На перетині прозорості та шанування. Які ключові теми піднімає конфлікт, пов'язаний із зйомками програми у Трапезній?

Спадщина може проявлятися через літературні твори, артефакти і архітектурні споруди, проте її цінність зберігається лише тоді, коли люди активно залучені до її вивчення та використання.

На мою думку, новий епізод "Реальної історії" з Євгеном Клопотенко та Акімом Галімовим викликає жваві дискусії і порушує ряд важливих тем, які варто обговорити:

Це обговорення стосується того, що таке спадщина і які дії є прийнятними чи неприйнятними в музеях.

-- це дискусія про їжу (наше ставлення до гастрономічних практик як частини культури);

-- це питання про права релігійної громади у світській державі;

А також, що дивно, це стосується питання "довіри до уряду" та того, як сприймаються особи, які мають змогу реалізувати проєкти на загальнонаціональному рівні.

"Як можна їсти в музеї? Це ж спадщина!"

Велику частину минулого року я присвятила дослідженню поняття "культурна спадщина" та новітнім методам її трактування. Більшість цих підходів можна звести до однієї ключової ідеї: спадщина може проявлятися у формах текстів, предметів і будівель, але її цінність зберігається лише тоді, коли люди активно залучені до неї і надають їй символічне значення.

Таким чином, деякі релігійні споруди в Україні володіють двояким статусом: вони є як музеями та науковими установами, так і святинями.

Таке співіснування потребує уваги та шанування з усіх сторін, але про це ми поговоримо пізніше.

Межі між мистецтвом і кулінарією вузькі та практично невидимі.

Спочатку про музей. Протягом ХХ століття музеї активно перевинаходили себе. Якщо цікаво, почитайте The New Museology або Consuming History, там якраз підіймаються питання про те, як знайти баланс між відкритістю та повагою, де провести межі комодифікації та комерціалізації спадщини.

Проведення вечерь та кулінарних майстерок в музейних просторах, відкриття крамничок з тематичними меню, які дають змогу "спробувати історію на смак", обговорюються вже давно. Це розповсюджена світова практика.

Від гастрономічних перформансів як частини експозиції до створення окремих просторів, в яких популяризація досліджень минулого відбувається якраз через гастрономічні практики.

Наче зовсім нещодавно, талановиті дослідниці Маріанна Душар та Льоля Ланда організували майстер-клас у Музеї історії польських євреїв. Варто зазначити, що значна частина експозиції цього музею присвячена темі Голокосту. Таким чином, питання не стільки в доречності вживання їжі в музеї (адже це цілком прийнятно), скільки у виборі конкретного місця, кута зору та, найголовніше, тем, які слід обговорити у контексті приготування та споживання їжі.

Друге питання: про їжу, "високе" та "низьке"

Їжа завжди була в центрі уваги, починаючи з часів Платона, який класифікував органи чуття на "високі" і "низькі". Дотик, смак і нюх потрапили до категорії "низьких", вважаючи, що через них неможливо осягнути справжні ідеї. Цю концепцію пізніше підхопив Кант, що призвело до подальшого розвитку цієї думки. Додайте до цього радянське зневажливе ставлення до особистого життя та тілесності, а також травми, пов'язані з голодом, і ми опинимося в ситуації, коли їжа та задоволення від неї стають чимось одночасно забороненим і бажаним.

Ідея про те, що споживання може і повинно стати естетичним переживанням, поступово вкорінюється в нашій культурі.

Я тисячі разів у своєму житті чула: "Тобі б тільки їсти, краще б пішла в музей", － від людей, які, певно, нічого не чули про гастрономічні перформанси Далі, Елісон Ноулз, Анни Кролікевич та інших. Межі між мистецтвом і кулінарією вузькі та практично невидимі..

Однак не завжди потрібно зосереджуватися на мистецьких жестах. Кулінарні звичаї, навіть ті, що виконуються щодня, автоматично стають складовою нашої нематеріальної культури та культурної спадщини. Особливо це стосується страв, які мають ритуальне значення та пов'язані з обрядовими традиціями.

О релігії

Я не є релігійною людиною, тож цей коментар буде найобережнішим.

У нинішній дискусії чимало учасників посилаються на європейський досвід організації барів та рейвів у церковних приміщеннях. Ця практика дійсно стала досить популярною і має ґрунтовну теоретичну та дослідницьку базу. Однак, варто зазначити, що вона вивчалася переважно в контексті Великої Британії та Скандинавських країн, де така "трансформація функцій" зазвичай сприймається позитивно.

Вимагати від українського суспільства такого рівня прийняття, яке спостерігало, як протягом багатьох років радянська влада перетворювала релігійні храми на склади чи навчальні заклади для крою й шиття, є абсолютно нереалістичним.

Для того, щоб досягти цього прийняття, необхідно відчувати себе в безпеці та вести тривалий діалог. Нападки на людей будь-якої релігії, називаючи їх "недолугими фанатиками", не принесуть результату. Як ніколи важливо проявляти повагу.

Я, наприклад, так і не почула жодної розлогої відповіді на те, чому не можна готувати їжу на Різдво в Трапезній, але можна приносити випічку в будь-який собор на Великдень. Але якщо така аргументація є, це було б цікаво та корисно для обох сторін.

Про Євгена можна розповісти багато цікавого.

Здається, що ця дискусія зрушила в зовсім інше русло. Люди часто використовують публічних осіб як мішені для своєї агресії. Якщо ти не довіряєш владі, відчуваєш безсилля і не знаєш, як змінити своє життя, чому б не вибрати якусь медійну фігуру і не спрямувати на неї свої звинувачення? Якщо ця особа колись була причетна до національних ініціатив, її легко можна ототожнити з державними структурами і почати вимагати відповіді на всі питання: від якості харчування у школах до рівня мінімальної заробітної плати.

Я знайома з Євгеном вже багато років, і протягом цього часу я не згодна з його різними висловлюваннями, які він поширює в медіа. Поділяю думку Олени Брайченко, що неправильно стверджувати про "втрачені різдвяні традиції", адже вони насправді не загублені. Мене також дратує, коли медійні особи з великим пафосом намагаються "відкрити очі" людям на теми, які вже давно вивчаються фахівцями. Більше того, я зараз присвячую свій вільний час дослідженню "радянського періоду" української кухні і щиро вважаю, що нам слід вивчати та розуміти це, а не намагатися дистанціюватися від нашого минулого.

Попри це, команда Євгена реалізує проекти, які вражають і надихають. Він вніс значний внесок у популяризацію української кухні, що заслуговує на визнання, обговорення та конструктивний діалог. Все, що завгодно, але точно не на цькування.

Наприкінці розповім смішну історію про себе. Тривалий час Софійський собор для мене особисто був "просто спадщиною", частиною міського пейзажу, параграфом з підручника історії. Я не відчувала з ним емоційного зв'язку.

Все змінилося, коли я вперше потрапила в Будинок Митрополита та лекцію-дегустацію від Ігоря Нетудихаткіна. Він розповідав надзвичайно цікаві речі про бенкетування митрополита, його побут, колекцію вин, частина з яких була дипломатичними подарунками, традиції локального броварства тощо. Це була моя "точка входу", після якої я вже ходила на інші екскурсії та події, зацікавилися графіті на стінах. До речі, ви бачили, що їх оцифрували? Це просто неймовірно!

Навіщо все це? Мабуть, щоб зрозуміти, що будь-яка суперечка може стати можливістю для діалогу і допомогти нам глибше пізнати себе.

Текст публікується за згодою авторки.

Оригінал можна переформулювати як "початковий варіант" або "первісний текст".