Знайомі з Старобільщини вийшли на зв'язок - вони живі. Раніше з’явилися новини від людей з Ровеньків, які стали жертвами війни двічі: спершу у 2014 році вони покинули Ровеньки та переїхали до Хмільника, а потім вирушили до Сватового, оскільки не могли жити без рідної Луганщини. У 2022 році вони знову опинилися в окупації, але зуміли виїхати на Західну Україну - і тепер вони в безпеці, повідомляє Олена Степова для "Інформаційного спротиву".
Щоразу, коли чую знайомий голос, мої сльози не стримуються, а коли на екрані з'являється невідомий номер, серце завмирає. Спогади, як привиди, повертаються до мене, і я знову відчуваю ці емоції. Але водночас я безмежно вдячна долі за тих людей, які протягом 11 років моїх випробувань, двічі переживши окупацію і знищивши всі сліди свого минулого в соцмережах, аби уникнути небезпеки, пам'ятають мої контактні дані і телефонують, коли вибираються з цього пекла. Це означає, що моє життя не пройшло даремно.
Мені доводилось чути про Старобільськ, але найбільше я його пам'ятаю через Старобільське СІЗО, де неодноразово проводили семінари та тренінги на тему захисту прав ув'язнених. Зокрема, ми обговорювали питання захисту прав працівників пенітенціарної системи, зокрема у контексті компенсацій за шкоду, завдану здоров'ю через професійні захворювання, такі як туберкульоз. Також піднімали питання прав хворих на СНІД та ВІЛ-інфікованих, зокрема щодо їхнього доступу до безкоштовних медикаментів. Це були важливі часи.
Вдруге я відвідала Старобільськ під час перебування на посаді очільника Луганської області Геннадія Москаля, нехай йому буде легка земля. Саме тоді я відкрила для себе великий пласт маловідомої навіть для місцевих жителів історії цього регіону, яку безумовно слід включити до навчальних програм. Я переконана, що кожен український регіон, окрім всесвітньої та національної історії, має вивчати свою власну історію, адже вона вражає своєю жахливістю, сакральністю, символізмом та захопливістю.
Якщо б у школах Луганщини викладали місцеву історію, це могло б стати потужним щитом проти пропаганди. Історія цього регіону насичена горем, стражданнями, втратами та численними прикладами, які, на жаль, знову відтворюються сьогодні. Виглядає так, ніби історія повторюється, нагадуючи про уроки, які досі залишаються невивченими.
Цей текст нагадав мені про один з аспектів війни, історичний, і я знову шкодую, що наша дипломатія та журналістика не використовують важливі події та дати, щоб продемонструвати світу не лише "моральний облік" Росії, але й показати історичні паралелі та символи, які ілюструють жахливий символізм сучасності. Тому я спробую трохи розкрити невідому сторінку Луганської області, можливо, це зацікавить когось.
Окупація завдає серйозної шкоди Сходу України, знищуючи безліч аспектів: промислові об'єкти, людей, землю, природні ресурси, екологічну ситуацію, заповідні території, музеї, культурну спадщину, історію, традиційні ремесла та звичаї. Важливо зазначити, що жоден шар суспільства не залишився непошкодженим внаслідок цього процесу. Цікаво, що в Луганській області росія не лише стирає всі згадки про українців і Україну, а й про злочини радянського режиму. Можливо, це зумовлено їхньою подібністю — як злочини, так і злочинці. Йдеться про комуністів, які гнобили народ під час існування СРСР, і сучасних окупантів та колаборантів.
У часи радянської влади на Луганщині було знищено безліч історичних пам'яток, включаючи кургани, кам'яні баби, архітектурні об'єкти, залишки фортець, заводів та давніх поселень. Не можу не згадати також про руйнування природного середовища, яке торкнулося флори і фауни. Наприклад, степовий бабак, про що я вже згадувала в іншій серії своїх нарисів, став жертвою цих руйнівних процесів.
