26 липня 2026 року Путін зробив оголошення, яке в Україні не можна вважати черговою порцією вигаданих історичних міфів російського автократа.
Під час зустрічі з російськими військовими моряками він висловив думку, що Україні, зрештою, доведеться поступитися своїми західними регіонами, які, за його словами, мають повернутися Польщі, Угорщині та Румунії. Водночас Путін підкреслив, що Росія є єдиним захисником територіальної цілісності України та звинуватив Київ у тому, що той самостійно перетворив Москву на ворога, офіційно заявивши, що росіяни є "нетитульною нацією".
Це не просто випадкова заява і не ще одна лекція з альтернативних версій історії. Ми маємо перед собою стисле резюме державної концепції Росії щодо України.
Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб'єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.
Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.
Ця схема не виникла вчора. У статті Путіна про "історичну єдність" росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність -- історичною помилкою, а територія України -- результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.
Сучасні кордони України, подібно до меж більшості європейських країн, виникли в результаті тривалих історичних процесів. Ці процеси охоплюють розпад імперій, національні рухи за свободу, війни, окупації, міжнародні зустрічі та різноманітні міждержавні угоди.
Справді, Радянський Союз анексував частину західноукраїнських земель внаслідок подій Другої світової війни, включаючи радянсько-німецький розподіл Польщі та подальші післявоєнні зміни. Однак це не було щирим "подарунком" для українців. Насправді, йшлося про примусове перетворення Європи двома тоталітарними режимами, що супроводжувалося встановленням радянського контролю над отриманими територіями.
Цілком очевидно, що сучасна Україна не має західних регіонів на основі особистого дозволу Сталіна.
Українські державницькі претензії на ці землі існували задовго до появи СРСР. Західноукраїнську Народну Республіку було проголошено 1918 року, а 22 січня 1919 року відбувся Акт Злуки УНР і ЗУНР. Отже, ідею соборної України не створили в сталінському кабінеті.
Сучасні українські кордони здобули свою остаточну політичну та правову легітимність не завдяки Сталіну, а через здійснення права українського народу на самовизначення, яке було підтверджене Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року та подальшим визнанням незалежності України на міжнародному рівні.
За незалежність України тоді проголосували 90,32% учасників референдуму. У Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та низці інших областей підтримка перевищила 95%. Референдум відбувся в усіх регіонах, включно з Кримом і Севастополем. Уже наступного дня Україну визнали Канада і Польща, згодом -- Угорщина, Росія та інші держави.
Польща, Румунія й Угорщина закріпили у двосторонніх міжнародних договорах визнання чинних кордонів і територіальної цілісності України. Тому заяви про нібито неминуче "повернення" українських областей цим державам не мають під собою сучасної міжнародно-правової основи.
Кремль навмисно замінює правду на історію, а історію формує з обраних дат, які йому вигідні.
Відповідно до цієї логіки, можна поставити під питання кордони значної частини Європи. Калінінград можна вважати "сталіним даром" для Росії, тоді як більша частина сучасної Польщі є колишніми землями Німеччини. А сама Російська Федерація виглядає як випадковий мозаїчний набір територій, які були анексовані царськими військами, більшовицькими збройними силами та радянськими лідерами.
Однак Путін ніколи не застосовує власну логіку до Росії. Історичний ревізіонізм у нього працює лише в одному напрямку -- на користь імперського центру.
Заява про західні області має і цілком практичну мету. Кремль намагається посіяти недовіру між Україною та її сусідами, нав'язати українському суспільству страх перед Польщею, Румунією й Угорщиною, а також підштовхнути частину європейської аудиторії до територіального реваншизму.
Особливу цинічність викликає заява Путіна про те, що Росія нібито є єдиним гарантом територіальної цілісності України.
Справжня роль Росії полягала не в тому, щоб бути єдиним власником української державності або її безпосереднім гарантом. Вона була лише однією з країн, які уклали письмові угоди поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони України.
У Будапештському меморандумі 1994 року відповідні зобов'язання взяли на себе Росія, Сполучені Штати Америки та Велика Британія. Вони також зобов'язалися утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.
Росія не "гарантувала" існування України як власного підлеглого утворення. Вона офіційно визнала її суверенітет, незалежність і кордони, а потім порушила власні міжнародні зобов'язання.
У 2014 році Росія анексувала Крим та ініціювала військові дії на Донбасі. У 2022 році вона здійснила перехід до повномасштабного вторгнення. Генеральна Асамблея ООН визнала ці дії агресивними актами проти України і закликала Росію терміново, повністю та безумовно вивести свої війська з українських територій.
