18 березня 2025 року - 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
У лютому 1990 року на загальних зборах трудового колективу виробничого об'єднання "Електровимірювач", яке було найбільшим підприємством у Житомирі з понад 5000 працівниками, а згодом представники ще двох великих підприємств міста — ВО "Промавтоматика" та заводу "Вібросепаратор" — висунули мою кандидатуру на посаду народного депутата Української РСР в Промисловому виборчому окрузі №155 міста Житомира.
У той період я обіймав посаду головного економіста на заводі "Вібросепаратор". Не був членом КПСС, і з моменту мого переїзду з Києва до Житомира минуло всього два з половиною роки.
Кінець 1980-х років ознаменувався епохою "гласності та перебудови". Після багатьох років терору і репресій, радянська імперія, відчуваючи поразки у глобальному військовому, політичному та економічному змаганні з Заходом, була змушена послабити контроль, зменшити цензуру, впровадити "гласність" і ввести елементи демократії. Було оголошено, що наступні вибори до Верховної Ради СРСР, які відбудуться в березні 1989 року, пройдуть на основі альтернативних принципів.
У жовтні 1988 року журналістка з Житомира Алла Ярошинська опублікувала масштабну статтю під назвою "Босоніж по битому склу" в популярній центральній газеті "Ізвєстія", яка розповсюджувалася мільйонними накладами. У своїй публікації вона висвітлила випадки зловживань з боку компартійної влади в Житомирі.
Розпочалося напружене протистояння журналістки з Житомирським обкомом КПУ, яке розділило місто на "комуністичну еліту" та "жителів Житомира". В умовах цього конфлікту, у складі ініціативної групи однодумців, разом із майбутнім народним депутатом України першого скликання Олександром Сугонякою, вона активно боролася за можливість виступу Ярошинської перед трудовим колективом ЖФ КПІ.
Тоді ж познайомився з журналістом - гнаним комуністичним режимом опозиціонером Яковом Зайком, який очолював міську неформальну громадську організацію "Клуб за Перебудову". Світлої пам'яті Герой України, народний депутат України першого скликання, громадський діяч і державник, мій старший товариш, Герої Небесної Сотні Яків Зайко 18 лютого 2014 року загинув на Майдані в час Революції гідності.
Спочатку я займалася громадською та практичною діяльністю в секції молодих економістів при Науково-економічному товаристві. Пізніше, разом з однодумцями, я активно боролася за можливість виступу Алли Ярошинської, майбутньої кандидатки в народні депутати СРСР, на Жіночій фронті КПІ, а згодом і в інших організаціях та на підприємствах нашого міста. Важливими для мене стали зустрічі та дружба з Яковом Зайком, а також із письменником-шестидесятником Євгеном Концевичем. Згодом я познайомилася з політичними в'язнями радянських таборів, такими як Василь Овсієнко та Сергій Бабіч, а також з іншими видатними особистостями. Усе це вплинуло на формування моїх пріоритетів у громадсько-політичній діяльності в Житомирі, яка була спрямована проти комуністичного режиму та на підтримку українських інтересів.
Один з перших кроків цієї діяльності відбувся 19 лютого 1989 року, коли на Центральному стадіоні Житомира зібралися близько 20 тисяч місцевих жителів. Серед організаторів цього масштабного мітингу був і я.
На мітингу було ухвалено резолюцію, яка висловлює недовіру керівництву Компартії в обласному та міському масштабах. Також було прийнято рішення про започаткування створення першої некомуністичної громадської організації в місті та області під назвою Громадянський фронт (ГФ).
Я виступав на мітингу, увійшов до складу робочої групи із підготовки Програми та Статуту ГФ. Одночасно брав участь в жорсткій багатотижневій боротьбі, яка всупереч офіційної брехні, маніпуляціям і залякуванням з боку комуністичної влади, закінчилася реєстрацією опозиційної до Компартії кандидатки на виборах депутатів СРСР Алли Ярошинської.
Житомирська весна
Зима та весна 1989 року - унікальний період в історії Житомира, названий пізніше "Житомирською весною". Він пов'язаний з першими і єдиними в радянській історії "горбачовськими" виборами на альтернативній основі.
Таким чином, жителі Житомира, незважаючи на сильний тиск з боку компартії, повсюдну дезінформацію та залякування, висловили свою підтримку не призначеному КПРС кандидату, а "своїй" представниці у Верховній Раді СРСР – місцевій журналістці Аллі Ярошинській.
