Связались знакомые из Старобельщины - они в порядке. Ранее вышли на контакт жители Ровеньков, которые дважды стали беженцами: в 2014 году они покинули Ровеньки и перебрались в Хмельник, а затем переехали в Сватово, не желая расставаться с Луганщиной. В 2022 году они вновь оказались под оккупацией, но в итоге смогли выехать на Западную Украину - они живы и здоровы, сообщает Елена Степова для "Информационного сопротивления".
Следующий текст будет представлен на оригинальном языке.
Щоразу, коли чую знайомий голос, на очах з'являються сльози, а від незнайомого номера відчуваю тремтіння. Спогади накривають хвилею, і я знову переживаю ті моменти. Але, зрештою, я щиро вдячна долі за людей, які протягом 11 років випробувань, переживши дві окупації та знищуючи всі сліди свого минулого в соцмережах, аби вижити і не потрапити до рук катів, пам'ятають мій номер і телефонує, коли вибираються з пекла на свободу. Це означає, що моє життя не було прожито марно.
Згадуючи Старобільськ, моя пам’ять частіше звертається до Старобільського слідчого ізолятора. Саме там проходили семінари та тренінги, присвячені захисту прав ув’язнених, а також правам працівників пенітенціарної системи. Це стосувалося, зокрема, компенсації шкоди, завданої здоров'ю через професійні хвороби, такі як туберкульоз. Окрім цього, ми також обговорювали питання захисту прав людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, зокрема їх доступ до безкоштовних медикаментів. Це були особливі часи.
Другий раз я була у Старобільську вже під час роботи очільника Луганщини Геннадія Москаля, царства йому небесного, оце тоді я відкрила для себе величезний пласт невідомої навіть луганчанам історії краю, яку варто було б внести у підручники (я за те, щоб кожен регіон України окрім всесвітньої та української історії, вивчав історію краю), настільки вона, не підберу слова: страшна, сакральна, символічна й захоплююча одночасно.
Уявіть, якби в навчальних закладах Луганщини викладали історію рідного краю – це став би потужний щит проти маніпуляцій. Історія Луганщини сповнена страждань, болю та втрат, і безліч прикладів, які, на жаль, повторюються й сьогодні, немов час знову повертається, щоб нагадати про уроки, які так і не були засвоєні.
Оце згадувала й зачепилася за один з кутів війни, історичний, й знову дуже жалкую, що наша дипломатія та журналістика не використовують значущі події, дати, щоб показати світу не тільки "обліко-морале" росії, а висвітлюючи історичні паралелі й символи показати світу страшний символізм сьогодення. Тому спробую трошки відкрити завісу Луганської терра-інкогніто, може когось зацікавить.
Окупаційні дії завдають величезної шкоди на Сході України, знищуючи підприємства, населення, землю, ресурси, екологічну ситуацію, заповідники, музеї, культурну спадщину, історію, ремесла та традиції. Жоден аспект життя не залишився недоторканим від наслідків окупації. Цікаво, що в Луганській області російські війська стирають не лише всі сліди українців та України, але й факти злочинів радянської епохи. Можливо, це пояснюється схожістю між тими злочинами і нинішніми агресорами, адже як комуністи в часи СРСР, так і сучасні окупанти з колаборантами чинять подібні злочини проти народу.
За часи срср на Луганщині було знищено дуже багато історичних пам'яток, курганів-могильників, кам'яних баб, архітектурних пам'яток, залишок фортець, заводів, стародавніх поселень, я вже мовчу про тваринний та рослинний світ. Як наприклад, був знищений степовий бабак, я писала про це у інший серії нарисів.
Особливо ретельно приховували інформацію про концтабори, яких на території Луганщини було чимало. Нещодавно спільнота зазнала шоку, коли читачі дізналися про велике поховання часів Голокосту в Ростовській області, де нині росіяни катаються на санчатах по могилах, про що я вже писала. Це викликало у людей запитання: чи відомо про це в Ізраїлі, чому не було проведено перепоховання жертв Голокосту з Росії в якусь цивілізовану країну чи до Ізраїлю, чи встановлені особи, які були вбиті в той час, і чи була хоч якась делегація на місці цих жахливих злочинів за останні десять років?
Я не маю відповідей на ці запитання, але вже те, що хтось звернув увагу на цей Меморіал та ганебне ставлення росіян до пам'яті жертв нацизму, робить мої зусилля не марними. Наші міжнародні організації повинні підняти цю тему і донести її до суспільства, щоб продемонструвати світові підлість Росії.
Коли я згадала про Старобільськ, на думку спав ще один Меморіал, який, можливо, вже знищено окупантами — хто знає, адже він нагадує про факти, які Росія прагне приховати. Старобільськ у Луганській області (колишній Ворошиловград) у 1939 році, під час окупації Польщі та на початку Другої світової війни, був одним із десяти місць, де НКВС облаштувало концтабір для полонених з Війська Польського відповідно до наказу НКВС СРСР №0308. Так, ви не ослухалися: це був концтабір НКВС для польських військових, захоплених під час радянської окупації Польщі в 1939 році. Це, звісно, викликає незручність, адже така інформація в Росії давно стерта з пам'яті та інформаційного простору, і тому росіяни часто реагують із недовірою: "не может быть". Але так, це правда — наші діди боролися за свою країну.
У вересні 1939 року, саме цей факт дуже дратує росіян, сюди прибув перший ешелон поляків, і вже з кінця жовтня Старобільський жіночий монастир став спецпритулком для понад восьми тисяч людей, переважно польських офіцерів та польської інтелігенції. Кажуть, тут утримувалися не лише офіцери, а й вчителі, професори одного з польських університетів, викладачі та перекладачі. Тобто цвіт нації, розумна, критично мисляча еліта, яку срср прагнув за будь яку ціну переманити на свою сторону, бо вважав Польщу де-факто своєю частиною, або знищити, зоб не дати розвитку країні, як він це зробив з Україною.
Депортація польських громадян на території Луганщини тривала до 1940 року, під час окупації Польщі. Точну кількість концтаборів у цій області встановити важко, як і підрахувати, скільки людей пройшло через ці жахливі місця. Це ще раз підтверджує, наскільки багато інформації було знищено радянським режимом. Важливо не забувати, що 17 вересня 1939 року, відповідно до таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, Радянський Союз порушив польські кордони, захопивши приблизно 200 тисяч квадратних кілометрів території та репресувавши понад мільйон громадян, включаючи розстріл польських офіцерів і примусове вивезення до концтаборів.
Найважливіший аспект цієї ситуації полягає в тому, що західні демократії не наклали жодних економічних санкцій на СРСР за його агресію. Це сталося через те, що світова спільнота була занурена у війну з Німеччиною, і згодом СРСР став союзником у боротьбі проти Гітлера. В результаті Польща та геноцид поляків залишилися без належної реакції з боку західних країн.
Ще одне непокаране зло радянського союзу, яке дало можливість та підживило сучасну агресію Росії. Те, що СРСР залишився безкарним за окупацію Польщі та геноцид поляків, а також те, що жертви радянських репресій не отримали жодних репарацій, сприяло зростанню сили Росії для продовження своїх злочинних дій. Будь-яке непокаране зло формує відчуття безмежної влади та безвідповідальності. Якщо Росія не понесе відповідальності за свою війну та геноцид українців, Гітлер виглядатиме лише дитиною в пісочниці у порівнянні з Путіним. Це стане міжнародним виправданням для вбивств.
Старобільщина викликала у мене певні спогади та асоціації. Не всі, хто потрапив до таборів, змогли пережити ті жахи. Із 48 "померлих", могили яких були виявлені за свідченнями тих, хто служив у монастирі, не мають великого значення, адже репресивна машина СРСР діяла безжально. Усі, хто відмовлявся підписувати угоди про співпрацю з НКВС, ставали жертвами розстрілів.
Найбільші місця страт - це Старобільськ та Луганськ (Суча балка), я ще напишу про це, й Харківщина. У 1940 році більшість в'язнів зі Старобільська (понад 3800 осіб за даними архівних довідок) було розстріляно співробітниками НКВС у Харкові та поховано в П'ятихатках. Тому знавці кажуть, що закатованих та страчених у Старобільському концтаборі поляків, євреїв на Луганщині тисячі. Звісно ніхто не проводив ексгумацію чи дослідження архівів, дякувати богу, хоч ті 48 знайшли, бо на канавах, куди таємно складали тіла й закопували, швидко після війни побудували гаражі.
Місце страти у Сучій балці знайшли теж ось так, випадково, під час будування гаражного кооперативу. Поховання закатованих поляків, євреїв та луганчан ("ворогів народу") у Сучій балці, було таки знищено за часів срср - забетоновано, бо дуже боялися розкопок та встановлення кількості вбитих. Радянська влада прибирала сліди своїх злочинів будуючи на них щось таке, за що потім боролися радянські люди: будинки, гаражі, тобто особиста нерухомість, щоб уникнути розкопок та роботи дослідників.
Чи не викликає це у вас якихось спогадів? Саме так організовують поховання загиблих та замучених у ОРДЛО на сьогоднішній день. У Маріуполі могили виглядають жахливо: просто копаються траншеї, тіла кидаються всередину, а потім все присипається землею, без жодних пам'ятних знаків чи обліку померлих. І скільки ж будинків, де залишилися тіла, було зруйновано в Маріуполі, щоб згодом з’явилися нові споруди на їхньому місці?
Вся діяльність Росії нагадує методи, що використовувалися НКВС. Це і загороджувальні загони, і розстріли ззаду, і фабрикація кримінальних справ проти патріотично налаштованих громадян, формування в суспільстві образу "ворога народу", таємні поховання, а також знищення тіл закатованих в'язнів...
Якщо за Сучу балку майже ніхто не згадує, то у Старобільськ приїжджали делегації, хоча ані розслідування, ані дослідження тіл, їх кількості й обставин загибелі, не проводилося. Не було запиту! Чи попиту, я не знаю. Хоча підкреслю - з боку Луганської обласної адміністрації церемоніальні заходи із вшанування пам'яті закатованих завжди проводилися на гідному рівні. Навіть під час російсько-української війни. Навіть онлайн, бо Старобільськ в окупації. Ми знаємо, що таке пам'ять.
Хочу акцентувати увагу на ще одному важливому аспекті, який не подобається прихильникам православ'я, особливо московського патріархату. Старобільський концтабір було облаштовано в приміщеннях колишнього жіночого монастиря "Всіх скорботних радість", який і досі функціонує під юрисдикцією МП. Саме в трапезних та молитовних залах цього монастиря відбувалися розстріли та катування поляків, а нині тут проводять богослужіння, навіть не згадуючи про ці страшні події.
Десять кам’яних та сім дерев’яних бараків, в яких розташовувалися двоярусні і навіть п’ятиярусні ліжка. Існували спеціально відведені кімнати для допитів і бесід. Це був своєрідний центр, де проводилася селекція польської еліти від простих робітників, а також вербування інтелігенції та офіцерів для співпраці з СРСР.
Не варто поспішати малювати собі жахливі картини радянських таборів. У випадку з поляками СРСР запевнив, що дотримуватиметься норм міжнародної Женевської конвенції. У результаті офіцери мали окремі житла, а генерали навіть користувалися автомобілями та послугами прислуги. Економічна рада при Совнаркомі СРСР затвердила добові норми харчування: 800 грамів хліба, 75 грамів м'яса, 50 грамів риби та інші продукти, включаючи перець і фрукти.
Звісно ж інтенданти крали, звісно ж кухарі крали, звісно ж усе це розносилося містом, то місцеві мешканці навіть заздрили полякам, бо у "щасливих радянських людей" на той час не було що їсти. Але, як це нагадує утримання українських в'язнів й російських військовополонених, я писала про це.
Приховані данні й про тих, хто таки заради збереження життя зголосився на співпрацю з НКВС та написав згоду на переселення до срср. Але, не думаю, що навіть ці люди вціліли, бо наказ Берії був одностайний - усіх розстріляти. 5 квітня 1940 року почалися масові розстріли полонених. Більшість вивезли на розстріл у П'ятихатки Харківської області, частину розстріляли прямо у монастирі, але особливо ці могили ніхто не шукав. Та й шукати було важко. Місцеві комуністи, яких було багато у владі навіть за Незалежності, робили усе, щоб не дай боже, не знайшли ці тисячні скорботні поховання вбитих радянською владою людей.
Навіть до початку війни місцеві жителі виявляли неприязнь до цих поховань. Саме з цієї причини колишній голова області Геннадій Москаль докладав значних зусиль для збереження Меморіалу, відновлення пам’ятної дошки та вшанування пам'яті загиблих.
Меморіальна таблиця, що вказує на місце колишнього радянського концтабору, де польських в'язнів катували місцеві хрестоносці, була просто зірвана з монастиря. Адже православ'я, з його наративами про любов, Бога та мучеників, виявляється важливим лише в літературі, а не в реальному житті. Як показує досвід, радянські православні віряни можуть шанувати Христа, але водночас без жодних сумнівів вбивати тих, кого вважають ворогами – українців, поляків, євреїв.
Отже, всі нагадування про те, що радянський режим був жахливою машиною смерті, а польські мученики загинули від пострілів у потилицю, щоб не зустрічатися поглядом зі своїми катами, свідчать про те, що місцеві православні проросійські комуністи були відповідальні за їх знищення.
У 2016-2017 роках, неподалік від меморіалу на честь закатованих поляків, почали з'являтися поховання українських Героїв, які загинули в АТО. Багато з них залишилися без імені та впізнання. Деяких рідних вдалося знайти пізніше, і їхні тіла були перепоховані, але ряди номерних могил залишилися на тому ж місці, в окупованій території. Переважно це поховання луганських добровольців, які, відгукнувшись на заклик, вирушили захищати свою рідну землю під час АТО. Про них, ймовірно, нікому було згадати, адже їхні родини залишалися в окупації або ж відвернулися від "укро-карателів", як сталося і зі мною. Адже ми стали зрадниками Донбасу, не прийнявши російську ідеологію у свої серця.
Кажуть, що хоча українські прапори та стрічки зняли з могил, вони такі цілі. Хоча окупанти так бояться могил українських воїнів, що підривають їх, знищуючи навіть кістки. Але тут зіграла на руку чи то пропаганда, бо ж дуже хочуть показати себе моральними істотами, або страх через місцеві легенди про привиди закатованих поляків, які блукають лісом, бо ж досі не мають спокою.
Історія... Коли-небудь ми прийдемо сюди, сподіваючись (було б добре) разом із польськими військовими в рамках єдиної антипутінської коаліції країн НАТО. З часом поляки усвідомлять всю підлість росії та прагнутимуть справедливості. Ми відновимо всі імена, всі події, всі злочини та покараємо винних.
Одного дня ми повинні відновити пам'ять про кожного, хто загинув у цій столітній війні з жахливою серпасто-триколорадною машиною смерті. Я впевнений, що ми здолаємо цю страшну силу. Нам потрібно лише повернути пам'ять, і тоді кожен закатований, кожен мученик, кожен, кого знищила радянська чи триколорадна влада, підніметься й знову вступить у бій. І катам не буде спокою ані в цьому, ані в наступному житті.
#Євреї #Адольф Гітлер #Україна #Східна Православна Церква #Голокост #Радянський Союз #Українці #Росіяни #НАТО #Харків #Нацистська Німеччина #Ізраїль #Злочин #Військова окупація #Поляки #Польща #Геноцид #Монастир #Маріуполь #Комунізм #Лаврентій Берія #Інтелігенція #Степ #Луганська область #Еліта #Смертна кара #Луганськ #Харківська область #Символізм (рух) #СНІД #Ісус #Концентраційний табір #Пропаганда #НКВД #Аройо (водотік) #Старобильськ #Геннадій Москаль #Співпраця під час війни #П'ятихатки, Дніпропетровська область
