"Нам сообщают, что это наш последний шанс". Как два президента и один премьер-министр стремились к миру за непреступной стеной.

#Політика

"Наші американські друзі надають нам фінансову підтримку, озброєння та рекомендації. Ми приймаємо гроші та зброю, але відмовляємось від їхніх порад."

Цю висловлювання колишнього міністра оборони Ізраїлю Моше Даяна часто цитують в українських соціальних мережах як символ незалежності та відданості своїм інтересам.

На жаль, в сучасній політиці гроші та зброя часто супроводжуються порадами. Протягом своєї новітньої історії ізраїльський народ неодноразово в цьому переконувався. Однак їхній досвід також свідчить про важливість вміння відмовляти - це критично важлива навичка під час переговорів з партнерами, навіть у найскладніші часи.

Оглядаємо історію взаємин між Ізраїлем та США, яка, незважаючи на свою унікальність, може виявитися корисною для України в сучасних умовах.

Карикатурний Дядько Сем у циліндрі та незвичайних штанах, разом з посмішливим сіоністом з гачкуватим носом, завжди готові виконувати вказівки свого зіркового покровителя. Так радянська пропаганда ілюструвала співпрацю між США та Ізраїлем.

Проте, у стосунках між цими двома країнами ситуація була набагато заплутанішою. І проблеми виникли ще до того, як 14 травня 1948 року в Тель-Авіві Давид Бен-Гуріон проголосив про створення держави Ізраїль на глобальній політичній арені.

"Ісус Христос, коли перебував на Землі, не зміг задовольнити їх. То хто ж може сподіватися, що я зроблю це краще за нього!?" - у липні 1946 року обурювався президент США Гаррі Трумен. Так він відповів на звинувачення впливових американських євреїв, які вказували на його недостатню підтримку ідеї створення єврейської держави на Близькому Сході.

Щодо того, наскільки глибоко Сполучені Штати повинні підтримувати цю концепцію, у Вашингтоні з середини 1940-х років точилися жваві дебати. Гаррі Трумен, який висловлював симпатії до сіоністського руху, стикався з протидією навіть серед своїх колег у адміністрації.

Головний аргумент скептиків відомий нам сьогодні: Ізраїль не має достатніх сил, щоб протистояти арміям арабських країн, а підтримувати слабших — це безглуздо. Цю думку вкрай цинічно висловив тодішній міністр оборони США Джеймс Форрестол. "Ви просто не усвідомлюєте, — зазначав він, — що сорок мільйонів арабів з легкістю скинуть чотириста тисяч євреїв у море. Ось у чому вся суть. Нафта — ми повинні підтримувати нафтові інтереси."

Форрестола підтримав держсекретар США Джордж Маршалл (той самий, чиє ім'я увічнено в "Плані Маршалла"). Він був переконаний, що визнати Ізраїль і зіпсувати відносини з арабським світом, перекривши собі доступ до близькосхідної нафти, означало зробити невдалу ставку в геополітичній грі.

На вимогу Маршалла відкласти проголошення незалежності єврейської держави, майбутній міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет відповів: "Уряд США підтримав Ізраїль, і ми ніколи цього не забудемо. Проте ми вели війну самостійно (йдеться про арабо-ізраїльську війну 1947-1949 років - УП), без жодної підтримки. Ви відмовилися надати нам зброю, військових інструкторів і навіть сталеві листи для захисту цивільних автобусів. Тепер ми не просимо про допомогу, ми лише вимагаємо припинити втручання у наші справи".

Зрештою, Трумену вдалося подолати супротив "євроскептиків" серед своїх соратників. Лише через одинадцять хвилин після оголошення незалежності Ізраїлю він підписав документ, що фактично підтверджував визнання нової держави.

Протягом наступних десятиліть, щоразу, коли в атмосфері відчувалася загроза великої війни на Близькому Сході, американські експерти постійно рекомендували ізраїльтянам уникати ескалації конфлікту і не діяти першими. Часом Ізраїль ігнорував ці рекомендації, як це сталося на початку Шестиденної війни у 1967 році. В інших випадках країна змушена була прийняти ці поради, як це було під час війни Судного дня у 1973 році.

Читайте також: "Лише перемога дозволить нам вижити". Як перемагати російську зброю - досвід Голди Меїр

Голда Меїр, яка на той час обіймала посаду прем'єр-міністра Ізраїлю, у своїй книзі "Моє життя" описує свою промову для членів Кабінету міністрів, у якій вона закликала їх позбутися ілюзій і дивитися на реальність без рожевих окулярів.

