Попри те, що весь світ, здавалося, навалився на Натана й Авіталь Щаранських, і попри їхні відчайдушні спроби нарешті почати звичайне сімейне життя, щоранку Натан сідав за стіл і принаймні три години на день записував свої спогади про 9-річне ув'язнення в радянських в'язницях.
29-річного єврея з Донецька, який став одним із найвідоміших радянських дисидентів, було заарештовано за звинуваченням у "зраді батьківщині". Він активно боротися за право євреїв виїжджати з Радянського Союзу до Ізраїлю, і одним із його методів стало спілкування з міжнародною пресою. У в'язниці Щаранський часто розмірковував, чому КДБ витрачає так багато ресурсів на придушення кожного, хто думає інакше. Влада Кремля діяла так, наче навіть одна людина, що інакше мислить, становить смертельну загрозу для всієї системи.
У звільненні Щаранського активно брав участь президент США Рональд Рейган. Письменник почав працювати над своєю книгою одразу після того, як отримав свободу в 1986 році. Дивно, але його мемуари, які вперше з'явилися англійською мовою, досі не були переведені українською. І от, нарешті, після майже 40 років, ця ситуація виправлена: київське видавництво "Фронезис" представило український переклад книги Натана Щаранського "Не злякаюся зла".
При цьому для українців вона зараз набагато актуальніша, ніж могла бути будь-коли раніше, адже це практична інструкція, як залишатися вільною людиною - з ясним розумом і навіть неймовірним почуттям гумору - коли тебе атакує зло і коли ти потрапляєш в його руки. Книга повертається до свого початкового призначення - допомагати людям у боротьбі.
Сьогодні Натан Щаранський вважається одним з найвідоміших прихильників України в Ізраїлі. В честь виходу його книги, РБК-Україна провело з ним ексклюзивне інтерв'ю.
"МЕТА НЕ В ТОМУ, ЩОБ ВИЖИТИ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ"
- Як думаєте, кому в Україні ваша книга зараз може допомогти найбільше? Кому порадили б її прочитати?
Мене не покидають думки про українських військових, які потрапили до російського полону. Зокрема, про тих, хто боронив Маріуполь і пережив неймовірно важкі та жорстокі умови ув'язнення.
Ця книга може стати в нагоді тим, хто готується до опору тоталітарним системам, де внутрішня свобода особистості сприймається як загроза.
При цьому щиро бажаю українцям, щоб ця книга не знадобилася для внутрішнього використання. Сподіваюся, Україна навіть у цих важких воєнних умовах залишиться вільною країною, яка не намагається придушити свободу людини.
Дійсно, сподіваюсь, що в Україні знайдеться якомога менше людей, для яких ця книга стане корисною. Мені б хотілося, щоб її читали лише як захоплюючу історію про минулі часи. Проте, на жаль, сьогодні вона знову набула великої актуальності.
Чи могли ви уявити подібне в ті часи, у 80-90-х роках?
У дев'яностих роках я обійняв посаду міністра в Ізраїлі і мав можливість приїхати для підписання першого торгового договору між нашими державами. Я відчував радість, адже Україна, як і інші народи колишнього Радянського Союзу, здобула свободу.
Пам'ятаю, під час одного дуже короткого офіційного візиту до Києва я спеціально виділив пів дня і полетів до рідного Донецька, щоб подивитися на місто, порадіти за нього. Це був 1997 або 98-й рік.
Уявити собі тоді, що рідний Донбас, в якому я виріс, стане центром такої важкої боротьби з російським імперіалізмом і що вся Україна перетвориться на центр такої боротьби, я не міг. Те, що відбувається зараз у Києві, Харкові, моїй Одесі та інших містах, - дуже боляче.
Отже, ні, я не міг уявити цього, чесно зізнаюся.
Як ви вважаєте, чим сучасна російська ФСБ відрізняється від радянського КДБ, з яким вам довелося взаємодіяти?
Це, по суті, подібний вид насильства та механізм обмеження свободи.