Я входив до складу десяти офіційно призначених довірених осіб Ярошинської, затверджених Окружною виборчою комісією, і активно долучався до організації та проведення перших демократичних виборів у Житомирі.
Це були неймовірно бурхливі вибори: багатотитисячні мітинги на стадіонах і площах міста, про які на весь світ говорили найбільші іноземні радіостанції, щоденні багатолюдні зустрічі на підприємствах і в установах, дискусії житомирян всюди й кругом про події у місті та навколо нього, і, нарешті, вперше в радянський час -- демократичні вибори, в яких взяло участь практично все доросле населення Житомира.
Вибори завершилися переконливою перемогою кандидатки, яка виступала проти комунізму, Алли Ярошинської. Її підтримали 90,4% виборців, що стало найвищим показником підтримки серед усіх 1 500 депутатів з різних виборчих округів великої імперії - СРСР.
У березні 1989 року я отримав запрошення на посаду від трьох провідних компаній Житомира: ВО "Електровимірювач", ВО "Промавтоматика" та заводу "Вібросепаратор". Я обрав пропозицію заводу "Вібросепаратор" і навесні 1989 року розпочав свою діяльність як Головний економіст цього підприємства.
Мені дуже подобалася моя робота: я впроваджував нові методи господарського обліку та нові підходи до організації праці на заводі. Завдяки цьому підприємство значно покращило свої результати і залишалося на плаву довше за всі інші підприємства в місті, працюючи до того моменту, поки не прийшли "люди Януковича" і не знищили його.
Співголова Громадського Об'єднання Житомирщини
8 липня 1989 року на першій установчій конференції Громадянського Фронту я презентував його економічну програму. Цей виступ призвів до того, що мене обрали Співголовою Громадянського Фронту Житомирщини — першої в регіоні та місті некомуністичної (фактично, антикомуністичної) громадської організації.
Після того як його обрали співголовою Громадської ради, він у співпраці з керівництвом заводу та Радою трудового колективу заводу "Вібросепаратор" продовжив активно займатися громадською діяльністю в місті.
2 грудня 1989 року Конференція Громадянського Фронту прийняла рішення про участь організації у виборах до Верховної Ради Української РСР, а також у виборах до місцевих Рад (обласних, міських, районних, селищних), що були заплановані на березень 1990 року.
Конференція ухвалила Програму Громадського Фронту для цих виборів і також запропонувала трудовим колективам міста висунути кандидатами в народні депутати Верховної Ради Української РСР співголів Громадського Фронту: Віталія Мельничука, Якова Зайка та Олександра Сугоняку.
На той момент я не відчував сильного прагнення займатися політикою на професійному рівні. У мене була сім'я, улюблена робота, і мої навички користувалися великим попитом. Я розглядав громадську діяльність як невід'ємну частину свого громадянського обов'язку в опозиції до пануючого комуністичного режиму. Політичні амбіції мене не цікавили, і я не вважав нашу діяльність політичною; для мене це була важлива спільна справа, що стосується кожного з нас.
Коли під час засідання ради ГФ розглядалося питання щодо мого висунення в кандидати, мої колеги не підтримали цю ідею. Особливо активно за мене виступав Яків Зайко. Врешті-решт я зрозумів позицію своїх колег і прийняв їхню точку зору, усвідомлюючи, що не можу зійти з обраного шляху.
А потім, як я вже писав на самому початку, загальні збори трудових колективів трьох найбільших в Житомирі підприємств висунули мене кандидатом в народні депутати Української РСР по Промисловому виборчому округу №155 міста Житомира, а окружна виборча комісія мене зареєструвала. Одночасно, збори житомирян за місцем проживання висунули мене кандидатом в депутати Житомирської міської Ради у виборчому окрузі №34.
Розпочався процес виборів.
Перемога житомирян на перших демократичних виборах
Це був період радянської епохи, коли вся економічна, політична та ідеологічна влада перебувала в руках Комуністичної партії та КДБ.
Завдяки народному зростанню, в якому я також брав активну участь і виступав одним із організаторів, на початку 1990 року в Житомирі було порушено єдину жорстку монополію КПРС у сфері суспільно-політичного та ідеологічного життя.
Таким чином, постраждав колишній перший секретар Житомирського обкому КПСС Василь Кавун, який протягом своєї кар'єри отримав п'ять найвищих нагород СРСР, зокрема орден Леніна. Він служив у ЦК КПСС протягом багатьох років, з 1961 до 1990. Попри всі свої досягнення, його усунули з посади, а на його місце з Москви призначили Володимира Федорова, відомого своєю українофобією. Федоров, який фактично був призначений, а не обраний, став першим секретарем Житомирського обкому Компартії, здобувши повну владу в області.
