Між символами свастики, серпа та молота.

Хоча майбутнє російсько-українського конфлікту залишається невизначеним, травень наближається, приносячи з собою 80-річчя закінчення Другої світової війни в Європі. Це також створює підґрунтя для пропагандистських маніпуляцій з боку Кремля, які пов'язані з цим важливим історичним святом.

Ще на початку року група "Глобальна Україна" опублікувала звернення "До 80-ї річниці перемоги над нацизмом", під яким підписалися дуже різні люди: від Ярослава Грицака до Володимира В'ятровича. Автори цього тексту нагадували про російські маніпуляції навколо війни 1939-1945 років. Про прагнення Москви монополізувати перемогу в Другій світовій. Про спроби подати Україну як "прислужницю нацистів". І про те, що радикальний вітчизняний наратив, який ігнорує подвиги українців у складі Червоної армії, виключає Київ із переможців над Гітлером і тим самим грає на руку РФ.

Час, що залишився до травневого ювілею, невпинно спливає, і ця тема стає все більш важливою. Отже, необхідно відверто обговорити, як сучасні українці сприймають події Другої світової війни.

В Україні офіційно Гітлер і Сталін вважаються двома однаково жорстокими диктаторами, що символізують рівноцінні джерела зла. Проте в реальності у нашому суспільстві формується дещо інша перспектива. Сталінський Союз часто сприймається як основне зло ХХ століття, в той час як на фоні цього гітлерівський Третій Рейх набуває статусу другорядного лиха.

Причини, що призвели до поширення такого погляду після 24 лютого 2022 року, є цілком зрозумілими. Україна стала жертвою жорстокої військової агресії, і нашим противником є Росія. Проте сучасну Росію можна лише порівнювати з Третім Рейхом, проводячи аналогії між Гітлером та Путіним. А ось Радянський Союз вважається безпосереднім попередником сьогоднішньої Росії; це більш раннє втілення тієї ж самої Імперії зла. Цю спадковість активно підкреслюють самі росіяни, які використовують радянську символіку та риторику часів Другої світової війни. У цьому контексті значна частина українського суспільства приймає ворожу логіку.

Іншими словами, Третій Рейх для нашого сучасника - це абстрактне зло, що залишилося лише на сторінках книжок і у фільмах про далеку війну. А Радянський Союз, який набув вигляду РФ, - це зло, що вилізло з могили, продовжує вбивати українців і тому є сильнішим, небезпечнішим і страшнішим.

Ассоціювання СРСР та Росії з головним історичним злом, в той час як гітлерівська Німеччина відходить на другий план, призводить до неминучої переоцінки минулого.

У новій парадигмі альянс з Третім Рейхом в контексті боротьби з Совєтами виглядає як спроба використовувати менше зло для протистояння більшому злу. Такий підхід здається виправданим і не ставить під сумнів тих, хто раніше протистояв Москві. Тому в сучасній Україні можлива героїзація воїнів дивізії "Галичина" та національних діячів, які мали співпрацю з Німеччиною в 1940-х роках.

Однак опір Рейху в рядах радянських військ все більше виглядає як боротьба з незначним злом на користь більшого зла. Служіння Кремлю знецінює будь-які досягнення, пов'язані з перемогою над Гітлером. Через це радянські воєнні герої підлягають процесу деглорифікації. Пам'ятники, встановлені на їхню честь, поступово зносяться, а назви, що їх вшановують, змінюються.

Для багатьох наших співгромадян ім’я сталінської армії асоціюється з дискредитацією, що, можливо, навіть перевищує ставлення до німецьких військовиків. Тому не дивно, що легендарний пілот-винищувач і Герой України Вадим Ворошилов обрав собі позивний Karaya, вшановуючи при цьому аса Люфтваффе Еріха Хартманна. Проте важко уявити, що сучасний український пілот вибрав би позивний "Кожедуб", хоча, на відміну від Хартманна, цей радянський герой був етнічним українцем.

У березні 2025 року трапився важливий момент: на 101-му році життя померла вінничанка Ольга Твердохлєбова, колишня учасниця Другої світової війни та полковниця МВС у відставці. Вінницька поліція опублікувала в соцмережах чуттєвий некролог, однак у ньому не було жодної згадки про ту армію, в рядах якої вона служила у 1940-х. Це мовчання зрозуміле: автори некрологу, ймовірно, остерігалися, що навіть мимовільна згадка про СРСР, радянські спецслужби чи ленінградську розвідшколу може зіпсувати репутацію покійної.