Але тоді, в той конкретний момент, для політв'язнів мого типу була можливість боротися через громадську думку Заходу. Радянському союзу страшенно потрібна була економічна торгівля. І були західні лідери, особливо президент США Рональд Рейган, які зрозуміли, що треба пов'язати ці дві речі - права людини і економічні інтереси.
Коли протягом року мені забороняли написати листа своїй матері та дружині, і я був змушений оголосити голодування тривалістю 130 днів, я досягнув успіху лише завдяки тому, що весь світ звернув на це увагу.
Сьогодні відносини Путіна із Заходом настільки погіршилися, що це ускладнює боротьбу. Захід працює над 18-м пакетом санкцій, і можна обговорювати їх ефективність. Але немає сумнівів у тому, що, переслідуючи українських політв'язнів, Путін навряд чи звертає увагу на думку західної спільноти.
Яка, на вашу думку, може бути реакція на дії Росії, яка більше не приховує свого жахливого ставлення до полонених і політичних в'язнів? З вашої книги можна зрозуміти, що до вас особисто не застосовували фізичну силу, оскільки вони боялися. Нещодавно в Україну повернули тіло журналістки Вікторії Рощиної без частини органів, а сотні інших в'язнів піддаються катуванням.
Не так давно в The Washington Post була опублікована потужна стаття про вбивство Вікторії Рощиної. У свій час Радянський Союз докладав чимало зусиль, аби запобігти появі подібних матеріалів. Саме з цієї причини політв'язнів, подібних до мене, які потенційно могли стати об'єктом уваги західних медіа, не піддавали жорстоким катуванням. Мене тримали в карцері протягом 405 днів, аж до втрати свідомості, і це також можна вважати формою тортур. Однак те, як діють терористи ХАМАСу, є цинічним і примітивним: вони ведуть себе так, наче їм абсолютно все одно... Вони діють як злочинці, прагнучи всіх залякати. Їхня самовпевненість походить з відчуття, що вільний світ недостатньо згуртований, щоб протистояти їхнім діям.
Я хотів би бачити, щоб після статті про Вікторію Рощину весь вільний світ не просто обговорював черговий пакет санкцій, а повністю ізолював Росію. Вільний світ не може мати контактів з країною, яка поводиться, як дика терористична група. Світ ще не зайняв достатньо однозначну позицію, що з такими країнами ми не можемо мати нічого спільного.
Обговорення того, на скільки знизити споживання газу, — це недостатня реакція. Потрібно вважати їх ізгоями. Можливо, конфлікт завершиться сьогодні чи завтра, я не можу сказати напевно. Але в будь-якому разі не повинно бути жодних ілюзій стосовно безладдя, яке панує в цьому режимі в Росії.
Які рекомендації ви могли б надати сучасним українським в'язням Кремля або тим, хто, на жаль, може опинитися в такій ситуації? Як пережити ці важкі випробування?
- Дуже важливо весь час пам'ятати: ви там не просто тому, що ось така жахлива доля і що вам дуже не пощастило. Ви там тому, що існує боротьба добра зі злом, і особисто від вас залежить, чи переможе добро в цьому світі. Це суто внутрішнє відчуття значущості цієї боротьби. Ви там не випадково. Кожен день, коли ви вистояли, коли ви залишаєтеся внутрішньо незалежними від цього зла, - це ще один день перемоги. Немає іншої можливості перемогти добру.
З власного досвіду можу стверджувати: ваша мета полягає не лише у виживанні будь-якою ціною, а у збереженні своєї свободи від негативних впливів, що дозволяє підтримувати добро.
Безумовно, важливо мати відчуття впевненості в тому, що твоя країна також продовжує цю боротьбу.
Стан моральної розбитості людини в значній мірі визначається двома факторами: відчуттям приналежності до спільної боротьби та внутрішньою впевненістю, що її народ не залишить її наодинці, незважаючи на всі труднощі. Ці переконання є надзвичайно важливими, адже перебуваючи у в'язниці, ти опиняєшся у невідомості. Тебе намагаються переконати, що все закінчено. Проте ти маєш підтримувати в собі ці два важливі аспекти.