Та на той час поруч із Компартією в Житомирі вже діяла потужна, підтримувана громадянами, неформальна (тобто незареєстрована, бо закон СРСР не дозволяв цього) Житомирська обласна організація "Громадянський Фронт", співголовами якої були Яків Зайко, Віталій Мельничук та Олександр Сугоняко. А також - Житомирська крайова організація Народного руху України, який у вересні 1989 року провів Перший з'їзд і ствердився як велика організована сила (на Установчому з'їзді Руху від ГФ були присутні і Яків Зайко, і Олександр Сугоняко). Невеликою за чисельністю, але напрочуд згуртованою активно запрацювала організація Української Гельсінської Спілки (УГС), очолювана Василем Овсієнком та Валерієм Колосівським. А ще з'явилася ціла низка інших незареєстрованих, однак активних громадських національно-демократичних організацій.
У Житомирі відроджувався національний дух і національні символи. Вперше в наш час синьо-жовтий прапор підняли навесні 1989 року в Житомирському "Гайд-парку" на "горбах" за Тетеревом, де щосуботи збиралися представники національно-демократичних сил.
"Стражі порядку" зразу ж накинулись на Валерія Колосівського, який це зробив. Далі було теж саме: людей затримували, створювали проблема на роботі, в навчанні...
Масове застосування української національної символіки в місті Житомирі сталося 21 січня 1990 року в день проведення живого людського Ланцюга єднання між Івано-Франківськом, Львовом і Києвом. Цей "Живий ланцюг" проходив через Житомир і був присвячений вшануванню Дня Соборності - проголошення Акта об'єднання Західно-Української Народної Республіки і УНР в 1919 році в єдину Соборну державу і проголошення повної державної незалежності УНР 22 січня 1918 року.
Ось що ми виявили у розсекречених документах КГБ (Справа №13. Переписка УКГБ Житомирської області з партійними та радянськими органами. Архів 1392, ГДА СБ України):
Конфиденциально. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Коммунистической партии Украины товарищу Федорову В.Г. 22 января 1990 года.
Учитывая доступную информацию о проявлениях и намерениях националистических и антиобщественных групп, КГБ предприняло шаги для ограничения акции "живая цепочка", которая символизировала концепцию "Соборности Украины". Большинство участников мероприятия использовали желто-синие флаги различных размеров, а также носили повязки, банты и значки этих же цветов. В общей сложности было поднято около 130 флагов в желто-голубых тонах.
У майбутньому національні символи України набуватимуть все більшого поширення в місті під час різноманітних публічних подій (цитата з того ж джерела):
Конфиденциально. Для личного ознакомления. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины товарищу Федорову В.Г. 12 февраля 1990 года.
...Отрицательное воздействие на обстановку в городе Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля "Червона рута", концерты которого проходили 10-11 февраля в Облмуздрамтеатре. В программе, выступлениях пропогандировалась идея "самостоятельной Украины", необходимость повышения национального самосознания, возрождения "загубленої української мови". Представителями СНУМ во главе с Харченко Л.Е. во время концертов в зрительном зале были подняты два националистических полотнища".
Такою була суспільно-політична ситуація в місті, яку ми постійно моніторили, відчували і формували.
У березні 1990 року в Житомирі пройшли перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та місцевих рад. У цих виборах, що стали знаковими, співголови "Громадянського фронту" Яків Якович Зайко (округ №153 - Богунський), Олександр Анатолійович Сугоняко (округ №154 - Корольовський) та Віталій Григорович Мельничук (округ №155 - Промисловий) здобули перемогу в жорсткій боротьбі з кандидатами від компартії. Вони були висунуті трудовими колективами міста і отримали активну підтримку від жителів Житомира.
Також на виборах до обласної ради в усіх територіальних округах Житомира здобули перемогу кандидати від національно-демократичних сил. Проте, варто зазначити, що абсолютна більшість у обласній раді залишилася за комуністами, які отримали підтримку з сіл і районів області.
Одночасно найбільшою перемогою національно-демократичних сил у місті стали вибори до Житомирської міської ради.
Після 70 років безроздільного владарювання комуністи втратили свою домінуючу позицію та опинилися в меншості. Вони змушені були віддати свої позиції більшості, сформованій житомирянами, до якої увійшли депутати від Громадянського Фронту, Народного Руху України, Української Гельсінської Спілки та інших національно-демократичних сил міста.
