Один на двадцять одного: ізраїльський підхід до опору.

Як це - бути найменшим і наймолодшим, а битись по-дорослому

Арабо-ізраїльський конфлікт є одним із найдовших та найбільш контроверсійних геополітичних протистоянь сучасності. Із часу проголошення Держави Ізраїль у 1948 році країна стикається з безперервною чергою військових і терористичних загроз із боку арабського світу. Коли і чому виникло це протистояння? Як змінювався його характер? І чи існує хоч якась перспектива його завершення? Розповідаємо максимально просто про надскладні речі.

ПРОЛОГ КРИЗИ: ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ БЛОКАДИ

14 травня 1948 року Давид Бен-Гуріон оголосив про заснування нової держави Ізраїль. Вже наступного дня на країну напали сім арабських армій, які сподівалися, що брак важкого озброєння та авіації призведе до швидкого краху ізраїльської держави. Спочатку арабські сили справді мали певні успіхи, проте незабаром ізраїльтяни змогли перегрупуватися і навіть перейти в контрнаступ. Завдяки ефективній організації, розвиненій розвідці та підтримці євреїв, які пережили Голокост і щойно прибули з Європи, Ізраїль змусив арабські війська відступити за межі території, що була визначена ООН відповідно до плану поділу Палестини.

З моменту свого утворення Ізраїль опинився в умовах постійної ворожості. Виживання в обставинах, коли країна оточена недружніми силами, стало визначальним елементом у розробці його оборонної стратегії. Перші чверть століття існування держави були відзначені численними масштабними конфліктами з сусідніми країнами. Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак і Ліван - всі вони брали участь в принаймні одній війні проти нової єврейської держави. В цілому Ізраїль зіштовхнувся з викликами з боку 21 арабської нації.

"ЗАВДЯКИ ХИТРОСТІ ТИ ПЕРЕМОЖЕШ У БОРОТЬБІ..."

"Хитрістю ти здобудеш перемогу..." Ці слова з книги Притч Соломонових стали першим девізом ізраїльської розвідки "Моссад" і мають велике значення. Незважаючи на досягнуту перемогу, Давид Бен-Гуріон, який обіймав посади прем’єр-міністра та міністра оборони Ізраїлю, усвідомлював, що для виживання у вкрай ворожому середовищі молодій країні потрібні не лише потужні збройні сили, але й ефективна розвідувальна система. "Розвідка є одним із ключових військових засобів, які терміново необхідні нам у цій війні, - зазначив у доповіді одному з його радників. - Вона повинна функціонувати як постійний елемент у нашому політичному механізмі навіть у мирний час".

Отже, в перші роки після проголошення незалежності Ізраїлю була сформована трирівнева структура розвідки: АМАН – військова розвідка, яка надає інформацію для Армії оборони Ізраїлю; Шин-Бет – служба, відповідальна за внутрішню безпеку, боротьбу з тероризмом і контррозвідку; та "Моссад", що займається секретними операціями за межами країни. Ця організаційна схема до певної міри збереглася й до сьогодні. Від самого початку існування Ізраїлю акцент робився в основному на військових силах і спецслужбах, а не на дипломатичних зусиллях. Адже про яку дипломатію можна говорити, якщо ворог уже підходить до тебе з ножем? Ба більше, політичні союзи завжди є нестабільними і можуть змінитися в будь-який момент.

Ізраїльська розвідка функціонувала в умовах найвищої секретності. Навіть згадки про такі назви, як Шин-Бет і "Моссад", були заборонені у публічному обговоренні до 1960-х років. Ці організації підпорядковувалися безпосередньо прем'єр-міністру, діючи у тіні. Вони не мали офіційного фінансування чи нормативно-правових документів, що визначали б їхні цілі та завдання.

Наріжний камінь ізраїльської доктрини в царині безпеки, її філософія - потрібно діяти максимально рішуче й намагатися змінити плин історії засобами спецоперацій в тилу ворога. Принаймні, це один із головних засобів оборони країни.

КЛЮЧОВИЙ 1967 РІК І ПОЧАТОК ТОТАЛЬНОГО ПРОТИСТОЯННЯ

1967 став одним із ключових в історії арабо-ізраїльського протистояння. Шестиденна війна закінчилась перемогою ізраїльської армії. Впродовж декількох годин ВПС Ізраїлю знищили майже всі військові літаки противника: Єгипту, Сирії та Йорданії. На момент закінчення війни Ізраїль збільшив власну територію приблизно на 300 %, відвоював Східний Єрусалим і Західний берег, Синайський півострів і Сектор Газа, Голанські висоти.