Безумовно, було б чудово, якби це стало реальністю – щоб держава продовжувала свої зусилля.
- А що ви можете сказати людям, які, перебуваючи у в'язниці, йдуть на співпрацю з ФСБ, яка за таку співпрацю обіцяє, наприклад, скорочення терміну. Вам же теж надходили такі пропозиції. Чим небезпечно йти на їхні умови?
Мені не лише обіцяли, але й навіть американці роз'яснили: мовляв, ми досягли з радянською владою угоди, що ви складіть відповідне прохання, і вас відпустять.
Однак, перш за все, КДБ не заслуговує на довіру – вони завжди знайдуть спосіб вас обманути. По-друге, вам доведеться жити з цим все своє життя. Зараз вам надзвичайно важко, ви зазнаєте страждань, але пам'ятайте, що ви на боці добра. Коли ви погоджуєтеся на угоду з ними, ви стаєте співучасником їхнього зла. Жодного разу ви не зможете відчути себе по-справжньому вільною людиною. Ви будете відчувати себе зламаною. Повірте, я знаю багато людей, які пройшли через це і врешті-решт здобули свободу. Незалежно від того, де вони зараз живуть – на Заході чи в Ізраїлі, ті, хто одного разу зазнав зламу, залишаються психічно травмованими на все життя.
І, по-третє, треба розуміти: будь-яка співпраця з КДБ-ФСБ розслабляє всіх нас. Цією співпрацею ви ламаєте не тільки своє життя - ви підриваєте боротьбу, яку вели ви і ваші соратники.
"У ТЮРМІ ТА САМОТІ МІСТИЧНІ ІДЕЇ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ НА РЕАЛЬНІСТЬ"
Давайте зосередимося на яскравому та позитивному — вашій дружині Авіталь. Вражає, як віддано вона стояла на вашому боці. Яка роль її підтримки у вашому житті протягом цих дев'яти років?
- Сказати, що допомагала, - дуже слабке слово. Я немовби жив разом з нею. Наступного дня після нашої хупи (церемонія одруження - авт.) ми попрощалися в аеропорту в надії, що зустрінемося через декілька місяців. А зустрілися через 12 років в аеропорту в Німеччині, куди мене привезли прямо з в'язниці. Усі ці роки кожен з нас жив за іншого. У мене була внутрішня впевненість, що моя Авіталь не припиняє боротьбу ні на хвилину.
У в'язниці я отримав лише два листи від неї. Хоча вона писала мені двічі на тиждень, за дев'ять років мені вдалося отримати лише ці два повідомлення. Мама писала частіше, і в нас було два особисті побачення, під час яких вона розповідала мені про Авіталь. Проте це була лише крихта з того, що зробила Авіталь. Вона змогла залучити до своєї справи весь світ. Рейган, Тетчер, Міттеран — усі вони були частиною її команди. Вона була справжнім лідером.
Авіталь під час зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом та віцепрезидентом Джорджем Бушем у 1981 році.
Коли я з нею розлучався в аеропорту, це була дуже скромна, тиха жінка (до речі, такою вона і залишилася, говорить дуже тихим голосом), англійською взагалі не розмовляла, на івриті знала 100-200 слів. А коли я зустрів її через 12 років, вона вже виводила 100-тисячні демонстрації та зустрічалася зі світовими лідерами.
З моменту, як ми зустрілися і почали разом боротися, було повне внутрішнє переконання в тому, що я можу повністю покластися на неї, а вона - на мене. В'язниця - хороший спосіб вести внутрішні бесіди з Господом Богом і з людьми, з якими ти близький.
Яке з її вчинків справило на вас найбільше враження? Що справді здивувало вас? Чого ви не сподівалися від неї?
- Як не дивно, це маленькі деталі. Хоча які вони маленькі?... Їй завжди було незручно підвищити голос. І раптом вона дізнається, що я починаю безстрокове голодування. Я передав це повідомлення складним шляхом азбукою Морзе через одного з ув'язнених, який виходив на волю. Таким чином, в день початку голодування, коли КДБ в Москві ще нічого не знало про початок голодування, Авіталь вже провела пресконференцію в Нью-Йорку.