Особливо старанно знищували згадки про концтабори, яких на Луганщині було дуже багато. Оце нещодавно для спільноти був шок, коли читачі дізналися про існування великого поховання часів Голокосту на Ростовщині, де зараз росіяни катаються з могил на санчатах, я писала про це. Й у людей виникло питання: чи знають про це в Ізраїлю, чому не провели перепоховання жертв Голокосту з росії у будь-яку цивілізовану країну чи до Ізраїлю, чи встановлені особи, яких вбили в ті часи, чи хоч якась делегація була на місці страшних страт за останні 10 років?
Я не маю відповідей на ці запитання, але те, що хтось звернув увагу на цей Меморіал та ганебне ставлення росіян до пам'яті жертв нацизму, вже робить мої зусилля не марними. Наші міжнародні організації повинні підняти цю тему та донести її до широкої аудиторії, щоб продемонструвати світові ницість росії.
Згадавши за Старобільськ, я згадала про ще один Меморіал, який може вже й знищений окупантами, хто знає, бо нагадує про факти, які росія давно хоче сховати. Старобільськ (Ворошиловградської) Луганської області у 1939 році (часи окупації Польщі та початок Другої світової) був одним з 10 місць облаштування концтабору НКВС для полонених з Війська Польського згідно з наказу НКВС СРСР №0308. Так, саме так, концтабір НКВС у радянські часи для полонених поляків з окупованої Польщі. А Польщу в 1939 році окупував радянський союз. Ой, як невдобно, бо ж ця інформація на росії вже стерта з пам'яті та інформаційного простору так, що росіяни завжди вилуплять очі й скавчать: "не может быть". Може, може, діди ж воювали.
У вересні 1939 року до Старобільського жіночого монастиря прибув перший ешелон польських біженців, що викликало серйозне занепокоєння у російської сторони. Наприкінці жовтня цю святу обитель перетворили на спеціальний притулок для понад восьми тисяч осіб, серед яких були переважно польські офіцери та представники інтелігенції. Відомо, що тут утримували не лише військових, а й педагогів, професорів з польських університетів, викладачів та перекладачів. Ця група складала еліту нації — розумних та критично мислячих людей, яких СРСР намагався або переманити на свою сторону, вважаючи Польщу своєю природною частиною, або знищити, аби завадити розвитку країни, як це вже сталося з Україною.
Депортація поляків на Луганщину під час окупації Польщі відбувалася аж до 1940 року. Скільки концтаборів було на території області, точно невідомо, як й невідомо скільки саме людей через них пройшло. Бачите, як багато срср знищив інформації. Тому нагадаю й підкреслю, щоб не забували: 17 вересня 1939 року, згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, срср порушив кордони Польщі, окупувавши її східні території (близько 200 тис. км²) і репресувавши понад мільйон (!) громадян, включно із розстрілами польських офіцерів та вивезенням людей в концтабори.
Найважливіше в цій історії, і навіть найголовніше, це те, що жодних економічних санкцій проти СРСР за його агресію західні демократичні країни не запровадили. Це сталося тому, що світ був зосереджений на війні з Німеччиною, а згодом СРСР став союзником Заходу у боротьбі проти Гітлера. Таким чином, Польща та геноцид поляків залишилися без покарання.
Ще одне непокаране зло СРСР, що стало основою для виникнення сучасних злочинів Росії. Відсутність засудження СРСР за окупацію Польщі, а також за геноцид поляків, і відмовлення у виплаті репарацій жертвам цього режиму надали Росії можливість продовжувати свої злочинні дії. Будь-яке непокаране зло викликає відчуття безкарності та вседозволеності. Якщо Росія залишиться без покарання за війну та геноцид українців, то Гітлер виглядатиме, як дитина у пісочниці в порівнянні з Путіним. Це стане міжнародним виправданням для вбивств.
Старобільщина викликала у мене спогади та асоціації, які важко забути. Не всі змогли пережити жахи таборів; 48 "померлих", чиї могили були встановлені за свідченнями колишніх працівників монастиря, це всього лише крапля в морі. Адже жорстока машина радянського режиму діяла безжально і невпинно. Ті, хто відмовлявся підписувати угоди про співпрацю з НКВС, опинялися на межі загибелі.