Єрусалим - священне місто для ізраїльтян (так само як і для арабів), опинилось під повним контролем Ізраїлю. Вперше за 20 років ізраїльтяни могли відвідати Старе місто, біблійні святині Західного берегу або ж ринки Східного Єрусалиму. Перемога стала абсолютним тріумфом Ізраїлю. Національне піднесення було всеосяжним. Щоправда, знайшлися й ті, хто тверезо дивились у майбутнє, застерігаючи від ейфорії. Серед них були не лише ізраїльські інтелектуали, такі як письменник Амос Оз чи науковець, дослідник Кабали Гершем Шолем, але й "шпигун № 1" Ізраїлю Меїр Аміт, або начальник інформаційно-аналітичного управління АМАН Газіт, який підготував для вищого керівництва держави спеціальну секретну доповідь, у якій, між іншим попереджав, що "...ми не повинні виглядати хвальками, що насміхаються над розбитим ворогом і принижують його гідність і гідність його лідерів". Ізраїль отримав не просто "нові території". На них мешкало понад мільйон палестинців. Багато хто з них були біженцями 1948 року... Доповідь закликала до негайних мирних переговорів із арабами: Ізраїль йде з окупованих територій, на яких утворюється нова палестинська держава, натомість отримує гарантії сталого миру. Через два тижні після закінчення Шестиденної війни Меїр Аміт писав у щоденнику: "Те, що відбувається зараз, розчаровує... Я передчуваю, непокоюсь і боюсь марної втрати результатів цієї війни... Коли я бачу, як ведуться щодо цього справи, руки в мене опускаються і мене поглинає відчай".

Переміщення фронтів та еволюція загроз

Сяюча перемога стала сигналом для нового етапу конфлікту, що охоплював окупацію, палестинський рух та резолюцію ООН № 242, прийняту одностайно з вимогою термінового виведення ізраїльських військ з анексованих територій. Ізраїль опинився під тиском масового арабського спротиву та тривалого міжнародного тиску. Атаки з боку ФАТХ і ОВП, очолюваних Ясіром Арафатом, ставали дедалі частішими та жорстокішими. Перемога над супротивником не принесла бажаного спокою. Окуповані Ізраїлем райони, зокрема сектор Газа, найгустонаселеніша територія у світі, перетворювались на осередок терористичної активності. Лише у 1970 році в регіоні сталося більше 500 терористичних інцидентів. Починаючи з 1970 року, Ізраїль почав створювати єврейські поселення в Північному Синаї та секторі Газа, що призвело до подальшої ескалації конфлікту. Армія контролювала лише основні транспортні шляхи, в той час як решту території контролювала ОВП. Тероризм вийшов на міжнародний рівень: у 1968 році відбувся перший випадок повітряного тероризму проти Ізраїлю, а у 1972 році – трагічні події з захопленням ізраїльських спортсменів на олімпійських іграх у Мюнхені.

ВІЙНА СУДНОГО ДНЯ: ШОК І НОВЕ СПРИЙНЯТТЯ СЕБЕ

Завойовані Ізраїлем під час Шестиденної війни єгипетські території не давали спокою Єгипту. Війна на Близькому Сході буквально "висіла в повітрі". На цьому тлі американський держсекретар Генрі Кіссінджер розпочав серію дипломатичних ініціатив, спрямованих на те, щоб посадити Ізраїль і Єгипет за стіл переговорів. У лютому 1973-го американцям вдалося досягти прогресу: єгиптяни заявили, що підпишуть мир з Ізраїлем за умов визнання суверенітету Єгипту над Синайським півостровом із можливістю залишення там ізраїльських військ. У подальшому вони мають бути виведені з Синаю в обмін на встановлення двосторонніх дипломатичних відносин між державами. Ще одна умова полягала в термінах: якщо до вересня 1973 року Ізраїль не приймає цих умов, Єгипет розпочинає бойові дії. Для Ізраїлю ці умови були вигідні. Але Голда Меїр, тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю, відхилила єгипетські пропозиції.

6 жовтня 1973-го, у день свята Йом-Кіпур - найсвятішого в юдейському календарі, Єгипет і Сирія напали на Ізраїль. Напад став несподіваним - Ізраїль не був готовий до повномасштабної атаки. Єгипетські війська перейшли Суецький канал, а сирійці атакували на Голанських висотах. Понад 3000 танків, бронемашин, сотні тисяч піхотинців і спецназівців за підтримки ВПС і ВМФ - вся ця армада сунула на Ізраїль. Лише завдяки героїчним зусиллям ізраїльтян, вдалося зупинити вторгнення ворога і після 19 днів безперервних контратак повернути ситуацію на свою користь. Але перемога далася дуже дорогою ціною. У війні Судного дня загинули понад 2300 ізраїльських солдат. Ця війна, яку можна було уникнути, погодившись на мирні переговори, або хоча б підготуватися належним чином, спричинила в Ізраїлі урядову кризу та відставку Голди Меїр. Конфлікт залишив глибоку травму в ізраїльському суспільстві та спричинив переосмислення оборонної доктрини Ізраїлю. А ще це була остання велика спроба арабських армій зламати Ізраїль.