"Давайте нарешті називати речі їхніми істинними іменами. Чорне - чорним, біле - білим, - наполягала вона. - Є лише одна країна, до якої ми можемо звертатися, і інколи нам доводиться їй поступатися, хоча ми й розуміємо, що не повинні б. Але це наш єдиний друг, і дуже могутній. Ми не повинні на все відповідати "так", але будемо ж називати речі своїми іменами. Нічого немає ганебного, що в такій ситуації маленька країна - Ізраїль - змушена іноді поступатися Сполученим Штатам.

Коли ми висловлюємо своє "так", давайте, будь ласка, не намагатися приховувати правду і не плутати чорне з білим.

Такі рішення друзів могли мати важкі наслідки під час війни Судного дня, перші дні якої стали катастрофічними для Ізраїлю на фронтах. Перед нападом військ Єгипту та Сирії Голда Меїр була змушена враховувати рекомендацію не завдавати превентивного удару по силам обох країн. "Якби Ізраїль вдарив першим, він не отримав би від нас жодного цвяха", - запевняв тодішній держсекретар США Генрі Кіссінджер.

Пізніше, коли ізраїльські сили опинилися на межі перемоги у цій війні, США втрутилися, зупинивши їхні танки всього за сто кілометрів від Каїра та змусивши до укладення угоди про припинення вогню.

"Знаєте, все, що у нас є, це наш дух. Тепер ви хочете, щоб я вирушила додому і допомогла знищити цей наш дух. Але тоді вже не потрібна буде ніяка допомога", - говорила Меїр, коли вони всю ніч "рубалися" з Кіссінджером за кожен пункт майбутньої угоди про припинення вогню, підписаної Ізраїлем і Єгиптом 11 листопада 1973 року на сто першому кілометрі дороги Каїр - Суец.

Ознайомтесь також з матеріалом: "Мій жах – це успіх будь-якої зі сторін". Як доктор Кіссінджер досягав перемог у конфліктах.

Протягом п'яти років "могутній друг" у вигляді президента США Джиммі Картера прийняв рішення, що настав момент для перетворення перемир'я на мир на щонайменше одному з близькосхідних фронтів - між Єгиптом та Ізраїлем. Для цього йому було необхідно зібрати за столом переговорів керівників обох країн.

Одного разу зустрілися єврейський терорист, єгиптянин, який шанував Гітлера, та фермер-баптист з Джорджії. Хоча ситуація нагадує сюрреалістичні сцени з фільмів Тарантіно, ця незвичайна комбінація насправді відображає ключових учасників переговорів у вересні 1978 року в резиденції президента США в Кемп-Девіді.

Однією з ключових фігур того часу був Менахем Бегін, прем'єр-міністр Ізраїлю, який в 1940-х роках потрапив до списку найбільш розшукуваних терористів британських спецслужб. У 1946 році його підпільна організація здійснила вибух у єрусалимському готелі "Цар Давид", що призвело до загибелі 91 особи та поранення 46. Ця атака, яка вразила британську адміністрацію в Палестині, змусила англійців оголосити винагороду в розмірі 10 тисяч фунтів за інформацію, що допоможе затримати Бегіна.

Після багатьох років, під час інтерв'ю, журналіст зауважив, що він, мовляв, такий же терорист, як і Арафат, лідер Організації визволення Палестини. На це Бегін відповів: "Я – терорист, а він – просто бандит!"

Цікава деталь, що доповнює образ прем'єр-міністра Ізраїлю. Цю захоплюючу історію розповідає Даніель Гордіс у своїй книзі "Менахем Бегін. Битва за душу Ізраїлю", і вона має аналогії зі скандалом, що виник навколо костюма Зеленського в Овальному кабінеті Білого дому.

Деякі американські євреї висловлювали занепокоєння щодо "містечкового стилю" Бегіна на фоні елегантно вбраних політиків, і тому вирішили направити до резиденції прем'єр-міністра так звану "модну поліцію", щоб покращити імідж ізраїльського лідера.

Коли "експерти" завітали до нього додому, вони ретельно оглянули його одяг і висловили свої думки щодо вдосконалення його гардеробу. Бегін терпляче слухав їхні коментарі, немов слухняний учень, але раптом вибухнула Аліза, його дружина: "Сорок років я дбаю про твій стиль - і ти все ще став прем'єр-міністром. Чому тобі це потрібно?". Бегін поглянув на неї з розумінням і відповів: "Алізко, якщо це піде на користь євреям, то що в цьому поганого?".

Якщо у Бегіна і його візаві за столом переговорів у Кемп-Девіді, президента Єгипту Анвара Садата, було щось спільне, то хіба що "особливе ставлення" до англійців.