Твердження про те, що Росія лише "відповідала" на дії України та Заходу, є класичною інверсією відповідальності. Агресор намагається перевести себе в категорію жертви, а жертву -- зробити винною у нападі на неї.
Цей метод Кремль використовує не тільки для російських громадян. Він формує основу для виправдання майбутніх актів насильства: якщо Росія постійно виступає в ролі "жертви", тоді будь-яка її агресивна дія, будь то ракетні удари, захоплення територій чи анексії, подається як необхідний крок у відповідь.
Особливої уваги заслуговує заява Путіна про те, що Україна нібито офіційно визнала росіян "нетитульною нацією".
У сучасному українському законодавстві подібної правової категорії не існує.
Найімовірніше, Путін знову маніпулює положеннями Закону України "Про корінні народи України". За цим законом корінним народом визнається автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України.
Саме тому до корінних народів України належать кримські татари, караїми та кримчаки, але не росіяни, поляки, угорці чи румуни, які мають власні національні держави.
Невизначення росіян як корінного народу України не позбавляє громадян, які мають російське етнічне походження, їхніх конституційних прав і не робить їх людьми «другого сорту».
Законодавчі акти України характеризують національні меншини як спільноти громадян, які не належать до етнічних українців, але протягом тривалого часу живуть на території України, що визнані міжнародно. Ці групи об'єднує спільна етнічна, культурна, історична, мовна або релігійна спадщина, а також прагнення зберегти і розвивати свою унікальну ідентичність.
Кремлю, проте, необхідна зовсім інша концепція. Він прагне аргументувати, що наявність етнічних росіян або російськомовних осіб у межах іншої країни автоматично надає Москві право на політичний контроль над цією державою.
Це традиційний імперський підхід: де присутня російська мова, там нібито з'являються російські "історичні права".
Було б юридично некоректно стверджувати, що всі військові дії Росії мають на меті винятково фізичне знищення кожного українця. Таке широке узагальнення вимагало б окремого розгляду та доказування конкретних дій, осіб, що їх здійснюють, а також їхніх намірів.
Проте існуючих доказів цілком вистачає для формування альтернативного стратегічного висновку: російська влада систематично прагне знищити українців як окрему політичну, історичну та культурну спільноту на тих територіях, які їй підконтрольні.
Це явище спостерігається не тільки в промовах Путіна.
В окупованих регіонах російська влада змушує дітей проходити навчання за російськими програмами, переслідує сім'ї, які намагаються продовжити українську онлайн-освіту, витісняє українську мову з навчального процесу та впроваджує ідеологічні й мілітаризовані дисципліни.
За російськими офіційними даними, протягом 2025 року через організовані нею табори пройшли 85 тисяч дітей з окупованих територій України.
Моніторингова місія ООН зафіксувала придушення української мови, заміну українських написів російськими, вилучення або знищення об'єктів української культурної спадщини, блокування українських сайтів та переслідування людей за використання української символіки, виконання патріотичних пісень і вшанування пам'яті жертв Голодомору.
У деяких документах Росії прояви української ідентичності прямо кваліфікуються як "екстремістська" діяльність.
Це вже не лише агітація. Це систематично організована русифікація з боку адміністрації.
Її завдання -- змінити мову, освіту, історичну пам'ять, культурне середовище та самоідентифікацію населення. Особлива ставка робиться на дітей, оскільки контроль над наступним поколінням дає окупантові можливість закріпити результати захоплення навіть після завершення активних бойових дій.
Міжнародний кримінальний суд ухвалив рішення про видання ордера на арешт Путіна через обґрунтовані підозри у скоєнні воєнного злочину, пов'язаного з незаконною депортацією та переміщенням дітей з України.
Остаточного вироку Міжнародного кримінального суду щодо Путіна поки що немає, тому юридично коректно говорити про особу, стосовно якої видано ордер на арешт МКС, а не про вже засудженого цим судом воєнного злочинця.
Водночас війна завдає величезної шкоди українській культурній інфраструктурі. Станом на 15 липня 2026 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 541 культурного об'єкта в Україні, серед яких історичні будівлі, музеї, пам'ятники, бібліотеки, релігійні споруди та архів.
Сам по собі факт пошкодження ще не доводить наявності умислу в кожному окремому випадку. Однак масштаб руйнувань у поєднанні з політикою русифікації окупованих територій демонструє системну загрозу для української культурної спадщини та національної пам'яті.
Отже, боротьба триває не лише за землю.
Кремль прагне заволодіти цією територією разом з її мешканцями, яких планується позбавити української політичної та культурної самобутності.