Найбільш відомими місцями масових розстрілів є Старобільськ та Луганськ (Суча балка), про що я ще детальніше розповім, а також Харківська область. У 1940 році, згідно з архівними даними, понад 3800 ув'язнених зі Старобільська стали жертвами розстрілів, які здійснили співробітники НКВС у Харкові, а їхні тіла були поховані в П'ятихатках. Експерти стверджують, що тисячі поляків і євреїв загинули в Старобільському концтаборі, проте жодні ексгумації чи архівні дослідження не проводилися. На щастя, було виявлено хоча б 48 тіл, адже на місцях, де таємно закопували тіла, незабаром після війни почали зводити гаражі.
Місце страти у Сучій балці знайшли теж ось так, випадково, під час будування гаражного кооперативу. Поховання закатованих поляків, євреїв та луганчан ("ворогів народу") у Сучій балці, було таки знищено за часів срср - забетоновано, бо дуже боялися розкопок та встановлення кількості вбитих. Радянська влада прибирала сліди своїх злочинів будуючи на них щось таке, за що потім боролися радянські люди: будинки, гаражі, тобто особиста нерухомість, щоб уникнути розкопок та роботи дослідників.
Чи не викликає у вас ніяких асоціацій? Саме так нині проходять поховання загиблих і закатованих в ОРДЛО. У Маріуполі могили виглядають так: просто риють траншеї, кидають тіла і засипають їх землею, навіть не встановлюючи табличок, що вказують на померлих, і не рахуючи їх. А скільки будинків, в яких залишилися тіла, було зруйновано в Маріуполі, і на їхньому місці зведено нові споруди?
Вся діяльність Росії нагадує методи НКВС. Це і загороджувальні загони, і розстріли в спину, і фабрикація кримінальних справ проти патріотів, створення в суспільстві образу "ворога народу", таємні поховання, а також знищення тіл закатованих в'язнів...
Якщо Суча балка залишалася майже невідомою, то Старобільськ ставав місцем для приїзду делегацій. Проте жодних розслідувань чи вивчення кількості жертв та обставин їх загибелі не проводилося. Запиту на це не було! Чи був попит, сказати важко. Водночас варто зазначити, що Луганська обласна адміністрація завжди проводила церемонії вшанування пам'яті жертв на належному рівні, навіть під час війни між Росією та Україною. Це відбувалося навіть онлайн, адже Старобільськ залишався під окупацією. Ми знаємо, як важливо зберігати пам'ять.
Варто звернути увагу на ще один важливий аспект, який, безумовно, викликає невдоволення у прихильників православ'я, зокрема московського патріархату. Старобільський концтабір був створений на базі колишнього жіночого монастиря "Всіх скорботних радість", який, до речі, досі функціонує під патронатом Московського патріархату. У приміщеннях цього монастиря, де раніше відбувалися молитви та трапези, здійснювалися розстріли та катування поляків, але сьогодні тут проводять богослужіння, не згадуючи про цю сумну історію.
Десять кам'яних та сім дерев'яних бараків, в яких розташовувалися двоярусні, а іноді й п'ятиярусні ліжка. Було відведено спеціальні кімнати для допитів і бесід. Це місце виконувало функцію сортувально-пересильного центру, де проводився відбір польської еліти від звичайних робітників, а також вербування інтелігенції та офіцерів для співпраці з СРСР.
Не варто поспішати малювати собі страхітливі картини радянських таборів. У випадку з польськими військовополоненими, СРСР запевнив, що дотримуватиметься норм міжнародної Женевської конвенції. Офіцери мали окремі житлові приміщення, а генерали навіть користувалися автомобілями та мали прислугу. Економічна рада при Совнаркомі затвердила добові норми харчування, які включали 800 грамів хліба, 75 грамів м'яса, 50 грамів риби та інші продукти, включаючи перець і фрукти.
Безумовно, інтенданти займалися крадіжками, кухарі також не відставали, і вся ця інформація швидко поширювалася серед городян. Місцеві жителі навіть почали заздрити полякам, адже "щасливі радянські люди" в той час страждали від нестачі їжі. Проте це нагадує ситуацію з утриманням українських в'язнів та російських військовополонених, про що я вже писала.