І в цей момент розпочинається гонка з часом. Авіталь отримує інформацію, що через кілька днів до Британії прибуде важлива радянська делегація. Вона негайно телефонує начальнику канцелярії прем’єр-міністерки Маргарет Тетчер і наполегливо просить про термінову зустріч з пані Тетчер, перш ніж вона зустрінеться з радянськими представниками.
Керівник канцелярії після невеликої паузи починає на неї кричати: "Що ви собі думаєте? Друга година ночі (перебуваючи в Америці, про різницю в часі вона не подумала)! Ви дзвоните о другій ночі і вимагаєте зустрічі з прем'єр-міністром! Ви розумієте, що лідери держав місяцями чекають на такі зустрічі?! За кого ви себе маєте? Ви що - думаєте, що навколо вас крутиться світ?".
І ця спокійна дівчина звертається до нього: "Так, я вважаю, що навколо цієї боротьби за мого чоловіка обертається весь світ. Ви - єврей, і, можливо, Господь наділив вас цим завданням, щоб ви допомогли мені та моєму чоловікові в цей важливий момент. Адже результат цієї боротьби може визначити долю сотень тисяч, а можливо, й мільйонів євреїв, а також вплинути на майбутнє вільного світу".
І повідомляє йому: все, завтра буду на місці.
І що ви думаєте? Наступного дня в аеропорту на неї чекає великий лімузин, який під'їхав прямісінько до трапа літака. Ця людина сидить там, просить вибачення від імені прем'єр-міністерки і везе її прямо до Маргарет Тетчер.
Це були події, які складно було б повірити, якби не відбувалися насправді. Наче з фільму. Однак внутрішня впевненість Авіталь, а також істина, що стояла за цими моментами, разом із підтримкою багатьох людей, надали їй неймовірну силу.
Як на мене, я ніколи не уявляв, що її голос набуде такої сили, а її вплив виявиться настільки значним.
Коли мене звільнили, залишалося лише збирати результати її праці, адже наша боротьба тривала. Коли Горбачов відвідав Америку, його зустріли 250 тисяч євреїв, які вимагали відкрити "залізну завісу". Я витратив кілька місяців на організацію цього заходу, проводячи зустрічі з представниками різних організацій, громад, конгресменами. Однак цього разу було значно простіше, адже Авіталь уже проклала цей шлях.
День визволення. Зустріч Авіталя та Натана після 12-річної розлуки. Лютий 1986 року.
В Україні в даний момент багато жінок активно борються за визволення своїх чоловіків, синів і братів, які потрапили в полон до російських військ. Які поради ви могли б їм дати?
Необхідно завжди любити та вірити, незважаючи на обставини. А ще важливо боротися. Я переконана, що уряд має сприяти їхній зустрічі з лідерами жіночих організацій на Заході. Коли Конгрес США чи Європейський парламент відкривають сесії кілька разів на рік, ці жінки також повинні мати можливість бути присутніми там.
Ця стаття про тортури Вікторії Рощиної повинна стати обов'язковим читанням для кожного американського політика. Вони мають приходити з фотографіями своїх синів чи доньок (що, безумовно, ще більш тривожно) і розповідати, які жахи чинить Росія. Вони повинні запитувати: навіщо існують усі ці організації, що займаються правами людини, якщо вони не діють?
Вони мають усвідомлювати свою значущість у політичній арені та активізувати зусилля для формування світової громадської думки.
Звичайно, український уряд та інші організації повинні їм допомагати навіть у суто технічних питаннях. Хтось повинен оплачувати їхні квитки до Америки або Європи. Все-таки є чимало людей в Україні або навколо України, які готові допомагати. На це не треба жаліти жодних коштів.
- Скажіть, а як сам процес написання книги допоміг вам психологічно пережити досвід ув'язнення? Чи справді перенесення всього пережитого на папір має терапевтичний ефект?
Я не без причини детально розповідаю про весь психічний процес: спочатку мене звинуватили, потім загрожували розстрілом... Мені потрібно було емоційно адаптуватися до цих умов, змінити своє мислення і знайти шляхи, щоб чинити опір. Адже це ж півтора року допитів...