Концепція основного та другорядного зла яскраво відображається у сучасній українській топоніміці. Наприклад, цілком зрозумілим є скасування назв столичних вулиць маршала Малиновського та маршала Рибалка, на фоні виникнення вулиці Андрія Мельника. Відповідно до нової історичної парадигми, одесит Малиновський і харків'янин Рибалко боролися проти другорядного зла, підтримуючи головне зло, що знецінює їхній внесок у перемогу над нацистською Німеччиною. Тим часом, лідер ОУН(м) боровся із справжнім злом, спробувавши спиратися на другорядні сили, завдяки чому він залишається визнаним героєм.

Уявлення про основне і другорядне зло можна виявити і в символічному просторі. Використання радянської символіки, що асоціюється з нашим теперішнім противником, навіть у віртуальному форматі, вважається злочином, якому в Україні не знаходять виправдань. Це веде до реальних кримінальних справ і судових рішень.

Звичайно, захоплення естетикою Третього Рейху є неприйнятним; проте це виглядає як менш серйозне порушення, яке іноді можна проігнорувати. Особливо, якщо праві активісти, котрі боронять нашу країну зі зброєю в руках, виявляють інтерес до тотенкопфів, чорних сонць або стилізованих варіантів німецького герба 1930-х і 1940-х років.

Отже, сприйняття Радянського Союзу як основного історичного лиха, а націонал-соціалістичної Німеччини – як другого за значущістю зла, поступово перетворюється на новий вітчизняний тренд. Це викликає проблеми двох типів: внутрішні та зовнішні.

По-перше, нова історична парадигма розходиться з особистим досвідом мільйонів українців, які жили у 1940-ті роки. Для значної частини наших пращурів головним злом виступала саме гітлерівська Німеччина. Тоталітарний СРСР багато жителів центральної та східної України сприймали як "свою" державу: і якщо він вважався злом, то значно меншим, ніж німецькі окупанти. Зводячи Радянський Союз у ранг головного зла, ми де-факто перекреслюємо особисті історії цих людей; їх справжні настрої та мотивації.

Щоправда, майже всі учасники війни 1939-1945 років пішли з життя. А в очах їхніх нащадків Друга світова заслінна повномасштабною російською агресією проти України. Тому розрив між реальними сімейними історіями 1940-х та новим історичним мейнстримом не видається надто серйозною проблемою.

Набагато важливіше те, що нова історична парадигма не відповідає загальноприйнятим глобальним наративам про Другу світову війну. Уявлення про німецький націонал-соціалізм як основне зло ХХ століття не є лише пострадянським, європейським чи західним консенсусом. Це загальносвітове визнання. І, формуючи власну ієрархію історичних злочинів, Україна не просто протиставляє себе Росії: ми виступаємо проти всього і всіх.

Нестандартний підхід до визначення головного та вторинного зла не приносить Україні жодних стратегічних вигод. Це не може позитивно вплинути на наш імідж і не сприятиме збільшенню числа наших прихильників за межами країни, про що чітко свідчив скандал у канадському парламенті восени 2023 року. Навпаки, можна лише сподіватися, що наші міжнародні партнери не будуть звертати увагу на специфічний український погляд на історію XX століття, враховуючи героїчні досягнення України в XXI столітті.

У деяких країнах пам'ять про Другу світову війну стала важливим інструментом для формування міжнародного іміджу. Росія, наприклад, привласнює собі заслуги у перемозі над Гітлером, позиціонуючи себе як тріумфатора над головним злом ХХ століття. Ізраїль акцентує увагу на трагедії єврейського народу під час Голокосту, стверджуючи свою роль як ключової жертви цього зла. Польща підкреслює початок війни у 1939 році та Варшавське повстання 1944 року, зображуючи себе як першого і найзапеклішого борця з цим лихом. Проте Україна, яка акцентує увагу на злочинах Радянського Союзу, ставлячи їх вище за дії Третього Рейху, фактично залишається поза увагою у цій дискусії.

В умовах нової історичної парадигми, спогади про Другу світову війну стають менш ефективними для українського впливу. Нині це радше обтяжливий тягар, який Україна змушена нести на собі в часи нових конфліктів. Особливо важко буде це зробити в рік, коли ми відзначаємо 80-ту річницю перемоги над Третім Рейхом.