Таким чином, окупаційний процес супроводжується зміною законодавства, паспортної системи, освітніх програм, медіа, історичних подій, назв географічних об'єктів та державних символів. Росія має на меті не лише контролювати українців, а й сформувати з них населення так званого "російського історичного простору".
Сказати, що в Україні відсутні структури, які займаються протидією російській дезінформації, було б невірно.
При Національній раді безпеки та оборони України діє Центр боротьби з дезінформацією. Також функціонує Центр стратегічних комунікацій. У відповідних підрозділах сектору безпеки та оборони, Міністерства закордонних справ, Міністерства культури та стратегічних комунікацій, військових формуваннях та інших державних установах активно працюють спеціалізовані групи.
Суть проблеми полягає в іншому.
Україна досі не змогла створити цілісну, надійну та захищену від політичних впливів структуру стратегічних комунікацій.
Різні органи моніторять інформаційний простір, спростовують фейки, створюють окремі інформаційні кампанії та коментують поточні події. Однак між оперативним спростуванням неправдивої новини й формуванням державного наративу на десятиліття існує величезна різниця.
Росія не обмежується ізольованими заявами; вона формує цілісні ідеологічні концепції. В цих системах Україна постає як "штучне утворення", українці вважаються "складовою частиною російського народу", західні регіони сприймаються як "іноземні території", а агресія трактуватиметься як "відновлення історичної справедливості".
На такі ситуації не слід реагувати лише публікацією в соціальних мережах або лаконічним коментарем речника.
Варто відзначити, що члени Центру стратегічних комунікацій самі підтвердили: за попередні роки не вдалося досягти повної інституціоналізації системи. У липні 2026 року Міністерство культури та стратегічних комунікацій лише почало обговорення щодо найкращої структури нового спеціалізованого органу.
Отже, на п'ятому році масштабного конфлікту Україна продовжує шукати ефективну модель вирішення ситуації.
Це не свідчить про те, що держава зовсім не діє. Проте, це підкреслює, що вжиті заходи виявляються недостатніми в умовах існуючої загрози.
Україні потрібен Національний центр стратегічних наративів і комунікацій -- не як черговий департамент, пресслужба чи майданчик для обслуговування рейтингу чинної влади.
Це має бути постійний міжвідомчий механізм державного рівня з чіткими повноваженнями, доступом до необхідної інформації, професійними кадрами, стабільним фінансуванням та захистом від кадрових змін після кожної політичної перестановки.
Такий центр не має перетворюватися на "міністерство правди", інститут цензури або засіб для переслідування опонентів. Стратегічна комунікація в демократичній країні відрізняється від пропаганди тим, що базується на достовірних фактах, визнає існуючі проблеми та не змішує інтереси держави з інтересами окремих політиків чи партій.
Першочерговим завданням такого центру повинно стати комплексне дослідження російських історичних, політичних і етнічних наративів: їхнього витоку, шляхів трансляції, цільових груп та потенційних наслідків.
Іншим важливим аспектом є розробка системи раннього попередження. Україні необхідно не лише спростовувати вже існуючі фейки, але й проактивно інформувати суспільство та міжнародних союзників про ті міфи, які готує Росія, а також про канали їх розповсюдження та політичні цілі, які намагається досягти Кремль.
Третім важливим кроком є створення стійкої історико-правової доказової бази. Міжнародні угоди, архівні матеріали, карти, результати референдумів, рішення міжнародних інституцій та документи, що свідчать про злочини Росії, повинні бути оцифровані, переведені на основні світові мови і зроблені доступними для журналістів, дипломатів, викладачів, науковців та громадських організацій.
Четвертим -- системна робота із зовнішніми аудиторіями. Для Польщі, Румунії, Угорщини, Німеччини, США, країн Азії, Африки та Латинської Америки потрібні різні аргументи, різні історичні контексти й різні канали комунікації. Механічний переклад українського повідомлення англійською мовою ще не є міжнародною стратегічною комунікацією.
П'ятим аспектом є захист української ідентичності на територіях, що знаходяться під окупацією. Важливо забезпечити підтримку дистанційної української освіти, цифрових бібліотек, архівів, медійних ресурсів, культурних проектів та безпечного зв'язку з громадянами, які живуть в умовах окупації. Особливу увагу слід приділити програмам для дітей, яких Росія намагається залучити до своєї військової та ідеологічної системи.
Шостим етапом є підготовка до реінтеграції звільнених регіонів. Повернення цих територій буде означати не лише відновлення державних органів та інфраструктури, але й потребу у взаємодії з суспільством, яке тривалий час перебувало під російським впливом та контролем. Для успішного завершення процесу деокупації необхідно розробити стратегічний план у сферах освіти, історичної пам'яті, правосуддя та суспільного діалогу, адже лише військове звільнення не забезпечить стабільності.