Після мого звільнення я вирішив, що хочу поділитися своїм досвідом не лише з кількома співкамерниками, а й з усіма, хто ще має пережити щось подібне.
Але виявилося, що дуже важливо було ще й витягнути з себе все це. Мені треба було почати нормальне життя, будувати сім'ю, займатися громадською діяльністю. А це складно, якщо ти все ще живеш дев'ятирічним досвідом ув'язнення. Я буквально фізично вийняв із себе та своєї пам'яті дев'ять років радянської тюрми, з одного боку, щоб допомогти іншим, а з іншого, щоб звільнитися самому.
Сьогодні, переглядаючи цю книгу, я не зміг би відтворити всі ті допити та розмови. Проте в той період це було все моє життя. Я постійно прокручував у своїй голові кожне слово: чи вчинив я правильно в одній ситуації, чого досяг у іншій, як вести бесіду під час наступної зустрічі і так далі.
І ось на сьогоднішній день з'ясувалося, що існує чимало людей, які потребують моїх знань і навичок.
Написання книги зайняло у мене приблизно рік. Я присвячував цьому половину свого часу, займаючись при цьому громадською діяльністю, поїздками в Америку, демонстраціями і будівництвом своєї сім'ї. Через рік видихнув з полегшенням: нарешті все, тепер я можу продовжувати життя.
- У назві вашої книги присутні слова з біблійного псалма. Яким чином молитва сприяла вашій витривалості під час ув'язнення?
- Як і більшість людей в Радянському союзі, я був абсолютно далеким від релігії. Молитов не знав. На початку нашої діяльності я почав вивчати іврит, але він не був релігійним, це був іврит для боротьби, демонстрацій, протесту.
А щодо молитов, то я навіть не розумів форми, як їх будувати. Але відчув у них велику потребу - саме для того, щоб весь час бути подумки пов'язаним з моєю дружиною, з моїм народом, і щоб нагадувати самому собі, що боротьба не припиняється ні на хвилину. І так - першу молитву я придумав собі сам у перші тижні слідства.
Сьогодні це звучить смішно, але єдиною молитвою, яку я тоді знав, був вірш Франсуа Війона в перекладі Окуджави (у нього була пісня "Молитва" на слова французького середньовічного поета). Звідти я взяв форму. При цьому розумів, що молитва повинна бути на івриті. Але мій іврит був примітивним, в результаті вийшов приблизно такий текст: "Прошу Господа дати мені силу, мужність, розум, удачу і терпіння вибратися з цієї в'язниці та дістатися до Ізраїлю достойним шляхом".
Слово "достойним" набуло величезного значення для мене, адже щоденно мені пропонували звільнення через недостойні вчинки. По дорозі з камери на допити я встигав промовити його двічі. Це надавало мені сили. Згодом молитви та розмови з Богом стали невід’ємною частиною мого життя. Навіть якщо у вас немає впевненості в існуванні Бога, важливо вірити в внутрішню свободу, яку потрібно плекати. Це справді допомагає.
Псалми, надіслані Авіталь з Ізраїлю напередодні арешту
У своїй книзі я розповідаю про тривалу історію, яка почалася за кілька днів до мого арешту, коли мені в руки потрапила книга псалмів з запискою від дружини. Я відчайдушно прагнув повернути цю книгу, і коли вона нарешті опинилась у мене, я зрозумів, що багато слів мені незнайомі. Я ніколи не вчився, як інтерпретувати цей текст, і навіть не міг визначити, де починається або закінчується речення. Тож я вирішив підійти до розуміння книги псалмів як математик. Перше речення, яке я повністю розшифрував і зрозумів, звучало ось так: "Навіть якщо я пройду через долину тіні смерті, я не злякаюся зла, адже Ти зі мною".