Є приховані дані про тих, хто, ризикуючи своїм життям, зважився на співпрацю з НКВС і підписав угоду про переселення до СРСР. Тим не менш, я сумніваюся, що навіть ці особи змогли залишитися в живих, адже наказ Берії був однозначний - знищити всіх. 5 квітня 1940 року почалися масові розстріли військовополонених. Більшість з них були вивезені на розстріл до П'ятихаток у Харківській області, деякі ж загинули прямо в стінах монастиря, але ці могили залишилися непоміченими. Шукати їх було надзвичайно важко. Місцеві комуністи, які займали чимало посад навіть після здобуття Незалежності, робили все можливе, щоб не допустити виявлення цих тисяч поховань, які свідчили про злочини радянської влади.
Та й прості місцеві мешканці задовго до війни ненавиділи ці поховання. Саме тому покійний на цей час очільник області Геннадій Москаль дуже багато робив, щоб зберегти цей Меморіал, меморіальну дошку, відновити пам'ять закатованих.
Меморіальну табличку, що це місце радянського концтабору, де катували польських в'язнів місцеві хрестоносці просто зривали з монастиря, бо ж православ'я воно таке, про любов, про бога, про мучеників, але якщо це десь там у літературі, а не поруч. Як показала практика, радянські православні віряни можуть любити Христа, але спокійно вбивати тих, кого вони визначили для себе ворогом: українців, поляків, євреїв.
Тому усе нагадування, що радянщина це страшна машина смерті, а польські мученики були вбиті в потилицю, щоб не дивилися в очі катам - місцеві православні проросійські хрестоносці комуністи знищували.
У 2016-17 роках навпроти меморіального поховання закатованих поляків почали хоронити полеглих в АТО українських Героїв, більшість з яких була не впізнана. Когось таки потім відшукали рідні й поховання перенесли, але ряди з номерами так й залишилися там, в окупації. Здебільшого це могили луганчан-добровольців, які під час АТО пішли захищати свою Луганщину. Про них може й нікому було згадати, бо рідні були в окупації, або ж рідні відхрестилися від "укро-карателів", як ось від мене. Бо ми ж зрадники Донбасу, не прийняли росію у серце.
Кажуть, що хоча українські прапори та стрічки зняли з могил, вони такі цілі. Хоча окупанти так бояться могил українських воїнів, що підривають їх, знищуючи навіть кістки. Але тут зіграла на руку чи то пропаганда, бо ж дуже хочуть показати себе моральними істотами, або страх через місцеві легенди про привиди закатованих поляків, які блукають лісом, бо ж досі не мають спокою.
Історія... Коли-небудь ми повернемося сюди, сподіваючись (і дуже хочеться вірити), що разом з польськими військами в рамках об'єднаної антипутінської коаліції країн НАТО. Коли-небудь поляки усвідомлять всю підлість росії і прагнутимуть справедливості. Коли-небудь ми відновимо всі імена, всі події, всі злочини та покараємо винних.
Коли-небудь нам потрібно буде відновити пам'ять про кожного, хто загинув у цій столітній війні з жахливою серпасто-триколоровою машиною смерті. Я не маю жодних сумнівів у нашій перемозі над цією страшною силою. Нам лише потрібно відновити нашу пам'ять, і тоді кожен мученик, кожен закатований, кожен, кого знищила радянська чи триколорадна влада, знову підніметься та вступить у бій. Нехай катам не буде спокою ані в цьому, ані в іншому світі.
#Євреї #Адольф Гітлер #Україна #Східна Православна Церква #Голокост #Радянський Союз #Українці #Росіяни #НАТО #Харків #Нацистська Німеччина #Ізраїль #Злочин #Військова окупація #Поляки #Польща #Геноцид #Монастир #Маріуполь #Комунізм #Лаврентій Берія #Інтелігенція #Степ #Луганська область #Еліта #Смертна кара #Луганськ #Харківська область #Символізм (рух) #Хмільник #Ісус #Концентраційний табір #Пропаганда #НКВД #Аройо (водотік) #Старобильськ #Геннадій Москаль #Підприємство #Співпраця під час війни #П'ятихатки, Дніпропетровська область #Ровенки #Святове