Заяви Путіна знову піднімають питання про значення української нації у процесі державотворення.
Проте реагувати на російський етнічний імперіалізм шляхом формування аналогічної етнічної ієрархії було б тактично невірним кроком.
Конституція України містить більш чітке визначення. Вона окреслює Український народ як громадян України різних національностей, водночас покладаючи на державу обов'язок підтримувати згуртування та розвиток української нації, її історичної пам'яті, традицій і культурних цінностей. Крім того, Конституційний Суд України підтверджував важливість української нації у процесі державотворення.
Тобто українська нація є історичним і державотворчим ядром країни, а українське громадянство об'єднує людей різного етнічного походження.
Ця конструкція не зменшує силу України, а навпаки, підсилює її. Громадяни України можуть мати кримськотатарське, єврейське, польське, угорське, румунське, білоруське, російське або будь-яке інше етнічне походження, але при цьому повинні визнавати український суверенітет, бути частиною української політичної нації, поважати державну мову та усвідомлювати свою спільну відповідальність за країну.
Отже, Україні не потрібна обов'язкова державна ідеологія — Конституція забороняє її впровадження, — а необхідна потужна політика щодо формування національної ідентичності.
Вона має включати в себе заходи для охорони української мови, сприяння культурному зростанню, освіти в історичній сфері, збереження архівних матеріалів та пам’яток, підтримку українських наукових досліджень за межами країни, активну взаємодію з діаспорою, а також систематичну популяризацію українського сприйняття власної історії.
Права кожного громадянина повинні підтримуватися на одному рівні. Проте рівність між громадянами не припускає, що держава повинна бути нейтральною стосовно своєї мови, культури, історичної спадщини та нації, яка створила державу.
Вимоги до влади мають бути жорсткими, але доказовими.
Українська влада безумовно підлягає обґрунтованій критиці через те, що система стратегічних комунікацій залишається розрізненою, часто керується політичними інтересами й надто часто реагує на російські дії лише після того, як вони вже отримали широку популярність.
Але цю критику не слід підміняти неперевіреними звинуваченнями, етнічними натяками чи образами.
Походження особи на державній посаді не є вирішальним чинником для оцінки її здатності служити державі. Основними критеріями є професійні знання, відповідальність, ефективність, відкритість та готовність ставити інтереси нації вище за власні, корпоративні чи партійні інтереси.
Суть проблеми, з якою стикається Національний банк та інші державні установи, не полягає в походженні їхніх співробітників. Питання виникає, коли публічна комунікація держави перетворюється на політичний піар, а інституції стають залежними від вузького кола осіб. При цьому важливі факти ігноруються, а стратегічні інтереси України поступаються місцем миттєвим рейтингам та інтересам окремих владних груп.
Кремль вже протягом багатьох років здійснює агресію проти української незалежності.
Україна не в змозі протиставити цьому лише ситуативну медійну кампанію, спонтанні дії окремих консультантів або ще один телевізійний марафон.
Нам потрібна держава, яка здатна не лише захищати територію, а й аргументовано пояснювати світові, чому ця територія є українською; не лише навчати дітей, а й формувати розуміння, до якої історичної та політичної спільноти вони належать; не лише спростовувати чужі міфи, а й створювати власну переконливу картину України.
Заява Путіна -- це попередження.
Росія відмовилася визнати незалежність України та продовжує прагнути перетворити її на регіон, що підлягає контролю, позбавлений власної історичної ідентичності.
Отже, конфлікт продовжиться не лише на фронті.
Сили оборони захищають державний кордон. Дипломатія захищає міжнародну суб'єктність. Освіта, культура, історична пам'ять і стратегічні комунікації захищають тяглість самої нації.
Без останнього навіть перемога на фронті може виявитися неповною.
#Суспільство #Європа #Україна #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Організація Об'єднаних Націй #Українці #Дезінформація #Росіяни #Російська мова #Канада #Москва #Міністерство закордонних справ (Україна) #Крим #Володимир Путін #Угорщина #Українська мова #Доктрина #Нація #Польща #Кремль (фортифікаційна споруда) #Суверенітет #Румунія #Московський Кремль #Західноукраїнська Народна Республіка #Легітимність (політична) #Йосип Сталін #Українська Народна Республіка #Міжнародний кримінальний суд #Угорці #Референдум #Комунікація #Українське громадянство #Архів #Севастополь #Київ #Русифікація #Калінінград #Договір #Велика Британія #Америка #Розповідь #Розділи Польщі #Історична пам'ять
