #Нація #Європейський Союз #Ксенофобія #Польща #Антиукраїнські настрої #Кремль (фортифікаційна споруда) #Економіка #Агресивна війна #Московський Кремль #Африка #Політолог #Легітимність (політична) #Віктор Янукович #Йосип Сталін #Західний світ #Київ #Українська криза #Мао Цзедун #Ракета #Справа #Держава (політика) #Боротьба #Президент (урядове звання)