Влітку 1942 року, коли підрозділи Африканського корпусу німецького генерала Роммеля рвалися до Александрії, Садат намагався вмовити своїх друзів підняти повстання в тилу британської армії. Він сподівався, що німці розіб'ють англійців і звільнять Єгипет від британського панування. За вироком британського трибуналу Садат опинився у в'язниці, звідки втік і переховувався в підпіллі, доки в 1945-му англійці не оголосили амністію.

Уже в дорослому віці Садат не соромився зізнаватися в тому, що його кумиром у молодості був Гітлер.

У 1970-х роках резидент радянської розвідки у Каїрі Вадим Кирпиченко описував президента Садата такими словами: "Він не цурався задоволень, відзначаючи свою любов до алкоголю та куріння марихуани. Садат демонстрував своє багатство і унікальну філософію, вивчаючи біографії видатних особистостей, серед яких був і Сталін, намагаючись наслідувати його манеру поведінки". Від Сталіна Садат перейняв образ "батька народів", що невід'ємно асоціювався з його незмінною люлькою.

Основною фігурою в Кемп-Девіді виступав Джиммі Картер.

У своїй юності майбутній 39-й президент США завершив навчання у військово-морській академії, мріючи про кар'єру капітана атомного підводного човна. Однак, доля привела його до фермерства, де він довгий час займався вирощуванням арахісу.

Ревний християнин-баптист, Картер завжди підкреслював свою відданість протестантським моральним цінностям та активно обговорював питання прав людини. Проте його президентство не завадило йому підтримувати "червоних кхмерів" у Камбоджі, де внаслідок геноциду загинули мільйони людей, у тому числі десятки тисяч християн.

Чимало сил і коштів Картер присвятив боротьбі з інфекційними захворюваннями у світі. Але в історію увійшов не як борець із гвінейським черв'яком, що спричиняє дракункульоз, а як президент, який посадив за стіл переговорів сіоніста Бегіна, чия родина загинула під час Ґолокосту, і Садата, який в молодості захоплювався Гітлером.

Які цілі ставили перед собою учасники переговорів у Кемп-Девіді?

Сполучені Штати прагнули закріпити за собою позицію основного посередника у мирних переговорах на Близькому Сході та вирвати Єгипет із сфери впливу Радянського Союзу. На відміну від СРСР, США мали вагомі аргументи, щоб вплинути як на Ізраїль, так і на Єгипет.

Основною метою програми для Єгипту було повернути контроль над своїми землями, включаючи Синайський півострів, вивести ізраїльські сили з Західного берега та сектора Газа, поділити Єрусалим між арабами та євреями, а також отримати фінансові компенсації за збитки, завдані під час і після війни.

Мирний договір відкривав Єгипет для інвестицій і постачання американської зброї. І ці бонуси штовхали Садата на відмову від трьох "ні", які до того були важливою "скріпою" арабського світу: "ні" - миру з Ізраїлем, "ні" - визнанню Ізраїлю, "ні" - переговорам з Ізраїлем.

Бегіну було необхідно забезпечити захист свого кордону від агресивного сусіда, який брав участь у всіх конфліктах, починаючи з війни за незалежність Ізраїлю.

Чи готові були ізраїльтяни підписати мирний договір з Єгиптом за будь-яку ціну, незважаючи на тиск США і загрозу втратити підтримку головного союзника? Коли Картер сказав Бегіну про те, що іншої такої нагоди укласти мир може й не трапитися, той відповів: "Наш народ жив не одну тисячу років до Кемп-Девіда і проживе ще тисячі років після Кемп-Девіда... Нам кажуть, що це останній шанс досягти миру, але ми з цим не згодні: у житті немає такої речі, як останній шанс".

"Шангрі-Ла" — саме так у 1930-х роках президент Франклін Рузвельт охрестив свою заміську дачу в штаті Меріленд. Цю назву він запозичив з утопічної країни, що знаходиться в Гімалаях, яку описав письменник Джеймс Гілтон у своєму романі "Загублений горизонт".

Сучасна назва - Кемп-Девід - була присвоєна резиденції на честь президента Ейзенхауера. Саме в цьому місці, подалі від уваги журналістів, за міцними парканами з електричним струмом і під захистом морських піхотинців, у вересні 1978 року проходив 12-денний марафон переговорів за участю керівників США, Ізраїлю та Єгипту.

Про "дух Кемп-Девіда" найкраще свідчить такий факт: радник президента США з національної безпеки Збігнєв Бжезинський запропонував встановити прослуховування в котеджах, де мешкали ізраїльська та єгипетська делегації. Картер відмовився, та й сенсу це не мало. Ізраїльські та єгипетські дипломати були переконані, що їх "слухають", тому всередині делегацій обговорювали всі питання тільки на повітрі.

