Вшанування пам'яті жертв Другої Світової війни: чому це не привід для святкування?

8 травня Україна, спільно з Європою та іншими цивілізованими країнами, відзначає 80-річчя тріумфу над нацизмом. У період, коли війна знову забирає життя і знищує міста, усвідомлення жахів, які приносить з собою збройний конфлікт, стає особливо актуальним.

Ця дата для нас символізує, перш за все, пам'ять і порозуміння. День перемоги над нацизмом не слід сприймати як традиційне свято. Це не лише про тріумф одних над іншими, а про нагадування всьому людству про величезну трагедію, яка торкнулася кожної української сім'ї.

Це суттєво відрізняє нас від Росії, яка перетворила день пам'яті на ідеологічний спектакль. Паради на кістках мільйонів жертв, культ "перемоги" без глибокого осмислення та визнання історичної правди - все це говорить про неспроможність російського суспільства взяти на себе відповідальність: ані за злочини минулого, ані за агресію сьогодення. Саме тому ця імперія продовжує поширювати нову війну у світі.

У Другій світовій війні було залучено близько 80% населення планети. Конфлікт охопив території приблизно двох третин усіх країн того часу. В арміях супротивних сторін служило понад 110 мільйонів військовослужбовців. Ця жахлива війна забрала життя від 50 до 85 мільйонів людей, і навіть сьогодні точно підрахувати втрати залишається надзвичайно складним завданням.

Тоді сталися найбільші злочини проти людяності в історії. Що може зрівнятися з жахами Голокосту? І вперше, сподіваємося, що востаннє, була застосована ядерна зброя.

Є одна загальновідома істина, яку в Україні часто ігнорують ті, хто все ще сумує за "ковбасою по 2.20" або не може зрозуміти, чому ми зараз боремося. Адже, мовляв, "діди разом воювали"...

Але для України Друга світова війна почалася не у 1941 році, як десятиліттями нав'язувала радянська пропаганда. І навіть не 1 вересня 1939 року. Її перший удар ми відчули ще в березні 1939-го, коли новостворену Карпатську Україну окупували угорські війська за підтримки нацистської Німеччини. Це був початок великої трагедії, який не вписувався в радянський канон і тому зник із підручників.

1 вересня 1939 року Німеччина почала військову агресію проти Польщі, а 17 вересня того ж року у конфлікт втрутився Радянський Союз, який зайняв Західну Україну відповідно до угоди між Молотовим і Ріббентропом. Цей момент ознаменував початок поділу Європи між двома тоталітарними державами.

Незважаючи на свою роль у розв'язанні війни, СРСР пізніше виступив у ролі виключно потерпілого. Війна отримала назву "велика вітчизняна", а її початок було перенесено на 22 червня 1941 року. Це дало змогу виключити з колективної пам'яті не лише первісну співпрацю Сталіна з Гітлером, а й злочини, які Радянський Союз скоював на захоплених територіях: депортації, масові розстріли та знищення національних еліт.

Світ, своєю чергою, заплющив очі. Жодної відповідальності за злочини СРСР так і не було. І це стало передумовою того, що ми спостерігаємо сьогодні. Бо непокаране зло повертається.

Сучасна росія, яка офіційно називає себе спадкоємицею СРСР, діє за тією ж логікою: знову захоплює території, знову виправдовує агресію й знову цинічно знищує систему міжнародної безпеки, що виникла після Другої світової.

Україна стала однією з найжорстокіше постраждалих територій у Другій світовій. Фронт двічі прокочувався її землями, залишаючи по собі спустошення, руїни та мільйони втрачених життів.

За повоєнними підрахунками, було знищено понад 700 міст і 28 тисяч сіл, з них сотні -- повністю спалені. Матеріальні втрати України становили 45% від загального збитку СРСР, а людські - ще трагічніші: понад 8 мільйонів українців загинули або зникли безвісти, серед них - і цивільні, і військові. Сотні тисяч були депортовані, вивезені на примусові роботи або знищені в репресіях.

Однією з найтяжчих глав нашої історії стало те, що українці виявилися розділеними між військовими формуваннями інших країн. Їх призивали до Червоної армії, Вермахту, польської армії Андерса, а також до румунських і угорських підрозділів. Позбавлені власної державності, наш народ був змушений боротися під іноземними прапорами, захищаючи чужі інтереси.

Навіть у цей тривожний час війни з'явилися можливості для опору. Частина українців категорично відмовилася прийняти будь-який із тоталітарних режимів і встала на захист вільної України. У цей період була створена Українська повстанська армія (УПА), яка вела боротьбу як проти нацистських загарбників, так і проти радянської влади. Це була армія, що не боролася за Сталіна чи Гітлера, а за незалежність своєї країни.

Сьогодні ми згадуємо не лише величезні руйнування та втрати. Ми також пам'ятаємо про тих, хто зберігав гідність у найскладніші моменти. Ця війна залишила відбиток у кожній українській сім'ї, і правда про неї повинна стати основою нашої історичної пам'яті.

Друга світова війна завдала нашому народові глибоких, часто незворотних втрат. Йдеться не лише про мільйони загиблих і зруйновані міста - війна стала трампліном для цілеспрямованого знищення української ідентичності.

За різними оцінками, загальні людські втрати України становили понад 8 мільйонів осіб. Особливо постраждали Центральна, Південна та Східна Україна, де було втрачено до 30% населення. Це означало не просто цифри - це означало мільйони знищених українських родин, мов, традицій, історій.

Внаслідок війни етнічний склад України зазнав суттєвих змін. Хоча й інші народи, такі як євреї, кримські татари, німці та поляки, також пережили великі трагедії, українці виявилися основною мішенню цілеспрямованої радянської політики.

Після перемоги над нацизмом СРСР не зупинився на досягнутому. Розпочався етап "відновлення", що фактично став новою формою колонізації. У перше повоєнне десятиліття чисельність росіян в Україні зросла з 4 до 7 мільйонів. Водночас мешканців Західної України депортували до Сибіру, а на їхнє місце переселяли людей з Росії. Цей процес не був випадковим; він мав чітке стратегічне завдання: знищити культурний опір і замінити українську ідентичність на радянсько-російську.

Разом із переселенням прийшла політика мовної асиміляції. Українська мова витіснялася з освіти, науки, державного управління. Її позбавляли статусу мови культури - натомість її зневажали й висміювали як селянську. Ці десятиліття послідовної русифікації глибоко вразили національну пам'ять і поставили під загрозу саме існування українського як окремого культурного простору.

У XXI столітті результати цієї політики стали помітними з новою інтенсивністю. Росія скористалася вигаданим "захистом російськомовних" як засобом агресії — спочатку в Криму, а згодом і під час повномасштабного вторгнення.

Русифікація стала не лише складовою імперської стратегії, а й поступовим геноцидом. Сьогодні, як ніколи раніше, ми усвідомлюємо, що захист мови, культури та правди про наше минуле є невід’ємною частиною нашої боротьби.

Однією з ключових помилок, що призвели до початку Другої світової війни, стала недооцінка ворожих намірів агресора. Лідери європейських країн намагалися задовольнити Гітлера, вірячи, що дипломатія допоможе уникнути конфлікту. Але ця ілюзія призвела до загибелі мільйонів людей. Це важливий урок, який людство не повинно забувати.

Агресора вдалося зупинити лише спільними зусиллями десятків народів, ціною величезних жертв. Серед них - і український народ, внесок якого в перемогу над нацизмом був величезним, але десятиліттями замовчуваним.

Сьогодні, як і вісім десятиліть тому, ми стаємо свідками нового сплеску агресії. І знову частина світу прагне знайти компроміси, укладати угоди та досягати "миру за будь-яку ціну". Але ми знаємо, до чого призводить такий "мир". Тому пам'ять про минуле є не просто формальністю або музейною справою, а потужним знаряддям у боротьбі з ризиком повторення катастроф.

Ми добре пам'ятаємо, яким лихом для українців і всього світу стала Друга світова війна. І саме ця пам'ять дає нам силу - вистояти, боротися, не зламатися. Вона живе в кожній родині, в кожному свідомому громадянині.

Сьогодні, коли українські захисники на фронті стоять на варті не лише нашої країни, а й європейської стабільності та безпеки, перед нами постає ще одна важлива задача — нагадувати світу про витоки цього конфлікту. Ми повинні зробити все можливе, щоб подібні трагедії більше ніколи не повторились!