Це не може бути простою випадковістю з математичної точки зору. З мільйона літер я зрозумів саме цю фразу. Мені чітко передається послання: "Ти не один". Це може бути Господь, або Цар Давид, який залишив ці слова, а також моя дружина, що подарувала мені книгу псалмів. У умовах ув'язнення та ізоляції містичні переживання стають реальністю, вони мають потужний вплив на тебе і надають сили. Саме тому я назвав свою книгу "Не злякаюся зла".
Повинен визнати, що на даний момент я не маю можливості вигадувати молитви самостійно – необхідно користуватися вже відомими і читати їх.
"У РОСІЇ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО"
Який образ президента Рональда Рейгана залишився у вашій пам'яті?
Існує два його втілення. По-перше, це дідусь, який наповнений щастям, спостерігаючи за мною та Авіталь, відчуваючи свою причетність до нашого об'єднання.
Проте набагато важливіше те, що ця людина чітко розуміла різницю між добром і злом. Він мав слабкість до розповіді антирадянських анекдотів. На мій погляд, вони були досить простими. Наші підпільні анекдоти, навпаки, мали значно складнішу структуру. Проте для Рейгана ці жарти означали більше, ніж просто розвагу — вони слугували йому способом продемонструвати, наскільки безнадійною є радянська система, побудована на пригнобленні особистості, і що у неї немає перспектив. Цю систему можна було би назвати божевільною. Рейган прагнув знайти спосіб донести до всього Заходу, наскільки цей режим приречений на провал.
У сучасному світі цьому явно бракує. Серед західних керівників, зокрема американських, відсутнє це елементарне і ясне усвідомлення, що проблеми не можна вирішити лише прагненням до миру або бажанням вигідних угод.
Боротьба зі злом є значно більш складним завданням, ніж ведення бізнесу. У Рейгана це усвідомлення було не лише теоретичним, а й глибоко інтуїтивним, немов у його нутрі, як кажуть в Одесі. Це суттєво відрізняло його від інших, які були надто віддалені, навчалися відповідно до канонів політкоректності і не відрізняли так чітко добро від зла.
- Чого такого, що було у Рейгана, не вистачає нинішній адміністрації Білого дому?
- Нинішня адміністрація і особисто президент США робить досить багато хороших речей для Ізраїлю і євреїв. І боротьба з антисемітизмом в американських університетах теж дуже потрібна. Але в той же час президент США чомусь думає, що просто за рахунок того, що він кожній стороні пояснить її вигоду, він зможе домогтися миру між Україною і Росією і навіть між Ізраїлем та Іраном. Так просто це не вийде.
Я вірю, що Сполучені Штати та їхній президент займуть правильну позицію в історії, коли настане час для більш запеклої боротьби. Зрештою, Америка і досі залишається основною надією для вільного світу.
Після того, як президент США обрушився з необґрунтованою критикою на українського президента, я написав статтю в американській пресі про те, що його заява суперечить здоровому глузду. Як можна так поміняти місцями агресора і його жертву?
При всіх цих розчаруваннях треба пам'ятати, що Америка - це головний маяк вільного світу. Американський президент - найвпливовіша людина в світі, яка може захистити свободу. Будемо сподіватися, що Америка навіть після якихось коливань і помилок в результаті завжди буде захищати свободу.
- Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху нещодавно припустив, що Ізраїль, ймовірно, змушений буде відмовитися від американської допомоги в сфері безпеки. Що це може означати?
- Безумовно, Ізраїлю дуже допомагає американська зброя. Дуже важливо, наприклад, що Трамп зняв для Ізраїлю обмеження на бомби, які проникають глибоко під землю.
Водночас, дивлячись у далеку перспективу, Ізраїль не може сподіватися на те, що його залежність від американських озброєнь та військової підтримки залишиться незмінною. Історичний досвід свідчить, що критично важливі ресурси потрібно розробляти власними силами. Це дозволить уникнути затримок і незалежно діяти в будь-якій ситуації. Цілком ймовірно, що саме це мав на увазі Нетаньяху.
Вважаю, що й Україна, з огляду на свій складний досвід, також взяла це до уваги.
Я знаю, що ви особисто дуже багато робили і робите для зміцнення відносин України та Ізраїлю. Знаю, що організовували розмови Зеленського і Нетаньяху. Відкрийте завісу, що конкретно ви робите і які результати?