На своєму першому засіданні, яке відбулося 2 квітня 1990 року, новообрана Житомирська міська рада обрала мене на посаду Голови. Це стало історичним моментом, адже вперше за 70 років найвищою посадовою особою Житомира, Головою Ради, стала особа, що не представляє комуністичну партію.
Перемога на виборах стала можливою завдяки значній підтримці жителів Житомира, а також високому рівню організації самого виборчого процесу, ретельному моніторингу результатів, цілеспрямованій діяльності та чесності кандидатів, які віддані українським і житомирським інтересам і представляють національно-демократичні цінності.
Слід визнати, перш за все, наполегливість, розум і відвагу Якова Зайка, організаторський талант Анатолія Мошківського, а також політичне чуття Олександра Сугоняки, Святослава Васильчука, Вячеслава Діхтієвського, Валерія Колосівського та багатьох інших житомирян, яких налічувалося сотні і тисячі.
Найцікавіший момент, який згадується - це дуже високий рівень організації всієї виборчої компанії і величезна підтримка житомирян.
Анатолій Мошківський - член Ради ГФ, який очолював міський виборчий штаб, мав списки всіх міських виборчих округів, на кожному із яких був один із кандидатів, якого ми підтримували: це був або хтось із ГФ, чи від Руху, від УГС, чи просто кандидат, якого ми підтримували, часто член Компартії.
Кожен кандидат на місцевому рівні був обізнаний зі своїм "обласним" колегою, а також з кандидатом до Верховної Ради, і ті, в свою чергу, знали про міських кандидатів. Всі вони активно підтримували один одного. Виборчі зустрічі, саморобні флаєри, плакати... Народна творчість виявилася надзвичайно багатою: вірші, пісні, музичні виступи та імпровізації...
Я витратив приблизно 70 рублів із власних коштів. Штаб також не витрачав на мене більше, ніж я сам, адже люди виконували всі завдання самостійно. Проте, завод надав автомобіль в останні дні кампанії.
Став я народним депутатом Української РСР від виборців 155-го округа міста Житомира, насамперед завдяки дуже високій підтримці житомирян і відповідній атмосфері у місті.
Він здобув перемогу над дев'ятьма кандидатами, отримавши в другому турі 63,85% голосів від виборців Житомира.
У другому турі суперником став Федір Куликович, який обіймав посаду члена бюро Житомирського обкому КПУ та був керівником великого державного будівельного підприємства.
Ми проводили виборчу кампанію відкрито і чесно. Здається, обласний комітет усвідомлював, що їхній кандидат не має можливостей на перемогу, і прийняв це як даність. У підсумку, в місті вже панувала така атмосфера, що не було сенсу в нечесних атаках на мене.
Як я бачив тоді свою майбутню місію у Парламенті?
Моя мета полягала в продовженні нашої роботи, розпочатої в Житомирі. Це була боротьба проти комуністичного режиму, за демократичні цінності, ринкову економіку, захист прав людини, підтримку української мови, національне відродження та справжню владу, обрану самими громадянами через ради.
У нас в Житомирі на той час склалися робочі стосунки із Литовським "Саюдісом": в 1989 році ми друкували у Вільнюсі нашу газету "Стенограма". Коли Кремль ввів війська в Литву в березні 1990-го і в час оголошеної нею економічної блокади Литви - збирали гроші, проводили мітинги в підтримку, на рівні підприємств допомагали прямими зв'язками.
Отже, моїм прикладом для України в той період стали Балтійські держави, які мали свій суверенітет, хоча й у певних межах, а також систему територіального госпрозрахунку в Литві, Латвії та Естонії, до якої Кремль змушений був вдатися.
Думки про повний державний суверенітет та державну незалежність України з'явилися швидко, але вже у Верховній Раді під впливом, насамперед групи народних депутатів України - довголітніх політв'язнів російсько-радянських концтаборів: Генріха Алтуняна, Михайла і Богдана Горинів, Левка Горохівського, Ірини Калинець, Левка Лук'яненка, Богдана Ребрика, Степана Хмари, В'ячеслава Чорновола, Олеся Шевченка.
Тому я вирішив приєднатися до опозиційної групи в Парламенті - Народної Ради, ставши частиною фракції Народного Руху.
Я щиро вдячний долі за можливість бути депутатом першого скликання Верховної Ради України, яка відіграла ключову роль у підготовці та ухваленні Декларації про державний суверенітет. Цей документ став основою для досягнення нашої державної незалежності.