Член американської делегації на переговорах, помічник держсекретаря Гарольд Сондерс скаржився: "Ви не можете собі уявити, як важко, як болісно було мати справу з Бегіном. На це йшла величезна кількість часу та енергії. Картер боявся мати з ним справу".

Сам Картер описував атмосферу перших днів переговорів таким чином: "Обидві сторони більше не стримували свої емоції. З палкими обличчями вони відкинули всі дипломатичні формальності і правила. Здавалося, вони зовсім знехтували моєю присутністю".

Ізраїльтяни були переконані, що Картер у цій партії "грає" за Садата і його метою є примусити Ізраїль до відмови від поселень на Західному березі та в Газі. Бегін заявив, що це питання навіть не обговорюється. Так само, як і питання про статус Єрусалиму.

Із часом у Садата закінчувалося терпіння. Тоді ж американці вирішували змінити свою стратегію з підкупу на примус. Після десяти днів перемовин президент Єгипту дійшов висновку, що укласти угоду неможливо, і почав збирати свої речі.

"Якщо ви поїдете, - сказав Картер, - це означатиме кінець відносин між Сполученими Штатами та Єгиптом".

Зрештою американці дотиснули своїх "друзів". Але саму мирну угоду підписали лише через пів року, 26 березня 1979 року на Південній галявині Білого дому. Головний результат переговорів - Єгипет відновлює свій суверенітет над Синайським півостровом. Ізраїль виводить звідти свої війська та евакуює єврейські поселення з цієї території.

У жовтні 1978 року Нобелівський комітет вручив премію миру прем'єр-міністру Бегіну та президенту Садату. У зв'язку з цим Голда Меїр, яка мала сумніви щодо концепції "території в обмін на мир", висловила думку, що за досягнення в Кемп-Девіді Бегіну слід було б вручити не "Нобеля", а "Оскара".

У листопаді 1980 року у президентських виборах Картер зазнав катастрофічної поразки від Рональда Рейгана. Протягом всього свого життя він залишався переконаним, що важливу роль у цьому зіграло "ізраїльське лобі", яке, на його думку, вчинило йому помсту за укладення угоди в Кемп-Девіді.

Найбільшу ціну за мирну угоду сплатив Анвар Садат. Його зближення з Ізраїлем обернулося трагедією — 6 жовтня 1981 року ісламські радикали вбили його під час параду. Цей парад, іронічно, був організований на честь чергової річниці єгипетської операції "Бадр" під час війни Судного дня. Менахем Бегін, який прибув до Каїра, щоб віддати останню шану Садату, в розгубленості промовив: "Лише Богу відомо, що тепер станеться з мирною угодою".

Чи можна вважати Кемп-Девід важливим кроком до досягнення миру на Близькому Сході? Частково - так. Від моменту укладення угоди між Ізраїлем і Єгиптом країни не вступали у військові конфлікти одна з одною. Проте, декілька років тому чинний прем'єр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу зафіксував провал методів, які були впроваджені в рамках Кемп-Девіда. Він зазначив, що "ідея досягнення миру через принцип 'території в обмін на мир' стала застарілою і втратила свою актуальність".

Of course! However, I need the text you want me to modify. Please provide the text you would like me to make unique.

10 серпня 1982 року у Вашингтоні відбулося закрите засідання Сенатського комітету з міжнародних справ США.

Згідно з свідченнями присутніх, 39-річний сенатор Джо Байден, що представляє штат Делавер, висловив думку, що Ізраїль не може сподіватися на підтримку США, якщо війна в Лівані продовжиться. На це він отримав емоційний виступ від прем'єр-міністра Ізраїлю Бегіна, який також був присутній на засіданні.

"Не намагайтеся залякати нас погрозами про припинення підтримки. Ми не зрадимо своїм принципам... Коли нас знищували в газових камерах і крематоріях, ніхто не прийшов на допомогу. Коли ми боролися за створення своєї держави, допомоги теж не було. Ми заплатили високу ціну за це. Ми боролися за це. Ми віддали свої життя за це. Ми залишимося вірними своїм принципам. Ми будемо їх захищати. І, якщо знадобиться, готові знову пожертвувати своїм життям за них, з вашою підтримкою чи без неї."

Цю цитату сьогодні в Україні наводять з такою ж регулярністю, як і вислів колишнього ізраїльського міністра оборони Моше Даяна про "фінанси, озброєння та рекомендації".

Це звучить дуже надихаюче. На жаль, жодна з мотивуючих цитат не дає чіткої відповіді на питання, що робити, коли з усіх можливих видів підтримки "могутній друг" пропонує лише поради, які більше нагадують ультиматуми.