Петро Григоренко та Українська Гельсінська Група. Радянський генерал виступив проти режиму СРСР та відкрив правду про "імперію зла".

До п'ятдесятиріччя заснування Української Гельсінської групи Радіо Свобода звертає увагу на цілі, з якими українські інтелектуали ініціювали створення цієї організації, їхню діяльність та причини, чому радянська влада так жорстко переслідувала їх.

Українська Гельсінська група (УГГ) стала першою офіційною правозахисною організацією в Україні, заснованою 9 листопада 1976 року в Києві під керівництвом Миколи Руденка та за участю десяти відомих дисидентів, серед яких були Левко Лук'яненко, Петро Григоренко та Олекса Тихий. Основною метою засновників УГГ було документування порушень прав людини та національних свобод в Українській РСР, а також легалізація правозахисної діяльності через Прикінцевий акт Гельсінських угод, підписаних 1 серпня 1975 року в Гельсінках лідерами 35 країн, включаючи тодішнього очільника СРСР Леоніда Брежнєва. Члени УГГ стикалися з жорстокими репресіями з боку радянської влади: з 41 учасника 39 були засуджені на загальний термін понад 550 років ув'язнення та заслання. Четверо з них, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник вчинив самогубство під тиском загрози арешту. Незважаючи на ці жорстокі репресії, УГГ продовжувала свою діяльність, і в 1988 році перетворилася на Українську Гельсінську спілку, яка стала важливим ідеологічним та організаційним фундаментом для відновлення незалежності України.

Від вищого командувача до вигнанця.

Генерал-майор Червоної армії, що очолював дивізію на полях битв Другої світової війни, є одним із тих особистостей, хто вплинули на хід історії, для кого Людина займала центральне місце у світі. В умовах радянської реальності це могло коштувати не лише посад і пільг, а й свободи та навіть життя.

(Уперше цей текст був опублікований у 2016 році кореспонденткою Радіо Свобода Богданою Костюк (1964-2020)

Петро Григоренко з'явився на світ у селі Борисівка, що на півдні України, у Запорізькій області. Він здобував освіту в Харкові та Москві, де успішно завершив навчання у Військово-технічній академії та Академії генерального штабу СРСР.

Григоренко пройшов шлях від командира дивізії та генерала Червоної армії до викладача Військової академії імені Фрунзе, ставши засновником кафедри військової кібернетики, а потім перетворився на в'язня радянської репресивної психіатрії, примусово вигнаного з території СРСР.

Знищити Григоренка стало складним завданням, адже важко було перетворити комдива-фронтовика та військового аналітика, що відкрито підтримував кримських татар, на особливо небезпечного злочинця.

Петро Григоренко, розпочавши свою військову кар'єру на Далекому Сході і пройшовши через командування стрілецькою дивізією під час Другої світової війни, став першим, хто об'єктивно проаналізував причини величезних втрат СРСР після агресії гітлерівської Німеччини. Генерал відкрито вказав на руйнівний вплив сталінських "чисток" на якість військових кадрів, а також на небезпечне ігнорування питань оборони, оскільки Сталін готував країну до наступу.

Дослідники визначають Григоренка як природженого стратега, людину із загостреним почуттям справедливості й відповідальності. Саме ці риси не дали Григоренкові закрити очі на тоталітарний характер радянської влади, на намагання правлячої компартійної верхівки усі свої прорахунки компенсувати за рахунок народу, а владу утримувати завдяки терору та репресіям.

Отже, ні його неперевершений бойовий досвід, ні значний внесок у військову науку не змогли захистити Петра Григоренка від переслідувань. Генерал не лише дозволяв собі критикувати політику Сталіна та Хрущова, але й у 1963 році заснував політичну організацію під назвою "Спілка боротьби за відродження ленінізму".

Для Комуністичної партії Радянського Союзу генерал Григоренко становив серйозну загрозу. Як зазначає дисидент і правозахисник Василь Овсієнко, Петро Григоренко був "першим представником радянської еліти, який відкрито виступив проти партійного режиму. Він усвідомив природу СРСР як абсолютної 'імперії зла' і розробляв план дій для її подолання".

Протест генерала Григоренка не був випадковим вчинком; він усвідомлював, на що йде, розумів, що ризикує не лише втратою всіх своїх матеріальних благ і привілеїв, а й свободою, а можливо, навіть життям.

"Психіатрична лікарня" як міра покарання та предмет наукового аналізу.