На даний момент я не маю ніякого офіційного статусу в цій сфері. Проте, завдяки наявній довірі як в Ізраїлі, так і в Україні, мені вдається іноді ефективніше відстоювати певні інтереси.
Я вважаю, що Ізраїль повинен був абсолютно однозначно стати на бік України і не намагатися зберегти якийсь нейтралітет. Я розмовляв практично з усіма нашими керівниками, які пояснювали, чому інтереси забезпечення безпеки Ізраїлю не дозволяють нам зайнятися відкритою антиросійською політикою. Я з ним не погоджувався.
Безумовно, я скористався всіма можливими зустрічами та розмовами. Проте вони були конфіденційними, тому не можу поділитися деталями.
Але скажу так: громадська думка Ізраїлю набагато більше на боці України, ніж уряд дозволяє це висловити саме через побоювання (з моєї точки зору, необґрунтованого), що Путін може завдати великої шкоди нашій обороні. Я вважаю, що ту шкоду, яку він може завдати, він завдасть все одно. Тому нам треба діяти відповідно до того, що є правильним, і підтримувати Україну.
На початку 2023 року, ще до жахливого нападу ХАМАСу на Ізраїль, ви висловлювали думку, що Ізраїлю варто було б надати військову допомогу Україні. Чи дотримуєтеся ви цієї позиції досі?
Коли мова йде про відправлення військових, то моя відповідь – ні. Я тоді акцентував на нашому військовому досвіді та різноманітті озброєнь. Ізраїль у той час однозначно відмовлявся від такої можливості.
Я доклав усіх зусиль, аби налагодити співпрацю. І мушу зазначити: якщо оцінити ситуацію на початку війни, коли Ізраїль виявляв надзвичайну обережність, а медична допомога була справжньою рідкістю (зокрема, лише у Львові, і, не дай Боже, ближче до лінії фронту), то з часом це кардинально змінилося.
Наші країни співпрацюють на рівні інформації, патентів, озброєння. Але чим менше про це говорити, тим краще. Загалом ситуація змінилася в позитивну сторону.
Ви, як радянські дисиденти, передбачали розпад Радянського Союзу. Які у вас думки стосовно можливого розпаду Російської Федерації?
На мою думку, у неї відсутнє майбутнє. У 60-80-х роках Радянський Союз виступав потужною тоталітарною державою, до якої всі змушені були адаптуватися. Здавалося, що жодна країна не здатна протистояти йому.
І в той же час ми, люди, які сиділи у в'язницях, були цілком впевнені, що це Колос на глиняних ногах. Але не тому, що у нього немає хороших ракет, а тому, що його сила побудована на тому, що він повністю контролює життя та розум людей.
На жаль, стало очевидним, що існує можливість відновити контроль над численними людьми, навіть після того як вони пережили інший досвід життя. Проте я вважаю, що це лише короткочасний ефект. Врешті-решт, у тих, хто нині прагне збудувати імперіалістичний тоталітарний режим, немає перспективи на майбутнє.
#Євреї #Мова іврит #Розум #Німеччина #Європа #Україна #Боже. #Західна Європа #Англійська мова #Нью-Йорк #Росія #Радянський Союз #Тоталітаризм #Сполучені Штати #Українці #Львів #КДБ #Москва #Володимир Зеленський #Президент (державна посада) #Федеральна служба безпеки #Володимир Путін #Харків #Одеса #Північна та Південна Америка #Іран #Ізраїль #ХАМАС #Тероризм #В'язниця. #Біньямін Нетаньяху #Донецьк #Аеропорт #Права людини #Дисидент. #Мобілізація #The Washington Post #Європейський парламент #Міжнародні санкції щодо Росії (2014—дотепер) #Джордж Буш-молодший #Натан Щаранський #Уряд України #Політв'язень #Рональд Рейган #Маргарет Тетчер #Маріуполь #Катування #Західний світ #Михайло Горбачов #Київ #Книга Псалмів #Імперіалізм