Ми, депутати, послідовно реалізуючи в 1990-1991 роках положення Декларації про державний суверенітет України, обернули у власність України підприємства і системні банки союзного підпорядкування, створили Національний банк України, реорганізували суди та створили інші державні інституції, ухвалили рішення про припинення сплати податків до союзного бюджету.
А 27 червня 1991 року Верховна Рада першого скликання відмовилися конституційною більшістю у 345 голосів схвалювати підготовлений Москвою і погоджений керівництвом більшості республік Радянського Союзу так званий "оновлений Союзний договір".
Отже, до завершення літа 1991 року в Україні було закладено політично-правові підвалини для відновлення незалежності української держави та формування сучасної суверенної України.
Коли в 1991 році розгорнувся заколот ГКЧП, спрямований на збереження влади та запобігання розпаду Радянського Союзу, ініційований московською комуністичною елітою, Верховна Рада, зібравшись на Позачергову сесію за власною ініціативою депутатів, зокрема від Народної Ради, 24 серпня того ж року ухвалила важливий історичний документ – Акт проголошення незалежності України. Цим рішенням було проголошено незалежність України та засновано сучасну самостійну Українську державу – УКРАЇНУ.
5 грудня 1991 року Верховна Рада прийняла "Звернення до парламентарів і народів світу", в якому оголосила про вихід України з Радянського Союзу. Це рішення стало ключовим фактором, що сприяв розпаду Радянської імперії та ініціювало значні геополітичні зміни в Європі та у світі в цілому.
Та існувало ще й місто. "Революції виникають у столиці, але їхній задум народжується в містах."
Після обрання мене Головою Житомирської міської Ради, головним завданням, яке я поставив перед собою, поряд із щоденним підтриманням життєдіяльності міста, було відновлення міського самоврядування, боротьба за суб'єктність Житомирської міської Ради, підтримка національно-демократичного відродження.
Рада відновила легальну діяльність національно-культурних громад міста: польської, єврейської, німецької, чеської, повертала історичні будівлі церков і культових споруд громадам віруючих чи вносила відповідні подання до Облради, підтримувала міських художників, скульпторів, розпочала роботу над новим Генеральним планом розвитку міста, повернула історичні назви вулицям і площам міста: саме тоді, без вказівок "зверху", ба - всупереч їх, зникли із мапи міста вулиці Леніна, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса та інші. Натомість знову з'явилися вулиці Київська, Велика і Мала Бердичівські, площа Соборна та інші.
У той період національна символіка була заборонена компартійним урядом, який підлягав контролю з Москви. Вона була охарактеризована як "бандерівська, петлюрівська, націоналістична" і її використання тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Тому на практиці вона могла застосовуватися лише в умовах напівпідпілля. Український прапор став символом боротьби за незалежність України. У квітні 1990 року новообрані національно-демократичні міські ради Львова, Тернополя та Івано-Франківська, з якими ми незабаром заснували Асоціацію демократичних Рад України, підняли синьо-жовті прапори над своїми адміністративними будівлями.
Та одна справа - Галичина, з її великим національним піднесенням того часу, інша справа - Житомир з україноненависником Володимиром Федоровим та потужною "п'ятою колоною" в 1990-му році. Попри це Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської України, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням Міської ради і над міською ратушою якого було встановлено синьо-жовтий прапор.
24 травня 1990 року сесія Житомирської міської Ради дозволила на території міста Житомира всім державним і громадським організаціям, підприємствам та установам використання української національної символіки (синьо-жовтого прапора і герба Тризуб) та виконання національного гімну "Ще не вмерла України ні слава ні воля".
13 червня 1990 року, за рік і два місяці до оголошення Незалежності України, ми підняли синьо-жовтий український прапор над Житомирською міською ратушею. Цей прапор залишається там і буде гордо майоріти завжди!
Коротко про себе
Я з'явився на світ у старовинному місті Коростень, а у віці шести років разом із батьками вирушив до Вінниччини, де мешкали наші предки. Саме там пройшли мої дитячі роки та рання юність. Завершив навчання в Човновицькій восьмирічній школі з похвальною грамотою.
Землі села Човновиці сусідять із територіями села Теліжинці, яке є батьківщиною видатного українця, поета та одного з основоположників Народного Руху Івана Драча. Він завжди звертався до мене в Верховній Раді, називаючи "земляком", і написав вірш, присвячений мені, жителям Теліжинців та Човновиці.