Генерал-майора Петра Григоренка радянська влада піддала особливо жорстокому покаранню: його позбавили всіх військових звань, звільнили з посади, а потім оголосили психічно хворим і у 1964 році примусово помістили в психіатричну лікарню.

Аналітичний розум завжди знайде собі застосування, навіть у психіатричній лікарні. Григоренко, перебуваючи в цих стінах, детально досліджував "радянську психіатрію". В результаті він написав працю під назвою "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)", у якій аргументовано показав репресивний характер радянської психіатрії. Він виступив за реформування системи експертизи та умов утримання пацієнтів у спеціалізованих лікарнях, закликаючи до боротьби за те, щоб громадськість отримала реальну можливість контролювати умови лікування та перебування хворих.

Творчість Григоренка привернула увагу Заходу, і незабаром Радянський Союз, аби уникнути ганебного виключення з Міжнародної асоціації психіатрів (МАП) за політичне використання психіатрії, був змушений самостійно вийти з цієї організації.

Те, що КДБ та Компартія використовують психіатрію як спосіб розправи з інакомислячими, в СРСР знали багато людей. Відкрито проти цього виступали одиниці.

Киянин Семен Глузман (1946-2026), який був лікарем-психіатром і президентом Асоціації психіатрів України, директором Українсько-американського бюро захисту прав людини, у листопаді 1971 року провів незалежну заочну експертизу психічного стану генерала Григоренка і довів, що Григоренко - психічно здорова людина, і примусове утримування його у психіатричній лікарні є злочином.

"Я довів незаконність застосування проти генерала Григоренка методів репресивної терапії, довів, що він був психічно здоровою людиною. За це у 1972 році мене засудили до 7 років концтаборів, додатково "вліпивши" ще три роки заслання", - розповідав Глузман журналістам американського видання "Українське слово" у 1992 році.

Семен Глузман відбував своє покарання в концтаборі, спеціально організованому радянською владою для дисидентів, де також знаходилися такі відомі особистості, як Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк та Левко Лук'яненко.

Григоренко перетворив Гельсінську групу на міжнародний рух

Більше п'яти років Петро Григоренко провів у психіатричних установах. Однак, незважаючи на це, він не зламався. Після того, як СРСР був змушений підписати Гельсінський акт, він знайшов нові способи, як підняти боротьбу за права людини в Радянському Союзі на інший, більш ефективний рівень.

Навесні 1976 року Петро Григоренко став одним із ініціаторів створення Московської Гельсінської групи (МГГ). "Ми внесли свій вклад у політичні зміни", — зазначив Юрій Орлов, перший лідер МГГ, підкреслюючи важливість утворення цієї організації.

Петро Григоренко активно взаємодіяв з українським футурологом Миколою Руденком, і в результаті їхніх обговорень було ухвалено рішення оголосити про заснування Української Гельсінської групи, що відбулося в листопаді.

Через місяць, 5 грудня 1976 року, в День радянської Конституції, Петро Григоренко з'явився на площі Пушкіна в Москві, де приєднався до мовчазної демонстрації на захист прав людини. У той момент він висловив вдячність: "Дякую всім, хто прийшов сюди, щоб вшанувати пам'ять мільйонів невинно знищених! Дякую за те, що вашою присутністю ви демонструєте солідарність із в'язнями сумління!"

Петро Григоренко разом із академіком Андрієм Сахаровим були чи не найвідомішими на той час у світі радянськими дисидентами. Радянська влада вже не могла нічого зробити з ними, щоб це не викликало протесту і санкцій західного світу. Тому Сахарова відправляють у заслання в Нижній Новгород, а Григоренка - ніби для лікування за кордон і позбавляють громадянства СРСР.

За межами СРСР Петро Григоренко продовжив боротьбу, підтримавши Вашингтонське представництво УГГ. Попри дуже поганий стан здоров'я, Григоренко їздив Європою, виступав у різних країнах, закликаючи підтримати радянських дисидентів та боротися за звільнення незаконно ув'язнених.

Григоренко підкреслював, що Захід повинен забезпечити дотримання принципів Гельсінських угод, і якщо в СРСР відбуваються грубі порушення прав людини, угоди варто анулювати.

Завдяки зусиллям генерала Григоренка, його харизматичності та визнанню, Гельсінський правозахисний рух здобув міжнародне визнання, а інформація про українських правозахисників і в'язнів совісті стала відома світовій спільноті.