У 1979 році Ізраїль і Єгипет укладуть мирну угоду у Вашингтоні. Проте, нові загрози виникнуть з іншого напрямку. Ті питання, на які звертали увагу далекоглядні ізраїльтяни під час святкування успіху у Шестиденній війні, почнуть давати про себе знати.

Інтифади: новий погляд на класичну історію Давида та Голіафа.

З кінця 1980-х років конфлікт між Ізраїлем та арабами набув нових аспектів. Перша і друга Інтифади (арабською "повстання") суттєво змінили динаміку протистояння. Ясір Арафат, лідер Організації визволення Палестини, трансформувався з терориста в міжнародну політичну постать, здобувши статус VIP у світовій політиці. Для більше ніж 2 мільйонів палестинців, які проживали на Західному березі та в секторі Газа, повсякденне життя ставало нестерпним. Близько 40% палестинців щодня перетинали кордон з Ізраїлем у пошуках важкої та низькооплачуваної праці. На окупованих територіях панували безробіття та злидні. Міста були переповнені, а місцева влада не вживала жодних заходів для покращення умов життя палестинців. Населення зростало швидкими темпами, але ресурсів для забезпечення себе не вистачало. Успішні "цільові" операції ізраїльських спецслужб, спрямовані на знищення лідерів ОВП, не давали змоги помітити, що поряд виросло молоде, розлючене покоління палестинців, яке сприймало Ізраїль як окупанта та було готове до збройного протесту.

Початок першого палестинського повстання наприкінці 1987 року став для Ізраїлю несподіваним викликом. Армія Ізраїлю була впевнена, що зможе контролювати ситуацію, використовуючи мінімальні ресурси для придушення протестів. Однак реальність виявилась зовсім іншою. Коли маленькі підрозділи армії, позбавлені засобів для розгону демонстрацій, опинялися серед великих, агресивних натовпів палестинців, які кидали каміння, ізраїльські військові змушені були відкривати вогонь у відповідь... Внаслідок цього загинуло понад тисячу палестинців, ще більше отримали поранення. Престиж Ізраїлю на міжнародній арені зазнав серйозного удару. "Інтифада завдала нам значно більшої політичної шкоди та завдала удару по нашому іміджу більше, ніж все, що змогла реалізувати ОВП за весь час свого існування", — зазначив тодішній директор "Моссаду" Наум Адмон. У 1993 році, за сприяння США, були укладені ізраїльсько-палестинські угоди в Осло, згідно з якими ОВП визнала право Ізраїлю на мирне існування та зобов'язалася припинити терористичні акти в обмін на створення Палестинської національної адміністрації. Проте це виявилося швидше ілюзією миру, яка невдовзі розвіялася.

Після завершення першої інтифади розпочалася друга – інтифада "Аль-Акси" у 2000 році. Ізраїльтяни були вже готові до цього, але, незважаючи на їхні зусилля, жертв не вдалося уникнути. Терористична загроза всередині країни стала невід'ємною частиною реальності. Однак, замість каміння, на ізраїльтян почали обрушуватись ракети.

Ізраїль та Іран: Від Партнерства до Конфлікту, Який Переріс у Військові Дії.

Конфлікт між Ізраїлем та Іраном має складну та багатогранну історію, що охоплює кілька десятиліть і включає в себе різноманітні ідеологічні, геополітичні та релігійні фактори. Відкрите протистояння почалося після Ісламської революції в Ірані у 1979 році, коли шах Мохаммед Реза Пехлеві, який мав підтримку Заходу та Ізраїлю, був скинутий, і влада перейшла до аятоли Рухолли Хомейні. До цього часу Іран та Ізраїль підтримували дружні, хоча й неофіційні, стосунки. Наприклад, ізраїльська розвідка "Моссад" активно співпрацювала зі спецслужбами шахського Ірану. Вони обмінювались важливою інформацією, а ізраїльтянам дозволяли проводити операції проти інших арабських держав на іранській території. В обмін на нафту та фінансові ресурси Ізраїль постачав Ірану зброю та військову техніку. На момент ісламістського перевороту Іран мав найбільший військовий арсенал в Азії та займав шосте місце у світі за потужністю армії. Таким чином, колишній союзник швидко перетворився на серйозного, а згодом і на одного з найнебезпечніших ворогів.

Після революції новий ісламський уряд проголосив Ізраїль "ворогом ісламу", називаючи його "сіоністським режимом" та "малим Сатаною" (при цьому "великим" Сатаною вважали США). Іранські лідери відкрито заперечували право Ізраїлю на існування, підтримуючи антиізраїльську риторику та намагаючись стати лідерами ісламського спротиву проти сіонізму. Більше того, Іран активно почав фінансувати та озброювати різноманітні групи, які боролися проти Ізраїлю, зокрема Хезболлу в Лівані, ХАМАС та Ісламський джихад у Секторі Газа. Це свідчило про те, що Хомейні не лише утримував владу в Ірані, а й намагався поширити свій вплив на весь регіон через союзників у Сирії, Іраку, Лівані та Ємені. Згодом до цього додався ще один важливий аспект – ядерна програма Ірану.

ЯДЕРНА ЗБРОЯ ІРАНУ: БИТИ ЧИ НЕ БИТИ

Арабські країни, які займаються розвитком ядерної зброї, викликали у єврейської спільноти побоювання щодо безпеки Ізраїлю. Ізраїль з самого початку намагався протидіяти ядерній програмі Ірану, аналогічно до своїх дій в Іраку та Сирії. Тодішній керівник "Моссаду" Меїр Даган безпосередньо займався спробами зупинити іранську ядерну програму, розробивши стратегію ліквідації ключових іранських науковців у галузі ядерної фізики та ракетної техніки. Проте, прем'єр-міністр Нетаньяху та міністр оборони Ехуд Барak вважали ці заходи недостатніми. Вони дійшли висновку, що Ізраїль не зможе більше обмежувати іранську ядерну програму лише через таємні операції. На їхню думку, єдиним рішенням залишалися масовані авіаудари по іранських ядерних об'єктах, щоб примусити Іран відмовитися від програми. Даган, однак, був проти такого підходу. Він вважав, що військові дії повинні бути останнім засобом, і до цього Ізраїль має використовувати всі інші можливі методи, включаючи таємні та терористичні. Політичне вбивство в ім'я гуманності він вважав більш ефективним і моральним, адже це зберігає життя як військових, так і цивільних осіб обох сторін конфлікту. На його думку, масований удар по ядерних об'єктах Ірану неодмінно призведе до великого конфлікту на Близькому Сході з непередбачуваними наслідками, але навряд чи знищить іранський ядерний проект. Ізраїльське керівництво не прислухалося до його аргументів, і в 2010 році Даган, розсварившись із прем'єр-міністром, пішов у відставку, але продовжував відстоювати свою позицію публічно. Тиск з боку спецслужб, військової еліти та позиція президента США Барака Обами, який не підтримав ізраїльські наміри атакувати іранські ядерні об'єкти, відтермінували реалізацію цих планів. Однак трагічні події 7 жовтня 2023 року, відкритий напад Ірану на Ізраїль у квітні 2024 року, а також зміни в політичному ландшафті США після приходу до влади президента Трампа, нарешті, легітимізували давні наміри Ізраїлю.

Піднімись і завдай удару першим.

Арабо-ізраїльський конфлікт має тривалу, захоплюючу, але водночас жахливу історію. Він ніколи не зупинявся повністю. Хіба що іноді на короткі періоди затихав, надаючи обом сторонам можливість не розслаблятися — перевести дух, зібратися з новими силами та ідеями для продовження боротьби. У цьому регіоні мовчання або ігнорування акту насильства проти себе розглядається як ознака слабкості. Натомість рішуча і жорстка реакція здобуває повагу. "Якщо хтось прийшов, щоб тебе вбити, встань і вбий його першим", — зазначено в священних текстах юдеїв, Талмуді. Тому Ізраїль завжди прагнув діяти проактивно — цьому його навчали не лише священні писання, але й сама реальність життя.

Євреї мешкали на території Палестини починаючи приблизно з 1000 року до нашої ери. На початку VII століття, коли в Аравії виник іслам, Палестина належала Візантійській імперії. Саме вона й стала першим завоюванням арабів-мусульман. У 636 році араби розгромили візантійську армію в битві при Ярмуці, у 638 році завоювали Єрусалим. Невеликі арабські громади у Палестині та Сирії мешкали принаймні з ІІІ століття: вони мігрували переважно з Ємену, прийняли християнство і служили в армії Римської імперії. З ХVІ століття історична територія Палестини входила в Османську імперію. З кінця ХІХ століття, з зародженням сіонізму, в Палестину почали приїздити перші єврейські поселенці. Євреї почали повертатися на свою історичну батьківщину через високий рівень антисемітизму в світі: в Європі, Америці, Російській імперії. Останньою краплею став голокост, учинений Гітлером стосовно європейських євреїв у ХХ ст., тож ідея створення ізраїльської держави стала нагальною.