Після закінчення школи я вступив до Київського будівельного технікуму: новий етап самостійності, життя в гуртожитку, знайомство з хлопцями, які мають схожі інтереси, поєднання навчання та роботи...
Після успішного завершення технікуму з відзнакою і короткочасної роботи за спеціальністю, він був призваний на військову службу. Після навчання у сержантській школі, він продовжив свою кар'єру в Командному центрі управління стратегічними ракетними військами СРСР, розташованому в Балабаново, приблизно за 100 км від Москви.
Після завершення служби в армії я вступив на спеціальність автоматизованих систем управління в Київський інженерно-будівельний інститут. Закінчивши другий курс, вирішив перевестися до Київського інституту народного господарства на факультет інженерної економіки, який був ближчим до моїх професійних інтересів.
За час навчання в інституті, як професійний технік-будівельник та організатор, тричі був командиром студентських будівельних загонів, які працював на будовах Західного Сибіру та з освоєння родовищ нафти і газу Тюменської області РФ (Салехард-Лабитнанги-Катравож, Ніжнєвартовськ-Мегіон-Самотлор, Покачовське нафто-газове родовище).
Після успішного завершення навчання з відзнакою в Київському інституті народного господарства, отримав рекомендацію для вступу до аспірантури. Там я продовжив навчання, поєднуючи його з роботою за спеціальністю, і став членом Науково-економічного товариства України.
Зустрів свою майбутню дружину Аллу Кириченко, уродженку Житомира, яка на той момент навчалася в Житомирському філіалі КПІ.
У грудні 1983 р. ми взяли шлюб, а в 1984 р. народилася донька Анна. Весною 1986 року дружина Алла закінчила ЖФ КПІ і переїхала в Київ до мене, вийшла на роботу.
Ядерна катастрофа, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції, змусила нас переглянути наші плани: Алла разом з дитиною поїхала до Житомира, який на той момент не страждав від радіаційного забруднення, а я залишився в Києві, щоб працювати та одночасно завершити написання дисертації.
13 лютого 1987 року Вчена рада Інституту народного господарства (нині Київський національний економічний університет), за результатами публічного захисту дисертації, присвоїла мені вчене звання кандидата економічних наук та видала диплом за спеціальністю 08.00.05 - "Економіка та управління народним господарством". Моїм науковим керівником був один із кращих вчених-економістів Віктор Сергійович Найдьонов.
Після успішного захисту дисертації та здобуття ступеня кандидата економічних наук, я переїхав до Житомира. Тут мене запросили на роботу в Житомирський філіал КПІ, який сьогодні відомий як Житомирський технологічний університет. Я розпочав викладацьку діяльність, проводячи лекції та практичні заняття з економіки для студентів ЖФ КПІ.
У тому ж році я був обраний секретарем вченої Ради ЖФ КПІ та взяв на себе керівництво секцією молодих економістів Житомирського обласного науково-економічного товариства. Діяльність членів цієї секції швидко здобула популярність у місті: провідні підприємства почали запрошувати нас для надання консультацій та впровадження нових економічних підходів і методик, які тільки почали з’являтися на горизонті.
Ознайомтеся також з:
Перші вибори до парламенту в умовах демократії
Як я здобув депутатський мандат. Пам'яті Володимира Філенка.
Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року
Найзаповітніша мрія в моєму житті.
#Євреї #Європа #Ідеологія #Демократія #Україна #Журналіст #Радянський Союз #Економіст #Українці #Литва #Львів #КДБ #Москва #Нацистська Німеччина #Українська мова #Івано-Франківськ #В'ячеслав Чорновіл #Мітинг #Українська Держава #Суверенітет #Верховна Рада #Житомир #Галичина (Східна Європа) #Політв'язень #Західноукраїнська Народна Республіка #Комунізм #Комуністична партія Радянського Союзу #Проголошення незалежності України 1991 #Народний депутат України #Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського #Віктор Янукович #Українська Народна Республіка #Дніпро Україна #Житомирська область #Антикомунізм #Карл Маркс #Прапор України #Володимир Великий #Володимир Ленін #Київ #Підприємницька діяльність #Національний банк України #Київський національний університет будівництва і архітектури #Київський національний економічний університет #Іван Драч #Верховна рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік #Українська Гельсінська спілка #Верховна рада Української РСР #Житомирська міська рада #Народний Рух України #Виборчий округ #Демократичний блок (Україна) #Ірина Калинець #Фрідріх Енгельс #Тюменська область #Коростень