Григоренко стверджував, що розповсюдження відомостей про злочини, вчинені Радянським Союзом, є ефективним засобом, і закликав українську діаспору активно брати участь у цьому процесі.

Спільно з Надією Світличною він організував випуск "Вісника репресій в Україні", який виходив українською та англійською мовами. Цю інформацію також транслювало Радіо Свобода.

Петро Григоренко, зустрівшись із 40-м президентом США Рональдом Рейганом, поділився своїми переживаннями щодо репресій та гонінь на інакомислячих, які вчиняє радянський режим.

Як зазначив Василь Овсієнко, існують обґрунтовані підстави вважати, що термін "імперія зла", який став публічно відомим завдяки Рональду Рейгану, міг бути вперше запропонований Григоренком.

Десятиліття назад, напередодні 40-річчя заснування Української Гельсінської групи, Радіо Свобода провело ретельне дослідження, зібравши численні факти та записавши безліч інтерв'ю. Це стало основою для серії публікацій, присвячених членам УГГ, в рамках спеціального проєкту під назвою "Вони зруйнували СРСР зсередини".

Григоренко та кримські татари

Неоціненною є роль Петра Григоренка у долі незаконно депортованого з Криму за наказом Сталіна кримськотатарського народу.

"Припиніть свої прохання! Віддайте те, що вам належить за правом, але було неправомірно відібрано," - заявив генерал Григоренко кримським татарам під час панахиди за письменником Олексієм Костеріним у 1968 році.

"Кримських татар хотіли винищити як націю, частково - фізично, потім - шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята", - так описував Петро Григоренко злочин радянської влади проти корінного народу Криму.

Генерал Григоренко охарактеризував депортацію кримських татар як геноцид: "Шукайте підтримки у світової прогресивної спільноти та міжнародних організацій. Те, що трапилося з вами в 1944 році, має чітку назву. Це справжній геноцид — один з найжахливіших злочинів проти людства...".

У 1968 році Петро Григоренко зустрівся з Мустафою Джемілєвим, лідером кримськотатарського народу, і з того часу активно підтримував його. Зокрема, Григоренко вніс значний вклад у те, щоб президент США Рейган виступив на захист Джемілєва, що допомогло йому уникнути сьомого ув'язнення.

Сам Мустафа Джемілєв зазначив, що кримські татари сприймають Петра Григоренка не лише як друга, а й як представника кримськотатарського народу.

"Завдяки зусиллям Петра Григоренка, радянській владі не вдалося спровокувати міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцями. Незважаючи на те, що кримських татар, які поверталися, виганяли з Криму, а їхні будинки зносили бульдозерами під контролем української влади, кримські татари чітко усвідомлювали, хто з чиновників намагався догодити Кремлю, а хто насправді представляв їхні інтереси", - підкреслив Джемілєв під час свого виступу на мітингу в Сімферополі, присвяченому 100-річчю від дня народження Григоренка.

Петро Григоренко боровся не лише за права кримських татар, але й за євреїв, вірмен, чеченців та німців з Поволжя, які зазнали переслідувань на національному ґрунті в "тюрмі народів" — Радянському Союзі.

"Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі. Я помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, я покладався на їхню допомогу...", - написав Петро Григоренко у своїх спогадах. І, вочевидь, "покладання на людей" виявилося правильною стратегією.

Склад Української Гельсінської групи (УГГ) налічує 41 особу, серед яких є 10 засновників. Інші члени приєдналися до організації в наступні роки, до того моменту, коли вона змінила свій формат роботи та отримала нову назву – Українська Гельсінська спілка, у 1988 році.

Засновники (перші 10 учасників, 9 листопада 1976 року):

* Микола Руденко - керівник УГГ, письменник, поет

* Олесь Бердник - письменник-фантаст, поет

Петро Григоренко - генерал-майор радянських збройних сил та активний захисник прав людини.

* Іван Кандиба - юрист, правозахисник

* Левко Лук'яненко - юрист, правозахисник, колишній політв'язень

* Мирослав Маринович - інженер, правозахисник

* Микола Матусевич - редактор, правозахисник

Оксана Мешко - біологиня, ініціаторка та активістка у сфері прав людини.

Ніна Строката-Караванська - експерт у галузі мікробіології та активістка у сфері прав людини.

* Олекса Тихий - педагог, філолог, філософ

Ті, хто приєднався до УГГ в період з 1977 по 1988 рік: