Изображение: wiki/Harald Krichel Ольга Токарчук
Ольга Токарчук з'явилася на світ у західній частині Польщі, в містечку Сулехув, яке належить до Зеленогурського повіту Любуського воєводства. Її бабуся, родом з України, колись вийшла заміж за польського чоловіка. Після цього майбутня письменниця разом із родиною переїхала до Кетша, де успішно завершила навчання в загальноосвітньому ліцеї імені Норвіда. Вона є випускницею факультету психології Варшавського університету, де під час навчання займалася волонтерською діяльністю, допомагаючи людям з психічними розладами.
Після університету працювала психотерапевткою у Валбжиху. Цікавилася роботами Карла Юнга, які вплинули на її творчість. Коли перші літературні твори набули популярності, звільнилася з роботи і переїхала до Нової Руди в Судетах. Краєвиди і звичаї цих місць змальовано в кількох її творах.
Свій літературний шлях авторка почала в 1979 році, опублікувавши декілька оповідань у журналі "Навпростець" під псевдонімом "Наташа Бородіна". Її перший роман "Мандрівка людей книги", виданий у 1993 році, був удостоєний премії Польського товариства книговидавців. Другий роман, "E. E.", що вийшов у 1995 році, розкриває історію дівчини, яка проходить шлях дорослішання, відкриваючи для себе паранормальні здібності, а згодом стикається з їхньою несподіваною втратою.
Широке визнання Токарчук приніс виданий 1996 року роман "Правік та інші часи", який згодом став важливим кроком до здобуття Нобелівської премії. Надалі що два-три роки авторка видавала нову книжку, що мала успіх і в читачів, і в критиків: збірка оповідань "Шафа" (1998), роман "Дім денний, дім нічний" (1998), збірка оповідань "Гра на багатьох барабанчиках" (2001), три повісті "Останні історії" (2004).
Зображення: Видавництво "Literackie" Ольга Токарчук ставить автограф на своїй книзі в Кракові, 2005 рік.
Над романом "Бігуни" (2007) Ольга працювала три роки. Хоча більшість нотаток робила під час подорожей, це не книжка про мандри. "У ній немає описів пам'яток чи якихось місць, -- каже Токарчук. -- Це не щоденник мандрівки й не репортаж. Я радше хотіла придивитися до того, що значить подорожувати, рухатися, переміщатися. Який у цьому сенс? Що це нам дає?". Як зазначає, "писання романів -- для мене перенесене в зрілість розповідання собі самій казок. Так, як це роблять діти, перш ніж заснути. При цьому користуються мовою, що знаходиться на межі сну й дійсності, описують і вигадують". 2008 року за "Бігунів" Токарчук отримала літературну премію "Ніке", а через 10 років -- Міжнародну Букерівську премію.
Роман "Веди свій плуг понад кістками мертвих", який вийшов у 2009 році, порушує питання радикального захисту прав тварин, включаючи крайні заходи, такі як ліквідація мисливців. Це викликало жваві обговорення, а також стало основою для екранізації, здійсненої Аґнешкою Голланд, що отримала назву "Слід звіра". Фільм удостоївся Призу Альфреда Бауера на Берлінському міжнародному кінофестивалі.
Роман-літопис "Книги Якова" спричинив ще більший розголос. За словами Оксани Забужко, у цій книзі Токарчук вивела "формулу польського імперіалізму", що стало причиною обструкції письменниці з боку ультраправих. Сама Токарчук пояснює це так: "Я в цій книзі підважила три речі, "абсолютно зрозумілі" для кожного поляка, який склав іспити в школі. Я показую, що Польща проводила колонізаторську політику на сході, тобто на українських теренах. За це мене обізвали "бандерівською курвою". Друга річ стосувалася євреїв. Я назвала поляків убивцями євреїв, за що мене назвали "жидівською попихачкою". Третє, що я сказала -- що кріпосницька система, яка панувала в Речі Посполитій, була рабською". Поза тим авторка також отримала тисячі листів підтримки, а також ще одну премію "Ніке".
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Міжнародне визнання творчості Ольги Токарчук постійно зростає. У 2019 році британська газета The Guardian додала роман "Веди свій плуг понад кістками мертвих" до свого списку 100 найкращих книг XXI століття. У 2023 році німецький тижневик Die Zeit представив свій рейтинг 100 найкращих творів світової літератури, куди потрапила також книга "Бігуни". Минулого року The New York Times включила повість "Емпусіон" до списку 100 найкращих книг року, а американський журнал Time розмістив "Веди свій плуг..." на 73-му місці в переліку 100 найкращих трилерів, виданих після 1800 року. Цього року німецький тижневик Der Spiegel опублікував список 100 найкращих книг з 1925 по 2025 рік, до якого також потрапила "Книга Якова".
2019 року Ольга Токарчук отримала Нобелівську премію в галузі літератури. На думку комітету премії, авторка "ніколи не розглядає реальність як щось стабільне або вічне. Вона конструює свої романи в напрузі між культурними протилежностями; природа проти культури, розум проти божевілля, чоловік проти жінки, дім проти відчуження".
Книги Токарчук були переведені на 27 мов.
Письменниця провадить лекції з написання прози в Літературно-мистецькій студії Ягеллонського університету в Кракові, є членкинею партії "Зелені 2004", а також входить до редколегії щоквартального журналу "Політична критика". Від першого шлюбу з видавцем Романом Фінґасом має сина Збишека (1986 р. н.) Її теперішній чоловік -- філолог Ґжеґож Зиґадло. Вегетаріанка. Живе у Вроцлаві, має будинок у Краянові.
Зображення: facebook/ Польський Інститут у Києві Ольга Токарчук у столиці України.
Зустріч Ольги Токарчук з українськими читачами в Києві проводив філософ, есеїст, перекладач та голова ПЕН України Володимир Єрмоленко. Серед слухачів були також журналісти, у тому числі представник LB.ua, які мали змогу поставити свої запитання письменниці. Ми підготували для вас найцікавіші моменти з цієї бесіди.
"Література є містком між людьми, що переходить через культурні межі. Вона відкриває можливість відчути досвід інших."
Володимир Єрмоленко: Пані Ольго, що спонукало вас приїхати в Україну? В одній ситуації можна бути волонтером на відстані, а в іншій — особисто бути тут, на місці.
Коли почалася війна, я була у Варшаві. Пам'ятаю, ми з Наталею Сняданко (українська письменниця, перекладачка. - Ред.) стояли біля якогось готелю, я тоді ще курила, ми говорили про це. Усе, що відбувалося, не вкладалося в голові, тому що я жила з думкою про те, що війна -- гріх минулого, який ніколи не повториться. Ми з Наталею переконували себе, що це от-от закінчиться, бо це неймовірно дурна ситуація, що це абсолютно нереально...
Відтоді, як почалася війна, жодного дня не минуло, щоб я не згадувала про вас. Війна стала невід'ємною частиною мого життя. Іноді я більше зосереджуюсь на ній, іноді менше. Це може бути коротка замітка, новини про обстріли або ж обговорення у соціальних мережах з людьми, які вирушають до України, щоб допомогти. Це історії, що розповідаються на вокзалах, або особисті розмови за чашкою кави. У Польщі є багато людей, які переживають те саме. Ми постійно думаємо про вас. Тому я прагнула приїхати сюди, бути поруч з вами, відчути вашу спільну силу, щоб зрозуміти, як ви справляєтеся з цією жахливою ситуацією та як триває ваше життя.
Ось ще один момент. Я не є політичною фігурою. Я — авторка, і моє покликання полягає в тому, щоб творити історії, які потім розлітаються по світу. Бажаю підтримати вас і в цій якості.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві Ольга Токарчук і Володимир Єрмоленко (ліворуч)
В.Є.: У вашій Нобелівській промові ви акцентуєте увагу на чутливості. Чи є для вас писемність способом пізнати та пережити досвід інших?
Отже, я вважаю літературу унікальним способом встановлення глибокого зв’язку з іншими людьми. Можливо, лише після інтимної близькості (сміється). Коли ми читаємо або пишемо про різні світи та повсякденні деталі, ми створюємо зв’язок, який важко досягнути в інших обставинах. Сьогодні в Києві я натрапила на ресторан "Муракамі". Поглиблюючись у твори Харукі Murakami, ви можете побачити Токіо через його погляд, відчути його мрії, уявлення та страхи. Література здатна об’єднувати людей, незалежно від їх культурних контекстів. Вона дає можливість пережити життя інших.
Проте хочу підкреслити одну думку, що може викликати дискусії: я розглядаю літературу як універсальну розповідь про людську природу, її взаємини та позицію в світі. Таким чином, з цієї точки зору, література може проявлятися і в кіно, театрі, а також у комп'ютерних іграх, які дозволяють гравцеві зануритися у життя персонажа.
В.Є.: Отже, література існувала навіть до появи книг?
Можливо, нам потрібне нове слово для цього.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві "У письмі ми можемо дозволити собі те, чого не дозволяємо в дійсності"
В.Є.: Коли я читав "Правік та інші часи", в мене було враження, що ви схиляєтеся до магічного реалізму, який здається реалістичнішим, ніж простий реалізм. Чи можна сказати, що деякі жанри, які ми можемо назвати фантазійними, сюрреалістичними, інколи мають більший дотик до реальності, ніж реалістична література?
Радий, що ви підняли це питання, адже я вже давно про це розмірковую. Людський досвід набагато складніший, ніж просте відображення дійсності. Насправді, ми знаємо дуже мало про навколишній світ. Слова часто не вистачає, а реалістичність не є достатньою. Ми не вміємо влучно використовувати мову, щоб передати свої думки. Вона стає досить простою і обмеженою, пропонуючи лише натяки, щоб наш розум міг заповнити прогалини між рядками. Мені на думку приходить остання книга Сергія Ждана "Арабески", в якій він застосовує специфічну військову лексику. У письмі ми можемо дозволити собі те, що зазвичай не робимо в реальному житті. Література відкриває двері для морально неоднозначних запитань і пошуку відповідей на них, дозволяє поглянути на світ очима незнайомих людей або безкарно вчиняти акти насильства, як це зображено в моїй книзі "Веди свій плуг понад кістками мертвих", і за це ніхто не покарає нас. Література вміло використовує аналогії, метафори та весь культурний інструментарій, з яким ми виросли.
В.Є.: Ваша оповідь нелінійна. І коли я читав "Бігунів" або "Правіка та інші часи", в мене спочатку було враження, що це колажування, спроба поєднати абсолютно різні реальності. Так працювали авангардисти. Але потім -- не знаю, чи ви погодитеся -- в мене з'явилася метафора дерева. Дерево росте не лінією. Ви ведете свою оповідь, з гілочки виходить друга гілочка, потім ще одна.
Це прекрасна алегорія для літератури. Дерево розквітає, утворюючи нові гілки, пагони і листя. Іноді воно цвіте, але завжди залишається деревом. Я використовувала метафору сузір'я для себе. Уявіть, що ви виходите на терасу вночі, дивитеся на безмежне небо, усіяне мільйонами зірок. Наш мозок прагне знайти порядок у хаосі, тому ми автоматично надаємо цим зірковим групам певні форми. Оскільки ми сповнені різноманітних історій, у цих формах ми можемо розгледіти Кассіопею, Оріона чи Велику Ведмедицю. Письменник дарує нам можливість ненадовго зануритися в цю оповідь, відчути її і пов'язати з власним досвідом. І ще одне: сузір'я також виступає як метафора для різних віконець на наших екранах, де ми бачимо записи, дискусії та коментарі. Іноді нам важко зібрати ці фрагменти разом, щоб створити цілісну картину.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
В.Є.: Як до вас приходять історії, персонажі? Чи зберігаєте в пам'яті оцю першу зустріч з майбутньою книжкою?
Часто я дізнаюся про щось нове, чи то з новин, чи з книг, і ця інформація викликає в мені зацікавленість. Якщо я відчуваю, що це може стати основою для книги, то я починаю мати нав'язливі думки про цю тему. Це почуття захоплює мене, але не лише на емоційному рівні – важливий також інтелектуальний аспект, який спонукає до роздумів. Я відчуваю потребу дослідити щось невияснене, недомовлене або замовчане. Іноді це історії, які вже були розказані іншими, проте я відчуваю, що в них є глибина, яка потребує нової інтерпретації.
В.Є.: Не можу не згадати ваш роман "Книги Якова" — він, напевно, найкраще ілюструє ваш підхід до написання. Однак я хотів би порушити інше питання. У цьому творі присутня надзвичайно захоплююча нараторка, яка мандрує через різні епохи та простори. Тим не менш, література XX століття відмовилася від подібного типу оповідача, а ви його знову вводите у свій текст.
Спочатку я жартома називала цю оповідачку нараторкою від четвертої особи, але тепер у польському літературознавстві цей термін дійсно набирає популярності. Він відображає спільну потребу споглядати на світ з більш високої точки зору, ніж ми звикли. Нам вже недостатньо наративів, в яких особа розповідає про себе суб'єктивно, чи історій, переказаних іншими, чи книг, написаних у минулому, оскільки вони не дозволяють нам повноцінно усвідомити реальність, яку ми маємо сьогодні. Нам потрібно "око", яке зможе зазирнути у візерунок нашого буття з висоти. У "Книгах Якова" саме така оповідачка.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
В.Є.: Наскільки я зрозумів, ви досить критично ставитеся до явища туризму. Мені видається, що ідея подорожі набуває справжнього значення, коли ми вирушаємо до місця, яке має свою унікальну природу, незалежно від того, чи ми фізично рухаємося в його напрямку. Отже, цей пошук власної ідентичності, водночас відкриваючи себе іншим ідентичностям, є метафорою подорожі, можливо, навіть певного паломництва. Можливо, література та культура виконують роль цього пелеринажу?
Література можна порівняти з паломництвом. На мій погляд, туризм і це прагнення досліджувати нові місця надають нам відчуття приналежності до світу, в якому ми живемо. Нещодавно я повернулася з Італії, де спостерігала величезні натовпи, які заповнювали кожен куточок. Це змусило мене задуматися: сучасний туризм — це своєрідний відголосок нашого далекого номадського минулого. Хоча ми осіли лише нещодавно, проте тисячі років ми були мандрівниками.
Ідентичність зараз дуже модне слово. Я вже перестала цим цікавитися. Але мені здається, що ми не народжуємося з ідентичністю. Ідентичність -- це випадковість нашої зустрічі з культурою, в якій ми народилися. На мене, найбільшою свободою є право вибирати свою ідентичність, і ніхто не може змусити нас до такого вибору. І це стосується як транспереходу, небінарних людей, так і, власне, боротьби за національну ідентичність -- ніхто не має мені на неї вказувати.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві Ольга Токарчук і Володимир Єрмоленко "Українці опинилися на першій лінії боротьби за цивілізацію проти варварства"
В.Є.: Щодо роману "Веди свій плуг понад кістками мертвих". Мене вразила ваша ілюстрація гніву. Це питання є надзвичайно актуальним для України. Коли ми відвідуємо Західну Європу, нас часто сприймають як представників гніву, адже він спрямований проти нашого супротивника. Чи може гнів мати своє виправдання?
З одного боку, гнів може стати джерелом руйнування, проте водночас він є каталізатором розвитку. Мені здається, що це навіть згадується в літературі: наприклад, малюк, обгорнутий у пелюшки, відчуваючи гнів, прагне вирватися з цих обмежень. Гнів може мати позитивне значення в умовах загрози. Він відкриває шлях до свободи та захищає наші кордони. Ви, українці, маєте повне право на цей праведний Божий гнів, коли вас атакують, коли російські війська стріляють, руйнують домівки та забирають життя людей.
В.Є.: Як ви розумієте українську боротьбу?
Україна веде боротьбу за цивілізаційні цінності. Українці стали на передову в протистоянні варварству та жорстокості. Складно знайти слова, щоб передати, що таке Росія і ким є росіяни. Не знаю, як ви це сприймаєте, але сподіваюся, що відчуваєте широку підтримку з різних куточків світу, адже людство також усвідомлює, що ви захищаєте цивілізацію. У Польщі спостерігається потужний сплеск підтримки України, хвиля солідарності, яку я не бачила з часів "Солідарності", тобто з 1980 року. Більшість поляків стоять на вашій стороні.
Після цього модератор передав мікрофон до аудиторії, даючи можливість всім присутнім задати свої запитання.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Сьогодні ми обговорювали, що найвищий рівень свободи полягає у можливості вибрати ту ідентичність, яку ти хочеш підтримувати. Як ви вважаєте, яку роль відіграють письменники у формуванні національної ідентичності своїх народів?
Знову пригадую свою розмову з Наталкою Сняданко, яка відбулася ще до 2014 року. Ми активно дискутували про питання ідентичності. Я зрозуміла, що не до кінця розуміємо українців, оскільки вони опинилися в іншій геополітичній реальності. Тоді в Польщі ми часто критикували і деконструювали нашу національну ідентичність, адже після вступу до ЄС вона стала здаватися нам недостатньо значною. Люди почали жити краще, ставали більш відкритими до світу і більше подорожували. В той же час, Наталка ділилася зі мною, що її діти дивляться російські телеканали, і їй доводиться постійно їх вимикати через пропаганду. Я усвідомила, що ми маємо привілей не перейматися питанням національної ідентичності. Вона для нас часто виглядає як колоніальна, патріархальна і обмежена, тож ми можемо спрямовувати свою енергію на інші справи. Українці, натомість, опинилися в зовсім іншій ситуації.
"Пам'ять — це крихкий, поза релігійний шанобливий аспект до наших предків."
Ви завершили навчання на факультеті психології Варшавського університету. Яким чином ця спеціальність вплинула на вашу художню діяльність?
Ми вступаємо до університетів у віці 18-19 років, коли наш світогляд ще лише формується. Цей етап навчання стає першим етапом у формуванні нашого мислення, основою, на яку надалі накладаються інші життєві досвіди. У моєму випадку цей процес відбувався через вивчення психології та усвідомлення того, як наші реакції і рефлекси пов'язані з внутрішніми психічними процесами. Я винесла з навчання та психотерапевтичної практики те, що, незважаючи на зовнішні відмінності, на глибшому рівні ми всі маємо багато спільного, незалежно від нашої мови чи культурних традицій. Також я зрозуміла, що кожна людина є унікальною історією. Насправді кожен з нас міг би написати свій власний великий роман.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Дмитро Десятерик: То в мене до вас питання як до фахової психологині і письменниці: що таке пам'ять?
Я б сказала, що пам'ять — це крихкий, не релігійний культ наших предків. Це про тих, ким вони були, що зробили та яких висот досягли. І це те, чим займається історія. Останнім часом я багато розмірковую про це. Чи задумувалися ви коли-небудь, що за кожною людиною стоїть безліч інших, які жили до неї? Це були мудрі особистості, які створили свої домівки, свої мови, які стали переможцями та героями. Коли я думаю про тих, хто йде перед нами, мені уявляється, як всі ці ланцюги з'єднуються в один момент, де існує лише одна людина — наш спільний предок. Це бачення суттєво змінює моє сприйняття світу. Пам'ять — це уважність до тих, хто був до нас, до тих, хто сформував цей світ для нас і привів нас у нього.
"Я впевнена, що після закінчення війни ви станете свідками справжнього літературного розквіту."
Ви зазначили, що прибули до України, аби пережити наше спільне існування. Яким чином ви уявляєте це спільне тіло, і в чому воно відрізняється від ваших очікувань?
Я вражена, адже все виглядає зовсім інакше, ніж я собі уявляла. Мала думку, що під час війни ніхто не займатиметься прибиранням чи озелененням. Проте я вражена чистотою і красою Києва, його спокоєм та впевненістю. Я тут лише пів дня, але ці короткі прогулянки справили на мене величезне враження! Я усвідомлюю, що десь далеко існують болі і рани, але, можливо, це суспільство має неймовірні регенеративні здібності, стійкість, імунітет та силу, які дадуть можливість Україні розквітнути і засяяти після війни. Не знаю, як висловити свої думки, бо це дуже зворушує мене.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Ви згадали про вражаючу підтримку українців. Чи стосується це також зацікавленості українською культурою та літературою?
Безумовно, інтерес до української культури є надзвичайно великим. Я мешкаю у Вроцлаві, де існують два видавництва, які ще до початку війни активно випускали багато українських книг. Це також виявляється у різноманітних стипендіях і запрошеннях для ваших письменників. Саме так мені пощастило познайомитися з Катериною Бабкіною, яка певний час проживала у Вроцлаві, а також з Оксаною Забужко. Сергій Жадан регулярно презентує свої твори та проводить концерти в Польщі. На заходах, які проходили в нашому Домі літератури, українці, на мою думку, були найчастішими учасниками. Ми дуже зацікавлені сучасними голосами вашої літератури. Всі ми були вражені трагічною смертю Вікторії Амеліної, яку я також знала особисто. Це було неймовірно важко усвідомити, що таке могло статися.
Мене також дуже цікавить, які історії та теми українська література зможе донести до нас після завершення війни. Під час конфлікту, здавалося б, мова зазнає певного напруження. Для творчості, на мою думку, потрібна певна відстань. Я впевнена, що після війни ми станемо свідками літературного вибуху. Українські автори наразі в своїх колективних умах експериментують з тим, що здається неможливим, переживаючи та відчуваючи невимовні речі. Тому мені дуже цікаво, як це проявиться в їхніх творах. Вірю, що серед нас сьогодні є ті, хто стане майбутніми письменниками чи письменницями.
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві Під час зустрічі з Ольгою Токарчук "Я люблю дивитися на світ очима малих речей"
Це питання неможливо оминути: як ви сприйняли новину про отримання Нобелівської премії? Які зміни вона принесла у ваше життя?
Розкажу вам анекдот. Ми з чоловіком їхали Німеччиною, і в мене почав дзвонити телефон. Я побачила шведський номер, згадала, що це день премії, і подумала, що дзвонить хтось із журналістів, бо мені щороку дзвонять і просять прокоментувати, що я думаю про цьогорічного лавреата. Тож вирішила не відповідати, тому що навіть не знаю, кого нагородили, але чоловік наполіг: "Ну візьми слухавку". І мені серйозний голос англійською сказав: "Пані Ольго, ви лауреат Нобелівської премії. Я вас вітаю". На що я відповіла: "Ні". А голос сказав: "Так". Я знову сказала: "Ні". А він знову: "Так". Це була найбільш ідіотська розмова, яку можна уявити, бо інші письменники мають якісь заготовки і серйозно відповідають. А я отак відреагувала.
Безумовно, отримання премії додало мені впевненості, адже я часто висловлюю думки, які не завжди збігаються з загальноприйнятими. Раніше мене було важко звести з розуму, але після нагороди я почала більше довіряти своїм переконанням. Це надихнуло мене на ще активніше вираження своїх поглядів. Наприклад, незабаром після церемонії вручення я написала збірку есеїв. І, що радує, процес письма залишився для мене таким же захопливим. Оскільки я більше не маю жодних претензій на нові нагороди, моє письмо стало абсолютно щирим і невимушеним. Тепер я просто насолоджуюсь цим заняттям, без жодних страждань (сміється).
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Чи працюєте ви над новим твором, і яка його тема?
Отже, я за комп'ютером. Я пообіцяла собі, що це стане моїм останнім масштабним романом, адже вже не маю стільки енергії, щоб писати твори величини "Книги Якова". Цікаво, але я в цій книзі торкаюся теми ідентичності. Дія відбувається одразу після завершення Другої світової війни на західних землях Польщі, які країна отримала від Німеччини після Ялтинської конференції. На цих територіях формується справжній плавильний котел культур. Тут переплітаються різні народи та етноси, справжній Дикий Захід Польщі. І з усього цього має вирости нова спільнота.
Уявімо, що ви пишете новий роман про Україну. Кого б ви обрали центральним голосом у цій книзі, які люди, речі або місця найточніше передавали б наші обставини?
Цікаве завдання. Я б спостерігала світом очима літньої жінки, яка втратила свій дім і родичів. Дивилася б через призму собаки, який блукає руїнами села, голодний і самотній, чекаючи повернення свого господаря. Оглянула б річку, яка забруднена хімікатами і позбавлена життя. Це був би жахливий, але однобокий роман. Тому я також зазирнула б у реальність очима двох молодих жінок, які сьогодні обідали в ресторані "Муракамі", сповнені енергії та життєвих сил. Оглянула б світ очима жінки, що біля бордюру збирає гілочки зі своїм собакою. Я б спостерігала за читачами, які тут, у залі, адже ви прийшли сюди, бо любите творчість Ольги Токарчук, захоплюєтеся читанням, і деякі з вас мріють написати власну книгу. Я обожнюю дивитися на світ очима дрібниць, адже тоді він виглядає набагато реальнішим, ніж ми звикли його сприймати.
Валерій Шевчук. Химерна проза і світ бароко
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
Зображення: facebook/ Польський інститут у Києві
#Євреї #Розум #Німеччина #Україна #Письменник #Росія #Сполучене Королівство #Українці #Історія #Північна та Південна Америка #Туризм #Європейський Союз #Італія #Варшава #Роман #Польща #Краків #Швеція #Дерево. #Facebook #Література #Річ Посполита #Перекладач #Нобелівська премія #Польський народ #Оксана Забужко #Психологія #Королева Вікторія #Ягеллонський університет #Коротка історія #Цивілізація #Ольга Токарчук #Замовити #Ліцей #Токіо #Метафора #Варшавський університет #Реалізм #Сергій Жадан #Київ #Вроцлав #Проїжджайте плугом по кістках мертвих #Нагорода Nike #Щотижнева газета #Гнів #Карл Юнг #Вальбжих #Катерина Бабкіна #Валерій Шевчук
